18 червня 2026 року у Швейцарії стартували американо-іранські переговори щодо умов завершення конфлікту, розв’язаного операцією «Епічна лють» 28 лютого 2026 року. За підсумками першого раунду сторони створили чотири робочі групи, а США призупинили санкції щодо іранської нафти. Узгодження фінальних умов триватиме до 60 днів.

Почергові зриви і відновлення переговорів, зокрема зрив запланованого на 19 червня раунду, відображають активну боротьбу двох груп впливу всередині іранського керівництва. Основою переговорів став меморандум про взаєморозуміння, що набрав чинності 18 червня 2026 року за посередництва Пакистану. Документ зафіксував припинення активної фази бойових дій і передбачив відкриття Ормузької протоки, зняття морської блокади іранських портів та запуск плану економічного відновлення Ірану обсягом не менше $300 млрд. Цю боротьбу живить недостатня чіткість умов меморандуму і перспектива їх коригування в ході переговорів, що дає кожній групі підстави трактувати документ на свою користь.

Прагматична коаліція використовує меморандум для підтвердження перспективності діалогу зі США, тоді як прихильники жорсткої лінії розглядають його умови як неприпустимі поступки і вбачають у зближенні з автократичною віссю єдину гарантію стабільності режиму аятол.

Від розвитку цього внутрішнього протистояння залежить водночас і подальша спроможність Китаю використовувати режим аятол як основний канал автократичного впливу на регіон, і результат спроб США зменшити асиметричну залежність Тегерана від Пекіна. Саме тому Вашингтон і Пекін впливають на цю боротьбу опосередковано, через сигнали, що посилюють позиції однієї з груп іранської еліти.

Неспроможність Китаю і Росії надати Тегерану реальну підтримку під час війни посилила в іранському керівництві ті групи, які виступають за віддалення від автократій, і надала їм важелі для просування власного курсу. США і Європейський Союз зближуються через взаємний обмін поступками щодо Росії і Китаю.

Альянс США та Ізраїлю переживає кризу, оскільки цілі Вашингтона і кабінету Нетаньяху на Близькому Сході демонструють щоразу більше відмінностей.

Ці зміни формують новий баланс сил, у якому Вашингтон зміщує фокус на тихоокеанський театр як прогнозовану точку основного зіткнення з Пекіном і послаблює економічні та політичні зв’язки, через які Китай утримував Іран у власній сфері впливу.

Швидкий вихід Білого дому з операції «Епічна лють» підпорядкований ширшому стратегічному розрахунку. Затягування на Близькому Сході виснажувало американські ресурси, а перехід конфлікту у пряму наземну операцію був би вигідний насамперед Пекіну, який отримав би зв’язування американських сил у другорядному регіоні. Фіксація проміжного статус-кво працює і як сигнал, оскільки збереження сил у резерві демонструє Пекіну здатність США зосередити основний ресурс на тихоокеанському напрямку без виснаження на периферійних.

Попри те, що конкретні умови домовленості з Іраном ще обговорюватимуться, навіть їх остаточний зміст лишатиметься другорядним порівняно з самим фактом завершення конфлікту, оскільки глобальне китайсько-американське протистояння знецінить значення окремих пунктів близькосхідної угоди.

Іран переглядає ставлення до союзників через недостатній рівень підтримки під час конфлікту

Посилення в іранському керівництві бачення тієї групи, що просуває часткове дистанціювання від співпраці з РФ та КНР, спирається на отримані під час бойових дій докази ненадійності Пекіна і Москви як союзників.

Попри декларативну підтримку з боку урядів автократичної осі, Тегеран зіткнувся з неготовністю Пекіна і Москви надати відчутну військову та економічну допомогу в момент проведення операції «Епічна лють».

