Нова реальність шпигунського світу

Якісні фотографії військових об’єктів або колон. Диверсії проти військової техніки. Підпали заводів, що виробляють військову техніку, або складів із допомогою для України. Погрози та фізичне насильство проти активістів чи керівників оборонних підприємств. У минулому, наприклад у часи Холодної війни, такі дії виконували висококваліфіковані кадровики розвідки або шпигуни. Масштабні, чітко скоординовані шпигунські мережі під керівництвом розвідників і дипломатів, які перебували у ворожій країні. Саме так різні спецслужби, зокрема радянський КДБ (пізніше — російська Федеральна служба безпеки, ФСБ), проводили свої операції десятиліттями. Це вимагало колосальних ресурсів, фізичної присутності, індивідуального вербування та ризикованих таємних дій. Не кажучи вже про те, що в разі викриття агентурної мережі держава, яка її заслала, могла зіткнутися з масштабною відплатою.

Проте, як і всі форми війни, збір розвідданих і диверсії також еволюціонують. Поки очі всього світу прикуті до України, де дешеві дрони та безпілотні наземні платформи трансформують поле бою, схожа революція відбувається і у світі таємних операцій. Замість використання висококласних агентів і шпигунів Росія вербує звичайних цивільних для проведення різноманітних прихованих акцій. Сама по собі це аж ніяк не новина, адже ЗМІ часто згадували про те, як росіяни вербують людей у месенджерах, зокрема в Telegram. Міністерство оборони Литви, наприклад, навіть опублікувало статтю про загрозу вербування дітей для виконання таких завдань. Проте європейські країни реагують на цю нову реальність доволі пасивно й навіть уникають називати Росію країною-організатором — як і згадана стаття литовського Міноборони, де прямо не згадується Росія. Через це я вважаю, що справжній масштаб загрози серйозно недооцінений, і в цій статті проаналізую, як це вплине на майбутнє військових операцій та національної безпеки.

Чому Росія зробила ставку на цивільних

Чому Росія вербує цивільних для виконання своєї роботи? Після повномасштабного російського вторгнення в Україну у 2022 році сотні російських дипломатів (багато з яких були офіцерами розвідки та шпигунами) були вислані з Європи, США та Канади, тоді як ті, хто залишився, опинилися під значно пильнішим наглядом, а Європа посилила свій контррозвідувальний потенціал. Це істотно підірвало можливості Росії. Зіткнувшись із дефіцитом людських та інших ресурсів, російські спецслужби, такі як ФСБ та ГРУ (офіційно — Головне управління Генерального штабу Збройних сил РФ), перейшли до вербування цивільних осіб і кримінальних елементів у європейських країнах. Результатом цього стала безпрецедентна хвиля диверсій і шпигунства, які дехто називає актами гібридної війни.

Використання цивільних не є новим саме по собі (і Росія — не єдина країна, яка до цього вдається), проте в поєднанні з соціальними мережами та інтернетом сам масштаб, доступність і низька собівартість роблять це явище дійсно революційним. Це створює новий виклик для європейських військових і органів національної безпеки — нову реальність, де їм доводиться протистояти масі супротивників зсередини.

Як працює механіка вербування

Але щоб зрозуміти, як це працює, ми спершу повинні з’ясувати, як саме людей вербують для виконання таких завдань. У медіа часто згадують про те, що вербувальники використовують популярний месенджер «Telegram», проте це не розкриває всієї картини. Ніхто не звертається до людей зі словами: «Привіт, не хочеш влаштувати диверсію на користь російської розвідки?». Вербувальники шукають потенційні цілі в соціальних мережах, на онлайн-форумах, у Telegram-каналах та інших месенджерах. Повідомляється, що існують Telegram-групи, де такий «підробіток» пропонується масово.

