24 серпня 2026 року Сполучені Штати позбавили Сирію статусу держави-спонсора тероризму, який зберігався за країною з 1979 року. Рішення набуло чинності після того, як за відведений Конгресу 45-денний термін американські законодавці не заблокували ініціативу Білого Дому, якою 8 липня 2026 року було розпочато процес вилучення Дамаску зі списку країн, що підтримують міжнародну терористичну діяльність.

Того ж дня Вашингтон виключив угруповання “Хаят Тахрір аш-Шам”, лідером якого був чинний Президент Сирії Ахмед аш-Шараа, з переліку глобальних терористів особливого значення, і звільнив цю організацію від санкцій OFAC.

Ухвалені протягом літа 2026 року рішення Вашингтону ліквідували останні чинні обмеження із санкційного режиму, який американська адміністрація послідовно формувала під час перебування родини Асадів при владі у Сирії.

Вашингтон докладає зусиль для розбудови Сирії як суб’єктної, конкурентної та економічно спроможної держави, що буде рухатися шляхом відкритих суспільств. Сирія додається до складу коаліції, у якій кожен новий учасник знімає частину навантаження з американського бюджету.

США не вкладають власний капітал в сирійські проекти, проте отримали змогу зберігати інструменти контролю над доступом іноземних компаній і капіталів до сирійського ринку.

Вашингтон має право визначати адресні санкції проти конкретних учасників ринку, здійснювати експортне ліцензування технологій американського походження і відмовляти у проведенні доларових платежів компаніям, які Мінфін США вносить до санкційних переліків.

Світовий банк оцінює відбудову Сирії у $216 млрд, тоді як річний продукт країни становить $21–22 млрд. Інтерес західного та аравійського капіталу до Сирії зумовлений масштабністю проектів повоєнного відновлення та реіндустріалізації цієї країни, а також наявністю ресурсів, які здатні забезпечити дохідність великих капіталовкладень.

Частину цього ресурсу створює сама відбудова, бо перша хвиля капіталу будує порти, електростанції та дороги, а друга купує вже готову будівельну індустрію, транспорт і енергетику. Вхід відбувається на дні циклу, тому актив, придбаний за низькою ціною, дорожчає разом із кожним запущеним об’єктом.

Ключові переваги Сирії полягають у наявності значної частки молодого населення, географічного положення із доступом до середземноморської логістики, та ресурсної бази із запасами фосфатів, палива, бітуму, руди та металів.

Оскільки медіанний вік у Сирії становить близько 23,5 років, частка працездатних сирійців сягає 62,8%, а діти до 14 років становлять близько третини жителів країни, місцева демографія покриває потребу у додатковій робочій силі, що потрібна для відбудови держави.

Іноземні інвестори, що протягом 2025-2026 років здобули доступ до сирійських проектів, отримують змогу здійснювати найм безпосередньо на території країни, тоді як для уряду аш-Шараа створення нових робочих місць скорочує соціальні ризики, викликані масовим безробіттям.

Станом на 2025 рік рівень безробіття в країні становить 13,6%, тоді як серед молоді віком до 24 років він сягає близько 33%.

Для глобального ринку критичною є також роль Сирії як країни-транзитера, оскільки після блокади Іраном Ормузької протоки значення сирійської логістики для світових маршрутів постачання палива суттєво збільшилося.

Регулярні обмеження транзиту через Ормуз, які режим аятол використовує як важіль впливу на арабських нафтовидобувників та споживачів палива в країнах демократичного блоку, спонукали експортерів шукати сухопутні маршрути до Середземного моря в обхід Ормузької та Баб-ель-Мандебської проток.

Оскільки маршрути через сирійську територію перетворилися на затребувану альтернативу для транзиту палива, близькосхідні уряди активізували укладення із Дамаском угод про відновлення маршрутів постачання енергоносіїв.

17 липня 2026 року у Вашингтоні Сирійська нафтова компанія та іракська корпорація Basra підписали два меморандуми щодо коридору Хадіта – Баніяс, який є ділянкою нафтопроводу Кіркук — Баніяс.

Потенціал транзиту становить до 2 млн барелів на добу, що охоплює близько 60% іракського експорту через Ормуз, який до початку операції “Епічна лють” сягав 3,3 млн барелів на добу.

Місцеві запаси фосфатів, що оцінюються в 1,8–2,1 млрд тон, належать до найбільших у світі, а видобуток відкритим способом не потребує тривалої підготовки, тому обсяги експорту цієї сировини збільшуватимуться без багаторічних капіталовкладень.