Росія, що сконцентрувала військові та економічні ресурси на війні в Україні, розглядала близькосхідний конфлікт переважно як фактор підвищення цін на енергоносії і не мала спроможностей для дієвої допомоги Тегерану. Це засвідчила конференція «Російсько-іранське співробітництво» в Москві 3 червня 2026 року, за підсумками якої іранська сторона зафіксувала розбіжність між риторикою про союзництво і реальним рівнем підтримки, оскільки звернення Тегерана щодо військово-технічної допомоги під час конфлікту здебільшого лишилися без офіційної відповіді. Позиція Москви базувалася на договорі про всеосяжне стратегічне партнерство, який не зобов’язує РФ брати участь у збройних конфліктах за участю Ірану, що підтвердило елітам переоціненість сприйняття Росії як гаранта безпеки протягом 2022-2025 років.

Протягом конфлікту МЗС КНР обмежувалося закликами до миру і поваги до іранського суверенітету. Під час зустрічі глави МЗС Ірану Аббаса Арагчі з Ван І у травні 2026 року китайський дипломат наполягав на швидкому відновленні судноплавства Ормузькою протокою, якою напередодні операції надходило понад чверть нафтового імпорту КНР.

Підписана у 2021 році ірано-китайська угода про партнерство мала забезпечити КНР закупівлю іранської нафти за цінами нижче ринкових в обмін на інвестування Пекіном $400 млрд в іранську економіку.

Проте китайські компанії уникали реальних вкладень через загрозу американських вторинних санкцій, внаслідок чого протягом 2021-2025 рр. сумарні прямі інвестиції Китаю в Іран становили близько $2 млрд, що у 30-40 разів менше інвестицій КНР в інші держави регіону.

Попри заяви про розширення співпраці, двостороння торгівля за останнє десятиліття звузилася переважно до енергосектору, що засвідчило залежність Ірану від єдиного покупця. Наприкінці 2025 року Китай імпортував до 1,4 мільйона барелів іранської нафти на добу, близько 80-90% усього іранського нафтового експорту, що надавало Пекіну змогу визначати умови торгівлі.

Свідченням масштабної залежності Тегерана від ринку КНР стало збільшення знижки на іранську нафту Light для китайських покупців з $4 за барель у серпні 2025 року до $8-9 за барель наприкінці 2025 року.

Призначення у травні 2026 року Спікера парламенту Мохаммада-Багера Галібафа спецпосланником Тегерана у Китаї, яке мало на меті реалізувати перегляд умов угоди про стратегічну співпрацю, засвідчило переоцінку іранською елітою попередньої орієнтації країни на пріоритетну взаємодію з Пекіном.

Фінальний формат умов закінчення конфлікту – боротьба двох груп впливу в іранському керівництві

Ліквідація аятоли Алі Хаменеї в перші години операції «Епічна лють» прискорила перехід до колективної моделі ухвалення рішень, у якій новий верховний лідер Моджтаба Хаменеї постав перед необхідністю балансувати між двома групами.

Прагматична фракція іранських еліт, що консолідувалася навколо президента Пезешкіана і спікера парламенту Галібафа, контролює Вищу національну раду безпеки (ВНРБ), Президентський апарат і Міністерство закордонних справ.

Позиція цієї групи впливу спирається на те, що зменшення напруги зі США закладає основи для зняття санкцій, залучення інвестицій і відновлення транзиту Ормузькою протокою задля стабілізації економіки.

Прихильники жорсткої лінії на чолі з колишнім секретарем ВНРБ Саїдом Джалілі, які спираються на політичне об’єднання «Фронт стійкості Ісламської революції», релігійні структури та ополчення «Басідж», розглядають домовленості зі США як невигідне для Ірану завершення бойових дій.

Прагматики використовують обмеженість підтримки з боку Китаю і Росії як головний аргумент на користь угоди зі США, доводячи, що ставка прихильників жорсткої лінії на автократичну вісь призвела до зовнішньополітичних проблем, а за відсутності реальних союзницьких гарантій єдиним способом збереження суверенітету є прямі домовленості з Вашингтоном. Ця аргументація знайшла підтримку серед ширшого кола військово-політичного керівництва, що усвідомлює загрозливі для режиму наслідки економічної кризи.

Вирішальним фактором, що зумовив погодження Тегераном меморандуму, стала позиція військово-безпекового апарату, частина якого підтримала дипломатичний напрямок вирішення конфлікту.

