Наприкінці 2024 року на Курщині українські бригади вперше в цій війні зіткнулися з підрозділами Корейської народно-демократичної республіки — супротивником із зовсім іншою тактичною школою, ніж російська армія. Про цей бій, а також про весь свій бойовий шлях — від оборони Маріуполя в 2014 році і Херсонщини у 2022 році, де він втратив стопу, до Бахмутського напрямку і повернення в морську піхоту — розповів полковник Артем Холодкевич, начальник штабу 42-ї окремої бригади морської піхоти.

Перший бій проти підрозділів КНДР

На той момент 61-ша механізована бригада, де ви були начальником штабу, одна з перших зіткнулася з підрозділами КНДР на полі бою. Якими були ваші враження?

Спершу ми очікували тактики, подібної до російської, але реальність виявилася іншою. Північнокорейські підрозділи діяли за класичними, по суті радянськими статутами — масованими піхотними ланцюгами, які рухаються полем, попри втрати. Перше зіткнення з ними відбулося на сусідній ділянці фронту, ліворуч від нас, і те, як вони наступали, шокувало навіть досвідчених бійців: суцільна лава бійців, яку важко зупинити, оскільки ми вже давно відійшли від масованого застосування артилерії по живій силі в такому форматі.

Це вимагало значно більшої витрати боєприпасів, ніж бої, до яких ми звикли: позиції буквально вичерпували боєкомплект під тиском таких хвиль. Лінія оборони після зіткнення з цією тактикою почала помітно просідати — витримати таку навалу було вкрай важко.

Коли ваша бригада безпосередньо зіткнулася з ними?

29 грудня 2024 року в районі Черкаської Конопельки. Нас відкинули менш ніж за добу: поки знищували один повноцінний взвод — а це близько двадцяти-тридцяти військових, що біжать на відкритій місцевості, у бій уже вступав наступний. До вечора того бою в артилерії залишався лише боєкомплект з боєукладки — склад бригади був порожній, і йшлося не так про малу кількість виділених боєприпасів, а як про надзвичайну інтенсивність стрільби, потрібної, щоб просто стримати ці хвилі.

Як би ви оцінили рівень підготовки цих підрозділів?

Оцінюю його як високий — вони завдали нам суттєвих втрат і серйозно ускладнили утримання позицій. Показово, що перші полонені, взяті на цій ділянці фронту, — це взяті підрозділом спеціальних операцій. Самі полонені справляли враження добірного, фізично підготовленого особового складу. Це варто враховувати надалі: за наявною інформацією, йдеться про можливе залучення значно більшого угруповання КНДР у майбутньому — і якщо це станеться, оборона може відчутно просісти.

Повернемось до початку Курської операції: яким було ваше завдання?

У липні 2024 року командирів і начальників штабів бригад терміново викликали на нараду за участю тодішнього Головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського. Там вперше озвучили задум наступу на територію Курської області — рішення, яке на той момент здавалося майже фантастичним. Відбулося кілька нарад різного рівня деталізації, включно з опрацюванням взаємодії з командирами батальйонів безпосередньо перед початком операції.

Завдання моєї бригади полягало не у захопленні самої Курської області, а у виході на визначений рубіж, щоб десантно-штурмові підрозділи змогли перегрупуватися і продовжити рейдові дії.

Складність полягала в тому, що бригаду довелося терміново передислоковувати з полігона на заході України в Сумську область — перший батальйон уже йшов в атаку, тоді як останній ще перебував на залізничному ешелоні, а особовий склад, підготовлений до оборонних дій, мусив одразу переходити до наступальних.

На другий день завдання змінилося на взяття агломерації Суджі з прилеглими населеними пунктами. Це була складна операція через масштаб забудови та недостатню підготовленість особового складу саме до штурмових дій у населеному пункті, яка тривала близько шести днів. До кінця серпня бригада досягла максимальних рубежів просування, після чого противник перейшов у контрнаступ — саме тоді на цій ділянці фронту з’явилися підрозділи КНДР.

Перехід у 61-шу механізовану бригаду

У 2024 році ви перейшли до 61-ї бригади, а до цього тривалий час були в 28-й бригаді. Що спонукало до цього рішення?

Після чотирьох років на посаді заступника командира батальйону з артилерії в 28-й механізованій без подальшого кар’єрного руху надійшла пропозиція стати начальником штабу бригади — досвід виконання цієї ролі в морській піхоті на рівні батальйону вже був. 61-ша механізована бригада тоді була на відновленні на заході України, що давало можливість увійти в посаду в порівняно спокійних умовах, підготувати особовий склад і передати накопичений досвід. Перехід зайняв майже два місяці. У травні 2024-го я вступив на посаду — масштаб управління зріс від приблизно тридцяти людей у батальйоні до понад двохсот у бригаді, з необхідністю щодня ухвалювати управлінські рішення.