Виявивши потенційну ціль, вони виходять на зв’язок, надсилаючи невинні повідомлення та намагаючись здобути довіру, замість того щоб одразу пропонувати завдання. Якщо людина виявляється надійною (принаймні для базових доручень), вербувальники пропонують їй гроші або подарунки за виконання конкретних простих дій, наприклад перенести посилку з точки А в точку Б. Наприклад, чоловікам, які підпалили склад IKEA у Вільнюсі (Литва) у 2024 році, пообіцяли 10 тисяч євро та старий автомобіль BMW. Також людей можуть схиляти до співпраці за допомогою психологічного тиску чи шантажу.

Якщо завербовані особи успішно справляються із завданням (і мовчать про це), їм зазвичай дають подальші, часто значно небезпечніші завдання, такі як шпигунство чи диверсії. На відміну від традиційних форм розвідувальної діяльності, вербувальникам не потрібно фізично контактувати з кимось або взагалі перебувати в цільовій країні. Співробітники розвідки можуть вербувати людей і виконувати завдання в повній безпеці й заперечуваності, без ризику бути спійманими, викритими та викликати дипломатичний скандал.

Не ідеологія, а гроші: портрет нового російського найманця

Щоб зрозуміти масштаб цієї проблеми, ми маємо проаналізувати, ким є люди, які погоджуються виконувати таємні завдання для Росії. Хоча логіка підказує, що це можуть бути ображені на державу особи, проросійські елементи, злочинці тощо, реальність інша. Згадані групи людей справді є потенційними рекрутами, але ідеологічні мотиви не є головною рушійною силою цих дій. Основна причина прагматична — гроші. Росія націлюється на тих, хто шукає «легких» грошей, особливо на людей з уразливих верств (залежності, фінансові труднощі, кримінальне минуле), іммігрантів із Росії чи Білорусі (або навіть українських біженців).

Тривожною тенденцією є дедалі активніше залучення російськими спецслужбами підлітків, які прагнуть заробити, самоствердитися або діють через банальну нудьгу. Іншими словами, хоча ідеологічні екстремісти й корисні, Росії не обов’язково потрібні ті, хто ненавидить НАТО, Україну чи власний уряд. Усе, що їй потрібно, — це людина, яка відчайдушно хоче заробити кілька сотень євро.

І це розкриває справжній, дедалі більший масштаб проблеми. Йдеться не про жменьку ідеологічних «корисних ідіотів» чи радикалів, а про величезний пул потенційних помічників російської розвідки, які працюють заради грошової вигоди. Сучасні армії функціонують в екосистемі з величезною кількістю цивільних підрядників: кухарів, прибиральників, обслуговуючого персоналу, техніків, водіїв, логістів тощо. Не кажучи вже про безліч людей, задіяних в оборонному секторі, які виготовляють військову техніку та боєприпаси. Водночас усе це співіснує з людьми, які просто живуть поруч із військовими об’єктами, важливою інфраструктурою чи заводами. І всі ці люди мають сім’ї, друзів, родичів. У менших країнах це десятки тисяч людей, у більших — потенційно десятки мільйонів. Маса людей, серед яких будь-хто потенційно може працювати на російську розвідку. І якщо органи нацбезпеки здатні виявляти й відстежувати радикалів або групи «п’ятої колони», а також перевіряти цивільних підрядників військових, передбачити, чи стане звичайний громадянин агентом російської розвідки, неможливо.

Розподілена мережа замість резидентури

Масштаб цієї проблеми стає ще загрозливішим, якщо поглянути, як працюють ці російські операції. Як уже зазначалося, кадровики не звертаються до потенційних цілей із запитанням, чи хочуть ті працювати на ФСБ. Завербовані, особливо підлітки, часто взагалі не знають, на кого вони насправді працюють або що виконують протизаконну роботу. Звісно, якщо в Telegram-каналі пропонують завдання на кшталт «підпалити техніку НАТО», можна здогадатися, кому це вигідно, проте це приклади більш прямих і насильницьких завдань.

Дуже часто завербована особа є лише однією ланкою у великому розвідувальному ланцюжку. Наприклад, агенту з Москви доручено знайти й пошкодити ділянку залізниці, якою перевозять військову допомогу для України. Через соцмережі агент може знайти когось із логістики (наприклад, водія), щоб з’ясувати точний напрямок руху допомоги.

