Головнокомандувач vs безпосереднє управління військами: як це було в історії військової справи в останні 200+ років

В даній колонці хотів би розвинути думку про проблему роздвоєності функцій Головнокомандувача (ГК) відповідно до нашого законодавства – чи це стратегічний менеджмет чи це безпосереднє управління військами, або ж “Головнокомандувач vs безпосереднє управління військами” – як це було в історії військової справи в останні 200+ років і що по факту в нас та як це напряму повязано із проблематикою управління середньої ланки (оперативно-тактичної/оперативно-стратегічної).

Професійні військові, які закінчували ВВНЗ, підтвердять вам одну стійку тенденцію останніх 200+ років – одночасне розширення просторових масштабів ведення бойових дій (як по фронту так і на глибину) із одночасним постійним зростанням маси військ, якими треба ефективно управляти. Окрема битва перетворилася в операцію, а армії в Європі буквально за 150 років (від середини XVIII до WWI) виросли із декількох десятків тисяч до мільйонів.

Останнім воєнноначальником, який намагався особисто управляти масою військ в 200-300 тисяч, був імператор Наполеон. Але навіть його генія і готовності класти своє здоровя було недостатньо, щоб ефективно управляти зростаючою масою військ. Хоча за Наполеона зявилися самодостатні в плані ведення бою одиниці (дивізії і корпуси), але ті ж комкори не мали жодної свободи дій.

Вже фельдмаршал Мольтке-старший відмовився від управління напряму масою військ в 500-600 тисяч коли мова про Франко-пруську війну. Маса військ була згрупована в корпуси, а ті свою чергу в армії. Начальник Великого ГШ Прусії давав загальні директиви виходячи з політичних цілей війни, а командувачі армій і корпусів мали свободу дій в рамках цих директив. Така поведінка Мольтке-старшого щодо управління визначалася не лише його природньою скромністю, але і розумінням того, що ручне управління в умовах зростаючого просторового розмаху війни і маси військ буде лише шкодити швидкості реакції. Звичайно така відстороненість Мольтке-старшого пояснювалася також і рудиментарністю засобів звязку в режимі реального часу тоді. Але ключове це розуміння того що ручне управління в умовах динамічних дій на фронті в сотні км в ширину і глибину і на масу сил котра рухається позначкою до 1 млн осіб це шлях внікуди якщо буде спроба тим всим керувати напряму.

Далі якщо ви подивитеся на досвід WWI та WWII то там навіть якщо Начальник ГШ мав посаду Головнокомандувача то безпосереднє управління масою військ здійснювати командувачі груп армій/фронтів. Функція ГК (якщо така була) зводилася до стратегічного управління. Загалом же досвід обидвох світових війн показав, що найкраща модель управління наступна: стратегічне управління здійснюється вищими політиками і ГШ/Комітетом начальників штабів, управління на оперативному рівні це групи армій/фронти і армії/корпуси, а тактичний рівень це дивізія. Можна було взагалі без ГК як явища як це було напрацьовано в СРСР в 1943-44. А генерал Ейзенгауер хоча і був Верховним командувачем союзних експедиційних сил, то не ліз в ручне управління, а був посередником між стратегічним і оперативним рівнями управління. В нацистів теж ключовою ланкою управління, яка безпосередньо керувала операцією це була група армій і армія.

І що цікаво то навіть розвиток засобів управління не ставить під сумнів відповідну модель – коли мова про динамічні бойові дії (незалежно від того чи це оборона чи наступ) на фронті в сотні (чи навіть тисячі) км по фронту і в глибину із масою військ. Хоча так в період війн низької інтенсивності США в Іраку і Афганістані виникала спокуса офіцерам стратегічного рівня чи навіть політикам керувати тактичними діями через відеоконференцзвязок. Але там інтенсивність і масштаб дозволяли страждати таким – а ключові помилки котрі не давали досягати результату стратегічного були політичні, а не військові.

А що ж ми? А Україна в 2022 році ввійшла в найбільшу по масштабу війну в Європі із 1945 року без належної системи управління оперативної ланки – тим чим в WWI та WWII займалися армії/корпуси зргуповані в групи армій/фронти. Замість армій чи армійських корпусів в нас почати створювати ad hoc органи управління під назвою ОТУ – ОТУ обєднувати в ОСУВ. На 2023 в нас було 2 ключових ОСУВ – Хортиця (схід) і Таврія (південь). ОСУВ це були замінники фронтів/груп армій. Потенціалу ж Командування обєднаних сил (КОС) виявилося недостатньо на відповідний просторовий розмах і масштаб завдань щоб бути якісним органом управління оперативно-стратегічного рівня. Навіть коли тимчасові органи управління типу ОТУ почали перетворювати в корпуси в 2025 році то виявилося, що створити постійно діючі органи управління недостатньо щоб вирішити проблеми управління. Треба іще кадри – а кожен штаб корпусу це 350-380 офіцерів по функціоналу. А в нас таких корпусів під 20. Можете помножити і уявити потребу в офіцерах які дають якісь на оперативно-тактичному рівні.

А як це стикується із проблематикою “Головнокомандувач vs безпосереднє управління військами”? Та напряму. Коли просідає середня ланка управління, то виникає і спокуса і необхідність ГК лізти туди. Плюс більша поточна статичність та позиційність бойових дій на відмін від 2022 року теж заохочує до ручного управління.

Тому Україні терміново треба навести лад як із роздвоєністю функцій ГК так і тим що в нас просідає середня ланка управління. Бо якщо не вирішити друге, то буде одночасно спокуса і необхідність ГК частіше ніж потрібно спускатися на відповідний рівень і менше займатися стратегічним управлінням. В ідеалі (за відповідного кадрового забезпечення) наша система управління мала б бути наступна: корпус як оперативно-тактична ланка, група корпусів/фронт як оперативно-стратегічна ланка (таких ланок має бути декілька пропорційно довжині лінії фронту), а далі вже стратегічний рівень який представляють Президент, очільник МОУ і Головнокомандувач/НГШ+ГШ відповідно до своїх функцій.

З.І. Інколи мені здається що саме використання терміну Головнокомандувач грає із нами злий жарт. Купа людей просто уявляє як одна людина керує всією масою військ.

З.З.І. А це уривок із мемуарів ГК в 2021–2024 роках Валерія Залужного. Тут про те із якими прогалинами в системі управління середньої ланки війни ми зайшли в найбільшу війну в Європі із 1945 року.

І важливо памятати що проблематика управління і роздвоєність функцій ГК із спокусою/необхідністю менше займатися стратегічними менеджментом війни і більше лізти власне в управління оперативно-стратегічного і оперативно-тактичного рівнів звязані напряму.