Геніїв знаходить історія, офіцерський корпус формує держава

«Навіщо чотири роки вчитися у військовому виші, якщо офіцером можна стати за кілька місяців?» Таке запитання сьогодні можна почути доволі часто. І певна логіка в ньому є. Під час великої війни держава справді не може чекати чотири роки на кожного нового офіцера. Армія зазнає втрат, створює нові частини й підрозділи, з’являються нові спеціальності та напрями. Командири потрібні зараз.

Тому Україна використовує різні шляхи. Є класичний: вступ до вищого військового навчального закладу, чотири роки бакалаврату і первинне офіцерське звання після випуску. Станом на 2026 р. вступати на таку підготовку можуть громадяни віком від 17 до 30 років. Поряд із цим діють курси професійної військової освіти L-1A та L-1B, які дають змогу людям із уже здобутою вищою освітою пройти значно коротший шлях до первинного офіцерського звання.

Отже, маємо чотири роки з одного боку і кілька місяців – з іншого. А результат зовні однаковий: офіцерські погони. Звідси й цілком природне питання молодої людини: навіщо витрачати чотири роки?

Проблема в тому, що ми порівнюємо час до отримання звання, хоча порівнювати треба те, з чим людина приходить до цього звання.

Три місяці для досвідченого сержанта з дипломом університету, кількома роками служби, бойовим досвідом і практикою командування людьми – зовсім не ті самі три місяці для вчорашнього школяра. У першому випадку армія отримує сформовану дорослу людину і додає до вже набутого нею досвіду необхідні офіцерські компетентності. У другому цей фундамент ще потрібно створити.

У цьому немає нічого суто українського. Коли держави вступали у великі війни й швидко розгортали масові армії, шлях до молодшого офіцерського звання скорочували. Так було під час світових воєн. Власну, зовсім не академічну за походженням систему формування командирів створив Ізраїль. У сучасній американській армії одночасно існують чотирирічний Вест-Пойнт і 12-тижнева школа кандидатів в офіцери. Різні траєкторії вирішують різні завдання.

Україна зіткнулася з цим не 24 лютого 2022 р. Потреба швидко висувати нових командирів виникла ще 2014-го. За дванадцять років війни з’явилося ціле покоління людей, чиї біографії погано вкладаються у класичну послідовність «військовий виш – лейтенант – поступове просування службовими щаблями». Серед них колишні підприємці, банкіри, історики, люди без завершеної вищої освіти. Дехто починав рядовим добровольцем, а згодом очолював батальйон, бригаду чи значно більше формування.

На перший погляд, саме вони дають найсильніший аргумент проти чотирирічної військової освіти. Якщо можна не закінчувати військовий виш і стати успішним командиром, навіщо витрачати на нього чотири роки?

Але тоді варто подивитися, скільки насправді тривало формування тих командирів, яких нам сьогодні хочеться наводити як доказ того, що довгий шлях можна скоротити.

Командири, яких піднесла війна

Українська війна дала достатньо прикладів людей, які прийшли до війська з цивільного життя або починали рядовими добровольцями, а згодом стали успішними командирами. Цей процес почався ще 2014 р., коли армія та нові добровольчі формування потребували командирів швидше, ніж усталена система могла їх підготувати.

Кирило Верес за освітою банкір: 2010 р. він здобув ступінь магістра з банківської справи. Війну почав 2014-го добровольцем, служив розвідником у батальйоні «Київ-1», згодом – у контррозвідці СБУ. Далі були служба в механізованих бригадах, розвідка, посади заступника командира та командира батальйону. Створений ним К-2 із часом виріс у полк, а потім у бригаду безпілотних систем. Між цивільною професією і командуванням великим військовим формуванням лежать понад десять років війни.

