12-13 вересня 2026 року у Нью-Делі відбувся 18-й саміт БРІКС, для участі в якому до Індії вперше за сім років прибув Сі Цзіньпін, який очолив китайську делегацію.

У ході саміту Прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді провів окремі переговори із Головою КНР, за наслідками яких Нью-Делі та Пекін домовилися розвивати торговельно-економічні та ділові зв’язки, а також визначили мир на кордоні як основу подальшої стабілізації відносин.

Результатом саміту стало ухвалення Нью-Делійської декларації, що була одноголосно прийнята учасниками саміту. Серед позицій фінального документа було засудження тероризму, зокрема нападу в Пахалгамі 22 квітня 2025 року, під час якого загинули 26 людей і який став приводом до травневої війни Індії та Пакистану. Погодивши це формулювання, Пекін пішов назустріч Нью-Делі, хоча у 2019 році на прохання Пакистану ініціював закрите засідання Ради Безпеки ООН після скасування Індією особливого статусу Джамму та Кашміру.

Декларація також засудила односторонні санкції та тарифні й нетарифні заходи, що суперечать правилам Світової організації торгівлі, і хоча жодної країни в ній не названо, для Індії ці положення стосуються насамперед американських мит 2025 року.

Особливою ознакою нового формату взаємодії країн БРІКС стало помітне зближення Китаю та Індії попри невирішений прикордонний конфлікт між ними. Оновлюючи стратегію, Нью-Делі реагує на зміни зовнішньої політики США, в якій Вашингтон понизив місце Індії в ієрархії своїх інтересів.

За Байдена Вашингтон віддавав відкриту перевагу Нью-Делі, а сам Президент США уперше за десятиліття не провів з прем’єр-міністром Пакистану жодної двосторонньої зустрічі чи телефонної розмови, обмежившись одним листом у березні 2024 року. Республіканська адміністрація змінила цю ієрархію і надала явний пріоритет Туреччині та Пакистану, хоча системного союзу з Ісламабадом так і не вибудувала.

Прийом командувача пакистанської армії Асіма Муніра у Білому Домі без участі цивільного керівництва Пакистану та заяви Дональда Трампа про американське посередництво в припиненні індо-пакистанської війни фактично зрівняли Нью-Делі та Ісламабад як дві сторони конфлікту.

Трамп прийняв Муніра на обід у Залі Кабінету 18 червня 2025 року, через два дні після того, як достроково залишив саміт G7 у Кананаскісі. Попередні командувачі пакистанської армії, яких приймали на такому рівні, водночас обіймали посаду президента, тому Вашингтон цим визнав Муніра самостійним центром влади.

Паралельне посилення взаємодії з Анкарою, яка надає Пакистану політичну та військову підтримку у кашмірському питанні, закріпило в індійського керівництва уявлення про те, що Вашингтон більше не будує регіональну стратегію довкола Нью-Делі.

25 вересня 2025 року Трамп в один день прийняв у Білому Домі президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана, для якого це був перший візит з 2019 року, і прем’єр-міністра Пакистану Шахбаза Шаріфа разом з Муніром.

На зустрічі з Ердоганом ішлося про повернення Туреччини до програми F-35 і зняття санкцій CAATSA, запроваджених через купівлю російських С-400, а в листопаді посол США в Туреччині Том Баррак назвав ці переговори найпліднішими майже за десятиліття.

Перегляд пріоритетів відбувається на тлі вересневої ескалації, коли підтримувані Іраном хусити атакували столицю союзника США, захопили узбережжя Баб-ель-Мандебу і 9 вересня заволоділи однією з найбільших військових баз Ємену.

Хусити, які називають себе Ансар Аллах, є військово-політичним рухом з де-факто державними функціями. Під їхнім контролем перебуває близько третини території Ємену, але 70-80% його населення, від 24 до 30 млн людей, разом зі столицею Саною і портом Ходейда. Регулярні формування хуситів налічують близько 200 тисяч бійців, а разом із резервом і новобранцями, за оцінкою ООН, під зброєю перебуває близько 350 тисяч.

Арсенал хуситів переважно іранського походження за технологією чи компонентами і включає балістичні ракети дальністю до 1500 км, крилаті й протикорабельні ракети, дальні безпілотники та надводні дрони.

Протиповітряну оборону рух будує на модернізованих радянських ЗРК з іранською електронікою, хоча військово-технічно він залежить від Тегерана.

