26 травня 2026 року Державний секретар США Марко Рубіо прибув до Єревану, де разом із Міністром закордонних справ Вірменії Араратом Мірзояном підписав Хартію про всеохопне стратегічне партнерство, парафував рамкову угоду щодо транзитного коридору TRIPP і підписав меморандум про видобуток критичних мінералів та рідкісноземельних елементів. За десять днів до парламентських виборів 7 червня сторони зафіксували пакет домовленостей, за яким американський уряд отримує мажоритарну частку в компанії-операторі коридору TRIPP, а уряд Пашиняна — політичну підтримку демократичного блоку напередодні голосування.

На пострадянському просторі це перший кейс, коли США реалізують масштабний економічний проєкт, що дає їм важіль впливу на країну та публічно позначає її як зону особливого американського інтересу. Замість підтримки лояльних урядів Вашингтон фіксує власний майновий інтерес у проєкті національного масштабу, розмір якого ототожнює його з державою як такою. Будь-які дії проти проєкту перетворюються на порушення американських інтересів, а спроба переглянути курс ставить уряд у режим прямої конфронтації з Вашингтоном.

Модель розгортається напередодні виборів з прямою артикуляцією підтримки чинній владі. 28 травня 2026 року Трамп у Truth Social назвав Пашиняна другом і надійним партнером, закликав вірмен проголосувати за нього і написав, що його переобрання відповідає інтересам Вашингтону. Уперше від початку нової каденції республіканська адміністрація публічно підтримала конкретного кандидата на виборах у державі пострадянського простору, у регіоні, який традиційно лишався сферою впливу РФ і КНР.

Цей підхід започаткували вірмено-азербайджанські переговори за американським посередництвом улітку 2025 року. Мирна угода між Баку і Єреваном та план коридору, право на розробку якого отримала TRIPP Development Company з американською мажоритарною часткою, закріпили відносини Вірменії зі США ще до виборів — разом із чинними контрактами, участю американського капіталу і доступом до вірменських рідкісноземельних родовищ поза китайською монополією.

Стратегія США в регіоні повторює ту, яку Рубіо просував щодо латиноамериканських держав. Під час виборчих кампаній 2025-2026 років у Чилі, Гондурасі та Болівії Білий дім сигналізував про підтримку прийнятних для США кандидатів ще на етапі виборчого процесу, не очікуючи їхнього результату. Візит до Вірменії саме Рубіо, архітектора цієї стратегії, разом з угодою у Вашингтоні і перемовинами Джей Ді Венса засвідчив готовність США поширювати модель раннього закріплення на регіони, що десятиліттями лишалися точками економічного і логістичного впливу автократій. Успіх на Південному Кавказі дасть підставу перенести її на інші держави пострадянського простору і традиційні опорні точки Кремля.

Парламентські вибори 7 червня не вирішують зовнішньополітичний вектор Вірменії — суспільство вже визначилося з ним, оскільки понад 70% громадян підтримують курс на інтеграцію з Європою. Специфіка цих виборів у тому, що виразної альтернативи Пашиняну в межах цього курсу немає. Саме він провів країну через розрив із російською орбітою і найпослідовніше втілює проєвропейську лінію, тоді як опозиційні сили асоціюються з поверненням до Москви, що після Нагірного Карабаху втратило електоральну привабливість.

Голосування вирішує не напрям, а те, наскільки міцно команда утримає контроль над урядом, і на яких умовах партнери матимуть доступ до стратегічних активів Південного Кавказу. Прихід до влади опозиційної коаліції Карапетяна, Кочаряна і Царукяна не відкриває простору для ревізії домовленостей, оскільки вартість їхнього перегляду закладена наперед і лишається надзвичайно високою для будь-якого складу уряду.