Ще виразніший контраст дає біографія Роберта Бровді – «Мадяра». Він закінчив Ужгородський державний університет за спеціальністю «Економіка підприємства», працював у нерухомості, будівництві та аграрному секторі, очолював великі організації й підприємства. До територіальної оборони Києва записався у лютому 2022 р., у 46 років. Потім були командування стрілецьким взводом, «Птахи Мадяра», 414-та окрема бригада безпілотних систем, а в червні 2025 р. – призначення командувачем Сил безпілотних систем ЗСУ.

Його військова кар’єра справді стрімка. Але до армії прийшов не вісімнадцятирічний юнак, якого за кілька місяців навчили керувати великими структурами. Бровді приніс із собою десятиліття цивільного управлінського досвіду: роботу з людьми, ресурсами, організаціями та великими проєктами. Війна не створила ці здібності з нуля – вона дала їм зовсім інше застосування.

Інша історія – Дмитро Коцюбайло, «Да Вінчі». На початку війни йому було лише 18 років. Він навчався в Івано-Франківському художньому ліцеї, брав участь у Революції гідності й 2014 р. пішов добровольцем на фронт. Уже в перші роки став командиром, а підрозділ під його командуванням з часом виріс до батальйонного рівня. У 2021 р. Коцюбайло став першим добровольцем, якого за життя удостоїли звання Героя України. 7 березня 2023 р. він загинув під Бахмутом.

Тут не було десятиліть попередньої цивільної кар’єри, які можна було перенести у військо. Натомість було майже дев’ять років війни. Коцюбайло фактично дорослішав на фронті, а навчання, командування і бойовий досвід у його біографії неможливо відокремити одне від одного.

Андрій Білецький мав цивільну історичну освіту: 2001 р. закінчив історичний факультет Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. У травні 2014 р. він очолив добровольчий батальйон «Азов», який у вересні розгорнули до полку. Після початку повномасштабного вторгнення Білецький став командиром 3-ї окремої штурмової бригади, а 2025 р. очолив сформований 3-й армійський корпус. У вересні того ж року йому присвоїли військове звання бригадного генерала.

Такі біографії легко використати як аргумент проти довгої військової освіти. Верес і Бровді не пройшли класичного чотирирічного шляху майбутнього кадрового офіцера. Коцюбайло у 2014 р. взагалі не мав вищої освіти, Білецький прийшов у військо з дипломом історика. І всі вони продемонстрували те, чого не гарантує жоден диплом: здатність вести людей за собою, приймати рішення під тиском, створювати дієві підрозділи й пристосовувати їх до війни, яка постійно змінюється.

Та є одна деталь. Жоден із них не став тим командиром, якого ми знаємо сьогодні, після кількох місяців підготовки. Бровді приніс у військо десятиліття управлінського досвіду. Верес пройшов понад десятирічний шлях війни. Коцюбайло воював із вісімнадцяти років, а шлях Білецького від командира добровольчого батальйону до командувача армійського корпусу тривав понад десятиліття. За короткими біографіями стоять роки служби, навчання, помилок, відповідальності та набутого досвіду.

І це далеко не нове явище. Понад два століття тому війна й революція так само винесли на вершину військової ієрархії людей, для яких стара система такої кар’єри взагалі не передбачала.

«Це ж було вже»: маршали Наполеона

Французька революція дала Європі чи не найвідоміше покоління командирів, яких на вершину військової ієрархії піднесли війна і суспільний злам. Майбутні маршали Наполеона були синами бондарів, шинкарів, мельників, торговців. Дехто починав рядовим. За старого порядку більшість із них навряд чи могла розраховувати на найвищі командні посади.

Напередодні революції французький офіцерський корпус залишався тісно пов’язаним із соціальним походженням. Серед 196 генерал-лейтенантів лише дев’ять не мали дворянського титулу, серед приблизно двох сотень піхотних полковників – шестеро. Революція зруйнувала ці бар’єри. Частина старого офіцерства емігрувала, армія стрімко зростала, а війна проти європейських монархій вимагала нових командирів. У 1793 р. Франція запровадила levée en masse – масовий призов, один із символів переходу до масової армії революційної держави.