Визначивши локацію, агент може зв’язатися з кимось іншим — працівником залізниці чи місцевим жителем, — аби підтвердити (наприклад, зробити фото), чи проходять потяги з допомогою через цю ділянку. Після підтвердження куратор може найняти людину з того району, щоб вона доставила інструменти для диверсії у визначене місце. Зрештою ще одна особа бере ці інструменти та пошкоджує колію.

У такому ланцюжку кожен діє окремо, не підозрюючи про існування інших, а сама диверсія планується та безпечно керується співробітниками розвідки прямо з Москви. Це надзвичайно ускладнює роботу контррозвідки, оскільки тут немає згуртованої групи кадрових агентів, а є лише кілька розрізнених людей. Навіть якщо одного спіймають, він нічого не зможе розповісти про решту.

Ситуацію погіршує й те, що через специфіку таких завдань завербовані можуть навіть не усвідомлювати, що працюють на іноземну розвідку. Прохання сфотографувати потяг, що проїжджає повз, або склад може здатися цілком безневинним. Розповідь інтернет-знайомому про військовий вантаж, який ти перевозиш, звучить невинно. Доставити сумку з інструментами з точки А в точку Б само по собі не викликає підозр. Навіть людина в кінці ланцюжка, яка скоює диверсію, може не до кінця усвідомлювати наслідки своїх дій. А якщо люди не підозрюють, що їхня «робота» грає на руку ворожій розвідці, вони навряд чи заявлять про це. У їхній свідомості вони виконують просту дію: роблять фото чи спостерігають за військовою колоною. Іншими словами, через специфіку цих операцій люди можуть брати в них участь абсолютно несвідомо.

Головні козирі нового підходу Кремля

Може виникнути питання: чому Росія вербує цивільних або злочинців замість висококласних агентів чи глибоко законспірованих шпигунів (так званих «кротів»)? З тієї ж причини, чому вона перейшла до використання дронів та баражуючих боєприпасів в Україні. Тому що вони дешеві, одноразові, ефективні й дозволяють правдоподібно заперечувати причетність. Навіщо вербувати людей у Росії, навчати їх, платити зарплати, відправляти за кордон, забезпечувати дипломатичним або іншим прикриттям і ризикувати всім у разі провалу — або, що ще гірше, їхнього перевербування? Звісно, традиційні операції не зникли повністю, проте використання місцевих найманців для простих завдань — варіант значно дешевший і безпечніший.

Певною мірою це нагадує застосування дронів на війні. Подібно до безпілотників, місцеві кадри обходяться набагато дешевше, ніж офіцери розвідки. «Традиційного» кадровика потрібно завербувати, навчити, забезпечити фінансуванням, відправити за кордон під дипломатичним чи іншим прикриттям, а потім евакуювати. Усе це потребує часу, грошей та людських ресурсів. Але у випадку місцевих виконавців, найнятих онлайн, за кілька сотень (або тисяч) євро можна отримати людину, яка вчинить підпал чи збере розвіддані. Це значно дешевший варіант для «простих» завдань, тоді як професійні, кадрові офіцери звільняються для складніших завдань, як-от операції під глибоким прикриттям.

І навіть якщо завербовані провалять завдання, ціна провалу мінімальна, адже вони — одноразовий розхідний матеріал, як і дрони. Чоловіків, які підпалили склад IKEA в Литві, швидко затримали, але для їхніх кураторів це не має значення. Завдання виконане (склад підпалено), і їм навіть не довелося виплачувати всю обіцяну суму. Навіть у разі невдачі все, що втрачають ФСБ чи ГРУ, — це трохи грошей і часу. І, як і з дронами, на заміну знайдуться тисячі інших готових підробити.
Далі — фактор можливості заперечення причетності. Росія категорично заперечує будь-яку участь у кампанії диверсій і шпигунства в Європі, а європейські країни (за кількома винятками) неохоче звинувачують у цьому Росію, побоюючись «ескалації». Росія завжди може заявити, що між цими інцидентами та російською владою немає прямого зв’язку. Хоча акти саботажу безсумнівно вигідні російській військовій машині, їх вчиняють місцеві жителі, а не російські агенти.

