Тактична група «Реванш» Міжнародного легіону ГУР працює як посилений підрозділ спеціального призначення, де артилерія, безпілотники, наземні роботизовані комплекси та інші технологічні засоби передусім забезпечують роботу малих піхотних груп.

Підрозділ регулярно діє на півдні України та нині виконує завдання на Степногірському напрямку. Відкрита степова місцевість, розширення зони ураження безпілотниками та постійне спостереження суттєво обмежили можливості переміщення піхоти, однак, на переконання командира «Реваншу» з позивним Доля, саме вона залишається засобом, який зрештою забезпечує контроль території.

Окремою особливістю тактичної групи є значна кількість іноземних військовослужбовців. Їх залучають не лише до піхоти, а й до безпілотних систем, артилерії та штабної роботи. За словами командира, кількість охочих долучитися сьогодні у рази перевищує кількість доступних посад.

В інтерв’ю «Мілітарному» Доля розповів про бої на Запоріжжі, російську тактику інфільтрації малими групами, проблеми підготовки української піхоти, рекрутинг іноземців, місце артилерії та НРК у сучасній війні й технології, які потенційно можуть повернути маневр на поле бою.

«У своїй основі ми залишаємося піхотним підрозділом»

— Що сьогодні являє собою тактична група «Реванш»?
— По суті, це посилений батальйон спеціального призначення, важкий, механізований, з різними додатковими елементами.

Але попри всі технології, дрони, НРК, артилерійську підтримку, філософія підрозділу залишається піхотною.

Усі сили та засоби — від артилерії до різних типів безпілотників — мають забезпечувати роботу малих піхотних груп. Вони виконують наступальні, штурмові, диверсійні завдання, можуть заходити в тил противника.

Ми не лінійна піхота. Наше завдання — постійно активно впливати на противника.

В умовах сучасного поля бою це особливо складно. На південному напрямку немає великих лісових масивів, майже немає незруйнованого урбану. Переважно це степ або знищені населені пункти.

Тому можливості переміщення піхотних груп дуже обмежені. Щоб забезпечити їхню роботу, треба враховувати все: погоду, подавлення ворожих дронів, артилерії, розвідувальних засобів.

Самі групи повинні бути максимально швидкими, мобільними, автономними, замаскованими. Працювати тихо, швидко й агресивно.

Але я досі впевнений, що найвищим показником роботи залишається результат піхоти. Жодна технічна розвідка не дає всього того обсягу інформації, який можна отримати безпосередньо на полі бою.

Без піхотного контролю немає контролю території.

Від добровольчої спільноти до Міжнародного легіону ГУР

— Який шлях пройшов «Реванш» до нинішньої структури?
— У 2014 році це ще не був окремий формалізований підрозділ. Існувала спільнота людей із військовим досвідом та спільними цінностями, які служили в різних структурах, але підтримували контакти й періодично працювали разом.

Перед повномасштабною війною цю спільноту вдалося пов’язати з Головним управлінням розвідки та армійським спецназом. Ми вже розуміли, до чого треба готуватися, і робили акцент на диверсійній роботі та складних піхотних завданнях.

Після початку повномасштабного вторгнення все це оформилося у повноцінний підрозділ.

Ми працювали у складі різних структур ГУР, зокрема «Шаманбату» та «Артану», а зараз — у складі Міжнародного легіону. Завдяки цьому вдалося акумулювати досвід різних підрозділів активних дій.

«На Запоріжжі ми воюємо кожного року»

— Який досвід у «Реваншу» саме на південному напрямку?
— На Запоріжжі ми періодично воюємо з 2022 року. Фактично кожного року повертаємося на цей напрямок.

Найбільше наших операцій виконано саме тут, тому ми стежимо за зміною ситуації від самого початку повномасштабної війни.

Це і район Енергодара, і Василівки, потім тривала стабілізація фронту, бої за Кам’янське, зараз — Степногірський напрямок. Працювали свого часу і на Гуляйпільському напрямку в районі Зеленого Поля.

Росіяни продовжують просочуватися малими групами

— Як зараз діє противник на Степногірському напрямку?
— Глобально їхня тактика не змінилася.

