8 липня 2026 року під час саміту НАТО в Анкарі президент США Дональд Трамп публічно охарактеризував удари ЗСУ західною зброєю вглиб території РФ як ескалацію, необхідну для завершення російсько-української війни.

Він оголосив про надання Україні ліцензії на власне виробництво ракет-перехоплювачів Patriot, від чого Вашингтон раніше відмовлявся.

На спільній пресконференції питання про подальше застосування далекобійної зброї проти РФ Трамп переадресував держсекретарю Марко Рубіо, який назвав військовий тиск на Москву способом створити умови для результативних переговорів.

Обрана риторика контрастує з попередніми спробами республіканської адміністрації зупинити конфлікт шляхом поступок Москві і засвідчує перехід Білого дому до стратегії, у якій підтримка Києва стає інструментом послаблення ресурсної бази автократичної осі.

У підсумковій декларації саміту держави НАТО зафіксували зобов’язання надати Києву у 2026 році військову допомогу на 70 млрд євро і підтвердили ідентичний рівень підтримки оборонних спроможностей України на 2027 рік.

Вашингтон позиціонує підтримку Києва як інвестицію, вигідну першочергово європейським членам Альянсу, оскільки стримування РФ через посилення українських контрударів зменшує витрати європейських урядів на захист від російських загроз і провокацій у регіоні.

Водночас шляхом коригування своєї позиції щодо російсько-українського конфлікту адміністрація Трампа сигналізує європейським партнерам, що іншим напрямком трансатлантичної взаємодії має стати консолідована позиція демократичного блоку на Близькому Сході, де конфлікт США з Іраном увійшов у нову фазу.

Попри підтримку європейськими державами американського плану з недопущення розвитку ядерного та ракетного потенціалу Ірану, їхні уряди стримано реагують на пропозицію координувати підтримку Києва із залученням своїх країн до протидії режиму аятол.

Європейські союзники США враховують, що українські далекобійні удари по критичній інфраструктурі РФ, які з перших місяців 2026 року вивели з ладу близько 42% нафтопереробних потужностей Росії, відповідають інтересам Вашингтона у протидії автократіям на Близькому Сході та в Тихоокеанському регіоні.

Взаємозалежність українських оборонних потреб і американських стратегічних цілей посилює переговорну позицію європейських урядів, оскільки американська підтримка Києва відповідає власним прагненням Вашингтона і надаватиметься незалежно від згоди європейських держав на ширше залучення у протистояння з Іраном.

Зміну риторики Білого дому щодо способів врегулювання війни між РФ та Україною додатково скоригували обставини, які склалися впродовж першої половини каденції Трампа.

Неформальна відповідальність за російсько-український переговорний процес та узгодження позицій Вашингтона і Тегерана в близькосхідному конфлікті покладалася на найближче оточення президента, що просувало концепцію транзакційної дипломатії.

Віцепрезидент Венс, група неформальних посередників на чолі зі Стівом Віткоффом, а також наближені до бізнес-еліт президентські радники, інтереси яких представляє зять Трампа Джаред Кушнер, пропонували обмежені поступки осі автократій в обмін на потенційно вигідні для США інвестиції і контракти.

Заради цього курсу Вашингтон вдався до заходів фінансового, військово-політичного та дипломатичного тиску на Київ. Після зустрічі президентів США та України 28 лютого 2025 року, за наслідками якої Київ не отримав очікуваних гарантій безпеки, американська адміністрація зупинила фінансову підтримку та уповільнила реалізацію оборонних контрактів. Обсяг виділених Конгресом коштів скоротився з понад $170 млрд за 2022–2024 роки до $3,92 млрд у 2025 році.

Ухвалений у грудні 2025 року пакет на $400 млн у межах закону про національну оборону був розкритикований заступником міністра оборони Елбріджем Колбі та частиною MAGA-спікерів, а після розблокування у квітні 2026 року так і не перейшов у підписані контракти з оборонними підприємствами.

Розрахунок республіканської адміністрації полягав у тому, що стримування допомоги Києву продемонструє Москві готовність до поступок і спонукає Кремль до реальних кроків у бік зменшення залежності від КНР.

Американсько-російський саміт на Алясці 15 серпня 2025 року став ключовою спробою реалізації транзакційної дипломатії у відносинах з Кремлем. Білий дім прагнув зменшити асиметричну залежність РФ від Китаю та перевести частину російських зовнішньополітичних і економічних пріоритетів у площину контрольованого діалогу з демократичним блоком.