У листопаді 2025 року розташований у провінції Хомс комбінат Аль-Саванна аль-Шаркія відновив роботу після десятилітньої зупинки, а дочірня компанія сербської групи ELIXIR під назвою TERYAQ підписала з сирійським урядом угоду про розвідку, видобуток, інвестиції та експорт до 1,5 мільйона тонн сирійських фосфатів протягом 2026 року.

За два тижні до початку Дамаського ярмарку йорданська компанія Arkan запропонувала інвестицію у фосфатний блок Саввана із селективним видобутком для підняття якості руди.

Саудівська компанія Sami Rock у квітні 2026 року домовилася з Дамаском про виробництво діамонійфосфатних добрив із горючого сланцю. Тонна готового добрива коштує у кілька разів дорожче за тонну сирої руди, тому переробка на місці підіймає віддачу з того самого родовища.

Руду вже вивозять через середземноморські порти, тому сирійський фосфат надходить на регіональний ринок добрив без тривалого підготовчого етапу.

Зняття санкцій з Сирії і відновлення політичних контактів між західними державами та новим урядом у Дамаску є частиною стратегії Сполучених Штатів, що спрямована на залучення до західної фінансової та політичної системи тих країн, які протягом 2025-2026 рр. обмежили свою взаємодію з автократичною віссю.

Держава, яка скоротила співпрацю з КНР, РФ та Іраном, отримує доступ до західних ринків, фінансів і технологій, а разом із ним отримує і коло постачальників, яке визначає Вашингтон. Повернення капіталу з країн автократичної осі на такий ринок стає неможливим без американського дозволу.

Відновлення економіки відбувається під наглядом західних банків і аудиторів, а американські вимоги до прозорості власності й походження коштів спонукають нові уряди заміщувати колишні активи автократій інвестиціями зі США, Європи та монархій Затоки.

Закріплюючи контроль над тим, за якими правилами здійснюється відбудова держави, США системно і послідовно перехоплюють вплив на колишні опорні точки автократій одночасно у кількох регіонах Глобального Півдня.

На Близькому Сході апробація такого підходу була вперше здійснена у Сирії, адже через доступ до доларових платежів, ліцензування та санкційні перевірки Вашингтон визначає учасників відбудови цієї країни та інвесторів на сирійському ринку.

Відкриваючи можливість ведення легальної економічної діяльності лояльним західним та арабським компаніям, США водночас обмежують ринок для пов’язаних із Москвою і Тегераном структур.

Зняття санкцій з Дамаска і надання доступу до сирійського ринку одразу кільком конкуруючим із віссю автократій політичним динамікам посилюють суб’єктність уряду аш-Шараа.

Обраний США підхід убезпечує країну від монопольного впливу Туреччини, уряд якої прагне конвертувати свій економічний вплив на Сирію у політичну і дипломатичну залежність Дамаска від Анкари.

Одночасно залучаючи турецький, західний та арабський капітал, уряд аш-Шараа аналогічно працює над утриманням країни від переходу під виключний вплив Туреччини.

Утримуючи співпрацю Сирії одразу з кількома політичними динаміками, серед яких жодна не стає визначальною, чинний уряд у Дамаску прагне убезпечити себе від залежності такого масштабу, який мав Тегеран над режимом Асада від початку громадянської війни.

Разом із капіталом до Сирії заходить ісламська динаміка, і Анкара, Ер-Ріяд, Доха та Абу-Дабі задають їй різне спрямування на різній ціннісній основі. Спрямування, яке просуває Анкара, має найбільший ресурс, оскільки роками формувалося на підконтрольних територіях через релігійну освіту, кадри місцевої адміністрації та мережі благодійних фондів.

Посилення суб’єктності Дамаска врівноважує цей вектор і не дає Анкарі розгорнути неоосманську модель на Близькому Сході в повному обсязі. Та сама конструкція врівноважує і монархії Аравійського півострова, чиї релігійні школи конкурують між собою не менш гостро, ніж їхні інвестиційні пропозиції.

Сирія входить у це середовище з власним автентичним баченням. Поява ще одного самостійного центру підвищує змагальність усередині ісламської динаміки, а внутрішня конкуренція не дає жодному спрямуванню розгорнутися до небезпечного масштабу.

Прагнення Білого Дому та адміністрації аш-Шараа залучити якомога більше інвесторів у відбудову Сирії збігаються, оскільки для США принциповим лишається убезпечення монопольного впливу Анкари на Дамаск, тоді як сирійський уряд має на меті зберегти здатність балансувати між кількома партнерами.