Мішель Ней народився 1769 р. у родині бондаря. Певний час працював писарем і на металургійному підприємстві, а 1787 р. вступив рядовим до гусарського полку. У 1792 р. став офіцером, 1796-го – бригадним генералом, 1799-го – дивізійним. У травні 1804 р. 35-річний Ней увійшов до першої групи маршалів імперії. Від рядового гусара до маршальського жезла – сімнадцять років.

Майже одночасно почалася військова кар’єра Йоахіма Мюрата. Він був сином шинкаря, навчався в семінарії, оскільки родина бачила його священником. У 1787 р. Мюрат вступив рядовим до кавалерії. Через п’ять років став офіцером, 1796-го – бригадним генералом, 1799-го – дивізійним, а 1804-го отримав маршальський жезл. Згодом син провінційного шинкаря стане ще й королем Неаполя.

Ще цікавіший для нашої теми Андре Массена. Син крамаря з Ніцци, він 1775 р. вступив до французької армії і прослужив у ній чотирнадцять років, дослужившись до старшого унтерофіцера. Далі дорога фактично закінчувалася. Досвід і здібності були, потрібного соціального походження – ні. У 1789 р. Массена залишив службу.

Революція повернула його вже до іншої армії. У 1791 р. він вступив до добровольчого батальйону, в лютому 1792-го став підполковником, у серпні 1793-го – бригадним генералом, невдовзі – дивізійним. У 1804 р. Массена опинився серед перших маршалів імперії.

Його біографія особливо добре руйнує красиву легенду про те, як революція брала випадкових людей з вулиці й за кілька місяців робила з них полководців. На момент стрімкого злету за Массеною стояли чотирнадцять років попередньої солдатської та унтерофіцерської служби. Революція не навчила його військової справи миттєво. Вона прибрала бар’єр, який раніше не дозволяв накопиченому досвіду перетворитися на офіцерську кар’єру.

Схожих історій вистачало. Жан Ланн був сином дрібного торговця і навчався ремесла фарбаря, Франсуа Жозеф Лефевр – сином мельника й багато років служив простим солдатом. Їх підняло поєднання кількох обставин: зникнення станових обмежень, величезне розширення армії та майже безперервні війни, де придатність до командування перевірялася швидко й безжально.

Показово й те, який висновок із французьких перемог зробили їхні противники. Після катастрофи Пруссії під Єною та Ауерштедтом 1806 р. там розпочали військові реформи. Одним із їхніх провідників став Ґергард фон Шарнгорст, а 1810 р. у Берліні створили Allgemeine Kriegsschule – Загальну військову школу, з якої згодом виросла знаменита прусська Kriegsakademie.

Французький досвід показав, скільки талантів може втратити закрита кадрова система. Пруссаки засвоїли інший бік того самого уроку: здібним людям треба відкривати шлях нагору, а професійну підготовку офіцерства – перетворювати на систему. Через століття світові війни змусять великі держави розв’язувати вже іншу проблему – як робити це не для сотень, а для десятків тисяч нових офіцерів.

«90-day wonders»: як світові війни скорочували шлях до офіцерського звання

Світові війни поставили перед арміями проблему іншого масштабу. Потрібно було не відкрити дорогу кільком десяткам здібних командирів, як це сталося після Французької революції, а за короткий час підготувати десятки тисяч молодших офіцерів для мільйонних армій. Чекати, доки кожен пройде традиційну багаторічну траєкторію, було неможливо.

Особливо показовий американський досвід Другої світової війни. Ще до вступу США у війну почали створювати школи кандидатів в офіцери – Officer Candidate Schools (OCS). Перший набір піхотної OCS у Форт-Беннінгу розпочав навчання в липні 1941 р. Із 204 кандидатів 171 уже 27 вересня отримав звання другого лейтенанта. Приблизно три місяці – і армія мала нового офіцера.