Група американських неформальних посередників сприймала зустріч як спробу конвертувати пропозиції фінансової та інвестиційної співпраці у контрольовану деескалацію в Україні.

Проте Москва використала паузу у вторинних санкціях, спричинену обмеженням судноплавства Ормузькою протокою, для продовження бойових дій в Україні та пожвавлення військової, логістичної та економічної координації з КНР та Іраном.
Посилена інтеграція Росії у військову та логістичну модель взаємодії всередині автократичної осі проявилася під час операції «Епічна лють», в ході якої Москва передавала Ірану розвідувальні дані про розташування американських військових об’єктів у режимі реального часу.

Супутникові зйомки та координати кораблів і літаків США були використані режимом аятол для ударів по базах у Кувейті, Бахрейні та Катарі, що дозволило іранським ракетам уразити радари комплексів THAAD і Patriot.

Паралельно з російсько-іранською взаємодією, умови якої були визначені стратегічною угодою між Тегераном та Москвою, РФ активізувала співпрацю з Китаєм у Тихоокеанському регіоні. У серпні 2025 року флоти РФ і КНР провели перше спільне патрулювання підводних човнів у Японському та Східнокитайському морях.

З 2025 року Пекін організував підготовку щонайменше 200 російських операторів ударних безпілотників на закритих базах у КНР, а під час навчань «Спільне море-2026» у Ціндао в липні 2026 року субмарини двох країн вперше виконували бойові завдання у складі єдиної тактичної групи.

Розвідка країн демократичного блоку зафіксувала і спільну роботу Москви та Пекіна проти супутникової мережі Starlink, від формування міжнародного лобі для обмеження розширення системи до розробки засобів кінетичного та електронного знищення супутників на низькій навколоземній орбіті.

Застосована щодо Росії тактика «транзакційної дипломатії» не досягла поставлених перед нею цілей, спрямованих на зміну російської зовнішньої політики.

Росія не припинила бойові дії та дестабілізацію європейського континенту збройним шляхом та не вдалася до перегляду і стримування власних територіальних претензій. Півтора року, протягом яких оточення Трампа намагалося перенести транзакційний підхід у контекст російсько-українського конфлікту, надали автократичній осі час для поглиблення стратегічної інтеграції.

Паралельно Пекін використав цей період для збільшення збройної присутності на Тихому океані та продовження масштабної модернізації НВАК, що має завершитися у 2049 році. У 2025 році армія КНР здійснила 3764 повітряні вторгнення у зону ідентифікації ППО Тайваню, що на 22,4% перевищило показники 2024 року.

Під час масштабних навчань «Strait Thunder-2025A» та «Justice Mission 2025» китайський флот відпрацював сценарій повної морської та повітряної блокади острова. Авіаносці «Ляонін» і «Шаньдун» уперше провели тренувальні операції у відкритому океані, виконавши понад 260 запусків винищувачів J-15 у безпосередній близькості до японських територіальних вод.

Реалізуючи свою космічну програму, Китай розгорнув мережі Guowang і Qianfan, які вже налічують кількасот виведених на орбіту супутників і конкурують зі Starlink на ринках країн Глобального Півдня.

10 липня 2026 року Пекін здійснив перший орбітальний запуск ракети-носія Long March 10B, яка за технічними параметрами здатна конкурувати з американською Falcon 9.

Неузгодженість підходів, які просували прихильники транзакційної та примусової дипломатії, провокувала нестабільність у відносинах США з країнами демократичного блоку та давала автократіям підстави розраховувати на вигідну угоду, укладену в обхід американських інституцій. Вироблення синхронної позиції президента і держсекретаря щодо посилення тиску на Росію позбавляє Москву та Пекін можливості вести паралельні переговори з конкурентними центрами ухвалення рішень.

Ураження інфраструктури РФ ускладнює збереження за Москвою статусу ефективного «молодшого партнера» КНР

Узгодження позицій Білого дому та консолідованих навколо Марко Рубіо чиновників Держдепартаменту дозволило адміністрації оновити стратегію тиску на автократії, що наразі реалізується через послаблення економічних та логістичних спроможностей Росії.

Відмовившись від спроб переконати Москву дистанціюватися від Пекіна через поступки, республіканська адміністрація перейшла до підтримки ураження російської ресурсної та інфраструктурної бази, що опосередковано зменшує військовий потенціал усіх ключових держав авторитарної осі.

