Популярні
3 квітня 2026 року парламент М’янми обрав генерала Мін Аун Хлайна, фактичного лідера хунти, президентом країни після трьох раундів парламентських виборів, проведених з 28 грудня 2025 року по 25 січня 2026 року.
Вибори не визнала легітимними жодна демократична країна, натомість президентство Хлайна підтримали Китай, Росія та Білорусь. Хунта є колективним військовим органом, і обрання генерала Хлайна є імітаційним електоральним актом і не змінює розстановки сил у країні.
Громадянська війна у М’янмі є одним із небагатьох активних конфліктів, результат якого має потенціал визначально впливати на розстановку сил у глобальному протистоянні між демократичним світом та автократичною віссю.
Конфлікт розпочався у лютому 2021 року з військового повалення уряду Аун Сан Су Чжи у країні, що мала стійку траєкторію демократичного розвитку. Протистояння охоплює різнорідну палітру збройних угруповань: від збройних формувань хунти з одного боку та сил опору режиму з іншого боку, які складаються з продемократичних Народних сил оборони та етнічних армій із власними інтересами.
Прихід хунти до влади відкрив Пекіну можливість форсованого розгортання енергетичної інфраструктури в обхід Малаккської протоки і сформував логістичне підґрунтя для планування тривалої військової операції проти Тайваню.
Малаккська протока є найвужчим місцем китайської енергетичної логістики: через неї проходить близько 80% імпорту нафти КНР. Після приходу хунти до влади Пекін вклав 2,54 млрд дол. у будівництво 771-кілометрового нафтопроводу і 793-кілометрового газопроводу від порту К’яукп’ю до провінції Юньнань — Китайсько-М’янмарського економічного коридору (China-Myanmar Economic Corridor, або CMEC), що скорочує шлях доставки нафти з Близького Сходу і Африки на 3–5 тисяч кілометрів порівняно з морським маршрутом через Малаккську протоку, яку військово-морські сили США та союзників заблокують у разі ескалації конфлікту на Тихому океані.
Функціонування цього коридору дозволяє пришвидшити накопичення стратегічних резервів у рамках підготовки Пекіном тривалої військової операції в умовах тотальної морської блокади. Реальне завантаження коридору у 2024 році становило 10–12 мільйонів тонн при проєктній потужності 22 мільйони тонн. Інтенсивне завантаження цього коридору є одним із ключових індикаторів переходу Пекіна до фінальної фази підготовки тривалої військової операції. Мін Аун Хлайн публічно визначив інтеграцію до програми «Пояс і шлях» і розбудову коридору ключовими зовнішньополітичними пріоритетами.
Спроба консолідації влади хунти відкриває можливість Китаю перетворити М’янму на мілітаризовану локацію, здатну постачати живу силу, сировину і логістичні потужності в інтересах автократичної вісі. Країна забезпечує вихід до Бенгальської затоки, має розвідані родовища рідкісноземельних металів і 55-мільйонне населення, яке Пекін розглядає як людський ресурс для обслуговування власних стратегічних інтересів на віддалених театрах так само, як він сприяв направленню північнокорейських підрозділів для участі в бойових діях у Курській області Росії.
Цей механізм уже функціонує в невійськовій площині: на початку 2025 року перша група з приблизно 10 тисяч м’янмарських робітників була відправлена до Росії для роботи на будівельних та інфраструктурних об’єктах. Це дозволяє режиму частково компенсувати бюджетні втрати від міжнародної ізоляції і водночас поглиблює його економічну залежність від Москви.
Станом на 2026 рік сили опору режиму — коаліція етнічних збройних формувань і новостворені Народні сили оборони — встановили контроль над понад 40% території країни. При цьому військові підрозділи хунти контролюють переважно великі міста та основні транспортні артерії, тоді як прикордонні регіони, гірські райони і значна частина центральних провінцій залишаються поза її контролем.
Контроль сил опору над значною частиною території надає їм спроможність уражати критичні вузли китайської енергетичної інфраструктури в зонах, де хунта не здатна забезпечити фізичний захист об’єктів.
Стратегічні плани Пекіна передбачають, що до початку операції проти Тайваню необхідно накопичити нафтові резерви, достатні для функціонування економіки в умовах тривалої морської блокади. CMEC будувався як інструмент пришвидшення цього накопичення через сухопутний маршрут, недосяжний для ВМС США.