Вони постійно направляють нові хвилі солдатів. Уже сформувалася система, коли окремі бійці або малі групи рухаються одними й тими самими маршрутами.

Вони зазнають втрат, але продовжують інфільтрацію. Це працює за принципом «вода камінь точить».

На окремому етапі ми можемо відкинути їх назад, але якщо дивитися на ситуацію в ретроспективі, ця хвиля поступово продовжує рухатися.

Російська система дуже велика й неповоротка, але якщо вона бачить ефективне рішення, то починає його масштабувати.

Так відбулося з оптоволоконними FPV. Так само вони масштабують нічні проникнення із застосуванням теплоізоляційного спорядження.

І тут наша проблема — концентрація та координація сил і засобів.

«Противник завжди користувався проблемами на стиках»

— У чому саме проблема з координацією?
— Це стара проблема.

Ще в Бахмуті могла виникнути ситуація, коли в одному будинку перебуває багато українських військових із різних підрозділів, але вони фактично не мають спільного командування.

В одному під’їзді люди ведуть бій, а в іншому можуть навіть не розуміти, що відбувається поруч.

Противник це добре розумів і постійно намагався бити в стики між нашими підрозділами.

Те саме стосується технологій. На одній ділянці може працювати п’ять екіпажів FPV, а поруч один окремий екіпаж матиме більше дронів і ресурсів, ніж ці п’ять разом.

Якщо правильно об’єднати ці можливості, вони працюватимуть значно ефективніше.

«Людський ресурс треба застосовувати максимально раціонально»

— Якою ви бачите головну проблему української піхоти?
— Велика проблема — рівень підготовки на етапі БЗВП і рівень забезпечення.

Ми пропонуємо суміжним підрозділам тренувати їхніх людей у нас. Це не завжди вина конкретного командира бригади чи батальйону. Він працює з тим ресурсом, який отримує.

У них комплектування відбувається переважно через мобілізацію, у нас — через добровольців. Нам людей ніхто не дає, ми їх самі шукаємо.

Але Україна має обмежений людський ресурс. Тому не готувати людину максимально добре й не застосовувати її максимально раціонально — неприпустима розкіш.

Мова не лише про навчання. Це лікування, фізичний стан, забезпечення, спорядження і розуміння, як цим усім користуватися.

«Підготовка російських десантників не деградує»

— Росіяни здатні масштабувати свої технологічні та організаційні рішення?
— Вони масштабують те, що реально дає результат на полі бою, часто не надто зважаючи на вартість.

На нашій ділянці ми переважно воюємо з російськими десантниками вже не перший рік. І я бачу, що рівень їхньої підготовки, настрілу та спорядження покращується, а не деградує.

На це витрачаються великі ресурси.

Те саме стосується артилерії. Можна скільки завгодно говорити, що артилерія застаріває, але якщо ти здатен концентрувати на одній ділянці значну кількість стволів і постійно замінювати втрачені, це продовжує давати результат.

Якщо росіяни бачать ефективність КАБів — вони масштабують КАБи. Якщо бачать результат від певних безпілотників — масштабують їх.

Для навчального центру військовий досвід не завжди перевага

— Як побудована підготовка у «Реванші»? І наскільки корисним є досвід іноземних військових?
— Для навчального центру найкращим кандидатом іноді є здорова людина взагалі без військового досвіду.

Тоді не треба ламати сформовані стереотипи про те, як має працювати армія.

Наше завдання — уніфікувати людей абсолютно різного походження.

Основою залишається тактика малих груп: довгі марші, фізична витривалість, максимальна автономність, робота двійками, трійками, четвірками.

Людина повинна мати інженерну підготовку, добре орієнтуватися, вміти працювати з різними каналами зв’язку, різними видами зброї та техніки.

Боєць може виконувати функції у групі вогневої підтримки, розвідувальній, штурмовій або дроновій групі.

З масштабуванням з’являються вузькі спеціалісти, але в основі кожен наш військовослужбовець все одно має залишатися розвідником і піхотинцем.

Тисячі іноземців хочуть долучитися

— Наскільки велику роль у підрозділі зараз відіграють іноземці?
— Ще на початку війни я бачив величезний потенціал у комплектуванні спеціальних підрозділів іноземцями.