Ще у квітні 2025 року Держдеп звинуватив пов’язану з армією КНР компанію Chang Guang Satellite Technology у постачанні хуситам супутникових знімків для атак на американські кораблі. Пекін послався на необізнаність із ситуацією, хоча, за американськими даними, допомога тривала й після офіційних звернень до його уряду.

10 вересня 2026 року хусити захопили портове місто Моха, а наступного дня вийшли на острів Перім, який ділить Баб-ель-Мандеб на два судноплавні коридори, і завершили захоплення всього єменського узбережжя Червоного моря.

Вже 19 вересня вперше від початку ескалації хусити націлили балістичну ракету на Ер-Ріяд, а також намагалися атакувати інфраструктуру в Янбу, де закінчується ключовий саудівський нафтопровід.

Хусити мають вогневий контроль над протокою, хоча її західне узбережжя лишається поза Єменом, і разом з іранською блокадою Ормузу під контролем противників США опинилися водні шляхи, якими до війни проходило близько третини світової морської торгівлі.

Оскільки Ормуз заблоковано, а саудівський нафтопровід виходить до Червоного моря в Янбу, контроль хуситів над Баб-ель-Мандебом ставить під загрозу морський шлях саудівського експорту до Азії.

Удари безпілотників, запущених з території Іраку, 10 вересня вже змусили зупинити роботу одного з нафтопроводів королівства, і загроза для Ер-Ріяда вийшла за межі судноплавства.

Йдеться про нафтопровід Схід-Захід завдовжки близько 1200 км, який у березні 2026 року вийшов на повну потужність 7 млн барелів на добу і забезпечував експорт сирої нафти через Янбу на рівні близько 5 млн барелів.

Хусити витримали шість Саадських воєн 2004-2010 років, саудівську кампанію, розпочату в березні 2015 року, і удари США та Британії 2024-2025 років. Гірський рельєф півночі, розосередження формувань за централізованого керівництва і власна ППО дозволили їм зберегти спроможності. Момент для консолідованого силового розв’язання втрачено, а пряме наземне залучення американських сил до єменського конфлікту не відповідає пріоритетам Білого Дому.

Наслідний принц Мохаммед бін Салман закликав Трампа до ударів по хуситах, проте той погодився лише надати Ер-Ріяду розвідувальні дані й цілевказання. Американські посадовці натомість зустрілися з представниками руху в Маскаті, де хусити пообіцяли не атакувати американських суден.

Згодом Пентагон за наказом Трампа все ж підготував операцію проти хуситів, але 20 вересня Трамп від неї відмовився. Зупинка в останній момент віддала ініціативу хуситам, які тим часом перейшли в наступ на стратегічні висоти в провінціях Таїз і Лахдж.

Ер-Ріяду тепер доводиться покладатися на власну авіацію, яка, за даними самих хуситів, протягом останніх днів завдала сотень ударів по їхніх позиціях, але наступу не зупинила.

Ескалація довкола Ємену стала ще одним фронтом війни з Іраном і позначила наступну фазу глобального протистояння з новим рівнем загроз і залученням держав, участь яких у конфлікті такого масштабу не передбачалася. Для Білого Дому минув час, коли союзників зважували тільки за економічним та демографічним внеском у загальну спроможність демократичного світу.

Раніше Вашингтон відводив Індії роль опори у протистоянні з Китаєм, проте у воєнний час ця функція поступається потребі в тих, хто може взяти участь у воєнних операціях.

Республіканська адміністрація розраховує на партнерів, цінність яких визначається готовністю застосовувати власні збройні сили, і в Анкарі Білий Дім бачить такого партнера. За останнє десятиліття Туреччина провела три наземні операції в Сирії, у 2020 році переломила хід війни в Лівії і того ж року забезпечила Азербайджан безпілотниками для кампанії в Карабаху.

Турецький флот уже присутній на південних підступах до Баб-ель-Мандебу і з 2009 року діє в Аденській затоці, де сім разів командував міжнародним оперативним з’єднанням CTF-151.

У Сомалі з 2017 року працює TURKSOM, найбільша закордонна база турецької армії, а угода 2024 року на десять років доручила Анкарі розбудову сомалійських військово-морських сил і охорону узбережжя.

Мандат, який парламент у січні 2026 року продовжив до лютого 2027 року, має антипіратський і антитерористичний характер і операцій проти хуситів не охоплює, хоча серед його цілей прямо названо посилення оперативного досвіду флоту.