Інструментом досягнення такого результату для Вашингтону стає контроль над доступом до сирійського ринку, який Сполучені Штати розширюють для зовнішнього капіталу пропорційно до виконаних Дамаском кроків.

Вимоги, які є принциповими для Білого Дому, охоплюють остаточну ліквідацію залежності Сирії від шиїтської “осі спротиву” та російських ресурсів, компромісне врегулювання конфлікту з курдськими силами, реорганізацію збройних угрупувань у єдину армію та забезпечення прозорості інвестиційного режиму.

Спираючись на кошти, залучені від кредиторів із відмінними одне від одного геополітичними інтересами, Дамаск отримує змогу фінансувати відновлення без американських економічних та безпекових гарантій, за рахунок чого Вашингтон уникає зобов’язань розгортати на сирійській території військові контингенти, бази та оборонне озброєння.

Американські банки обслуговують сирійські установи без окремого дозволу OFAC, проте перевіряють кожного контрагента на присутність у санкційному переліку зі 140 осіб, пов’язаних із режимом Асада.

Експортери отримали змогу постачати товари цивільного вжитку без ліцензій та обмежень, однак на продаж придатної для військових потреб техніки подвійного призначення постачальники мають отримувати окремі дозволи.

Встановивши гнучкий порядок обмежень та дозволів, Вашингтон отримав змогу контролювати більшість укладених із Сирією угод через своє право блокувати доларові платежі та постачання високотехнологічного обладнання американського походження.

Скасувавши санкційні обмеження та надавши країнам демократичного блоку і монархіям Затоки доступ до ринку відбудови Сирії вартістю близько $216 млрд, Вашингтон заклав умови для передачі сирійської портової інфраструктури, банків, родовищ і трубопроводів під управління лояльних до США комерційних структур.

Через інвестиційні пропозиції з боку капіталу одразу кількох держав Анкара втрачає переважний вплив на уряд аш-Шараа, який вона систематично здобувала за роки громадянської війни.

Під час бойових дій на територіях, що контролювалися “Хаят Тахрір аш-Шам”, турецька ліра стала основною валютою розрахунків, а постачання електроенергії, товарів і робота прикордонних переходів опинилися під турецьким контролем.

Зняття санкцій з країни та стимулювання швидкої відбудови стали інструментом, що унеможливив розповсюдження та закріплення такої моделі турецького впливу на всій території Сирії.

Кожна нова галузь сирійської економіки, що працюватиме на доларових розрахунках, американському обладнанні та страхуванні, стає частиною контрольованої Вашингтоном інфраструктури та скорочує вікно можливостей для турецької моделі впливу на країну.

Виключення Дамаска з переліку спонсорів тероризму відкрило великому капіталу доступ до сирійського ринку

Попри зупинення у 2025 році дії санкцій, що були запроваджені “Законом Цезаря”, скасування Радою Безпеки ООН обмежувальних заходів проти членів уряду аш-Шараа та узгодження військово-політичної співпраці між Вашингтоном і Дамаском, збереження за Сирією статусу спонсора тероризму стримувало капіталовкладення навіть за наявного комерційного інтересу інвесторів.

Через загрозу вторинних санкцій і втрати доступу до американського ринку великі західні компанії не відновлювали підприємницьку діяльність у Сирії, а банки демократичних держав уникали клієнтів, що належали до санкційного переліку.

Скасування Державним департаментом США визнання Сирії державою-спонсором тероризму ліквідувало ключову перешкоду для залучення великого капіталу, тоді як Вашингтон водночас зберіг персональні санкції, застосовані щодо оточення Асада, та обмеження проти виробників і продавців каптагону.

Точкові обмеження з боку Сполучених Штатів, що замінили загальний санкційний режим проти Сирії, функціонують у межах програми PAARSSR, яка додатково розповсюджується на торговців зброєю, членів шиїтської “осі спротиву” та ваххабітських структур.

За режиму Асада Сирія виробляла близько 80% світового каптагону з річним обігом понад $10 млрд, і цей потік давав Дамаску валюту в обхід санкцій та важіль тиску на сусідів. Чинна програма PAARSSR перекриває канал для залишків шиїтських угрупувань, які зберігають контакти з автократичною віссю.

Уряд аш-Шараа демонтував понад десять великих лабораторій і цехів, перехопив шістнадцять партій, готових до вивезення, і в червні 2025 року міністр внутрішніх справ Анас Хаттаб заявив, що виробництв у країні не лишилося.

19 червня 2026 року FATF внесла Сирію до списку країн під посиленим фінансовим моніторингом, тому навіть після зняття політичних обмежень фінансові транзакції проходять поглиблену перевірку походження коштів.

