Декомпресійна зона батальйону «Аустер» — метод підтримки бійця з передової

Під час бойових дій не існує поняття паузи, робота триває завжди. Підрозділ мусить працювати без упину, що зношує як техніку, так і людей. Боєць виходить із позиції, де кілька годин чи діб поспіль кожне рішення було про те, щоб вижити, і про те, щоб виконати задачу. Це тяжко фізично, певно ще важче ментально. Після такого повертати його одразу в повноцінний ритм підрозділу буде згубно, не кажучи вже про бойову роботу, таким же чином, як відправляти на завдання техніку без техогляду. Ця напруга накопичується під тиском в людині. Якщо її не вивільняти, то ми говоримо щонайменше про неефективну роботу бійця на наступному завданні, а в гіршому випадку – і про життя. Життя як самого бійця, так і побратимів, які залежать від нього. Тому або ти цьому тиску даєш місце, де той вийде під контролем, або він вийде сам у найгірший момент.

Саме для цього в Аустері є декомпресійна зона, або ще відома в нас як рехаб. Вона дає можливість піхотинцю зробити важливу роботу для батальйону чи бригади у першу ж добу після повернення з бойового завдання: відпочити та відновитись. Цю зону ми будували ще з рівня роти, коли це було складно банально ресурсно, залучаючи власні кошти та волонтерів. Зараз розвиваємо її як низову ініціативу вже на рівні батальйону за підтримки бригади та корпусу. 

Сама зона – це більше десяти кімнат для бійців. Сауна, басейн, барбер, татуювальник, стоматолог, приставки, більярд, окремий простір для розмови з психологом та інше. На вигляд, певно, як курорт, але цей відпочинок, як я вже казав, є такою ж частиною роботи.

Ця декомпресійна зона – це система, яка повертає бійця в стан, коли він знову боєздатний, і розмаїття місць для відпочинку тут не від надлишку. Люди розвантажуються по-різному. Одному потрібна тиша і розмова з психологом, іншому – зіграти турнір у FIFA з побратимом, третьому – сходити в сауну, а потім сісти до барбера та тату-майстра, щоб красивим дружині чи дівчині подзвонити. Завдання будь-якої з цих активностей полягає в тому, щоб боєць поставив межу між собою і тим, через що він щойно пройшов, і міг видихнути.

Коли повертатись бійцю із декомпресії визначають психолог та заступник із психологічної підтримки підрозділу разом із самим бійцем. Солдат тут має половину впливу на фінальне рішення про повернення в стрій, оскільки ми говоримо про його власне здоровʼя та самопочуття, яких інші фізично не відчувають. 

Водночас психолог та заступник ведуть щоденні записи щодо самопочуття бійця. Ми це робимо, щоб не допустити іншої ситуації, коли боєць хоче вернутись до бойових задач, не відновившись сповна. Буває також, що боєць виходить із декомпресійної зони, на вигляд усе гаразд, сам зголосився, а на полігоні стається панічна реакція. Тоді він знову йде до фахівців, і ми розбираємось персонально. Люди різні, хтось витримує, хтось ні, і це треба враховувати командиру. Тому правило тут просте: ніхто не залишається непоміченим. Ні про кого не забули, з кожним поговорили.

Основна ж проблема будь-якого неякісного керівництва – це ставлення до людини як до функції, яка лише виконує певну роль. Це вбиває невідʼємний креатив та ініціативу, які необхідні на війні таким же чином, як і якісне виконання наказу. На жаль, не всюди такий підхід реалізується, і Аустер тут може бути винятком. І я вірю, що на хороші винятки та практики потрібно рівнятись. Відновлення бійця мусить перейти від залишкового принципу у вільний час чи під час відпустки до усталеної практики роботи. Усюди, де на це є така можливість та бажання. 

За цим стоїть проста арифметика тривалої війни. Досвідчений піхотинець – це базис підрозділу та найдорожче, що в ньому є. І водночас те, що найповільніше відновлюється. Втратити його через вигорання чи через помилку, яку він зробив невідновленим, означає зазнати втрати, якої можна було уникнути. А робити помилки, яких можна уникнути, і не змінювати нічого в підході на війні – це або про недбальство, або про непридатність до керування людьми в принципі. 

І замість висновку. Декомпресія означає процес зняття тиску, який загрожує функціонуванню механізму чи виживанню організму. Війна ж сьогодні є боротьбою за життя нації. Підрозділ, що втрачає бійців через те, що солдат не спустив ментальний тиск всередині себе, в результаті сточується, поступово втрачається і закінчується швидше, ніж ця війна. А подібне ставить під загрозу виживання усієї нації.