Кораблі Холодної війни: японські мисливці на підводні човни

Кілька тижнів тому опублікував статтю про розвиток японських повоєнних ескортних дестроєрів. Читачі наче сприйняли схвально, тож вирішив продовжити. Думав піти вгору по рангу – до дестроєрів, та все ж вирішив для початку розібратись з нижчим типом – корветами, чи, радше, мисливцями на підводні човни. Їх було лише два десятки.

Концептуально перші японські повоєнні мисливці на ПЧ відповідали рівню Другої світової війни. За габаритами і озброєнням вони нагадували американські 173-футові кораблі класу РС461, однак конструкція корпусу базувалась (з певними змінами) на японських мисливцях типу 4 родом ще з другої половини 1930-х.

Будівництво цих кораблів в другій половині 1950-х пояснювали тим, що поширення технологічних нововведень в підводному флоті ще не набуло масового характеру. В строю лишається чимало субмарин часів Другої світової, тож завдання боротьби з ними у гаванях, протоках та прибережних водах цілком має вистачити кораблів, чиє протичовнове озброєння відповідало б рівню тієї війни.

У бюджеті на 1954 р. заклали кошти на будівництво одразу восьми мисливців на ПЧ, причому у трьох варіантах: з високошвидкісними дизелями (чотири), середньошвидкісними (три) і комбінованою силовою установкою CODAG (дизелі і газова турбіна – один корабель).

Перші сім кораблів були класифіковані як «мисливці на підводні човни типу A, практичні човни класу 20 вузлів», а газотурбінний – як «мисливець на підводні човни типу B, швидкісний випробувальний човен класу 26 вузлів».

Перші чотири кораблі (РС301 – РС304) відомі як клас «Карі», наступні три (РС305 – РС307) – як клас «Камоме», а газотурбінний РС308 отримав назву «Хаябуса». Корпуси кораблів були сталевими, надбудови виготовили з алюмінієвих сплавів.

Озброєння і радіоелектронне обладнання усіх восьми кораблів було абсолютно однаковим: 40-мм спарка «бофорсів» Mk 1, 24-зарядний реактивний бомбомет Mk 10 Hedgehog, а також два бомбоскидачі «тип 54» (на шість бомб кожен) і два бомбомети «тип 55» для звичайних глибинних бомб. Боєкомплект протичовнових засобів становив 96 бомб для «Хеджехога» (чотири залпи) і 36 звичайних глибинних бомб. Кожен корабель ніс радар AN/SPS-5B і підкильний сонар AN/SQS-11A.

Мисливці класу «Карі» мали водотоннажність 340 т, довжину 56 м і ширину 6,5 м, «Камоме» – відповідно, 360 т, 54 м і 6,6 м. Обидва класи мали двовальну силову установку – два дизелі потужністю по 1000 к.с., але різних типів: на «Карі» – Kawasaki MAN V8V22/3, а на «Камоме» – Mitsui B & W 635VBU-4. Як видно з позначення, дизелі були японського виробництва, але за європейськими ліцензіями – відповідно, німецькою і данською.

«Хаябуса» суттєво відрізнявся: він мав довший (58 м) і ширший (7,8 м) корпус з яскраво вираженими «вилицями». Водотоннажність становила 420 т. Силова установка – тривальна. Вона складалась з двох дизелів Mitsui B & W 1222VBU-34V потужністю по 2000 к.с. і газової турбіни MUK501 потужністю 5000 к.с., розробленої Інститутом технічних досліджень і розробок Агентства оборони Японії і виготовленої верф’ю Mitsubishi Shipbuilding Nagasaki Shipyard. За роботи усіх трьох двигунів «Хаябуса» міг розігнатись до 26 вузлів, тільки на дизелях – до 20-ти. Максимальна швидкість «дизельних» мисливців становила 20 вузлів.

Усі вісім кораблів передали флоту в першій половині 1957 р. Чотири кораблі класу «Карі» утворили 1-й дивізіон мисливців на ПЧ у складі військово-морського району Сасебо. В грудні 1960 р. дивізіон передали до ВМР Йокосука (мапу з межами військово-морських районів можете подивитись у статті про ескортні дестроєри).

Три кораблі класу «Камоме» і одинака «Хаябуса» звели у 2-й дивізіон у складі ВМР Куре (в березні 1960 р. дивізіон передали у ВМР Омінато).