Витрати на перевірки і обов’язок підтверджувати законне походження фінансів обмежують доступ інвесторів меншого масштабу до проектів відбудови та реіндустріалізації Сирії, внаслідок чого у сирійський ринок інвестуватимуть переважно великі компанії, здатні виконати вимоги американського фінансового контролю.

Оскільки сирійську інфраструктуру планується реконструювати та будувати коштом інвесторів західних держав та монархій Затоки, відбудова Сирії реалізовуватиметься за рахунок одразу кількох політичних динамік.

Однак розрахунки, обладнання і страхування об’єктів, побудованих за рахунок таких капіталовкладень, лишатимуться під контролем США, що дозволяє упорядкувати процес повоєнної відбудови Сирії та узгоджено використовувати його у стратегічних інтересах всього демократичного блоку.

Сирійська банківська система лишається слабкою через тривалу ізоляцію від міжнародних фінансових механізмів і застаріле регулювання. Погашення Саудівською Аравією та Катаром боргів Дамаска перед Міжнародною асоціацією розвитку у травні 2025 року відкрило Сирії доступ до кредитів Світового банку, найбільшим акціонером якого лишається американський уряд.

Такий крок країн Затоки сприяв отриманню Сирією $146 млн на проекти з відновлення електропостачання і $100 млн на модернізацію фінансового сектору, однак міжнародні фінансові інститути вимагають повної перебудови банківської системи держави.

Через потребу місцевого фінансового сектору у фундаментальних реформах перевагу у конкуренції за відбудову Сирії отримають інвестори, чиї власні банки вже інтегровані у західну фінансову систему і мають здатність проводити платежі, недоступні сирійським установам.

Такі можливості має насамперед капітал аравійських монархій, чиї інвестори першими скористалися доступом до звільненого від санкцій сирійського ринку.

Інвестиції західних держав і монархій Затоки урівноважують турецький вплив на економіку Сирії

Масштабна реформа сирійського інвестиційного законодавства, проведення якої було ініційоване підписаним у липні 2025 року Ахмадом аш-Шараа декретом №114, надала дозвіл іноземцям володіти 100% капіталу створених у Сирії компаній.

Умови проведеної реформи передбачають, що реєстрація компаній іноземними інвесторами, отримання ліцензії на підприємницьку діяльність та додаткових дозволів відтепер здійснюється через єдину установу під назвою Сирійське інвестиційне агентство.

Закордонним капіталовкладникам було гарантовано право переказувати за межі Сирії прибуток у конвертованій валюті після оподаткування, а аграрні та експортні виробництва були звільнені від сплати податку на прибуток.

У 2026 році було створено Арбітражний центр Сирійського інвестиційного агентства, на який покладено розгляд спорів інвесторів із державою.

Оновлену податкову та інвестиційну політику уряд представив напередодні 63-го Дамаського міжнародного ярмарку, який триває з серпня до вересня 2026 року і зібрав близько 1000 організацій та підприємств із понад 60 країн.

Активне просування урядом аш-Шараа реформи інвестиційного сектору напередодні форуму мало на меті надати іноземним компаніям готові юридичні гарантії та одразу спрямувати дискусію до обговорення конкретних угод.

Такий розрахунок сирійської адміністрації виправдався, адже під час інвестиційного форуму в Дамаску уряд аш-Шараа уклав меморандум про взаєморозуміння із саудівською Ithraa Group, що передбачає реконструкцію, модернізацію та експлуатацію сталеливарного заводу в місті Хама.

На тому ж заході сирійське керівництво підписало угоду з турецькою фірмою iSRA про розширення промислової зони міста Баб-ель-Хава, що надає місту близько 2000 додаткових можливостей для інвестицій в індустрію.

Ще до проведення інвестиційного форуму уряд аш-Шараа уклав з французькою компанією CMA CGM домовленість про управління та експлуатацію контейнерного терміналу в порту Латакія терміном на 30 років.

У травні 2026 року державна Сирійська нафтова компанія підписала меморандум про взаєморозуміння з ConocoPhillips, TotalEnergies та QatarEnergy, яким було передбачено розвідку нафти і газу в сирійських територіальних водах, а також проведення технічних досліджень.

Підписання угоди з турецькою iSRA та прагнення турецьких і сирійських посадовців досягти двостороннього товарообігу між Анкарою і Дамаском на рівні $10 млрд свідчать, що Сирія спирається на Туреччину як на державу, що забезпечує транзит товарів та бере участь у реалізації ключових інфраструктурних проектів.