Служба у 28-й механізованій бригаді після 24 лютого 2022 року

Як бригада зустріла 24 лютого?

Перед самим вторгненням бригада перебувала у пункті постійної дислокації. За п’ять днів до початку керівництво ухвалило рішення вивести підрозділи з ППД — офіційно під приводом навчань. Фактично ж для убезпечення від можливих ударів по місцях базування. Це рішення виявилося виправданим: підрозділи були розосереджені й не постраждали від першого удару.

Перший дзвінок про початок вторгнення я отримав о 5:20 24 лютого — почалися ракетні удари по Одесі. О 5:35 надійшла команда виконувати завдання оборони центральної частини міста. Батальйон почав висуватися й займати позиції — адміністративний квартал, порт, десантнодоступні ділянки узбережжя. Саме наш батальйон готував ті лінії оборони в центрі Одеси, які згодом стали впізнаваними кадрами з новин. Оборона Одеси тривала до 13 березня, після чого батальйон, як найбільш підготовлений і поповнений технікою та особовим складом, отримав завдання висунутися на Миколаївщину.

Бої за Миколаївщину та Херсонщину: перелом 2022 року

Як розгорталися бої на Миколаївському та Херсонському напрямках?

Батальйон прибув на Миколаївщину в березні, після розгрому основного ударного угруповання противника під Вознесенськом, і замінив підрозділи територіальної оборони, національної поліції та інші підрозділи, що утримували оборону навколо міста. Приблизно з 15 березня діяли праворуч від траси на Херсон — у районі Посад-Покровського, Українки, Киселівки та Олександрівки.

На той момент доповіді про реальну силу опору противника, який закопався вздовж каналу, керівництвом сприймалися неохоче — переважала думка, що ворог деморалізований і його можна легко відкинути. Насправді ситуація була іншою: цей рубіж не вдалося остаточно подолати аж до завершення Херсонської кампанії у листопаді.

Частковим успіхом стало взяття Правдиного.

Бої за Олександрівку наприкінці березня склалися трагічно: територіальна оборона, на яку розраховували в населеному пункті, фактично була відсутня, і російський розвідувально-бойовий дозор, а згодом і мотострілецький батальйон за підтримки танків та БМП-3, оточили позиції. Рішення утримувати населений пункт у низині, оточений висотами, виявилося невиправданим із військової точки зору, а на управлінні одним із батальйонів позначилися й системні проблеми з добором кадрів на керівні посади — не завжди за фаховими якостями. Втрати виявилися суттєвими: у наявних мінометних розрахунках втрати були більше половини особового складу. Це як загиблі, так і санітарні втрати.

Наприкінці серпня на напрямку батальйону розпочалися наступальні дії в районі Покровського й Українки: вдалося розбити десантну роту 86-ї десантної дивізії, а також частково просунутися до Правдиного, хоча й з відчутними втратами особового складу та техніки. Інженерна підготовка окупаційних військ, зокрема мінування та облаштування двох рубежів оборони, залишалася на високому рівні — про це свідчить і те, що противнику довелося задіяти дивізійний резерв для стабілізації цього відрізка фронту.

Ви отримали поранення саме на цьому напрямку. Розкажіть, як це сталося.

На базі мого батальйону сформували батальйонно-тактичну групу [ред.: БТГр] у складі 58-ї бригади для ударного угруповання на напрямку Снігурівка — Давидів Брід. 10 листопада 2022 року розпочався наступ, і опір противника виявився значно слабшим за очікуваний — він виводив війська з правобережжя Херсонщини. 11 листопада, перебуваючи вже в другому ешелоні під час огляду маршруту руху, я підірвався на протипіхотній міні, попри запевнення про проведене розмінування. Це коштувало мені правої стопи.

Поранення, протезування та повернення в стрій

Що було потім?

Після евакуації та стабілізації в одеському госпіталі мені провели десять хірургічних втручань, а з лютого по липень 2023 року тривав процес реабілітації та протезування — спочатку навчальний протез, потім постійний. У середині липня 2023-го я повернувся на службу, хоча мав можливість оформити пенсію і завершити військову кар’єру.

Як би ви оцінили систему протезування та реабілітації в Україні на той момент?

На той час вона була незадовільною — не існувало чіткого алгоритму дій: куди звертатися, до кого йти, що робити далі. Здебільшого доводилося покладатися на власні контакти. Мені пощастило, що рідні допомагали і волонтерили в госпіталях ще з 2014 року і мали відповідний досвід. Спершу розглядався варіант протезування у США, але від нього відмовилися через відсутність в Україні представництв для подальшого обслуговування. В перші місяці, коли нога поступово змінює об’єм, гільзу протеза доводиться переробляти що кілька тижнів, за весь навчальний період знадобилося кілька замін.