Станом на початок 2026 року сукупні нафтові запаси Китаю оцінюються в 1,1–1,3 мільярда барелів, що забезпечує від 100 до 140 днів імпортного покриття. Протягом 2025 року Пекін зводив 11 нових сховищ сукупною ємністю 169 мільйонів барелів.
Нарощення спроможності сил опору уражати об’єкти коридору є чинником, відсутнім у передвоєнних сценаріях китайського воєнного планування.
Підтверджені удари сил опору по об’єктах на значній глибині від їхніх позицій (йдеться про удари категорій middle та deep strike) засвідчують наявність стійкої спроможності ураження інфраструктурних вузлів коридору. У квітні 2024 року близько 30 безпілотників-камікадзе уразили штаб-квартиру хунти, авіабазу і резиденцію Мін Аун Хлайна в Найп’їдо — столиці, розташованій за сотні кілометрів від основних позицій сил опору. У листопаді 2024 року безпілотники пошкодили військові літаки на авіабазі Шанте, а в грудні того ж року зафіксовано спробу удару по генералу Хлайну безпосередньо в аеропорту Найп’їдо. Доступність високоточних ударних безпілотних систем для нерегулярних формувань унеможливлює захист протяжної лінійної інфраструктури в зоні активного конфлікту.
Вразливість китайсько-м’янмарського економічного коридору вказує, що в сучасних умовах ведення бойових дій жодна країна не має можливості точно збудувати стійку та захищену систему логістики та інфраструктури забезпечення, яка буде невразливою до асиметричних дій противника.
Головним стратегічним бенефіціаром президентства Хлайна є Китай, який розглядає зміцнення хунти як спосіб посилити свою присутність у Південно-Східній Азії та Індійському океані.
Після того, як хунта зазнала низки критичних поразок від сил опору та етнічних армій у 2023–2024 роках, режим опинився на межі територіального колапсу. Скоординований наступ коаліції етнічних збройних формувань в рамках операції «1027» за кілька місяців передав під контроль сил опору значну частину прикордонних регіонів і поставив під загрозу ключові міста центральної М’янми. Режим спромігся стабілізувати становище лише завдяки прямому втручанню Китаю.
В момент, коли сили Альянсу «трьох братств» вийшли на підступи до стратегічного Лашіо, вони були змушені зупинитися через те, що Пекін закрив прикордонні переходи, заморозив паливні поставки, від яких критично залежала їхня логістика, і заблокував фінансові рахунки пов’язаних з повстанцями бізнес-структур.
Заступник міністра закордонних справ КНР Сунь Вейдун особисто забезпечив домовленості в Куньміні, за якими повстанці зафіксували межі просування в обмін на гарантії безпеки об’єктів Китайсько-М’янмарського економічного коридору.
З 2025 року китайські військові радники безпосередньо присутні у зонах бойових дій. Кадрові офіцери НВАК були залучені до планування контроперацій проти Армії Аракану під час зіткнень навколо К’яукп’ю.
Така форма тіньової участі дозволяє Пекіну вирішувати два завдання одночасно: забезпечувати фізичний захист інфраструктури критичного логістичного хабу та надавати власному командному складу практичний досвід координації операцій в умовах інтенсивного асиметричного конфлікту.
Прагнучи не допустити колапсу генерала Хлайна за сирійським сценарієм після критичних втрат під час операції «1027», Пекін суттєво інтенсифікував передачу м’янмарській хунті конвенційних та передових систем ураження. Конвенційна складова постачань охопила бойову авіацію, гелікоптери, бронетехніку та артилерійські боєприпаси, що дозволило хунті відновити домінування у повітряному просторі над зонами активних бойових дій.
Окремим напрямом стало технологічне посилення через розвідувально-ударні безпілотні комплекси, засоби радіоелектронної боротьби та інтегровані системи спостереження переважно через цивільні ринки, що дозволяє Пекіну зберігати правдоподібне заперечення своєї причетності.
Російське військове постачання до М’янми, яке супроводжується постійною присутністю інструкторів та технічного персоналу армії РФ, також не є автономним від КНР. Зокрема, базові номенклатури російських озброєнь, серед яких розвідувальні безпілотні апарати серії «Орлан», авіаційні комплекси та модернізована бронетехніка, критично залежать від китайської мікроелектроніки та компонентної бази, частка якої в окремих зразках сягає 90%.