Туреччина має другу за чисельністю армію НАТО, а експорт її оборонної та авіаційної промисловості у 2025 році зріс на 48% і сягнув $10,05 млрд. Бойове застосування робить турецькі системи конкурентнішими на ринку, тоді як Індія зберігає курс на стратегічну автономію і участі в коаліціях під проводом США уникає.

Внаслідок цього Індія виходить із числа партнерів, на яких спирається Вашингтон у протистоянні з автократичною віссю, проте до союзників Пекіна не переходить. Значна частина індійського суспільства асоціює себе з демократичними цінностями, а модернізація країни залежить від західних технологій і капіталу, тому економічно Індія лишається в західній орбіті.

Це водночас робить Нью-Делі вразливим до тиску самих США, які в односторонньому порядку змінюють умови торгівлі. Індія втратила у Вашингтоні політичну вагу і частину ринкових можливостей. У серпні 2025 року адміністрація Трампа довела сукупне митне навантаження на частину індійських товарів до 50%, і половину з нього становило вторинне мито за купівлю російської сировини.

Білий Дім зняв це мито в лютому 2026 року лише після того, як Трамп оголосив про згоду Нью-Делі відмовитися від цих закупівель, і доступ до американського ринку став важелем впливу на енергетичну політику Індії.

Нью-Делі розширює коло партнерів з прагматичного розрахунку на ресурси для власного розвитку. Проте навіть після охолодження політичного діалогу американський капітал розширив присутність в Індії, і в жовтні–грудні 2025 року Google, Microsoft і Amazon оголосили про інвестиції на $67,5 млрд.

У 2025-2026 фінансовому році на США та ЄС разом припадало 37% індійського товарного експорту проти близько 5,3-5,5% на Китай і Росію разом, тож західні ринки мають критичне значення для індійської економіки.

Частка Росії в імпорті озброєнь Індії впала з 70% у 2011-2015 роках до 40% у 2021-2025 роках, а Франція та Ізраїль разом забезпечили вже 44%.

Пакистан, регіональний супротивник Індії, рухається у протилежному напрямі, і його арсенал тримається на Китаї та Туреччині.

Туреччина озброює Пакистан і приєдналася до його оборонного союзу з Саудівською Аравією

Пріоритет, наданий Вашингтоном Анкарі, Нью-Делі оцінює крізь пакистанський фактор. Власних претензій до Туреччини як держави Індія не має, а суперечність виникає через її підтримку Пакистану як регіонального опонента. Реджеп Таїп Ердоган майже щороку порушує кашмірське питання на Генеральній Асамблеї ООН, і Нью-Делі розглядає це як червону лінію.

Дипломатичну підтримку доповнює оборонна співпраця, і у 2018 році Пакистан уклав контракт на $1,5 млрд на чотири корвети класу “Бабур”, два з яких будувалися в Туреччині і два в Карачі з передачею технологій.

Туреччина модернізувала десятки пакистанських винищувачів F-16, ударні безпілотники Bayraktar Akıncı перебувають на озброєнні ВПС Пакистану, а компоненти безпілотника Anka виробляються спільно з пакистанською NESCOM.

Під час травневої війни 2025 року, за словами індійських посадовців, Пакистан атакував індійські міста дронами турецького походження. Через вісім днів після початку бойових дій Нью-Делі відкликав допуск турецької компанії Çelebi до наземного обслуговування дев’яти індійських аеропортів, пославшись на інтереси національної безпеки.

У грудні 2025 року стало відомо про план розгорнути в Пакистані складання турецьких бойових безпілотників, а Анкара та Ісламабад ведуть переговори про участь Пакистану в програмі винищувача KAAN, у якій уже задіяно близько 200 пакистанських інженерів.

Ця співпраця отримала інституційну форму, коли 17 вересня 2025 року Пакистан і Саудівська Аравія підписали Угоду про стратегічну взаємну оборону, а 7 серпня 2026 року до неї приєдналася Туреччина. За Мекканською угодою про спільну оборону напад на одну державу вважається нападом на всі три, а 31 серпня в Стамбулі учасники домовилися про секретаріат у Саудівській Аравії на чолі з пакистанським генеральним секретарем.

Разом три держави мають близько 1,4 млн військовослужбовців і 3400 літаків за індексом Global Firepower 2026 року, а глава МЗС Туреччини Хакан Фідан заявив, що альянс розрахований на розширення.

Загроза для Індії полягає в тому, що у разі нового конфлікту з Пакистаном Нью-Делі матиме справу з державою, за якою формально стоїть колективне зобов’язання трьох учасників, і найбільше занепокоєння викликає участь Туреччини як найбільш спроможної країни-союзниці Пакистану.