Окремою проблемою залишається етична сторона питання: деякі центри протезування ведуть надто наполегливу комерційну політику щодо залучення поранених як клієнтів. Хоча державне фінансування, за умови сумлінної роботи центру, дозволяє забезпечити двома протезами — повсякденним і для активнішого навантаження. Систему варто вдосконалювати насамперед у частині інформування поранених про їхні права та наявні можливості одразу після поранення, а не покладати цю відповідальність на них самих.

Бахмутський напрямок 2023: остання епоха артилерійської війни

Після повернення на службу ви опинилися на Бахмутському напрямку. Як змінилося поле бою порівняно з АТО/ООС?

Місцевість була мені знайома ще з 2019–2020 років, коли 35-та бригада діяла на цьому напрямку. У 2023 році головним засобом ураження, як і на Херсонщині, залишалася артилерія, однак відчувався гострий дефіцит боєприпасів — доводилося суворо економити кожен постріл. Водночас дедалі активніше застосовувалися дрони — почалася епоха масових стрімів, через що бронетехніці й важкому озброєнню доводилося дедалі частіше вести вогонь навісом, приховуючись від спостереження.

З вересня на напрямку почався наступ: вдалося просунутися вздовж залізниці від Зайцевого в бік Бахмута і завдати противнику суттєвих втрат, хоча він одразу підтягнув значні резерви. Порівняно з періодом АТО динаміка боїв стала цікавішою — дрони дозволяли спостерігати результати ураження в реальному часі. Загалом 2023 рік можна вважати останнім періодом, коли артилерія відігравала визначальну роль на полі бою.

Бойовий шлях: від Маріуполя до широкомасштабного вторгнення

Розкажіть, як ви прийшли на військову службу і чому обрали саме шлях військового.

У Збройних Силах я з 2009 року. Мрія стати військовим зародилася років у чотирнадцять, а остаточно закріпилася приблизно у шістнадцять, під час російсько-грузинської війни — тоді прийшло розуміння, що захисники дійсно потрібні. Хотілося бути серед тих, хто ухвалює рішення, а не серед тих, ким командують, хоча згодом стало зрозуміло, що на будь-якій посаді в армії ти все одно залишаєшся частиною системи підпорядкування. Мрія реалізувалася — я вступив до військової академії.

Ви починали службу в морській піхоті. Як це сталося?

Кілька старших випускників академії потрапили служити в Крим, і я також хотів опинитися в Сімферополі, де тоді дислокувалася 406-та окрема берегова артилерійська група. Приїхав туди на початку січня 2014 року в останню курсантську відпустку, щоб ознайомитися з частиною перед розподілом на флот. Але через окупацію півострова служити там мені вже не довелося.

Мета потрапити у Військово-Морські Сили залишилася, і за розподілом 2014 року я, один із групи випускників, пішов служити саме туди. Сили на той момент перебували у стадії реформування — я навіть не знав заздалегідь, у яку частину й на яку посаду потраплю. У командуванні в Одесі мені повідомили про призначення в 36-ту бригаду, яка тоді ще була бригадою берегової оборони й лише готувалася до реформування в бригаду морської піхоти.

На яких посадах ви проходили службу в 36-й бригаді?

Командиром взводу самохідно-артилерійського дивізіону, згодом — начальником розвідки дивізіону на базі 2С1. Перша ротація 2014 року проходила у складі ротно-тактичної групи морської піхоти [ред.: РТГР], друга, у 2015-му, — уже на штатній посаді на ПРР-4 [ред.: радянський рухомий розвідувальний пункт, призначений для ведення розвідки]. Виконував завдання в районі Маріуполя, Широкиного, Талаківки та Гнутового: спершу тримали оборону, а на початку 2015 року, коли готувалися до набуття чинності Мінських домовленостей, допомагали тоді ще батальйону «Азов» утримувати рубежі Широкиного та Лебединського. Друга ротація влітку 2015-го проходила вже переважно у форматі вогневої підтримки дивізіоном.

Чому згодом перейшли до 35-ї, а потім до 28-ї бригади?

На початку формування командування морської піхоти у 2017 році командні посади почала займати значна кількість людей з інших структур, і частина офіцерів, які служили раніше, поступово втрачала перспективи росту — досить типова для наших Збройних Сил історія. Я потрапив у щойно розгорнуту на базі 137-го батальйону 35-ту бригаду, начальником штабу протитанкового дивізіону, де прослужив майже рік, зокрема на ротації в районі Волновахи — від Гранітного до Докучаєвська. Через розбіжності в баченні служби з командуванням бригади ухвалив рішення про переведення. Найближчою і водночас бригадою з позитивною репутацією виявилася 28-ма механізована — туди я й перевівся 2020 року, на посаду заступника командира механізованого батальйону з артилерії.