Ключовою тактичною перевагою хунти над силами опору залишається військова авіація. Китай і Росія забезпечили режим винищувачами Chengdu J-7, легкими штурмовиками FTC-2000G і транспортними Harbin Y-12, адаптованими для скидання бомб, а також ударними гелікоптерами.
Джунглі, що вкривають більшість підконтрольних опозиції територій, унеможливлюють наземні операції значну частину року, однак не захищають від постійних авіаційних бомбардувань. Хунта систематично завдає ударів по поселеннях і позиціях сил опору глибоко в лісових масивах.
Авіація також виконує логістичну функцію: оточені опорні пункти хунти утримуються завдяки повітряному постачанню, що дозволяє режиму зберігати присутність на позиціях, які наземним шляхом давно було б втрачено.
Іран забезпечує режим критичним ресурсом, без якого авіаційне домінування хунти було б неможливим. З жовтня 2024 по грудень 2025 року іранські танкери Reef та Noble здійснили дев’ять рейсів, доставивши близько 175 тисяч тонн авіапалива. У 2025 році М’янма імпортувала щонайменше 110 тисяч тонн авіапалива — на 69% більше, ніж у 2024 році, що є найбільшим обсягом за будь-який рік після перевороту.
Іранська вантажна авіакомпанія Qeshm Fars Air, яка перебуває під санкціями США за постачання зброї КВІР у Сирії, здійснювала рейси до Найп’їдо з підозрою на доставку безпілотних систем. Хунта вже експлуатує безпілотники з конструктивними ознаками іранського Shahed-136, отримані через китайських посередників. Іранське авіапаливо і дронові платформи формують третій елемент автократичного периметру підтримки режиму — після китайських озброєнь і російської військової інфраструктури.
Окремим компонентом російської підтримки є постачання керованого авіаційного озброєння, зокрема бомб з системами наведення, які хунта застосовує проти позицій сил опору в джунглях і населених пунктах у глибокому тилу. Китайська державна корпорація China South Industries Group Corporation паралельно допомагає хунті налагодити власне виробництво авіаційних боєприпасів.
Відповідна технологічна прив’язка вказує на те, що КНР використовує РФ та Іран як опосередкованих провайдерів зброї для підтримки лояльних автократичних режимів без прямих санкційних чи репутаційних ризиків для себе. Аналогічна модель тіньового розподілу військових технологій фіксується у межах російсько-іранського співробітництва на тлі операції США на Близькому Сході.
З ширшого погляду, КНР продовжує використовувати РФ як головного провайдера автократичних практик, який не має репутаційних застережень щодо співпраці з найбільш маргіналізованими режимами. Росія виконує функцію архітектора багатосторонніх форматів, що інституціоналізують взаємодію підсанкційних режимів поза межами західних інституцій. Ініційований у лютому 2026 року формат «Євразійська хартія різноманіття та багатополярності» об’єднав уряди КНДР, М’янми, Ірану та Білорусі для координації обмінів ресурсами і технологіями через механізм, що паралельно забезпечує псевдолегітимізацію режиму хунти через його інтеграцію в розгалужену мережу автократичної вісі.
Цей багатосторонній формат доповнюється поглибленням двосторонніх стратегічних домовленостей між М’янмою та РФ. Протягом 2025 року сторони уклали низку угод, які передбачають спільне будівництво військово-логістичного порту в акваторії Індійського океану, зведення вугільних і нафтопереробних об’єктів, а також реалізацію проєкту малого модульного реактора у співпраці з державною корпорацією «Росатом», що також залежить від китайських контрагентів.
Логічним продовженням цієї динаміки стало укладання у лютому 2026 року непублічного п’ятирічного оборонного пакту. Підписання документа синхронізувалося з імітацією виборів у М’янмі, а його ключовою метою стало надання генералу Хлайну зовнішніх безпекових гарантій для закріплення президентського статусу.
Публічним маркером глибини цього зближення став лютневий візит Сергія Шойгу до Найп’їдо, в рамках якого він особисто подякував м’янмарському керівництву за «розуміння» щодо вторгнення Росії в Україну. Це формулювання зафіксувало ідеологічний консенсус двох режимів і водночас продемонструвало Пекіну, що Москва готова публічно кристалізувати цю вісь без огляду на репутаційні наслідки.