Водночас міжнародний інвестфорум у Дамаску та комплекс угод з іноземними капіталовкладниками демонструють, що новий уряд будує свою політику на розподілі інвестиційних та інфраструктурних проектів між кількома зовнішніми партнерами, та за рахунок такого підходу запобігає домінуванню жодного з них.

Залучення капіталу європейських країн та держав Перської затоки відбувається паралельно зі збереженням військово-політичної співпраці Сирії з Туреччиною.

Дамаск і Анкара спільно створили постійний міжурядовий орган під назвою Рада високого рівня зі співробітництва, який охоплює оборону, підготовку сирійської армії, енергетику й торгівлю, а Президент аш-Шараа оголошував про прагнення перетворити відносини з Туреччиною на стратегічне партнерство.

Міністр закордонних справ Сирії аш-Шайбані напередодні зустрічі з ізраїльською делегацією публічно відмовився обмежувати співпрацю з Анкарою у військовій сфері.

Озвучений сирійським дипломатом підхід свідчить, що Дамаск має змогу спиратися на інвестиції Затоки в економічній відбудові країни, однак запропоновані європейськими та арабськими державами формати взаємодії не здатні замінити взаємодію з Туреччиною у спільних оборонних проектах.

Навіть у найбільших сирійських проектах за участю турецьких підрядників головними виконавцями є компанії нетурецького походження.

Цими ініціативами, що зосереджені переважно в енергетичний сфері, керує катарський капітал. 6 листопада 2025 року Міністерство енергетики Сирії уклало з консорціумом на чолі з катарською Urbacon Holding остаточні концесії на вісім електростанцій сукупною потужністю 5000 МВт, тоді як турецькі Kalyon і Cengiz увійшли до консорціуму в статусі звичайних партнерів.

Контракт на розширення Дамаського міжнародного аеропорту вартістю $4 млрд, що став найбільшою інвестицією в Сирії, було укладено за ідентичною моделлю. 24 листопада 2025 року Головне управління цивільної авіації Сирії підписало концесії з консорціумом, який очолює катарська UCC Holding, тоді як три турецькі компанії отримали в проекті частку без керівної позиції та право виконувати підрядні роботи.

Ключову роль у модернізації аеропорту утримує Доха, що дає катарському капіталу контроль над стратегічним транспортним вузлом і тривалий дохід від його роботи, тоді як основна вигода турецьких підрядників полягатиме у разовому прибутку від будівництва.

Сукупна вартість контрактів за участю турецьких компаній перевищує $11 млрд, проте турецькі фірми в цих роботах є підрядниками, тоді як самі проекти фінансуються компаніями з монархій Затоки і США, які отримують збудовані об’єкти у власність.

Окрім капіталовкладників з Катару, найбільші частки у власності сирійських активів належать еміратській DP World і саудівським інвесторам, які наразі здобувають контроль над портами, банками та енергетикою Сирії.

Обмеження впливу турецького капіталу в Сирії, яке Вашингтон використовує з метою уникнення посилення залежності Дамаска від Анкари, стало реальним після того, як США відкрили арабським інвесторам доступ до доларових розрахунків, стимулювавши конкуренцію між арабськими і турецькими інвестиційними пропозиціями.

Укладені протягом 2026 року комерційні угоди свідчать, що в ході такої конкуренції найбільші частки у стратегічних активах отримують саме арабські інвестори.

У квітні 2026 року катарська Estithmar придбала 49% банку Shahba Bank, та наразі веде переговори про купівлю близько 30% банку Syria International Islamic Bank.

Катарська продовольча компанія Baladna оголосила 31 липня 2026 року про агропроєкт на $3,3 млрд у басейні Євфрату, у якому Baladna власним коштом покриває $250 млн, тоді як решту фінансування планується залучити від міжнародних банків.

Взаємодія між арабським та західним капіталом у Сирії призвела до того, що обидва ключові порти країни перейшли під контроль операторів, орієнтованих на західні ринки.

Після анулювання новим сирійським урядом 49-річного контракту з російським “Стройтрансгазом” через невиконане зобов’язання інвестувати $500 млн у модернізацію сирійської портової інфраструктури, еміратська DP World отримала Тартус у концесію на 30 років.

Оскільки навесні 2025 року контейнерний термінал у Латакії перейшов під тридцятирічне управління французької CMA CGM, автократична вісь більше не здатна зберігати свій вплив над основною морською логістикою Сирії.

Попри те, що інвестиції західних держав у Сирію наразі становлять менше $1 млрд, вони спрямовані у шельфову розвідку, енергетику, порти та інші найбільш перспективні для економіки країни галузі.