Командувач сил «Кудс» Есмаїл Каані і керівник Повітряно-космічних сил КВІР Маджид Мусаві публічно схвалили меморандум, а заступник КВІР з політичних питань Ядолах Джавані визначив дипломатію і бойові дії як два паралельні шляхи досягнення інтересів іранського режиму.

Ключову роль у проникненні прагматичної позиції в середовище Корпусу відіграє постать спікера парламенту Галібафа, який поєднує прагматичний курс із біографією кадрового офіцера КВІР, колишнього командувача Повітряних сил Корпусу, очільника поліції та мера Тегерана.

Цей бекграунд робить його аргументи на користь угоди вагомими саме всередині військово-безпекового апарату, оскільки Галібаф виступає вихідцем із його структур, який зберігає мережу зв’язків у генералітеті. Через цю фігуру позиція прагматиків отримує канал впливу на ту частину КВІР, яка раніше лишалася закритою для цивільного крила еліти.

Важелем впливу поміркованих стало надання представникам регулярної армії права голосу під час затвердження угоди у ВНРБ, що забезпечило прагматикам інструмент, якого вони раніше не мали, і тимчасово змістило внутрішній баланс на користь деескалації.

Меморандум побудований так, що обидві групи можуть подавати його пункти як власну перемогу в апаратній боротьбі. Гнучкість формулювань дозволила уникнути блокування документа на підписанні, але не зняла розбіжностей щодо фінальних умов угоди.

Прагматики отримали підтвердження негайного зупинення збройної операції, скасування морської блокади впродовж 30 днів, ліцензії Мінфіну США на експорт нафти і газу та повний доступ Центрального банку до заморожених активів обсягом $24 млрд.

Для прихильників жорсткої лінії ключовими стали відсутність пунктів про обмеження балістичної програми і розробок безпілотників, зобов’язання США вивести сили з безпосередньо наближених до Ірану територій, а також погодження переробки урану в країні без вивезення за кордон.

Поступки Ірану на користь США є мінімальними, оскільки Іран зберіг значну частину ракетного потенціалу, найбільшого на Близькому Сході арсеналу, що до конфлікту оцінювався більш ніж у 3000 балістичних ракет малої та середньої дальності, не відмовився від підтримки регіональних проксі та отримав доступ до фінансових ресурсів.

Ще до формування остаточних умов угоди іранський енергетичний сектор отримав перші переваги від початку перемовного процесу. За період 14-19 червня 2026 року, після зняття блокади, країна вивела на ринок близько 18 мільйонів барелів сирої нафти, значну частину якої становили накопичені під час блокади запаси, що забезпечило її економіці близько $1,44 млрд.

Для прихильників жорсткої зовнішньополітичної лінії Ірану, які підтримували стабільність своєї влади та власне фінансово-економічне становище за рахунок ізольованості країни від світової торгівлі та відмови від демократизації режиму, надані іранській економіці і торгівлі переваги закладають основи для послаблення їхнього впливу.

Вже 20 червня 2026 року пов’язане з КВІР інформагентство Tasnim повідомило про перекриття Ормузької протоки, анонсувавши подальші кроки, що ускладнять розробку фінальної версії американо-іранської угоди.

Фінансові важелі проти економічної влади КВІР

Спротив частини КВІР спробам деескалації та відновленню вільної торгівлі зумовлений прагненням командування зберегти основу своєї влади, що спирається на роль Корпусу в обході санкцій. Протягом десятиліть КВІР утримує монополію на нелегальні канали зовнішньої торгівлі й фінансових розрахунків, через які іранський бізнес був змушений вести комерційну діяльність. Корпус контролює флот танкерів під іноземними прапорами, що маскують іранську нафту під малазійську суміш, мережу фінансових посередників у Туреччині, ОАЕ і Гонконзі для обходу SWIFT, а також будівельний конгломерат «Хатам аль-Анбія».