Відсутність консолідованої проросійської групи у Вірменії позбавляє Москву опори

Правляча партія «Громадянський договір» розпочинає кампанію з високим рівнем непопулярності Прем’єр-міністра і водночас найкращими результатами серед усіх партій. Опитування Міжнародного республіканського інституту (IRI) на початку травня 2026 року фіксує 23% невизначених виборців і близько 40% потенційних бойкотувальників. Особистий рейтинг Пашиняна скоротився до 10-17% порівняно з 82% на початку першої каденції, проте підтримка «Громадянського договору» тримається на рівні 28-32%. Сукупні симпатії до трьох головних опозиційних сил не перевищують 36%, а їхній прогнозований результат на виборах IRI оцінює лише у 10% — розрив пояснюється високою часткою прихильників опозиції серед тих, хто планує бойкот або ще не визначився.

Парадокс пояснюється не популярністю Пашиняна, а суспільним консенсусом щодо курсу і слабкістю опонентів. Вступ до ЄС підтримує близько 72% громадян, і попри низьку залученість в електоральні процеси, більшість готові особисто проголосувати за членство на референдумі. Виборці покладають на уряд відповідальність за економічні проблеми і поразку в Нагірному Карабасі, але стратегічний вектор схвалює більшість суспільства. Виборча система додатково працює на лідера — голоси сил, які не долають п’ятивідсотковий бар’єр, перерозподіляються на користь переможців, а три проросійські партії йдуть на вибори без єдиного блоку.

Слабкість проросійського табору пояснюється відсутністю політичної сили, готової будувати кампанію на поверненні в російську орбіту. Роберт Кочарян, колишній президент і виходець із карабахського клану, спирається на електорат, чию легітимність підірвало падіння Нагірного Карабаху у 2023 році — без втручання Росії, попри присутність її миротворчого контингенту. Самвел Карапетян, мільярдер і власник групи «Ташир», очолює «Сильну Вірменію», єдину опозиційну силу зі здатністю подолати бар’єр, але кримінальні звинувачення, домашній арешт і націоналізація частини його активів звузили фінансову базу кампанії. Гагік Царукян, засновник «Процвітаючої Вірменії», лишається радше бізнесменом, ніж політиком. Жоден із них не висуває проросійський вектор як перевагу, оскільки після 2023 року така асоціація на вірменському електоральному полі стала програшною. Москва підходить до голосування без фігури, на яку могла б публічно опертися, і це відтворює модель її витіснення з інших зон впливу, від Сирії до Південного Кавказу.

Тактика економічного примусу Росії проти Вірменії повторює модель ультимативного тиску на Україну напередодні Вільнюського саміту Східного партнерства у 2013 році. У відповідь на візит Рубіо російський уряд погрожував скасувати пільговий режим постачання газу, а Президент РФ заявив про несумісність членства у Євразійському економічному союзі з курсом на інтеграцію з ЄС. Паралельно Москва посилює обмеження на вірменський продовольчий експорт і розглядає призупинення членства Вірменії в ЄАЕС. Ультиматум ставить Єреван перед вибором між двома геополітичними динаміками і водночас загрожує втратою ринків збуту та паливних ресурсів.

Для прозахідної більшості цей тиск має зворотний ефект. Він підтверджує сам факт залежності, з якої країна прагне вийти, і конвертується не в коригування курсу, а в посилення запиту на остаточний розрив. Проєвропейська більшість формує той суспільний резерв, що готовий витримати тимчасові втрати як ціну за вихід із-під російського впливу.

Сама інтенсивність тиску проявляє інституційну слабкість Кремля — втрату Вірменії можна було прорахувати у момент, коли Москва усунулася від захисту Нагірного Карабаху попри зобов’язання в межах ОДКБ. Те, що Кремль не передбачив наслідків і тепер надолужує тиском, свідчить про відсутність далекосяжного стратегічного планування. На відміну від 2013-2014 років, коли європейські держави не встигли вибудувати альтернативні маршрути до того, як Росія перетворила залежність України на інструмент примусу, цього разу Вашингтон, Брюссель і Анкара готують заходи на випередження.