Порівняно з морською піхотою, яка на той момент значною мірою залишалася без належної підтримки — частина досвідченого особового складу лишилась у Криму або звільнилася, — 28-ма бригада мала налагоджену систему підготовки та високі стандарти, закладені ще до АТО/ООС, а також повноцінну інфраструктуру зберігання техніки. Я знав про це не з чуток: проходив там стажування ще курсантом у 2013 році.

Якою була ваша служба безпосередньо перед 24 лютого 2022 року?

На початку 2021-го 28-ма бригада повернулася на свій попередній напрямок — у район Курахового, батальйон зайняв позиції поблизу Новомихайлівки. Незважаючи на формально чинне припинення вогню, яке російсько-терористичні війська не дотримувались, командування бригади під керівництвом тодішнього командира, полковника Марченка, ефективно підтримувало боєздатність і вимагало виконання завдань. Це заклало основу професіоналізму особового складу, яка згодом стала у пригоді під час повномасштабного вторгнення.

Повернення у морську піхоту

Як склалася ваша подальша служба?

У 61-й бригаді я прослужив до кінця квітня 2025 року: у бригаді поміняли командира, з яким не збіглися бачення служби, і мене відправили до батальйону резерву. Після цього надійшла пропозиція перейти в управління штурмових підрозділів при Головнокомандувачу. Про нього багато говорили, але насправді його функція полягала не в безпосередньому бойовому управлінні штурмовими військами, а в генерації боєздатності, відновленні підрозділів і розробці нормативних документів на основі набутого бойового досвіду.

Влітку 2025 року надійшла пропозиція повернутися в морську піхоту. Мене призначили начальником штабу бригади вдруге, цього разу — 144-ї механізованої бригади, переданої з Оперативного командування «Захід» до Військово-Морських Сил ЗСУ і на момент мого прибуття вже 42-гу окрему бригаду морської піхоти.

Які завдання стоять перед бригадою зараз?

За штатною структурою бригада не відрізняється принципово від інших з’єднань морської піхоти. Оскільки одна з функцій бригади морської піхоти — це утримання узбережжя, морського або річкового. Складність полягає в широкій смузі відповідальності. Основне завдання на сьогодні — нарощування спроможностей підрозділу та розбудова кадрового складу; ситуація складніша, ніж була у 61-й бригаді на момент мого призначення туди, але позитивних зрушень також чимало.

Підготовка морпіхів: традиції, вишкіл і майбутнє поля бою

Наскільки серйозно у бригаді ставляться до підготовки особового складу зараз?

Бригада активно долучена до курсів при Національному університеті оборони, зокрема сержантського й офіцерського складу — командування розуміє, що з’єднання прийшло з іншої структури і потребує додаткової підготовки. Водночас рівень курсової підготовки загалом залишається невисоким через об’єктивний брак кадрів і труднощі з передачею бойового досвіду: реальність п’ятого року повномасштабної війни в тому, що підготовлених, досвідчених людей із кожним роком скорочується, і повноцінно поповнити його наразі неможливо. У цій ситуації ставка робиться передусім на технологічність.

Що можете сказати про специфічну підготовку у морській піхоті відповідно до її завдань?

Морська піхота зберігає власні традиції — присягу морського піхотинця й смугу перешкод, що зародилися саме в цьому роді військ і лише згодом були запозичені десантно-штурмовими військами.

У 28-й бригаді, ще курсантом 2013 року, я вперше побачив повноцінну ротну висадку з бронетранспортерів із десантного корабля «Костянтин Ольшанський» та парашутне десантування — і саме тоді усвідомив, наскільки це специфічний рід військ, який поєднує підготовку в небі, на морі й на суходолі.

Раніше морська десантна підготовка була значно специфічнішою — сьогодні йдеться передусім про висадку з човнів, у чому всебічно допомагає полк підтримки корпусу. З огляду на характер Дніпра тренуються можливі рейдові дії, робота на островах тощо. Але варто розуміти, що як і в будь-яких десантних операціях, ключовим викликом залишається логістика: такі дії або мають бути рішучими, масштабними й розрахованими на успіх, або територію варто звільняти сухопутним шляхом.

Яким, на вашу думку, буде розвиток бойових дій найближчим часом?

Якщо не змінити динаміку ведення бойових дій, існує ризик втрати значних територій. Пріоритетним напрямком сьогодні є боротьба з FPV-дронами: коли з’явиться відносно дешевий спосіб протидії їм — зокрема через виявлення операторів, — війна, ймовірно, знову повернеться до домінування артилерії, оскільки зупинити артилерійський снаряд технічними засобами наразі практично неможливо. Паралельно з цим важливо переходити від пасивних засобів захисту техніки (сітчастих екранів) до активних систем — турелей, здатних збивати дрони безпосередньо і автономно. Це дозволить повернутися до застосування техніки і війни маневрами, необхідної для звільнення території.