Оборонні зобов’язання Пакистану перед Ер-Ріядом зменшують важелі Китаю і зближують Пекін з Нью-Делі

Оборонний союз Пакистану з Туреччиною і Саудівською Аравією турбує і Китай, хоча причини занепокоєння в Пекіні інші, ніж у Нью-Делі. Для Пекіна Пакистан роками стримував Індію в Південній Азії, співпрацював проти угруповань, що загрожують Сіньцзяну, і забезпечував територіальну основу коридору CPEC до Гвадару.

Співпраця поглиблювалася через членство Пакистану в ШОС та ініціативу “Пояс і шлях”, у межах якої узгоджений у 2015 році коридор CPEC став найбільш розвиненим сухопутним проектом. У 2005-2024 роках китайські інвестиції в пакистанську економіку сягнули близько $68 млрд, і Пекін підкріплював цю ставку дипломатичним прикриттям.

У 2021-2025 роках Китай забезпечив 80% імпорту озброєнь Пакистану, а на Пакистан припав 61% усього китайського експорту озброєнь, що робить Ісламабад найбільшим покупцем китайської зброї.

У 2019 році Китай на прохання Пакистану ініціював закрите засідання Ради Безпеки ООН після скасування Індією особливого статусу Джамму та Кашміру.

Мекканська угода дає Пакистану оборонні зобов’язання поза рамками китайсько-пакистанської співпраці, і ризик втягування Ісламабада у війну в Затоці тепер залежить від безпекових рішень Ер-Ріяда.

Та сама угода зачіпає й інший напрям китайської політики в регіоні, що спирався на рівновагу між Саудівською Аравією та Іраном. Пекін пов’язаний з Іраном 25-річною угодою про співпрацю 2021 року, а в березні 2023 року саме Китай став посередником у відновленні відносин між Ер-Ріядом і Тегераном. Така роль давала Пекіну вплив на обох берегах Затоки, проте трималася на регіональній присутності Ірану і на тому, що дві столиці не стоять по різні боки війни.

Війна з Іраном і Мекканська угода підривають ці умови, оскільки основна ціль ударів хуситів, Саудівська Аравія, тепер пов’язана колективним оборонним зобов’язанням з двома партнерами Вашингтона. Союз зміщує регіональний баланс, поєднуючи Ер-Ріяд з ядерним Пакистаном та Туреччиною, яка має найбільшу армію НАТО після США.

Від результату цієї війни залежить і стабільність постачань іранської нафти, 87% експорту якої у 2025 році купував Китай. Антиіранських зобов’язань Ер-Ріяд, Анкара та Ісламабад формально не брали, і ця невизначеність поки дає Пекіну змогу не реагувати на союз офіційно.

Нова безпекова обстановка на Близькому Сході і поява Мекканського союзу дали Пекіну підставу стабілізувати південно-західний фланг і прискорити зближення з Індією, до якого Нью-Делі сам рухається після переоцінки своїх відносин із Вашингтоном.

Перші ознаки цього курсу з’явилися ще до другої каденції Трампа, 21 жовтня 2024 року, коли Нью-Делі та Пекін погодили розведення військ у східному Ладакху, де після зіткнень 2020 року кордон лишався основною перешкодою для відносин.

Активізація діалогу у 2025 році збіглася зі зростанням індійського імпорту з КНР до $131,6 млрд у 2025-2026 фінансовому році проти $113,4 млрд роком раніше, тоді як експорт до Китаю становив лише $19,5 млрд.

Рекордний дефіцит Індії у $112 млрд робить розширення торгівлі вигіднішим для Пекіна, тому економічний інтерес сам по собі не пояснює, чому Нью-Делі йде йому назустріч.

Спільне занепокоєння оборонним союзом Пакистану дає Нью-Делі та Пекіну підставу для зближення попри невирішені територіальні суперечки в Аксай-Чині та Аруначал-Прадеші. Для Вашингтона це зближення стає ціною геополітичної ставки на Анкару та Ісламабад.

Підтримка держав Затоки, Туреччини і Пакистану коштує Вашингтону відносин з Індією

Вашингтон спирається на Саудівську Аравію, Туреччину і Пакистан, щоб стримати Іран та звузити простір для Китаю, і покладає на ці держави частину безпекових завдань у регіоні.