Китайська та російська підтримка виступили головним каталізатором стабілізації режиму хунти на підконтрольних територіях. Отримані ресурси дозволили військовому керівництву забезпечити безперервне домінування у повітряному просторі, підтримати функціонування державного апарату шляхом зовнішнього фінансування та сформувати організаційну базу для розширення масштабів примусової мобілізації населення.
Тактична консолідація не конвертується в стратегічну стійкість режиму і саме це визначає межі китайської ставки на хунту.
Демократичний світ не скористався вікном 2021–2023 років, коли сили опору демонстрували здатність утримувати і розширювати підконтрольні території. Уряд національної єдності (NUG), сформований в екзилі, що об’єднав колишніх законодавців і координує збройний опір, не отримав достатньої підтримки з боку США і союзників. Це дозволило Китаю і Росії скористатися пасивністю демократичного світу для реалізації власної стратегії у М’янмі, в якій Пекін отримав час для розбудови інфраструктурних об’єктів.
Завдяки цьому хунта зберегла контроль над чвертю території М’янми (близько 21–25%), насамперед над найбільшими містами та інфраструктурними артеріями. Реальний бойовий потенціал армії при цьому суттєво деградував: загальна чисельність скоротилася з приблизно 350 тисяч до 250 тисяч, з яких лише 80–120 тисяч є боєздатними фронтовими підрозділами, значна частина яких функціонує на 30–70% штатної чисельності. Мін Аун Хлайн відмовився від масштабних спроб повернути втрачені регіони, які перебувають під управлінням сил опору, і зосередився на імітації електорального процесу та формальному послабленні репресій. Це дозволило б досягнути формального визнання нового політичного режиму.
Україна вже підтвердила дієвість підходу, який сили опору мають можливість відтворити у М’янмі. Безпілотні системи нейтралізували російський Чорноморський флот без жодного надводного корабля, а удари безпілотників по нафтопереробних заводах, енергетичній інфраструктурі і логістичних вузлах на глибині російської території показали, що стратегічна інфраструктура противника є досяжною ціллю без прямого зіткнення армій. Україна накопичила практичний досвід ураження критичної інфраструктури противника і має прямий мотив демонструвати вразливість китайської логістичної архітектури як аргумент у власному протистоянні з автократичною віссю.
Озброєння сил опору у М’янмі далекобійними дронами відкриває перспективу реалізації подібної логіки на Тихоокеанському напрямку.
Вакуум американської стратегії у М’янмі відкриває операційний простір для держав, які безпосередньо зазнають наслідків китайської логістичної експансії. Регіональні опоненти КНР, такі як Тайвань і Японія, фіксують зростання китайської морської присутності на своєму периметрі і зацікавлені в будь-якому інструменті, що ускладнює китайське логістичне планування. Ще до перевороту 2021 року Токіо активно фінансував М’янму через механізм офіційної допомоги розвитку і підтримував прямі канали комунікації з м’янмарським генералітетом як інструмент стримування китайської експансії в регіоні. Японія враховує ефективність асиметричних інструментів ураження критичної інфраструктури при стратегічному плануванні модернізації власного оборонно-промислового комплексу і розробці доктрини застосування озброєнь в Індопацифіці.
Непослідовність зовнішньої політики США та переосмислення їхньої ролі як безпекового гаранта змушує демократичних союзників Вашингтона нарощувати власну військову спроможність і формувати автономну архітектуру безпеки, яка функціонує незалежно від американських гарантій. Результатом цього пошуку стає усвідомлення структурної взаємозалежності членів автократичної вісі і розуміння того, що тиск на Пекін та Москву не обов’язково має здійснюватися на тих ділянках, які саме вони обрали точкою прямого зіткнення.
Значення М’янми для китайської стратегічної архітектури робить її найбільш чутливим важелем тиску на поведінку Пекіна в Тихоокеанському регіоні. Результативність таких стратегій відкриває демократичним країнам нові інструменти асиметричного стримування автократичної вісі.
Дана публікація є результатом партнерства Мілітарного та SOLID INFO. Розширена версія – на сайті аналітичного центру.
Підтримати нас можна через:
Приват: 5169 3351 0164 7408 PayPal - [email protected] Стати нашим патроном за лінком ⬇
Підпишіться на розсилку наших новин
або на наш Телеграм-канал
Дякуємо!
ви підписалися на розсилку наших новин