Звідси відомий вислів 90-day wonders – «дев’яностоденні дива». Так іронічно називали офіцерів, які отримували звання після приблизно трьох місяців інтенсивної підготовки. Але американській армії були потрібні тисячі таких «див». Лише піхотна школа у Форт-Беннінгу за роки Другої світової підготувала близько 45 тис. офіцерів. Власні OCS мали артилерія, інженерні війська, війська зв’язку та інші служби.

Це не був другорядний експеримент. США розгортали величезні збройні сили, яким були потрібні командири взводів і рот, офіцери штабів та служб. Вест-Пойнт фізично не міг дати їх у потрібній кількості, та й чекати чотири роки ніхто не збирався.

При цьому сама війна змушувала коригувати навіть прискорену підготовку. Наприклад, курс для офіцерів адміністративної служби медичного корпусу спочатку передбачав 12 тижнів і 561 навчальну годину. У 1943 р. його збільшили до 17 тижнів і 808 годин. Виявилося, що навіть за гострого дефіциту командних кадрів існує межа, нижче якої економія часу починає створювати інші проблеми.

Схожі механізми діяли у Великій Британії. У роки Другої світової майбутніх офіцерів готували в Officer Cadet Training Units (OCTU) – навчальних підрозділах офіцерських кадетів. Залежно від роду військ і спеціальності підготовка могла тривати приблизно від 17 до 30 тижнів. Перед цим кандидат уже проходив службу, відбір і попередню військову підготовку.

Сам принцип був відомий ще з Першої світової. Величезні втрати кадрових офіцерів і розгортання масових армій змушували відкривати коротші шляхи до офіцерського звання для людей, які в мирний час просувалися б значно довше. Війна стискала час.

Тому історія дає на сучасне запитання цілком однозначну відповідь: так, офіцера можна підготувати за кілька місяців. Великі й успішні армії робили це масово. Американські 90-day wonders були необхідною відповіддю на потреби світової війни.

Цікавіше інше. Після 1945 р. американці не вирішили, що експеримент остаточно довів непотрібність довгої офіцерської освіти. Вест-Пойнт не закрили. Коротка підготовка чудово вирішувала конкретне завдання: швидко дати великій армії необхідну кількість молодших офіцерів. Але питання про те, як формувати офіцерський корпус на десятиліття, вона не знімала.

Ізраїль: коли війна передує академії

Ізраїльський досвід погано вкладається в просту схему, за якою професійний офіцер обов’язково має спочатку провести кілька років у військовому виші. Армія оборони Ізраїлю формувалася в інших умовах, і шлях її командирів історично починався зі служби, практики та відбору.

Коріння цієї системи сягає часу до появи самої держави. Створена 1920 р. «Гаґана» була підпільною військовою організацією єврейського населення Палестини. Командирські курси в ній проводили вже з 1921 р., а з другої половини 1930-х підготовка стала системнішою. У 1941 р. у складі «Гаґани» створили «Пальмах» – ударні роти, які стали її найбільш підготовленою силою. Вишкіл охоплював зброю, топографію, першу допомогу, дії малих підрозділів, а згодом – розвідку, зв’язок, вибухову справу, застосування кулеметів і мінометів.

Показова біографія Іцхака Рабина. У 1941 р., двадцятирічним, він вступив до «Пальмаху». Через два роки став командиром взводу, згодом готував інших командирів, служив у штабі. Під час війни за незалежність 1948 р. Рабин уже командував бригадою «Гарель». Від вступу до «Пальмаху» до командування бригадою минуло сім років.

Рабин не провів чотири роки у класичній військовій академії. Але й історії про те, як майбутнього генерала за кілька місяців зробили офіцером, тут немає. Його формували роки служби, командирські курси, робота з підлеглими, штабний досвід і війна.