Проте, крім погіршення відносин із Індією, цей курс ускладнює відносини Вашингтона з Ізраїлем, ключовим союзником США на Близькому Сході, який сприймає зростання турецької присутності як загрозу.

Після падіння режиму Асада у грудні 2024 року Ізраїль став прямим конкурентом Анкари за вплив у Сирії. Суперництво вже перейшло в силову площину, і в ніч на 18 серпня 2026 року ВПС Ізраїлю вдарили по авіабазі Абу-ед-Духур в Ідлібі за 60 км від турецького кордону, щоб не допустити розгортання там турецьких сил.

Офіс прем’єр-міністра Ізраїлю назвав розгортання турецьких сил у Сирії червоною лінією, а посол США в Туреччині Том Баррак оцінив удар як непотрібну ескалацію. Вашингтон узявся за механізм запобігання зіткненням між Ізраїлем та Туреччиною і опинився в ролі посередника у суперечці двох власних партнерів.

Перед самітом НАТО в Анкарі розбіжність між США та Ізраїлем зачепила питання оборонних поставок. Біньямін Нетаньягу закликав Трампа не продавати Туреччині двигунів для винищувачів і не повертати її до програми F-35. 7 липня 2026 року Трамп заявив на саміті, що США розглянуть продаж цих літаків Анкарі, і назвав Туреччину в багатьох аспектах лояльнішою за інші країни.

В пошуках нових партнерів, Ізраїль почав зближення із опонентами Туреччини. Разом із Грецією та Кіпром Ізраїль вибудовує противаги турецькій присутності в Східному Середземномор’ї.

У грудні 2025 року в Єрусалимі відбувся вже десятий тристоронній саміт, після якого три держави підписали план військової співпраці на 2026 рік зі спільними навчаннями й обміном розвідданими.

Обговорюється і створення сил швидкого реагування з 2500 військових, до яких Ізраїль і Греція мають виділити по 1000, а Кіпр 500.

Нетаньягу на саміті, не називаючи Туреччину, застеріг тих, хто мріє відновити імперії та владу над землями регіону. Президент Кіпру Нікос Христодулідіс прямо пов’язав тристоронній механізм з коридором IMEC, який має з’єднати Індію з Європою через Близький Схід.

У лютому 2026 року Індія та Ізраїль підняли відносини до рівня особливого стратегічного партнерства, а в липні набула чинності їхня двостороння інвестиційна угода, тож у цьому суперництві Нью-Делі стоїть на боці Ізраїлю.

В індійській експертній дискусії Мекканську угоду читають як відповідь на це зближення і на ширшу архітектуру, яку Нью-Делі створює з Ізраїлем, ОАЕ та США у форматі I2U2 і в межах коридору IMEC.

Саудівська Аравія є транзитною ланкою IMEC між ОАЕ та Йорданією, тоді як Туреччину цей маршрут оминає, і ще у 2023 році Ердоган заявив, що без неї жодного коридору не буде. Для Нью-Делі союз Ер-Ріяда з Ісламабадом і Анкарою тому ставить під питання проект, яким Індія розраховувала скоротити шлях до Європи в обхід Суецького каналу.

Поглиблення американсько-турецького зближення до рівня стратегічного альянсу вимагатиме від Білого Дому перегляду обсягу підтримки Ізраїлю.

Водночас ціну за незавершене зближення з Анкарою Сполучені Штати сплатили втратою частини довіри індійського керівництва і погіршенням позицій у відносинах з Ізраїлем, не отримавши від Туреччини жодних союзницьких зобов’язань.

Вибір Вашингтона вимушений, оскільки саудівську територію атакують хусити та угруповання, що діють з Іраку, а балістичні ракети хуситів Група експертів ООН у 2017–2018 роках пов’язувала з іранськими виробниками, хоча Тегеран постачання заперечує.

Значення безпеки Саудівської Аравії для Білого Дому посилюють і зв’язки оточення Трампа з Ер-Ріядом, адже у 2022 році суверенний фонд PIF вклав $2 млрд в Affinity Partners Джареда Кушнера, нинішнього посланця адміністрації.

Проте основну вагу королівства для Вашингтона визначає його роль у світових поставках нафти, яким зашкодила війна з Іраном. До війни через Ормуз, за даними Bloomberg, проходило близько 15 млн барелів сирої нафти на добу, тож обхідний експорт через Янбу покривав лише третину цього обсягу.