Але їх не можна просто взяти й масово направити в якусь бригаду для закриття нестачі піхоти.

Це тонка робота. Треба інтегрувати людей з різних частин світу в українські військові реалії.

На початку повномасштабної війни була значна хвиля людей із західних країн. На довгій дистанції не всі вони готові воювати роками.

Згодом почало приїжджати більше людей із держав з нижчим соціально-економічним рівнем. Частина з них бачить у службі можливість отримати досвід або побудувати військову кар’єру.

Зараз у нас кандидатів у рази більше, ніж можливостей поставити їх на штатні посади.

Йдеться про тисячі перевірених анкет з усього світу.

«Близько 90% приходять у піхоту»

— На які спеціальності найчастіше претендують іноземці?
— Переважна більшість хоче бути піхотинцями. Приблизно дев’ять із десяти кандидатів спочатку бачать себе саме там.

Людина приходить і прямо говорить: «Хочу бути піхотинцем».

Але «штурмовик» — дуже вузьке визначення.

Штурм є лише одним з елементів. Перед цим людина має навчитися переміщуватися, вести розвідку, працювати зі зв’язком, орієнтуватися, діяти автономно.

Після адаптації військовослужбовця можна переводити в технічніші напрямки.

У нас уже багато іноземців працюють з безпілотниками. Вони інтегровані в артилерію, є у штабі та на інших посадах.

Мовний бар’єр долають через іноземців у командних структурах

— Як керувати підрозділом, де служать представники багатьох країн?
— Самому командиру неможливо вивчити всі потрібні мови.

Я нормально володію англійською, вчу іспанську. Але в нас є, наприклад, багато португаломовних військових.

Тому потрібні проміжні ланки з іноземців, які вже розуміють нашу військову систему і водночас можуть правильно донести інформацію своїм співвітчизникам.

Навіть якщо ти знаєш мову, носій краще передасть емоційне забарвлення та важливість певної команди.

Це одна з причин, чому іноземці потрібні не тільки на бойових посадах, а й у штабах.

Чому частина іноземців залишає службу

— Іноземець може розірвати контракт і повернутися додому. Наскільки велика плинність кадрів?
— Плинність є. На мою думку, вона передусім пов’язана з проблемами інтеграції та матеріального забезпечення.

Багато підрозділів просто не готові працювати з іноземцями.

Другий момент — гроші. Якщо людина має родину в країні з вищим рівнем доходів, вона не може роками служити тут і при цьому не мати можливості нормально забезпечувати близьких.

Я вважаю, що для іноземців варто мати зрозумілу фіксовану базову ставку. Умовно — щонайменше близько трьох тисяч доларів.

Неважливо, виконує він цього місяця штурмову, логістичну чи іншу потрібну роботу.

Якщо людина під час бойового завдання паралельно думає, чим її родині заплатити за комунальні послуги на іншому кінці світу, вона не може повністю концентруватися на роботі.

Артилеристи «Реваншу» стали операторами важких бомберів

— У вас досі є вакансії мінометників. Міномет не втрачає актуальності через розширення кілзони?
— Про те, що міномет відходить, я чую від самого початку цієї війни. Але він уже понад сто років постійно «відходить» і ніяк не відійде.

Зі збільшенням зони ураження засіб із невеликою дальністю справді складніше застосовувати.

Але якщо повернеться маневр або географія дозволяє зблизитися з противником — ліс, річки, особливий рельєф — міномет одразу повертає значення.

Наші артилеристи вміють працювати з різними типами мінометів, РСЗВ та ствольною артилерією.

Крім цього, ми дали їм додаткову спеціалізацію — операторів важких бомберів.

Для мене важкий бомбер є ідейним продовженням артилерії. Він так само доставляє до цілі важкий боєприпас.

«Дрони створили оперативний тупик, але він не буде вічним»

— Чи не означає нинішнє домінування дронів, що класичний маневр остаточно зник?
— Ні.

Зараз дрони, як свого часу кулемет у Першу світову, значною мірою створили оперативний тупик. Динаміка бойових дій дуже низька.