Найдорожчі активи у цих галузях закріплюють за собою американські та французькі компанії, однак будівництво й експлуатація ними морських терміналів, електростанцій і нафтогазових родовищ вимагає значних трудових ресурсів, які інвестори розраховують отримати від сприятливої демографічної структури Сирії.

Повернення біженців дає відбудові робочу силу і знімає навантаження з європейських бюджетів

Завершення активної фази громадянської війни призвело до демобілізації бійців і повернення частини біженців до Сирії. Це вже впливає на рівень зайнятості: у 2023–2025 роках частка безробітних зросла на 0,3%.

Низький рівень життя та досвід участі значної кількості чоловіків у бойових діях призводять до того, що незаконні збройні угрупування та кримінальні структури мають сприятливі умови для вербування молоді, тому масове працевлаштування на нових об’єктах прямо знижує ризик нового загострення насильства.

Створення дієвих механізмів для стабілізації Сирії, яка забезпечуватиметься реіндустріалізацією, повоєнною відбудовою та присутністю іноземного капіталу на території країни, закладає основу для подолання наслідків міграційної кризи останнього десятиліття, внаслідок якої за межами Сирії досі перебуває від 6,5 до 7,5 млн сирійців.

Міграційні процеси 2015-2016 років привели до ЄС понад 1 млн сирійських біженців, через що європейські уряди збільшили видатки на соціальне забезпечення і посилили безпекові перевірки. Інтеграція цієї групи виявилася повільнішою за інші, і за даними Французького Національного інституту статистики та економічних досліджень 91% мешканців Франції, вихованих у мусульманських родинах, сповідують релігію батьків.

Низькі темпи культурної адаптації сповідувачів ісламу, що мігрували зокрема з території Сирії, підвищили ризик прибуття до Європи прихильників радикальних течій ісламу, які, з огляду на закритість своїх соціальних спільнот, використовують їх як середовище для формування екстремістських мереж.

У сукупності такі процеси формують комплексний виклик для європейських урядів, які постають перед необхідністю попереджати наростання внутрішніх ризиків.

Зняття санкцій з сирійського ринку, активний розвиток інвестиційних проектів та покращення безпекової ситуації закладають умови, за яких біженці розглядатимуть повернення до Сирії у якості вигідної альтернативи.

Тижнева кількість насильницьких смертей у Сирії скоротилася зі 134 на початку 2025 року до близько 25 наприкінці року, тоді як протягом 2026 року вона зберігається на рівні 11 випадків за тиждень.

Заступник спецпосланника ООН відзначив, що у березні 2026 року було зафіксовано найнижчий рівень насильства від початку громадянської війни в країні.

Капіталовкладення у реіндустріалізацію Сирії та відбудову місцевої інфраструктури створять умови для задоволення потреб країни у житловому секторі, робочих місцях, освітніх та медичних закладах, а зменшення безпекових загроз додатково спонукатиме сирійців повертатися до постійних місць проживання.

Додатковим фактором, що прискорюватиме повернення, стане поступове скорочення соціальних програм у європейських державах, на необхідності чого наголошують одночасно представники євроскептичних партій та поміркованих політичних сил у Європі.

У листопаді 2025 Фрідріх Мерц заявив, що завершення громадянської війни на сирійській території ліквідувало причини, які раніше об’єктивно зумовлювали потребу сирійців покидати свою країну, а також висловив упевненість в тому, що підстав для надання їм притулку в Німеччині більше немає.

Поступова стабілізація Сирії та прагнення європейських держав запустити механізми повернення мігрантів вже призвели до першої хвилі репатріації сирійських біженців.

Від грудня 2024 року на сирійську територію повернулися близько 1,75 млн біженців з-за кордону. За даними опитувань UNHCR, від 14% до 18% шукачів притулку із Сирії мають намір повернутися до своєї країни протягом найближчого року, а до 80% вихідців із Сирії, що проживають за її межами, повідомили про плани репатріюватися у більш довгостроковій перспективі.

Нові робочі місця в Сирії дають європейським і північноамериканським урядам змогу прискорити процес повернення сирійців на батьківщину і водночас зменшувати видатки на соціальні виплати, витрати на розселення та долати наслідки соціальної напруги, викликаної міграційними процесами 2015-2016 рр.

Західні та арабські інвестори перехоплюють російський контроль над родовищами і транзитом Сирії

Потреби повоєнної відбудови Сирії кількаразово перевищують можливості сирійської економіки, оскільки річний ВВП країни оцінюється у $21–22 млрд, тоді як прямі збитки інфраструктурі й будівлям Світовий банк оцінює у $108 млрд.