Витіснення Росії з традиційних зон впливу звужує і простір Китаю, який у власних розрахунках спирався на здатність Москви утримувати спільну периферію.

Південний Кавказ показує Пекіну, що партнер, на якого він розраховував, не утримує навіть власний тил, і китайська ставка на російську вагу у протистоянні зі США втрачає опору. У стратегічно важливому регіоні Китай поступається місцем головному конкуренту, і це окреслює межу, за якою автократична вісь уже не утримує периметр власного контролю.

Вірменське лобі стає політичним активом Республіканської партії

Попри проголошений Трампом курс на згортання інституцій м’якої сили, Вірменія стає черговою країною, де США вимушено повертаються до їх культивування. Підтримка уряду під час одного електорального циклу не закріплює зовнішньополітичну орієнтацію держави, якщо вона не підкріплена структурами, що переживуть конкретний склад влади. Тому Вашингтон вибудовує опору, яка не залежить від результату окремих виборів, поєднуючи майнові активи, діаспорний капітал і безпекові зобов’язання в єдиний механізм утримання курсу Єревану.

Особливість вірменської громади США в тому, що свій вплив вона будує не на чисельності, а на щільності зв’язків — це згуртована спільнота з розгалуженим нетворком у бізнесі, фінансах і праві, здатна діяти консолідовано через приватні канали. Історично цей ресурс працював переважно на Демократичну партію. Кавказька стратегія Вашингтона змінює прив’язку — спільний інтерес довкола вірменського курсу відкриває республіканцям доступ до громади, що раніше орієнтувалася на їхніх опонентів, і саме перехоплення цього ресурсу робить вірменський напрям цінним для партії незалежно від його ваги на самому Кавказі.

Для Держсекретаря Рубіо кавказький напрям знімає внутрішнє протиріччя республіканської політики, у якій жорстка лінія проти автократичної вісі мусить узгоджуватися зі скептицизмом частини партії щодо закордонних зобов’язань. Подаючи присутність на Кавказі як інвестиційний проєкт із вимірюваною віддачею, Держсекретар переводить стримування у категорії, прийнятні для бізнес-крила республіканців.

Унаслідок цього публічна дискусія навколо Вірменії в США дедалі більше ведеться мовою інвестицій і ризику, яку задає саме вірменське лобі.

Один із найвпливовіших фінансистів вірменського походження, який очолював страхового гіганта MetLife і Корпорацію гарантування пенсійних виплат США, Стівен Кандарян пов’язує інтереси Вірменії з категоріями ризику, дохідності й захисту активів, котрими американський фінансовий сектор оцінює зовнішньополітичні рішення.

Політична вага вірменської діаспори посилюється також через її здатність фінансувати кампанії та працювати з Конгресом за моделлю етнічних лобістських структур на зразок проізраїльського AIPAC. Вірменська асамблея Америки спирається на великих донорів вірменського походження і просуває порядок денний, у якому підтримка Вірменії поєднується з американськими безпековими та інвестиційними пріоритетами.

Вірменський національний комітет Америки (ANCA), одна з найстаріших і традиційно продемократичних діаспорних структур, підтримав висування Рубіо на посаду Держсекретаря у 2025 році. Для громади, що десятиліттями працювала з демократами, це був помітний крок назустріч республіканцям і доказ того, що кавказька стратегія відкриває партії доступ до раніше недосяжного ресурсу.

Публічна підтримка проєкту TRIPP родиною Овнанян, одним із найбільших девелоперських капіталів вірменського походження у США, показала, що й діаспорний бізнес готовий стати поряд з американським капіталом на Кавказі.