Афілійовані з КВІР структури та релігійні фонди контролюють від третини до понад половини ВВП Ірану, домінуючи в будівництві, енергетиці, телекомунікаціях і банківському секторі, а обсяг контрабанди через підконтрольні Корпусу порти оцінюється у $20-25 млрд на рік, близько 30% усього імпорту. Встановлення умов для легальної торгівлі прямо загрожує цій основі впливу.

Фінансування плану відновлення обсягом $300 млрд забезпечуватиметься коштом держав Перської затоки та міжнародного консорціуму європейських, азійських і американських енергетичних корпорацій через закупівлю товарів, робіт і послуг у доларових розрахунках. За часів санкцій кінцевими бенефіціарами таких контрактів були переважно автократичні союзники режиму, тоді як доступ до доларових розрахунків відкриває Тегерану ширше коло постачальників без посередництва підконтрольних КВІР структур. Зняття санкцій позбавляє тіньову інфраструктуру Корпусу економічної доцільності, а збереження за КВІР статусу терористичної організації разом із вимогами фінансового моніторингу змушуватиме іноземних інвесторів уникати співпраці з ним. Втрата Корпусом центрального становища посилить нові економічні еліти, орієнтовані на платоспроможні ринки США та Європи.

Оскільки закрита підсанкційна економіка лишалася вигідною насамперед Китаю, що отримував дешеву нафту в обмін на обмежені інвестиції, її демонтаж прямо суперечить інтересам Пекіна, який тому підтримує прихильників жорсткої лінії й інспірує кризу всередині ізраїльсько-американської коаліції.

Протиріччя між адміністрацією США та Ізраїлю поглиблюються

Попри спільне проведення операції «Епічна лють», стратегічні цілі, які Вашингтон та Єрусалим ставлять перед іранською кампанією, відрізняються. З весни 2026 року адміністрація США прагнула обмеженої в часі операції зі знищення ракетної і ядерної інфраструктури Тегерану задля якнайшвидшого відкриття Ормузької протоки і уникнення економічної рецесії напередодні проміжних виборів до Конгресу.

Уряд Біньяміна Нетаньяху натомість прагнув залучити військову потужність США для досягнення стратегічної мети Ізраїлю, що полягає у ліквідації режиму аятол та побудові нової владної моделі в Ірані.

Цю лінію Єрусалим провадив на тлі найважчого за десятиліття стану власної економіки, оскільки видатки на безперервну війну від 2023 року підняли дефіцит бюджету до майже 7% ВВП у 2024 році, а державний борг з 60% до близько 70% ВВП, через що всі три провідні рейтингові агентства знизили кредитний рейтинг країни.
Попри тривалий досвід політичної та безпекової співпраці, в іранській кампанії Вашингтон і Єрусалим діяли як ситуативні союзники з протилежними кінцевими цілями.

Конфлікт інтересів двох союзників по коаліції активізувався після завдання Ізраїлем ударів по передмістю Бейрута в момент узгодження тексту меморандуму, що призвело до відкладення американо-іранських переговорів у Швейцарії, запланованих на 19 червня.

Продовження бойових дій відповідає політичному інтересу Нетаньяху напередодні виборів 27 жовтня 2026 року, оскільки після виходу ультраортодоксальних фракцій улітку 2025 року його уряд спирається лише на 60 зі 120 мандатів Кнесету, а сам прем’єр від 2020 року перебуває під судом у справах про хабарництво й зловживання довірою.

За цих умов імідж лідера, здатного гарантувати безпеку, залишається єдиним стратегічним активом Нетаньяху, що перетворює війну на основний інструмент утримання влади.

Вперше з моменту розробки меморандуму позиція прихильників подальшої конфронтації зі США здобула перевагу серед іранських еліт, оскільки офіційний Тегеран використав ескалацію в Лівані як привід для відмови відправляти делегацію.
Розкол між Вашингтоном і Єрусалимом та прагнення Ізраїлю продовжувати бойові дії проти шиїтської «осі спротиву» вигідні Пекіну. Кризу між двома урядами Китай використає в перемовинах із монархіями Затоки, переконуючи їх у ненадійності США як гаранта безпеки і просуваючи натомість власні моделі безпеки регіону як інструмент обмеження американського впливу.