Після проголошення незалежності 1948 р. «Гаґана», «Пальмах» та інші збройні структури стали основою Армії оборони Ізраїлю – ЦАХАЛу. Згодом система стала значно формалізованішою, але зберегла важливу особливість: майбутній офіцер спочатку проходить службу у військах, командирську підготовку та відбір. Офіцерський курс стає наступним етапом уже розпочатої військової біографії. Центральною школою підготовки офіцерів сухопутних військ сьогодні є БААД-1 у Негеві.

Навіть велика війна після нападу ХАМАС 7 жовтня 2023 р. не змусила Ізраїль відмовитися від цієї логіки. У лютому 2025 р. ЦАХАЛ повідомив про випуск 548 військовослужбовців із курсу бойових офіцерів сухопутних військ. Він тривав сім місяців. Частина кандидатів до початку курсу вже мала бойовий досвід у секторі Гази, на півночі Ізраїлю та інших напрямках.

Тобто навіть країна, яка безпосередньо веде війну й потребує нових командирів, не вважає кілька місяців їхньої підготовки зайвою розкішшю. Але й чотирирічний військовий виш із цього досвіду не випливає як єдина можлива модель.

Ізраїль показує дещо важливіше: не можна оцінювати тривалість підготовки офіцера лише за кількістю місяців, проведених на офіцерському курсі. Перед ним можуть стояти роки служби, відбору й попередньої командирської підготовки. Чотири роки військового університету – один спосіб сформувати цей фундамент. Послідовність «служба – відбір – командирська підготовка – офіцерський курс» – інший.

У США ці дві логіки взагалі існують поруч: офіцера можна готувати через коротку школу кандидатів, а можна чотири роки у Вест-Пойнті. І чомусь за понад вісімдесят років досвіду 90-day wonders американці так і не вирішили, що другий шлях став непотрібним.

Вест-Пойнт досі існує

У США різні траєкторії підготовки офіцерів існують паралельно. Одна з них – школа кандидатів в офіцери (OCS), розрахована на кандидатів, які вже мають відповідний освітній або військовий досвід. Інша – Вест-Пойнт, де підготовка триває чотири роки. Саме співіснування цих двох моделей добре показує, що вони виконують різні завдання.

Але Військова академія США існує з 1802 р. і залишається одним з основних шляхів формування кадрових офіцерів американської армії. Курсант проводить там близько 47 місяців, здобуває ступінь бакалавра і після випуску стає другим лейтенантом. Одна армія, одне офіцерське звання – і 12 тижнів в одному випадку проти майже чотирьох років в іншому.

Річ у тім, що до цих 12 тижнів і 47 місяців люди приходять із різних стартових позицій. Вест-Пойнт набирає переважно молодь після школи. Академія має одночасно дати їй вищу освіту, військову підготовку і середовище для професійного становлення. OCS працює з іншими кандидатами: серед них є люди з уже здобутим ступенем бакалавра, чинні військовослужбовці, сержанти з досвідом служби. Їм не потрібно за 12 тижнів отримати те, що вони здобували роками до початку курсу.

І навіть після OCS підготовка не завершується. Новопризначений офіцер проходить Basic Officer Leader Course (BOLC) – базову фахову підготовку відповідно до своєї спеціальності. Тому популярне порівняння «чотири роки або 12 тижнів» від початку некоректне. Дванадцять тижнів – лише один відрізок довшої траєкторії.

Те саме стосується України. Чотири місяці для 35-річного сержанта з дипломом університету, роками служби та бойовим досвідом – не ті самі чотири місяці для 17-річного випускника школи. Перший уже міг керувати людьми, ухвалювати рішення під вогнем, відповідати за техніку, планувати роботу підрозділу. Другому все це ще належить опанувати. Тому короткий курс для досвідченого військовослужбовця може бути визнанням того, що значну частину необхідного він уже засвоїв раніше.