Сам Рубіо тривалий час був співавтором двопартійних резолюцій із засудженням дій Азербайджану в Нагірному Карабасі, підтримував законопроєкт про захист Вірменії (S.3000) і закликав до санкцій за законом Магнітського проти азербайджанських посадовців — і ця співпраця дає йому електоральну підтримку згуртованої громади та канал зв’язку між республіканськими бізнес-елітами і діаспорою.

Перспективи розгортання “вірменського коридору”

Закріплення США на Кавказі прямо посилює енергетичну безпеку Європи. Південний Кавказ лишається єдиним регіоном пострадянського простору, логістика і ресурси якого дозволяють США, ЄС і Туреччині скорочувати залежність від російської інфраструктури, тому підтримка вірменського уряду стає частиною ширшої перебудови транзиту між Каспієм і європейським ринком.

Азербайджан залишається ключовим постачальником газу для європейської диверсифікації, яка після 2022 року спирається на Південний газовий коридор. Але можливості Баку обмежені структурою видобутку — у 2025 році країна видобула 51,5 млрд кубометрів, проте більшу частину поглинули внутрішнє споживання і постачання до Туреччини, а до ЄС надійшло лише 12,8 млрд, менше, ніж роком раніше.

Наявна інфраструктура працює на межі, а цього обсягу для диверсифікації Європи не вистачає. Заявлена ціль збільшити постачання до ЄС до 20 млрд кубометрів у 2027 році вимагає нових потужностей, і вірменський транзит пропонує маршрут, що поєднує Каспій, Нахічевань, Туреччину і європейський ринок без проходження через російську чи іранську територію.

Газопровід Ігдир–Нахічевань, запущений у березні 2025 року з потужністю близько 730 млн кубометрів на рік, уже з’єднав Туреччину з азербайджанським ексклавом, а проєктна документація передбачає подвоєння потужності після розширення через Зангезурський коридор, яким проходитиме маршрут TRIPP. Це закріпить за Анкарою роль транзитера між Європою і Каспієм та зменшить простір для російського й іранського втручання. Маршрут вирішує ключову умову — туркменський газ постачатиметься до Європи територією кавказьких держав і Туреччини, не створюючи нової залежності від держав автократичної вісі.

Коридор TRIPP як механізм незворотного закріплення курсу Вірменії

Структура угод щодо TRIPP підпорядкована логіці довгострокового закріплення американської присутності. Право на розвиток коридору передано TRIPP Development Company, у якій США отримують 74% капіталу, а Вірменія зберігає 26%. Початковий термін становить 49 років з можливістю продовження ще на 50, після чого частка Вірменії зростає до 49% — сумарно це формує конструкцію тривалістю до 99 років. Маршрут проходить 43-кілометровою ділянкою через Сюнік уздовж кордону з Іраном.

Два документи мають різний юридичний статус. Базову частку 74% та структуру оператора закріпив Implementation Framework, підписаний у Вашингтоні на початку 2026 року, а 26 травня в Єревані сторони парафували міждержавну угоду щодо TRIPP — наступний крок після січневого підпису, але ще не фінальна ратифікована угода. Процес перебуває на просунутій, але не завершеній стадії, що робить результат 7 червня прямим чинником його остаточного оформлення. Поєднання мажоритарної частки із вже запущеними інвестиційними механізмами ускладнює різкий розворот. Розрив 99-річної концесії з 74 відсотками американського капіталу означав би арбітражні позови, втечу інвесторів і пряму конфронтацію зі США — проросійський кабінет заплатив би цю ціну важче, ніж отримав би вигоду від повернення в російську орбіту.

Вірменський коридор водночас виводить американську присутність до іранського кордону. За даними IRI, у 2025 році 53% вірмен визначали Іран головним політичним партнером, а 49% — ключовим безпековим, що відображає зростання його ролі на тлі занепаду російських гарантій після 2020 року. Тегеран послідовно кваліфікував прямий кордон з Вірменією як власну червону лінію. Закріплення США формує потенціал для розміщення військової та розвідувальної інфраструктури біля північного кордону Ірану, на напрямі, який Тегеран розглядав як убезпечений тил, і перетворює зближення Єревана зі США на пряме безпекове занепокоєння.