Неспроможність сирійського уряду здійснити відновлення країни власним коштом призводить до того, що протягом найближчих років Дамаск замовлятиме роботи, обладнання й сировину з-за кордону.

Для західних та аравійських підрядників, постачальників і трейдерів відбудова та реіндустріалізація Сирії створює стабільний ринок замовлень на кілька десятиліть уперед, а населення країни, що перевищує 20 млн осіб, забезпечує великий споживчий попит та сприятливі умови для збуту товарів.

Пріоритетні капіталовкладення іноземних інвесторів у добувну промисловість призводять до того, що першою на зовнішні ринки повертається сирійська сировина.

Фосфатний експорт уже дає Дамаску перші валютні доходи, тоді як нафтовидобуток лишається галуззю, де сирійська пропозиція на світовому ринку продовжує бути незначною.

Попри те, що доведені запаси нафти на території країни сягають близько 2,5 млрд барелів, навіть до початку громадянської війни добовий видобуток пального становив 380–400 тис. барелів, що становить менше 0,5% від світової частки нафтодобування.

За наслідками бойових дій видобуток енергоносіїв у Сирії скоротився приблизно на 80%, через що у першому півріччі 2026 року Дамаск видобував у середньому близько 82 тис. барелів на добу.

Ще до початку громадянського конфлікту Сирія лишалася нетто-експортером сирої нафти й водночас купувала нафтопродукти за кордоном, оскільки нафтопереробні заводи в Баніясі й Хомсі із сукупною потужністю близько 240 тис. барелів на добу не покривали внутрішнього попиту.

Водночас із 2008 року країна імпортує газ, через що навіть відновлення видобутку не надасть Дамаску значної ваги на світовому ринку.

Єдиним відновленим після громадянської війни маршрутом постачання газу до Сирії лишається газопровід Азербайджан – Кіліс – Алеппо потужністю 1,2 млрд кубометрів на рік, який працює з серпня 2025 року.

Існування цієї газотранспортної артерії збільшує вплив Анкари на забезпечення енергопоставок до Сирії, оскільки значна частина трубопроводу проходить турецькою територією, а уряд Ердогана паралельно зобов’язався збільшити постачання електроенергії в Сирію до потужності 900 МВт у 2026 році.

Оскільки з’явився ризик суттєвого зростання енергетичної залежності Дамаска від Анкари, уряд аш-Шараа за підтримки США допускає аравійських і західних операторів у проекти шельфової розвідки та портову інфраструктуру.

Паралельно з організацією спільних проектів із ConocoPhillips, TotalEnergies та QatarEnergy, Сирійська нафтова компанія підписала меморандум про оцінку розвідки нафти й газу з корпораціями Chevron та UCC Holding. 11 травня 2026 року сторони оголосили про визначення конкретної ділянки на сирійському шельфі у Східному Середземномор’ї, де компанії вестимуть розвідку ресурсів.

Пожвавлення співпраці Сирії з американським бізнесом під час першого Сирійсько-американського бізнес-форуму в липні 2026 року створило умови для перетворення підписаних із американськими компаніями меморандумів про взаєморозуміння на реальні інвестиційні угоди.

Однак умовою подальшого розвитку сирійських проектів є повне усунення осі автократій з ключових секторів сирійської економіки та мінімізація торговельних зв’язків Сирії з Росією та Іраном. Інвестори з країн демократичного блоку першочергово прагнуть вкладати капітал у ті економічні галузі, присутність Москви й Тегерана у яких зведена до мінімуму.

Масштаб нових вкладень та валютні надходження Дамаска прямо залежать від подальшого звуження російського та іранського контролю над сирійською економікою.

Після колапсу режиму Асада іранська мережа впливу в Сирії була по суті ліквідована, що зменшило безпекові загрози в країні, а також сприяло відкриттю економіки для нових капіталовкладень.

Для Москви Сирія була єдиною позаєвропейською базою постійної військової присутності, і саме через Тартус та Хмеймім російський флот і авіація виходили в Східне Середземномор’я.

Пекін закріпив за собою сирійську відбудову заздалегідь, і у вересні 2017 року Дамаск назвав Китай, Росію та Іран урядами, які отримають пріоритет у післявоєнних проектах.

12 січня 2022 року Сирія підписала меморандум про приєднання до ініціативи “Пояс і шлях”, а на першому ярмарку сирійської відбудови в Пекіні понад 1000 китайських компаній заявили про наміри на $2 млрд. З падінням сирійського режиму Асада жоден з цих проектів не реалізувався.