Місцеві отримують накази через інтернет від людей, що ховаються за численними проксі-серверами та підробленими IP-адресами. Теоретично прямий слід до Росії відстежити важко. І хоча європейці й американці чудово розуміють, хто за цим стоїть, юридично покласти відповідальність на Росію складно, адже це належить до так званої «сірої зони» або гібридної війни.

Зрештою — ефективність. Хоча пересічний цивільний навряд чи перевершить навченого професіонала (так само як FPV-дрон не замінить артилерію), такі операції дуже вигідні за співвідношенням витрат і результатів, і їх складно помітити. Місцеві жителі мають перевагу над іноземними агентами, оскільки добре знають місцевість і діють, не привертаючи зайвої уваги чи підозр. Незнайомий підозрілий чоловік, який фотографує потяги чи пересування військових, викличе питання, але літній житель села, який дивиться на те саме, сприйматиметься абсолютно природно. І тут постає важливе питання: де межа між шпигунством і звичайною цікавістю?

П’ять причин, чому державам так важко зупинити онлайн-найманців

Тепер, коли ми з’ясували масштаб і складність проблеми, важливо зрозуміти, що військові та спецслужби можуть і чого не можуть із цим зробити. Якщо дешеві дрони можна збити ППО або заглушити засобами РЕБ, то з людськими «дронами» боротися набагато важче. Наважуся сказати, що цю проблему неможливо вирішити остаточно (про це нижче); держави можуть лише спробувати зменшити пул потенційних рекрутів і запровадити нові військові доктрини.

Існує низка причин, чому це не можна вирішити повністю:

– Оскільки база потенційних найманців величезна, спецслужби просто не мають ресурсів для відстеження та ідентифікації кожного. Фізично неможливо перевірити кожну людину, цивільного підрядника чи робітника заводу на предмет витоку інформації. Оскільки завербувати теоретично можна майже будь-кого, неможливо передбачити, хто саме «перейде на інший бік». Ба більше, закони про масове стеження грубо порушували б право людини на приватність (особливо таємницю зв’язку), викликали б обурення суспільства й були б швидко заблоковані національними судами.

– Фізичні бар’єри та захист, такі як паркани, можуть зупинити когось, проте вони не захистять екосистему навколо важливих цілей. Військові підрозділи повинні залишати бази для навчань, отримувати нову техніку та припаси. Паркани не завадять охочим сфотографувати ці пересування або навколишню інфраструктуру.

– По-третє, складно визначити, що є збором розвідданих, а що — простою цікавістю. Людина, яка фотографує військову колону, може бути шпигуном, а може бути просто цивільним, який робить «круті» кадри техніки. Той, хто запитує про напрямок руху потягів із військовою допомогою, може мати злі наміри, а може бути просто трейнспоттером (любителем залізниці). Гірше того, люди можуть поширювати небезпечну інформацію несвідомо. Наприклад, спільнота любителів авіації відстежує військові та цивільні борти й публікує дані в соцмережах. Для них це безневинне хобі, але в недобрих руках така інформація допоможе скласти карту військових маршрутів чи розклад руху. Тому розрізнити шпигунство й звичайну цікавість з першого погляду майже неможливо.

– Далі: оскільки Росія робить ставку на людей, які шукають заробітку, а не на ідеологічних радикалів, вона завжди знайде кого найняти. Держави можуть інформувати громадян про небезпеку, виявляти й контролювати радикальні угруповання, але зрештою, доки є люди, готові до швидкого заробітку, Росія матиме невичерпний резерв виконавців.

– Нарешті, з огляду на низьку собівартість таких операцій і слабку політичну відповідь (окрім улюбленого європейського «глибокого занепокоєння»), Росія продовжуватиме використовувати власних громадян цільових країн для диверсій чи шпигунства.

Що робити Заходу: зміна доктрин замість пошуку простих рішень

Я переконаний, що замість пошуку «срібної кулі», яка розв’язала б цю проблему, європейські країни мають змінити підходи в політиці та військовій доктрині, щоб адаптуватися до безпекового середовища, яке стрімко трансформується.