Деструктивні дії ізраїльського уряду активізують політичне протистояння у США напередодні проміжних виборів

Електоральний цикл 2026 року актуалізував у США дискусію щодо доцільності безумовної підтримки курсу уряду Нетаньяху.

Усередині Республіканської партії посилився вплив прихильників прагматичної дипломатії та лідерів думок з руху МАГА, представники якого стверджують, що «Епічна лють» призвела до суто негативних для США наслідків через зростання інфляції та підвищення цін на нафту, тоді як затяжний конфлікт призвів до виснаження американського збройного арсеналу.

Ця дискусія розгортається на тлі тривалого розвороту суспільної думки, оскільки до 2026 року близько 60% дорослих американців і до 70% віком до 50 років висловлювали несхвальне ставлення до Ізраїлю, а серед республіканців до 50 років частка несхвальних оцінок уперше перевищила половину, відірвавши молодше крило партії від керівництва.

Демократична партія сфокусувала увагу на незаконності превентивних ударів Ізраїлю, використовуючи цей наратив для залучення прогресивного електорату перед виборами.

Уряд Нетаньяху розпоряджається безпрецедентним за впливом проізраїльським лобі саме тоді, коли його політична віддача знижується, оскільки навіть лідер демократичної меншості в Палаті представників Гакім Джеффріс відмовився від подальших внесків Американо-ізраїльського комітету у громадських справах (AIPAC) на тлі перетворення цієї структури на токсичний бренд у Вашингтоні.

Перехід Вашингтона до критичнішої позиції щодо дій Єрусалима підриває аргументи обох опозиційних таборів. Віцепрезидент Венс, який від початку скептично ставився до іранської кампанії, публічно розмежував право Ізраїлю на самооборону і удари по Лівану, назвавши останні неприйнятними напередодні переговорів.

Це дозволяє адміністрації відокремити підтримку Ізраїлю як союзника від схвалення дій уряду Нетаньяху, зберігаючи партнерські зобов’язання і водночас знімаючи внутрішньополітичний тиск.

Прагнення адміністрації Трампа вийти з іранського конфлікту підпорядковані єдиній меті консолідації ресурсів напередодні ескалації протистояння з КНР в Тихоокеанському регіоні.

Глибина цієї перебудови лишається відкритою, оскільки напередодні липневого саміту НАТО діапазон можливих сценаріїв розтягнутий від тіснішої трансатлантичної інтеграції до часткового згортання американських зобов’язань в Альянсі, і саме розвиток у цих межах визначить, чи закріпиться розподіл ролей, за якого Європа посилює тиск на Пекін, а США на Москву.

Кампанія США проти Ірану та реакція авторитарної осі на операцію «Епічна лють» продемонстрували, що і Вашингтон, і Пекін розцінюють її як епізод підготовки до головного протистояння, у якому жодна сторона не зацікавлена виснажувати ресурси на другорядному напрямку. Близький Схід перетворився на регіон, де обидва блоки перевіряють міцність альянсів супротивника і шукають у них вразливі ланки.
Переговори у Швейцарії разом із призупиненням санкцій, частковим відкриттям економіки та поверненням Ірану до доларових розрахунків закладають передумови для віддалення Тегерана від автократичної осі.

Це віддалення розгортатиметься протягом тривалих циклів, оскільки відкрита торгівля з демократичним світом поступово формуватиме нових економічних гравців, не пов’язаних із системою, що десятиліттями вибудовувалася КВІР. Саме ці гравці будуть зацікавлені в подальшій відкритості й тиснутимуть на її розширення.

Вирішальним для цього переходу стане механізм освоєння коштів економічного відновлення обсягом близько $300 млрд, оскільки саме їх розподіл визначить, чи дістануться вони новим економічним гравцям, чи будуть перехоплені структурами Корпусу, що прагнуть відтворити монополію в умовах відкритої економіки. Боротьба за контроль над цими активами і є тим вузлом, у якому вирішиться, чи стане віддалення Ірану від автократичної осі незворотним.