Популярні
Серед найуспішніших авіаційних програм ХХ століття варто згадати F-104 «Starfighter», F-4 «Phantom» і F-16 «Fighting Falcon». На початку ХХІ століття пальму першості перехопив проєкт, відомий спершу як Joint Strike Fighter (JSF), а згодом — F-35 «Lightning II».
Цей літак став унікальним завдяки співпраці багатьох країн, а кількість замовлених одиниць перевищила 2500. У статті ми розповімо, які держави долучилися до програми F-35, який внесок вони зробили та як змінилася ситуація з приходом адміністрації Дональда Трампа.
У 1980-х роках США та Велика Британія розпочали спільну роботу над створенням надзвукового літака з можливістю короткого зльоту й вертикальної посадки (STOVL), який мав замінити Harrier. Розробка зіткнулася з труднощами: гарячі гази двигуна, перехід до зависання та підтримка ваги ускладнювали проєкт. У 1986 році Агентство передових оборонних досліджень США (DARPA) долучилося до роботи, запустивши перший етап досліджень, який тривав до 1992 року. Мета була амбітною — створити літак вагою до 10 тонн, подібний до F/A-18C, із надзвуковою швидкістю та здатністю до вертикальних зльоту й посадки. Бюджет, однак, залишався обмеженим: після розпаду СРСР усі сподівалися на «дивіденди миру», а програма F-22 уже поглинала значні ресурси.
У 1992 році DARPA оголосила конкурс ASTOVL, до якого долучилися провідні авіабудівні компанії. Lockheed Martin запропонувала інноваційну систему з валом і підйомним вентилятором (SDLF), що забезпечувала холодніший вихлоп. Boeing використав схему, подібну до Harrier, але боровся з надмірною вагою та газопоглинанням. McDonnell Douglas експериментував із газопов’язаним вентилятором, а Northrop — із двигунами, схожими на Як-38.
General Dynamics тестувала вентилятор у крилі, але зрештою зупинилася на іншій концепції. У 1993 році обрали Lockheed Martin і McDonnell Douglas, хоча Boeing, здобувши підтримку Сенату, продовжив розробку за часткового самофінансування.
Програма ASTOVL поступово трансформувалася в Joint Strike Fighter (JSF), об’єднавши потреби ПС, ВМС і Корпусу морської піхоти США. Велика Британія стала ключовим партнером, інвестуючи через British Aerospace (згодом BAE Systems), яка співпрацювала спочатку з McDonnell Douglas, а потім із Lockheed Martin. До програми приєдналися й інші країни — Нідерланди, Італія, Канада, Австралія, Норвегія, Данія та Туреччина — як партнери другого й третього рівня. Їхні внески знизили фінансове навантаження на США та відкрили перспективи для експорту F-35.
Lockheed Martin, спираючись на досвід підрозділу Skunk Works, розробила прототип X-35. Запатентована Полом Бевілагуа система SDLF дозволяла ефективно розподіляти тягу для зависання, зменшуючи вагу конструкції. Boeing створив X-32 із дельтовидним крилом для збільшення запасу палива, але його двигун ускладнював розробку. Система керування X-32 мала вісім сопел для переходу до зависання, але проблема газопоглинання залишалася нерозв’язаною.
У 1996 році Lockheed Martin і Boeing отримали контракти на створення демонстраторів X-35 і X-32. McDonnell Douglas, попри успіхи з F-4 і F/A-18, втратила позиції та була поглинута Boeing. Велика Британія через BAE Systems посилила внесок у X-35, зокрема в розробку систем керування. У 2000 році X-32A злетів першим, але зіткнувся з технічними проблемами, як-от несправність гальм. X-35A стартував через місяць і швидко виконав усі тести, включно з надзвуковим польотом. У 2001 році X-35B став першим літаком, який здійснив короткий зліт, надзвуковий політ і вертикальну посадку в одній місії. X-32B досяг надзвукової швидкості, але не зміг подолати проблему ваги.