Військова присутність Тегерану в Сирії, що за часів Асада складалася з 570 об’єктів та близько 15 тисяч військовослужбовців КВІР і регулярної іранської армії, припинила існування у перші тижні після зміни влади в Дамаску.

Паралельно Іран втратив контроль над сухопутним коридором Ірак — Сирія — Ліван, яким режим аятол постачав зброю формуванням “Хезболли”, а також роль головного постачальника пального для Дамаска.

Тоді як у 2024 році Тегеран поставив Сирії усі 22,2 мільйона барелів імпортованої країною нафти, після повалення Асада придбання Сирією іранського палива було зупинено.

Отримання влади новим урядом у Дамаску усунуло головного конкурента арабських, турецьких та азербайджанських енергокомпаній за доступ до сирійського ринку.

Водночас російсько-сирійські торговельно-економічні зв’язки, які були суттєво збільшені під час громадянської війни, не були нейтралізовані повністю.

Протягом 2025-2026 років Сирія придбала 2,9 млн тон російської пшениці, що становить 85% від загального імпорту Дамаском цієї продукції. У 2025 році Москва в середньому постачала Сирії 46 000 барелів нафти на день, а за перші місяці 2026 року імпорт палива з РФ збільшився на 75%, сягнувши 60 000 барелів на день.

Оскільки нівелювання російського впливу в Сирії стало однією з неформальних умов фінансової допомоги новому сирійському уряду, російська військова присутність у державі скоротилася зі 114 баз і позицій до двох об’єктів Хмеймім і Тартус.

За умовами меморандуму від 9 серпня 2026 року, ці ключові російські військові бази у Східному Середземномор’ї будуть перетворені на спільні навчальні центри під сирійським контролем.

Оскільки попри суттєве обмеження російської військової присутності у Сирії Москва зберігає вплив на Дамаск через постачання палива та продуктів харчування, одним із ключових напрямів для інвесторів західних держав і монархій Затоки стали капіталовкладення у продовольчий та паливний сектори країни.

Розвиток нафтопереробки, а також укладення контрактів та забезпечення логістики, що забезпечують Дамаск постійним доступом до продовольчих ресурсів, і надають уряду аш-Шараа змогу остаточно позбутися залежності від російських поставок.

Це обмежує останні інструменти впливу Москви на нову сирійську адміністрацію, а західні та арабські постачальники збільшують контроль над цими секторами сирійської економіки.

Серед китайських бізнесових і політичних кіл поширена оцінка, за якою Пекін виграє в Сирії за будь-якого сценарію, оскільки крім китайських компаній нікому вести відбудову, постачати обладнання і пропонувати рішення з реінжинірингу. Такі перебільшені очікування доходять до інвестиційних комітетів і до самих китайських постачальників, які планують вхід на сирійський ринок без урахування американського фінансового контролю.

Споживчі товари низької вартості китайські виробники постачатимуть і далі, проте промислове обладнання проходить американське експортне ліцензування, а розрахунки і страхування великих контрактів ідуть через доларову систему.

Механізмом фінансового контролю учасників ринку Вашингтон позбавляє Пекін стану переможця і залишає йому нижній ціновий рівень постачань.

Позбавленням Сирії статусу держави-спонсора тероризму Вашингтон завершив розбудову моделі керованого Сполученими Штатами вибіркового доступу іноземних інвесторів до сирійського ринку, яку американська адміністрація послідовно створювала від початку 2025 року.

Остаточне скасування санкційного режиму проти Дамаска надало змогу інвесторам Затоки, західним компаніям і турецькому капіталу конкурувати за проекти відбудови Сирії, за рахунок чого Вашингтон убезпечив адміністрацію аш-Шараа від монопольного посилення впливу Анкари на сирійську політику та економіку.

Нові кредитори Дамаска інвестують кошти у сирійську відбудову під фінансовим контролем США, тоді як російські й іранські вкладення за часів режиму Асада надходили у закриту економічну систему без жодного аудиту та звітності.

Капітал монархій Затоки та західних держав інвестується в Сирію під наглядом Світового банку, та проходить через страхування ризиків і арбітражний захист.

Підзвітність створеної Вашингтоном інвестиційної системи робить нову модель фінансування стійкішою та забезпечує Дамаску можливість балансувати між конкуруючими капіталовкладниками.

Успішне випробування стратегії керованої реінтеграції колишніх автократій у співпрацю із західними державами, яке зараз здійснюється у Сирії, дозволить у подальшому використовувати цю модель для відновлення впливу демократичного блоку в державах, контроль над якими втрачатиме вісь автократій.