Чому «піхота» стала найстрашнішим словом цієї війни

Про піхоту говорять практично усі, крім самих піхотинців. Скажу з власного досвіду ще з бойових, що нам зазвичай ніколи. Ми або на позиціях, або на полігоні, або відновлюємося між завданнями. А у відновлення ще треба вмістити розмови про життя з коханими, рідними та друзями. Часу та сил, щоб писати про свою роботу в Threads чи в коментарях в інтернеті, залишається мало. Тому цивільна особа складає уявлення про піхоту із чужих слів. Досить часто від людей, які самі в піхоті ніколи не були, але поширюють історії, про які “наслухались”. Ось це “наслухались” відбувається досить природно через те, як поширюється інформація в соціумі.

Механізм приблизно такий. Береться один критичний випадок піхотинця. Він, на жаль, справді міг мати місце. Або ж у випадку російських спецоперацій його придумують з нуля. Далі ця історія починає жити окремо від контексту. З кожним переоповіданням до неї домальовуються нові відгалуження сюжету. Деталі стають дедалі страшнішими. Фінальний продукт виходить на широкий загал уже як усталена практика. З одного взводу чи роти, або навіть одного випадку, історію розтягують на ширші формування, рівня батальйонів та цілих бригад. Так відбувається ще кілька разів, і ми отримуємо стале переконання вже щодо цілого роду військ. Фактично утворюється поламана телефонна лінія. На одному кінці дроту – конкретний військовий. По кабелю слова обростають чужими інтерпретаціями. На виході стоїть рупор, який транслює жахи всьому суспільству. І в цю лінію, яка шумить сама собою, на кожному етапі підключаються російська розвідка та спецслужби.

Росія ж зацікавлена в тому, щоб ніхто не захотів навіть подумати про службу в піхоті. Оскільки незалежно від технологічного прогресу позицію тримає та землю захищає саме піхотинець. Дрони, наземні комплекси, авіація, артилерія, забезпечення, звʼязківці, логістика – усе це існує лише для того, щоб підтримувати піхотинця на позиції. Тому росіяни, перш за все, намагаються деморалізувати піхоту та тих, хто має нею стати. Для цього історії вигадують або видозмінюють реальні. Мета одна: витіснити нормальні приклади з медійного поля.

Тому тут важливо залишатися в контакті з реальністю. Сили безпеки та оборони – це система, до якої залучені сотні тисяч людей. Уникнути в ній усіх випадків службової недбалості, на жаль, практично неможливо. Це жахливий, але людський фактор. Водночас про стабільну роботу інших піхотинців поруч ніхто не розповідає. У такій розповіді нема сенсації. Робота просто ведеться.

І на виході “піхота” стала найстрашнішим словом цієї війни. Туди “забирають”, звідти “не повертаються”, там “нікого не цінують”. Але так, об’єктивно, не є. В мотопіхотному батальйоні “Аустер” так не є. В 63-й окремій механізованій бригаді так не є. В Третьому армійському корпусі так не є. Солдат – основа нашого батальйону. Заради нього працює увесь офіцерський і сержантський склад. Але навколо роботи піхотинця досі існують міфи. Про них потрібно говорити вголос, якщо ми хочемо, щоб українська нація вижила.

Міф 1. У піхоту потрапляють ті, кому не вистачило зв’язків на “нормальне” місце

За цим міфом стоїть радянське уявлення про піхоту як низ військової ієрархії. Туди нібито списують усіх, кого нікуди подіти. В Аустері ця ієрархія перевернута. Без піхоти ми ніхто. Піхота – основний бойовий кулак підрозділу. За цим принципом збудовано все: артилерія, дрони, тил і штаб працюють на піхотинця. Кожен офіцер батальйону пройшов піхоту, включно з пілотами БпЛА, мінометниками та іншими. На цей досвід ми спираємося у щоденних рішеннях. Воїном тут стають. Людину навчають побратими, які пройшли той самий шлях. І сюди не потрапляють випадково. Коли я переходив до нового підрозділу, разом зі мною перейшла моя команда. Людей, які “не знайшли кращого місця”, тут немає. Люди це місце обрали, і бути піхотинцем в Аустері – найбільша честь.

Міф 2. Піхота – це гарантована загибель

Чесна відповідь починається з визнання, що піхота – це, очевидно, небезпечна робота. Командир, який поважає своїх людей, не казатиме інакше. Але суть тут у тому, що “небезпечно” і “вирок” – це абсолютно різні речі. Відстань між ними складається з рішень, ухвалених командуванням до початку бою. Своїм людям я кажу, що вони прийшли сюди не вмирати, а нищити ворога. На практиці це означає, що до 80% часу піхотинця – це підготовка, планування та відновлення між задачами. Ми моделюємо кожну операцію на місцевості, максимально наближеній до реальної. Відпрацьовуємо, поки план не доведений до ідеалу, включаючи відпрацювання запасних планів. Коли ж група вже виконує задачу, її впродовж усієї роботи ведуть із командного пункту. Розвідка, вогнева підтримка та евакуація працюють на даних, отриманих у реальному часі з поля бою. Кожен піхотинець постійно в полі зору. Якщо обслуга піхоти спрацює неякісно, то хтось заплатить кров’ю. Цього ми собі ніколи не дозволяємо.