За перше півріччя 2026 року українські далекобійні засоби завдали щонайменше 194 ударів по нафтопереробних заводах РФ, а станом на початок липня 2026 року Генштаб ЗСУ оцінив виведення з ладу 42,74% російських нафтопереробних потужностей.

Спричинені ударами ЗСУ втрати паливної галузі РФ із серпня 2025 року становлять $13,5 млрд, а руйнування НПЗ призвели до зменшення виробництва пального на 25% у річному вимірі.

Москва заборонила експорт бензину і авіапалива, компенсує втрати імпортом з інших держав і поглиблює залежність від КНР як ключового покупця енергоносіїв, однак добувна та переробна інфраструктура, доступ до якої спонукав Пекін зберігати за Москвою статус «молодшого партнера» в автократичній осі, продовжує зазнавати втрат.

До кінця 2025 року на Китай припадало близько 47% експорту сирої нафти Росії, а у 2023 році Росія реструктуризувала свій Фонд національного добробуту, збільшивши частку юаня в ньому до 60%.

Це посилило вплив Пекіна на ліквідність головного фіскального резерву РФ і закріпило залежність Москви від доступу до китайського ринку та готовності китайських фінансових установ обслуговувати російські транзакції.

Розраховуючи на Росію як на постачальника дешевої сировини, Китай водночас прагнув активнішого використання інфраструктури Північного морського шляху, яку Пекін розглядає як альтернативу Малаккській протоці.

Протягом 2023-2025 років КНР вдвічі збільшила кількість рейсів, якими здійснювалися арктичні контейнерні перевезення, та подвоїла обсяги товарів, доставлених цим маршрутом у західні порти, до 400 тис. тонн.

Розширення зони ураження українських БпЛА та крилатих ракет на північні та далекосхідні регіони РФ посилює вразливість об’єктів, від функціонування яких залежить китайська технологічна промисловість.

Наслідки атак на переробну інфраструктуру РФ, розташовану в Західному Сибіру та на Уралі, спонукали Пекін вимагати від Москви посилення контрдиверсійної та протиповітряної оборони навколо Амурського газопереробного заводу.

Це підприємство, що переробляє газ зі східносибірських родовищ для подальшого постачання до Китаю, водночас є одним з найбільших у світі виробників гелію, необхідного Китаю для створення напівпровідників та розвитку систем ШІ.

Залежність від російських ресурсів, яка раніше надавала Пекіну цінову перевагу та забезпечувала стабільність постачань, перетворюється на вразливість, оскільки дальність і частота українських ударів зростають пропорційно до обсягів західних поставок компонентів і розвідувальних даних, що отримуються Києвом від Вашингтона.

Брак ресурсів, із яким зіткнулося російське суспільство, збільшує ризик поглиблення соціально-економічної кризи, витрати на стримування якої лягають і на Пекін. КНР постає перед потребою збільшувати обсяги юаневого клірингу для підтримки російських зовнішньоторговельних операцій, ризикувати вторинними санкціями заради збереження енергетичних контрактів та продовжувати лобіювати вигідні для РФ рішення у міжнародних інстанціях.

Зовнішньополітична самодостатність Москви, яка до 2026 року слугувала перевагою РФ та сприяла зміцненню ядра автократичної осі, вичерпується, що спонукає КНР дедалі більше асоціювати свої інтереси з російськими, що обмежує здатність Пекіна розбудовувати співпрацю з європейськими ринками, приватними компаніями та політичними інституціями.

Росія, територію та ресурси якої Пекін розглядав як стратегічний тил перед майбутньою ескалацією у Тихому океані, перетворюється на країну, утримання якої від дестабілізації поглинає ресурси, необхідні Китаю для проєкції сили в Індо-Пацифіці.

Новий етап конфлікту з Іраном і послаблення підтримки Тегерана з боку автократій

Ураження російської інфраструктури, що призводить до зменшення ресурсної та військової ролі РФ в автократичному блоці, стає перевагою для Білого дому в американо-іранському конфлікті, новий етап якого розпочався після атаки режиму аятол на катарський, саудівський та ліберійський танкери, що транспортували нафту та СПГ.

Відновлення взаємних обстрілів в Ормузькій протоці продемонструвало вразливість підписаного у червні 2026 року американо-іранського меморандуму про взаєморозуміння.