Що ж тоді дають чотири роки?

Точно не чотири роки теорії. Значну частину військових знань можна і треба викладати швидше. Війна постійно змінює програми, робить одні навички критично важливими, а інші – застарілими. Військова освіта, яка не здатна викидати зайве й оперативно засвоювати бойовий досвід, сама створює найкращі аргументи проти себе.

Але є процеси, які важче стиснути. У дослідженнях професійної освіти для цього використовують поняття professional socialization – професійна соціалізація. Людина поступово засвоює норми професії, її мову, правила поведінки, способи взаємодії, уявлення про відповідальність. Паралельно формується professional identity – професійна ідентичність. Курсант уже не просто вивчає військові дисципліни, а поступово починає сприймати себе частиною офіцерського корпусу.

Для цього потрібне середовище і потрібен час. Спочатку людина відповідає за себе, потім – за кількох інших, отримує складніші завдання, помиляється, розбирає власні рішення і пробує знову. Одна з переваг військового вишу саме в тому, що майбутній командир може робити частину своїх помилок тоді, коли їхня ціна ще не вимірюється життям підлеглих.

Німецька військова традиція добре пояснює, навіщо офіцерові потрібне ще й уміння мислити поза готовою інструкцією. Звідси Auftragstaktik, а в сучасному Бундесвері – Führen mit Auftrag, командування через завдання. Старший начальник визначає мету і задум, але залишає підлеглому простір у виборі способу дій. Для цього молодший офіцер повинен розуміти ширший контекст, оцінювати обстановку й бути готовим самостійно прийняти рішення, коли початковий план уже не працює.

Тому у військовій освіті залишаються історія, право, психологія, іноземні мови, етика, робота з інформацією – дисципліни, користь яких важче показати одним ефектним заняттям. Конкретний безпілотник, програмне забезпечення чи система зв’язку можуть застаріти ще до того, як сьогоднішній лейтенант стане майором. Здатність аналізувати інформацію, навчатися, аргументувати рішення і працювати в невизначеності застаріває значно повільніше.

Чотири роки самі по собі, звісно, нічого не гарантують. Можна провести їх у військовому виші й залишитися посереднім командиром. Якщо курсант чотири роки переважно відтворює готові відповіді, сама тривалість навчання не має великої цінності. Право вимагати від молодої людини чотири роки життя означає й обов’язок військового навчального закладу довести, що цей час використовується краще, ніж його можна було б використати у військах.

Але саме тому Вест-Пойнт після двох світових воєн, Кореї, В’єтнаму, Іраку й Афганістану досі існує. Американці давно навчилися робити офіцерів за 12 тижнів. Просто вони не вважають, що 12 тижнів і чотири роки вирішують одне й те саме завдання.

Геніїв знаходить історія, офіцерський корпус формує держава

Війна має властивість, якої не має жодна система військової освіти: вона дуже швидко перевіряє людей справжньою відповідальністю. У мирний час можна роками залишатися перспективним військовим. На війні значно швидше стає зрозуміло, хто здатний вести за собою людей, організовувати підрозділ, учитися швидше за противника і брати на себе відповідальність, коли готового рішення немає.

Так з’являються біографії, які згодом здаються майже неймовірними. Французька революція дала Нея, Мюрата і Массену. Українська війна після 2014 р. – своє покоління командирів, які прийшли з цивільного життя або починали рядовими добровольцями. Такі люди з’являлися в усіх великих війнах.

Проблеми починаються тоді, коли виняткові біографії намагаються перетворити на кадрову модель.

Неможливо спланувати, скільки майбутніх Массен з’явиться серед ста тисяч мобілізованих. Так само неможливо заздалегідь знати, який цивільний підприємець виявиться талановитим військовим організатором, а який молодий доброволець через десять років зможе командувати бригадою. Війна проводить власний відбір, але робить це дорого.