Наприклад:

– Оскільки багато виконавців навіть не розуміють, що саме роблять, уряди повинні підвищувати обізнаність суспільства щодо проблеми російського онлайн-вербування. Деякі країни Європи (як-от Литва) уже роблять це, проте все здебільшого обмежується публічними заявами або інтернет-рекламою про відповідні загрози. Державам потрібні масштабні інформаційні кампанії, щоб люди знали про цю проблему й випадково не потрапили на гачок онлайн-вербування, що особливо важливо для підлітків. Це не зупинить тих, хто відчайдушно шукає грошей, проте громадяни краще розумітимуть, що за начебто «невинними» оплачуваними завданнями може критися злочинний задум. Утім, важливо не скотитися до моральної паніки та пошуку «шпигунів за кожним кутом», адже це призведе лише до непотрібного розколу в суспільстві.

– Посилення оперативної безпеки (OPSEC) у військах. Під час Другої світової війни союзники використовували гасло «loose lips sink ships» («зайва балаканина топить кораблі»), закликаючи цивільних і військових уникати балачок, які шкодять обороноздатності. Військовослужбовців, як і цивільне населення, слід навчати цієї загрози та методів протидії. Це мають бути не формальні тренінги для галочки, а прості й практичні поради щодо того, як уникнути витоку конфіденційної інформації. Це критично важливо в епоху соцмереж, де одне фото чи відео може викрити дислокацію військ, систему охорони або деталі військових навчань.

– Співпраця приватного сектору з військовими та спецслужбами. Приватний бізнес має розуміти, що він є мішенню для шпигунства й диверсій, а отже, повинен посилювати заходи безпеки та координуватися з державою для їхнього запобігання. Працівників, як і військових, слід учити уникати поширення чутливих даних. Зі свого боку держава повинна активніше захищати ключові оборонні підприємства й попереджати їх про можливі атаки не лише на інфраструктуру, а й на співробітників. Це особливо актуально з огляду на плани Росії щодо замахів на керівників європейських оборонних концернів.

– Вважаю, що ця проблема нікуди не зникне (через свою ефективність), тож військові мусять пристосуватися. Окрім тренінгів з OPSEC, армія повинна виходити з того, що вона постійно перебуває під чиїмось наглядом, і враховувати це під час планування операцій. Сховати кожного солдата чи одиницю техніки неможливо, проте військові можуть ускладнити системний збір даних за рахунок розосередження, маскування техніки (наприклад, накривати техніку брезентом під час перевезення залізницею), суворого контролю доступу до баз і залучення контррозвідки для виявлення вразливостей та підозрілих осіб. Замість спроб стати повністю невидимими, армії слід зосередитися на руйнуванні ворожих системних розвідувальних спроможностей.

– Нарешті, європейські країни не повинні залишати ці диверсії та спроби шпигунства без відповіді. Ніхто не закликає починати через це війни, проте політикам слід посилювати санкції та дипломатичну ізоляцію, оскільки «листи із засудженням» і «висловлення стурбованості» на країну на кшталт Росії просто не діють.

Підсумовуючи: загроза «внутрішнього ворога» нікуди не зникне й залишатиметься одним із найсерйозніших викликів для європейських держав, проте завдяки змінам у державній політиці та військовому плануванні її можна суттєво мінімізувати. Варто зазначити, що хоча ця стаття присвячена шпигунству й диверсіям з боку завербованих Росією осіб, інші країни, як-от Китай чи Іран, або навіть терористичні угруповання, найімовірніше, переймуть цей досвід.

Завербовані через інтернет «людські дрони» довели, що вони є ефективним, дешевим і важкодоступним для нейтралізації інструментом гібридної війни. Ворожим спецслужбам більше не потрібні ідеологічні прихильники чи кадрові офіцери для вчинення диверсій чи збору даних. Їм більше не потрібно проникати на військові бази чи оборонні заводи. Усе, що потрібно, — це людина поруч, яка хоче легко підзаробити. А такі люди будуть завжди.