Документ, ключову роль в узгодженні та презентації якого відігравали консолідовані навколо Стіва Віткоффа перемовники, не передбачав належного механізму примусу Тегерана до обмеження ядерної програми та відновлення безпечного судноплавства Ормузькою протокою.

Викладені у меморандумі поступки з боку США були асиметричними, оскільки Білий дім одразу брав на себе зобов’язання розпочати розробку та узгодження плану повоєнного відновлення Ірану на суму $300 млрд, а також погодився на скасування санкцій проти Тегерана.

Компромісні кроки США, які доповнювалися пропозиціями зняття морської блокади та відновлення доступу до заблокованих іранських активів, призвели до того, що Тегеран отримав перші фінансові надходження від розблокованого експорту та відновив атаки на комерційні судна в Ормузькій протоці.

Процес узгодження позицій Тегерана в ході підготовки та підписання меморандуму супроводжувався конкуренцією двох бачень, на яких наполягали різні групи в іранському керівництві. Прагматична коаліція, неформальними лідерами якої стали спікер парламенту Галібаф та міністр закордонних справ Ірану Аракчі, сприймала меморандум як підтвердження перспективності діалогу зі США та зменшення напруги у відносинах із демократичним блоком.

Їхні опоненти, консолідовані навколо аятолли Моджтаби Хаменеї та найбільш консервативних лідерів КВІР, розцінили переговорний процес як неприпустимий для Тегерана розвиток подій та фактор, що позбавить режим гарантій збереження та стабільності.

Значне ураження іранського військово-промислового комплексу і логістики та скорочення ударного потенціалу країни ускладнюють продовження режимом аятол збройного протистояння зі США. Нова фаза конфлікту ставить Іран перед потребою підтримки, що суттєво перевищуватиме надані Китаєм та Росією обсяги протягом весни 2026 року.

Загострення в Ормузькій протоці та заяви нового верховного лідера країни про необхідність помсти американському керівництву за знищення Алі Хаменеї продемонстрували, що на поточному етапі внутрішньополітичної боротьби в іранському керівництві прихильники жорсткої лінії зберігають достатній вплив для блокування деескалації.

Готовність режиму аятол розпочати новий етап конфлікту позбавляє практичного значення домовленості, що були зафіксовані у підписаному меморандумі, внаслідок чого довгострокові умови американо-іранського конфлікту будуть визначені за наслідками нинішньої фази силового протистояння між Вашингтоном і Тегераном.
На першому етапі конфлікту Росія забезпечувала Ірану розвідувальну підтримку і вантажні поставки через сухопутні коридори, однак дедалі більше ураження російської інфраструктури українськими атаками скорочує здатність Москви підтримувати Тегеран.

Додатковим фактором, що обмежує здатність налагодити належний рівень підтримки Ірану на новому етапі конфлікту зі США, стають удари американських збройних сил по ключових логістичних точках країни.

Руйнування американською армією залізничного мосту Ак-Такех-Хан у провінції Голестан повністю заблокувало цей сухопутний коридор, який слугував основним транспортним маршрутом, що з’єднував Іран з Росією та Китаєм через центральноазійські країни.

Після оголошення морської блокади іранських портів обсяг транзиту цим маршрутом збільшився втричі, оскільки протягом весни та першої половини літа 2026 року сухопутний шлях, на якому розташований міст Ак-Такех-Хан, лишався єдиною безпечною альтернативою для масових постачань.

Ушкодження транспортного коридору позбавило Пекін і Москву логістичного з’єднання з Тегераном та головного залізничного каналу підтримки країни у війні.
Комбінуючи підтримку українських далекобійних ударів із руйнуванням ключових логістичних хабів всередині автократичної осі, адміністрація Трампа прагне довести поглиблення кризи в РФ та зростання вартості підтримки Москви для Пекіна до точки, за якої Тегеран втратить зовнішні гарантії.

Першим свідченням ставки Вашингтона на логістичну та військову вразливість Тегерана на нинішньому етапі Ормузької кризи стали заяви Дональда Трампа, згідно з якими США стануть єдиним гарантом безпеки у протоці та обкладатимуть 20-відсотковим митом усі вантажі, що проходять цим торговельним шляхом.

Нездатність та неготовність ключових автократичних держав підтримувати Іран призведе до нових дискусій всередині керівництва режиму аятол.

За нових умов, що виключають здатність Тегерана вести тривалі бойові дії в регіоні, іранські лідери втрачають підстави для відхилення американських вимог, оскільки головний аргумент прихильників продовження конфлікту про надійність зовнішніх гарантій перестає відповідати дійсності.