Вихід з ладу частини нафтопроводу Схід-Захід, за підрахунком Al Jazeera, вилучив з глобального постачання 4-5 млн барелів на добу, а ремонт триватиме від трьох до п’яти тижнів. Запасів у Янбу, за оцінкою Kpler, вистачало приблизно на чотири дні, а місячне переривання утримає поза ринком до 120 млн барелів нафти.

Кожен тиждень без силової відповіді збільшує ці втрати для головного союзника США в Затоці, тому зволікання послаблює американську позицію в регіоні, а Вашингтону потрібні партнери, готові діяти замість нього.

Саме на Анкару як на такого партнера розраховує Білий Дім, тож перевіркою стає її готовність застосувати власні збройні сили в Ємені, від якої залежить, чи отримає Вашингтон результат, під який уже понесено ці витрати.

Туреччина двічі у вересні засудила удари хуситів по королівству, а 19-20 вересня Фідан заявив про готовність задовольнити “певні технічні” військові потреби Ер-Ріяда в рамках Мекканської угоди.

Хусити відповіли прямими погрозами, і 17 вересня їхній бригадний генерал Абід ат-Тавр заявив, що у разі втручання програє Туреччина. Експедиційна операція проти руху з 200 тисячами бійців регулярних формувань у гірській місцевості зараз перевищує прийнятну для Анкари ціну.

Обережність Туреччини має й політичну причину, адже контрзаходи, які системно розробляють Пентагон і розвідувальна спільнота, Трамп схвалює, а на завершальному етапі спорадично переглядає відповідно до власного бачення. Іранська кампанія, яка була погоджена у форматі блискавичної спецоперації, вже триває сьомий місяць, а щодо Ємену Трамп відмовився від удару в останній момент, коли бомбардувальники були готові вирушити на місію.

Такий патерн поведінки руйнує накопичену довіру партнерів, яка разом із відданістю зобов’язанням і послідовністю політики становить основу стійких альянсів. Саме тому Анкара не має гарантій, що американський задум у Ємені не буде переглянутий після того, як Туреччина вступить в активну фазу прямого зіткнення із хуситами.

Кушнер і спецпосланець Стів Віткофф, які ведуть ізраїльський напрям американської дипломатії, належать до найближчого оточення Трампа. Скасований удар США по хуситах Анкара має підстави інтерпретувати як спробу глибше втягнути країни Затоки й саму Туреччину у війну в Ємені.

Для турецького керівництва дії США виглядають як втягування у протистояння, яке змінює фокус уваги хуситів з Ізраїлю на Саудівську Аравію та Туреччину.

Перевірка оборонного союзу Туреччини, Пакистану та Саудівської Аравії поки лишається політичною, оскільки для повної юридичної сили угода потребує ратифікації в Пакистані й Туреччині. Удари хуситів по Саудівській Аравії формально є нападом на одного з трьох учасників, проте Пакистан і Туреччина не відповіли на них військовою силою, а Ер-Ріяд, за заявами Анкари та Ісламабада, по допомогу не звертався.

Після домовленостей вересня 2025 року Пакистан, за повідомленнями, розгорнув у королівстві близько 8000 військових, ескадрилью JF-17 і систему ППО китайського виробництва, але проти хуситів ці сили не застосовував.

Текст угоди досі не оприлюднено і її механізм застосування лишається невизначеним. Фідан водночас наголосив, що угода не визначає спільного супротивника і не спрямована проти Ірану. Пакистан у квітні 2026 року відкрив шість сухопутних маршрутів для транзиту вантажів третіх країн до іранського кордону. Повноцінної альтернативи морським перевезенням вони не створили, але сам крок показав, що Ісламабад не приєднується до американського тиску на Тегеран.

Тому розрахунок на регіональних союзників поки не звільнив США від потреби самостійно відповідати на загрози судноплавству. 22 вересня лідери та міністри закордонних справ шести держав Ради співробітництва арабських держав Перської затоки зустрічаються з Трампом на полях Генасамблеї ООН, після того як Вашингтон кілька разів відхилив прохання Ер-Ріяда про удари.

У разі, коли Анкара з державами Затоки будуть змушені піти на силову операцію зі стримування хуситів, стратегія Білого Дому себе виправдає, а вихід Індії з числа опорних партнерів США стане ціною за перекладання ризиків на регіональних союзників.

Відмова Туреччини від такої операції виявить, що США поступилися позиціями в Індії, не отримавши натомість жодного стратегічного результату. Нью-Делі збереже нейтральність і не повернеться до ролі опори Вашингтона в регіоні, поки американська стратегія оцінює партнерів за їх готовністю воювати.