Кавказ паралельно перехоплює авіатранзит. Операція «Епічна лють» 28 лютого 2026 року порушила авіасполучення через Близький Схід — аеропорт Дубая зазнав пошкоджень від іранських дронів, регіональний трафік у Перській Затоці впав більш ніж на 20%, а провідні перевізники відновили більшість напрямків лише у травні.

Вірменський Звартноц масштабно розширюють — у січні 2026 року уряд продовжив концесію до 2067 року із зобов’язанням оператора інвестувати близько $425 млн.

Хоча оператором є аргентинська Corporación América Airports, а не американська структура, розвиток незалежного від Росії та Ірану авіакоридору посилює економічну доцільність прозахідного курсу. Паралельно Азербайджан розширює аеропорт Гейдара Алієва, а Туреччина розбудовує Ерзурум, Карс та Ігдир — контроль над регіональним авіатранзитом, яким раніше володів майже виключно Близький Схід, стає інструментом політичного впливу Кавказу і Туреччини.

Створення логістичного коридору через Вірменію впливає на проєкт Серединного коридору Пекіна

Нинішній маршрут між Каспієм і ЄС проходить через Грузію та її чорноморські порти Батумі і Поті. Цей маршрут є вимушеним і не оптимальним для Заходу з огляду на політичну траєкторію Тбілісі.

Грузія дрейфує в бік КНР і РФ — у липні 2023 року вона уклала угоду про стратегічне партнерство з Китаєм, а правляча партія послідовно зближується з Москвою.

Логістика через Батумі об’єктивно посилює Грузію, а разом з нею — китайський і російський вплив у регіоні, оскільки саме через грузинську територію проходить залізнична артерія Баку–Тбілісі–Карс, ключова ланка Серединного коридору.

Зміна транзиту через Вірменію посилює Азербайджан як транзитну державу незалежно від Грузії та зміцнює Туреччину, яка отримує прямий транзит через тюркський пояс від Азербайджану через Нахічевань, тоді як Вірменія як слабша сторона потрапляє під турецький логістичний вплив.

Сполучені Штати не мають прямих логістичних інтересів на Кавказі, але здобувають низку стратегічних переваг — послаблюють Росію через скорочення її транзитної монополії й енергодоходів, отримують контроль над критичним маршрутом через мажоритарну частку в операторі коридору і набувають можливості моніторингу товаропотоків, зокрема китайських.

Для Китаю ця ситуація є ускладненням, але не втратою позицій на Кавказі. Пекін підписав стратегічне партнерство з Вірменією у серпні 2025 року і з Азербайджаном у квітні 2025 року, і обидві держави гнучко балансують між КНР і США. Торгівля між Вірменією і Китаєм зросла з $1,43 млрд у 2022 році до $2,28 млрд у 2024 році, проте Вірменія не є для Пекіна центральним вузлом Серединного коридору, який проходить через Грузію.

Американське управління коридором через Сюнік звужує можливості Пекіна оперувати потоками, частина яких переходить на маршрут поза його впливом. Позиції Китаю в Грузії та Азербайджані зберігаються, проте контроль над сюнікським відрізком переходить до США, і повний масштаб наслідків цього для китайської логістики розкривається у ширшій конфігурації обходів морських шляхів.

Вірменський чинник стає важелем тиску на грузинський режим

М’яка сила формується десятиліттями і не піддається швидкому розгортанню в потрібний момент, тому її готова інфраструктура є самостійним стратегічним активом. Вірменія є таким активом, який США отримують зі зміною зовнішньополітичного курсу Єревана. Вірменська спільнота вирізняється здатністю формувати горизонтальні зв’язки і мережі, і донедавна цей соціальний капітал значною мірою конвертувався на користь Росії. Перехоплення цього ресурсу демократичним блоком має найбільшу віддачу на грузинському напрямі.