Внутрішньополітичні умови коригування позиції Білого дому

Коригування риторики та політичної позиції американської адміністрації щодо конфлікту між РФ та Україною відбулося після внутрішніх змін у групі MAGA.

Попри те, що частина MAGA-спікерів продовжує підтримувати ізоляціоністські позиції та вузьке розуміння політики America First, більшість прихильників руху орієнтується на особисту позицію президента, надаючи баченню Білого дому пріоритет над конкретними зовнішньополітичними принципами.

Прихильники MAGA, частка яких серед республіканців збільшилася з 38% у вересні 2022 року до 62% у травні 2026 року, підтримують рішення Білого дому через особисту прихильність до президента Трампа, високий авторитет якого у цій електоральній групі підтвердило ставлення до операції «Епічна лють».

Опитування Morning Consult, YouGov та Reuters/Ipsos на початку березня 2026 року фіксували підтримку збройної операції проти Ірану на рівні лише 41% серед громадян США, тоді як 93% прихильників MAGA назвали кампанію виправданою, а 83% наголосили, що вона підвищить безпеку Сполучених Штатів.

Політична консолідація MAGA-групи навколо бачення президента призвела до того, що вплив Такера Карлсона, Кендіс Оуенс, Марджорі Тейлор Грін і Алекса Джонса на порядок денний руху значно обмежився.

Перейшовши в опозицію до Білого дому, ці спікери позбулися попереднього авторитету серед електорату, який лишався їхньою основною аудиторією.
Підтримка України надає республіканській адміністрації можливість ситуативної співпраці з Демократичною партією, шанси якої на здобуття більшості у Палаті представників за наслідками проміжних виборів бетингова платформа Polymarket оцінює у 84%.

Допомога Києву лишається одним із пріоритетів для більшості демократичних конгресменів, свідченням чого стало голосування партією за відповідний законопроєкт у травні 2026 року.

Водночас Демократична партія розглядає посилення підтримки Києва як одне з небагатьох питань, де ситуативна згода з республіканцями є прийнятною для їхньої політичної сили.

Для республіканців, які розпочинають передвиборчу кампанію з рейтингом несхвалення діяльності президента на рівні 57% та перевагою демократів на 5,9% у загальнонаціональних опитуваннях, підтримка України стає точкою потенційного компромісу з поміркованими демократами.

Коригуючи свою риторику та підтримуючи ініціативи з допомоги Києву, республіканці отримають змогу просувати частину свого порядку денного у новому складі Палати представників, де консервативна більшість скоротиться за наслідками виборів.

Рішення, ухвалені на саміті в Анкарі, засвідчили, що Вашингтон переглядає спосіб протидії Китаю, переходячи від спроб формування альтернативної моделі взаємодії з Кремлем до підтримки тиску на той російський потенціал, який робить Москву вигідним союзником Пекіна.

Адміністрація Трампа врахувала, що основою становища Росії в осі автократій лишається ресурсна складова, кризу якої відтепер поглиблює Білий дім.

Автократична вісь вступила у глобальне протистояння з розрахунком, що тривала війна в Україні виснажить демократичний блок, відволікатиме ресурси Вашингтона від протистояння на близькосхідному і тихоокеанському напрямках і надасть Пекіну час для збільшення переваги в Індо-Пацифіці.

Однак перебіг російсько-українського конфлікту в 2026 році призвів до ресурсного виснаження РФ, що доповнилося послабленням Ірану та підконтрольної йому «осі спротиву» внаслідок операції «Епічна лють».

Отримавши низку переваг від російського повномасштабного вторгнення в Україну на перших етапах війни, у 2026 році Китай одночасно постав перед потребою підтримувати двох своїх ключових союзників, а також зіткнувся із руйнуванням усталених логістичних та ресурсних зв’язків всередині осі автократій, що формувалися протягом останнього десятиліття.

Україна, яку Пекін і Москва розглядали як точку вразливості демократичного блоку, в ході війни з РФ перетворилася на фактор послаблення автократій.

Перебіг бойових дій в Україні та на Близькому Сході, що призвів до кризових явищ у двох найбільш інтегрованих в авторитарний блок державах, вперше за час глобального протистояння переносить основний геополітичний тиск на сторону, яка до цього сама розраховувала скористатися кризами всередині демократичного блоку.