Державі ж потрібні тисячі професійних командирів взводів, рот і батальйонів. Більшість із них ніколи не стануть героями книжок і не матимуть біографій, які переказуватимуть через сто років. Від них цього й не вимагається. Вони повинні стабільно й професійно виконувати свою роботу. Саме для цього й існує система.

Військовий виш теж не може серійно виробляти видатних полководців. Вест-Пойнт існує з 1802 р., але ніхто не оцінює його ефективність кількістю нових Ейзенхауерів. Прусська військова школа не могла гарантувати появу нового Мольтке. Завдання освіти інше: створити середовище, у якому здібності можна виявити й розвинути, а загальний професійний рівень тисяч майбутніх офіцерів зробити якомога вищим.

Для України це питання не закінчується разом із нинішньою війною. Навіть її завершення не змінить географії. Поруч залишиться росія, а з нею – довготривала воєнна загроза. Якої форми вона набуде через десять чи двадцять років, ми не знаємо. Україні ще довго будуть потрібні велика армія, підготовлений резерв і здатність швидко розгортати додаткові сили.

Тому нам одночасно потрібні дві траєкторії до офіцерства.

Перша – максимально гнучка для людей, яких уже сформували цивільна освіта, професійний досвід і війна. Якщо сержант має диплом університету, роки служби, бойовий досвід, фактично виконує командирську роботу і здатний підтвердити необхідні компетентності, змушувати його проходити шлях вісімнадцятирічного вступника немає сенсу. Для таких людей потрібні короткі офіцерські курси, визнання попереднього досвіду та можливість швидкого професійного зростання.

Друга – системне формування кадрового офіцерства. Сьогоднішній першокурсник військового вишу – це не відповідь на кадровий дефіцит наступного місяця. Він закінчить навчання через чотири роки, а служити може ще двадцять чи тридцять. Серед нинішніх курсантів є майбутні командири батальйонів і бригад 2030–2040-х років.

І тут особливо небезпечно готувати їх винятково до тієї війни, яку ми бачимо зараз. Ще десять років тому важко було уявити нинішній масштаб FPV-дронів, безпілотників на оптоволокні, машинного зору чи постійного протиборства засобів зв’язку та РЕБ. Через десять років частина того, що сьогодні здається вершиною військових технологій, так само може виглядати застарілою.

Тому офіцерові потрібне не тільки знання чинних статутів, систем озброєння і тактичних прийомів. Його треба навчити вчитися тоді, коли знайомі відповіді перестають працювати: знаходити інформацію, відрізняти достовірне від переконливого, опановувати нові технології, розуміти їхні можливості та обмеження, змінювати організацію підрозділу швидше, ніж це робить противник.

Чотири роки дають для цього час, але не індульгенцію військовому навчальному закладу. Якщо програма не реагує на досвід війни, якщо курсант працює із застарілими підходами, а чотири роки перетворюються на механічне відвідування занять, аргумент про «повноцінну військову освіту» нічого не вартий. Вимога витратити чотири роки життя справедлива лише тоді, коли держава здатна наповнити їх сучасною освітою, реальною військовою підготовкою і поступовим зростанням відповідальності.

Тому вибір «чотири роки або кілька місяців» від самого початку хибний. Україні потрібні обидва шляхи. Один дозволяє не втрачати людей, яких уже підготували життя, цивільна професія, сержантська служба і фронт. Другий дає можливість готувати тих, кого війна ще не встигла сформувати.

Власне, звідси й відповідь на запитання, з якого почалася ця розмова: навіщо витрачати чотири роки, якщо офіцерські погони можна отримати значно швидше?

Тому що завдання військового університету – не видати погони якомога швидше. Його завдання – використати ці чотири роки так, щоб молода людина була готова до відповідальності, яку разом із ними отримає.

Геніїв час від часу знаходить історія. Розраховувати, що вона щоразу знайде їх у потрібній кількості, держава не має права.