Грузинські вірмени налічують понад 160 тисяч осіб і компактно заселяють регіон Самцхе-Джавахеті безпосередньо на кордоні з Вірменією, де у муніципалітетах Ахалкалакі і Ніноцмінда вірмени становлять понад 90% населення. Бізнесові і особисті зв’язки між двома країнами перетворюють вірменський фактор на канал західного впливу всередині Грузії.

Йдеться про формування тиску на грузинський режим у напрямі дрейфу до США, без переведення взаємодії у формат відкритого зовнішнього втручання. Економічний ґрунт під проросійським курсом Тбілісі при цьому вужчає — перекази з РФ у 2024 році впали приблизно на дві третини, а газові потреби Грузії здатен повністю покрити Азербайджан. Зближення з Москвою спирається лише на інтереси правлячої верхівки, і саме тому воно вразливе. До цього важеля додається логістичний.

Орієнтація грузинського уряду на Москву й Пекін спиралася на те, що через територію Грузії проходила єдина наземна ділянка Серединного коридору, і це робило країну незамінною для обох. Коли частина потоку йде повз Грузію, ця незамінність зменшується, а з нею і ресурс, який давав режиму змогу ігнорувати західний тиск. Слабший грузинський уряд стає вразливішим до зміни влади, а вона позбавляє Росію й Китай головної опори їхнього впливу на Кавказі.

Контроль над вірменським відрізком стискає морські обходи Китаю

Поява американського контролю на вірменському відрізку зачіпає для Пекіна весь Серединний коридор. Маршрут зберігає цінність для Китаю доти, доки проходить через держави його орбіти, і прозахідна Вірменія на ключовому відрізку разом з ослабленою Грузією додають на цьому маршруті американську присутність. Серединний коридор при цьому залишався одним з небагатьох робочих обходів морських шляхів.

Північний маршрут через російську територію закрили санкції 2022 року. Південний маршрут через Іран обмежений американськими санкціями. Китайсько-пакистанський коридор за десять років і $62 млрд інвестицій так і не вийшов на проєктну потужність через нестабільність у Пакистані й теракти, китайсько-м’янманський коридор зберігає невелику пропускну спроможність і вразливість з боку вогневого контролю над нафтогазовою інфраструктурою Китаю, а Північний морський шлях придатний лише сезонно.

Усі ці маршрути Пекін будував через залежність від Малаккської протоки. Через неї проходить близько 80% китайського нафтового імпорту, і в разі конфлікту американський флот здатен її перекрити. Сухопутні коридори мали зменшити цю залежність, але один за одним вони або не відбулися, або переходять під контроль США та його безпекових партнерів.

Вірменський кейс окреслює нову модель, через яку США фіксують країну у власній орбіті в момент її геополітичного переходу. Модель поєднує три компоненти, що утримують одне одного. Економічний проєкт національного масштабу з мажоритарною американською часткою прив’язує курс держави до конкретного активу, перегляд якого стає прямою конфронтацією з Вашингтоном.

Взаємодія з діаспорою конвертує етнічний капітал у внутрішньополітичний ресурс і прив’язує до проєкту бізнес-крило республіканської партії. Геополітичний потенціал транзитної держави вписує її у ширшу архітектуру європейської енергетичної безпеки і стримування Китаю на сухопутних обходах морських шляхів.

У сукупності ці компоненти формують стійку позицію Вірменії щодо орієнтації на коаліцію західних демократій, яку наступний уряд не здатний легко переглянути незалежно від результату окремих виборів. Вибори 7 червня стануть першим випробуванням цієї моделі — показником того, наскільки поєднання майнового інтересу, діаспорного капіталу і транзитної ваги міцно утримує державу в західній орбіті проти зустрічного тиску Москви і Пекіна.