Міф 3. Ніякої підготовки немає, а бійців кидають одразу на позиції

Це найбільш абсурдний міф, оскільки базова військова підготовка зараз необхідна абсолютно усім. В Аустері ж лише її недостатньо для бойової роботи. На бойову роботу непідготовлені за нашим стандартом люди не підуть. У цьому немає сенсу. Задача не буде виконана, а ми понесемо втрати. Після базової підготовки новий боєць проходить період адаптації: розуміння зв’язків “командир – сержант – солдат”, злагодження, робота на полігоні. Готовність до виконання задачі підтверджують двоє – сам боєць та інструктор. Якщо сумнівається хоч один, то тренування триває. Мої інструктори не є теоретиками, адже вони самі – сержанти й піхотинці, які керували бойовими групами і тримали оборону. Потім пройшли методичні курси, щоб уміти передавати досвід далі. Саме такі люди мають право та можливість передати ті знання, які роблять задачу піхотинця “небезпечною”, а не “вироком”.

Міф 4. Командири не цінують людей, солдат – просто ресурс

“Я начальник, ти дурак” – це модель взаємин в підрозділі, який є чистою спадщиною радянської школи. Ми її свідомо викорінюємо. Ставлення до людини як до функції – це основа неякісного керівництва, про що я писав у минулій колонці. Воно вбиває ініціативу. А ініціатива на війні потрібна так само, як точне виконання наказу. Тому пропозиція знизу, якщо вона ефективніша за настанови, береться в роботу. Після кожної задачі – аналіз проведених дій. У неформальній обстановці погони знімаються. Мої теж. Треба чути, як воно є, а не як зручно це доповісти. Без пошуку винних. Солдат має почуватися в комфорті та мати можливість висловити свою думку. Щоб наступна група не зайшла в ту саму помилку.

Міф 5. Звідти не повертаються місяцями. Ні ротацій, ні зв’язку з родиною

Наша робота циклічна. Орієнтовно третина часу – бойова робота, яка може займати дні. Але також третина – тренування, третина – відпочинок і відновлення. Після виконання задачі група першої ж доби заходить у декомпресійну зону. Це простір із понад десятьма кімнатами, від сауни й барбера до окремої кімнати для розмови з психологом. Детальніше про неї я уже розказував.

Щодо зв’язку. Так, дні тиші бувають. Телефон на позиції може мовчати з десятка технічних і фактичних причин на полі бою. Але сім’я не залишається наодинці зі здогадками. У рідних є контакт у підрозділі, через який можна дізнатися про близького. Логіка тут проста: коли близькі спокійні – боєць зосереджений. Тому коли немає змоги вийти напряму на звʼязок із бійцем, завжди мають бути місце та люди, до яких можна звернутися.

Міф 6. Піхотинці – це люди без освіти і перспектив

Піхота є таким самим зрізом суспільства, як і будь-яка інша позиція в армії. Поруч стоять люди з дипломами і без, різних професій і віку. Але найгірше словосполучення в цьому міфі – це “без перспективи”. Воно ж розбивається об факти найшвидше. В Аустері весь офіцерський корпус виріс із піхоти. Мій власний шлях типовий: командир взводу, роти, батальйону. Сержанти з бойовим досвідом стають інструкторами. Піхотинці з нахилом до техніки – операторами, пілотами, звʼязківцями. Розвиток вбудований у графік. Дві третини часу, відведеного на навчання та відновлення, включають самовдосконалення і курси. Піхотний досвід в Аустері – це фундамент, на якому стоїть будь-яка подальша військова спеціальність.

Міф 7. Після піхоти люди повертаються зламаними, і з цим ніхто не працює

Те, що боєць виносить із задачі всередині себе, я вважаю таким самим аспектом роботи, як ремонт зброї чи техніки. У декомпресійній зоні з людьми щодня працюють психолог і заступник із психологічної підтримки. Вони ведуть записи по кожному бійцю. Рішення про повернення в стрій ухвалюється навпіл. Половина – висновок фахівців, половина – думка самого бійця. Бо йдеться про його стан, якого ніхто інший фізично не відчуває. Якщо після повернення на полігоні стається зрив, то людина знову йде до фахівців. Розбираємося персонально аж до поглибленої реабілітації. Люди різні. Хтось витримує, хтось – ні. Командир мусить це враховувати. Правило тут одне: ніхто не залишається непоміченим. А найкращі свідки того, що воно виконується, – родини бійців. Саме вони бачать людину, яка повернулася з завдання, і можуть це підтвердити. Щоб не бути голослівним, то про них можна почитати в наших соціальних мережах, де Юлія – дружина друга Сварщика – та інша Юлія – дружина друга Віза – діляться своїми історіями.

Поламану телефонну лінію, з якої я почав, не полагодити повністю. Вона шумітиме, поки триває війна. Росіяни подбають, щоб шуміла ще голосніше. Але в цій лінії є перший кінець дроту – російська пропаганда або ж цілком реальний військовий, з чиїх слів усе починається. І ми повинні, і як вся нація, і як командування, робити все можливе, щоб цей піхотинець відчував, що про нього дбають і цінують його працю. Лише реальне покращення життя та роботи піхотинця може хоча б частково нівелювати дію цієї зламаної телефонної лінії. Недбалість та помилки, на жаль, трапляються в цьому процесі, і це також наш обовʼязок реагувати на них та виправляти. І це те, що стоїть в основі нашого підходу в Аустері. І лише такий підхід, на мою думку, допоможе викорінити усі спогади про радянське минуле української армії.