Усі дизельні мисливці перших серій відслужили належні двадцять років, і у 1977 р. були списані. А от доля «Хаябуси» виявилась іншою. Газову турбіну на ньому встановили тільки у 1962 р. Корабель став першим у японському флоті, обладнаним таким двигуном, і його експлуатація супроводжувалась постійними поломками. Зрештою, коли у 1970 р. вийшла з ладу лінія валу газової турбіни, її вирішили не ремонтувати, і решту кар’єри корабель ходив під дизелями. У 1977 р. його не списали, а перекласифікували у «спеціальний службовий човен» (простіше кажучи, яхту). 20 квітня 1978 р. «Хаябусу» знову ввели в експлуатацію після переобладнання. З корабля демонтували все озброєння, натомість подовжили надбудову (де обладнали вітальню і їдальню), а також променадну палубу. Тепер «Хаябуса» міг прийняти 15 гостей на офіційну вечерю або до 100 – на фуршет на променадній палубі. У новій якості «Хаябуса» прослужив до 1987 р.

З огляду на не надто вдалий досвід з газовою турбіною, японський флот у наступній партії мисливців на ПЧ замовив винятково дизельні кораблі. Дванадцять кораблів належали до двох класів: «Умітака» (чотири, РС309, 310, 317 і 318) та «Мідзуторі» (вісім, РС311-316, 319 і 320). Різнились вони між собою типом двигунів: Mitsui B & W 635VBU-45 (по 2000 к.с.) – на «Умітака» і Kawasaki MAN V8V22/30 (по 1900 к.с.) – на «Мідзуторі». Швидкість лишалась на рівні перших мисливців – 20 вуз. Порівняно з кораблями першої партії, нові були дещо більшими: 60,5 м завдовжки, 7,1 м завширшки. Ці параметри були однакові для обох класів, а ось водотоннажність різнилась навіть в межах одного класу: ці кораблі будувались упродовж 1959-1966 рр., і за цей час в конструкцію вносились деякі зміни. Отже, для РС309 і РС310 повна водотоннажність становила 500 т, для РС317 і РС318 – 520 т; РС311-315 – 480 т, РС316 – 485 т, РС319 і РС320 – 490 т. Збільшення розмірів дозволило поліпшити умови для екіпажу, чисельність якого зросла порівняно з кораблями першої партії з 70 до 80 осіб. Частину приміщень обладнали кондиціонерами.

Кораблі обох класів отримали японські РЛС OPS-16, однак гідроакустичне обладнання лишалось таким самим, як і на попередніх мисливцях – підкильний сонар AN/SQS-11A. Система управління артилерійським вогнем Mk 63 включала радар, змонтований безпосередньо на артустановці (не усі кораблі його отримали). Крім того, кораблі отримали станції радіотехнічної розвідки OLR-4B (на перших двох кораблях класу «Умітака») або NOLR-1 (на всіх інших).

Артилерійське озброєння змін не зазнало: одна 40-мм спарена артустановка Mk 1. Натомість протичовнове удосконалили, увівши до його складу торпеди. Перші два кораблі класу «Умітака» (РС309, 310) і п’ять «Мідзуторі» (РС311-315) отримали по два 483-мм однотрубних торпедних апарати Mk 2, решту – по два 324-мм тритрубних «тип 68» (перші кораблі у японському флоті, які отримали таке озброєння). Решту протичовнового озброєння було однаковим для всіх кораблів: 24-зарядний реактивний бомбомет Mk 10 Hedgehog і бомбоскидач «тип 54» (на шість бомб).

Введення в стрій дванадцяти кораблів класів «Умітака» і «Мідзуторі» дозволило сформувати 3-й, 4-й і 5-й дивізіони мисливців на ПЧ. Тепер кожен військово-морський район мав у своєму підпорядкуванні чотирикорабельний дивізіон мисливців за ПЧ. Відстежувати переміщення кораблів між дивізіонами мені ліньки. З бойового складу їх вивели упродовж 1980-1987 рр., перекласифікувавши у допоміжні судна ASU і в такій якості експлуатували ще кілька років. Виняток становив «Хійодорі» – останній корабель класу «Мідзуторі». Його переобладнали у яхту (для заміни «Хаябуси») і в такій ролі корабель прослужив до 1999 р.

Тип мисливців на підводні човни у повоєнній Японії виявився тільки тимчасовим рішенням. Масове будівництво ескортних дестроєрів призвело до швидкого витіснення цього типу кораблів.

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9

Приватбанк: 5168 7456 7352 6783