Але історично війна постійно проходить через цикли: тупик — прорив — новий тупик — новий прорив.

Я впевнений, що з’явиться або ефективна протидія, або новий засіб, який поверне маневр.

І я не думаю, що це обов’язково буде система, спеціально створена для боротьби з дронами.

Кулемет у Першу світову не нейтралізували якимось «антикулеметом». З’явилася механізація і танк, які дозволили по-іншому проривати оборону.

Що може повернути маневр

— Який технологічний прорив може змінити нинішню ситуацію?
— На мою думку, потрібен засіб, який дозволить дуже швидко переносити піхоту з однієї точки в іншу.

Як би фантастично це зараз не звучало.

Якщо з’явиться можливість швидко перекидати піхотні підрозділи або інші сили через великі сірі зони, це може радикально змінити поле бою.

На Заході вже працюють над різними мобільними літальними платформами, дешевшими та простішими за гелікоптери, які потенційно можуть переносити людей і вогневі засоби.

Їх теж можна буде знищувати. Абсолютно невразливої зброї не існує.

Але питання в масовості та швидкості. Якщо через зону ураження раптом зможуть пройти й опинитися у тебе в тилу сотні людей — це вже зовсім інша оперативна ситуація.

НРК передусім потрібні для евакуації та логістики

— А де ви бачите перспективу наземних роботизованих комплексів?
— У наших нинішніх реаліях — передусім логістика та евакуація особового складу.

Ми вже маємо суттєві результати з евакуації поранених завдяки НРК.

Замість кейсеваку або пішої групи, яка має нести забезпечення, ми можемо відправити машину.

Це одразу зменшує потребу ризикувати людьми.

Ударні НРК зараз значно складніше ефективно застосовувати. Противник сидить у фортифікаціях, бліндажах, руїнах. Наземній машині ще треба до нього фізично доїхати.

Але це не означає, що напрямок не треба розвивати.

В умовах динамічнішого фронту ударний НРК може мати зовсім іншу роль — наприклад, займати позицію в тилу противника, контролювати дорогу або працювати проти груп, які прорвалися.

Технологія має бути готовою до моменту, коли виникнуть умови для її ефективного застосування.

Командирам батальйонів потрібен власний мідлстрайк

— Чого сьогодні не вистачає на рівні батальйону в безпілотному компоненті?
— Я вважаю, що на рівень батальйону поступово треба інтегрувати мідлстрайк.

Знищення ворожих засобів ураження та артилерійських позицій створює умови для роботи всього підрозділу.

Скільки FPV потрібно, щоб гарантовано знищити артилерійську позицію? Іноді дуже багато. А після ураження ми навіть не завжди можемо підтвердити результат.

Якби командир батальйону мав хоча б обмежену кількість мідлстрайків у безпосередньому розпорядженні, це суттєво покращило б можливості.

На мою думку, це має стати загальною практикою.

«Противника не можна недооцінювати»

— Як би ви загалом охарактеризували противника, з яким зараз доводиться воювати?
— Я не хочу його зневажати.

Це важкий, жорсткий і достатньо вольовий противник.

У нас були успіхи, але були й ситуації, коли росіянам вдавалося нас перебороти.

На півдні Степногірська були дуже важкі піхотні бої. Противник міг зазнавати колосальних втрат на маршруті інфільтрації й все одно продовжувати направляти людей.

В окремих випадках ішлося про надзвичайно високий відсоток втрат, але вони все одно створювали критичний тиск на оборону.

Це поєднання великого людського ресурсу, дисципліни й певного фаталізму робить такого противника небезпечним.

Тому недооцінювати його не можна

.
«Піхота все одно залишається тим, хто контролює територію»

— Технологізація війни продовжуватиметься. Змінюватимуться дрони, НРК, засоби розвідки, вогневого ураження та способи переміщення.

Але поки що жодна технологія не забрала в піхоти її головної функції.

Тільки людина на місцевості може остаточно перевірити результат виконання завдання і забезпечити контроль території.

Тому наше завдання — не замінити піхоту технологіями, а зробити так, щоб технології дозволяли їй виконувати свою роботу ефективніше й з меншим ризиком.