Канада приєдналася до програми Joint Strike Fighter (JSF) на етапі концептуальної розробки (CDP) 2 січня 1998 року, підписавши меморандум про взаєморозуміння та інвестувавши 10 мільйонів доларів США. Вона стала четвертим партнером після Нідерландів, Норвегії та Данії, але наголосила, що це не зобов’язує її купувати F-35. Як єдиний сусід США в програмі та ранній користувач літаків F/A-18 Канада планувала замінити свої CF-18 до 2010 року.
7 лютого 2002 року Канада долучилася до фази розробки та демонстрації (EMD), вклавши 150 мільйонів доларів як партнер третього рівня. Це відкрило можливості для десяти канадських компаній брати участь у тендерах JSF. Інвестиції швидко окупилися: наприклад, до жовтня 2004 року Pratt & Whitney Canada отримала контракт на постачання компресорів для двигунів. Завдяки економічним вигодам Канада без вагань підписала меморандум для фази виробництва та підтримки (PSFD) 11 грудня 2006 року, ставши другим підписантом після США. Церемонію підписання очолили заступник міністра оборони Канади Ворд Елкок і його американський колега Гордон Інгленд.
Канада планувала замінити 80 літаків CF-18 на F-35A «Lightning II», повністю вивівши старі машини з експлуатації до 2017 року. У документі PSFD вона прописала вимогу до системи дозаправлення типу «шланг-конус» поряд зі стандартною «штанга-приймач» для літаків звичайного зльоту й посадки (CTOL).
16 липня 2010 року уряд Канади оголосив про намір обрати F-35 для заміни CF-18, але без підписання контракту, який очікувався в 2013 році. Це рішення спричинило хвилю критики через відсутність оцінки альтернативних літаків. У 2012 році міністр оборони Пітер Маккей заявив, що вибір ще не остаточний, а медійний тиск посилив суспільні дебати. Того ж року звіт парламенту показав, що 72 канадські компанії отримали контракти JSF на суму 438 мільйонів доларів, що підкреслило економічну вигоду участі в програмі.
Суперечки загострилися за прем’єрства Стівена Гарпера. У 2015 році Ліберальна партія на чолі з Джастіном Трюдо перемогла на виборах, обіцяючи відмовитися від F-35 і провести відкритий конкурс. Після приходу до влади Трюдо змінив оборонну політику, зокрема відкликавши канадські ПС із операцій проти ІДІЛ. Попри передвиборчі заяви Канада залишилася в програмі JSF, а Lockheed Martin активно вела перемови з новим урядом. У 2016 році F-35 дебютував на авіашоу в Абботсфорді, викликавши новий сплеск інтересу.
Чутки про тимчасову заміну CF-18 на F/A-18E/F «Super Hornet» не підтвердилися через торговельний конфлікт між Boeing і канадською Bombardier. У 2017 році Канада вирішила придбати вживані F/A-18C/D в Австралії як тимчасовий захід. У 2019 році розпочався новий конкурс на винищувач, у якому брали участь Saab, Airbus, Lockheed Martin і Boeing. Оцінка пропозицій базувалася на технічних характеристиках (60%), вартості (20%) та економічних вигодах для Канади (20%).
У грудні 2021 року Boeing виключили з тендера. У березні 2022 року Канада офіційно обрала F-35A, розпочавши переговори про закупівлю 88 літаків. 9 січня 2023 року уклали угоду на 19 мільярдів доларів — найбільшу інвестицію в Королівські ПС Канади за останні 30 років. Перші літаки надійдуть у 2026 році, а повна оперативна готовність очікується в 2032–2034 роках. Навчання пілотів і техніків відбуватиметься в США та Канаді, зміцнюючи співпрацю двох країн.
Данія стала однією з перших країн, що придбали винищувач General Dynamics F-16 «Fighting Falcon». Це зробило її природним кандидатом для участі в програмі Joint Strike Fighter (JSF). Як і багато західноєвропейських держав, Данія зіткнулася з бюджетними обмеженнями, втративши свої Saab Draken у грудні 1993 року без прямої заміни. F-16 узяли на себе їхні завдання, зміцнивши позиції Данії як потенційного партнера JSF.
10 вересня 1997 року Данія підписала меморандум про взаєморозуміння для фази концептуальної розробки (CDP) програми JSF, інвестувавши 10 мільйонів доларів США. 28 травня 2002 року країна долучилася до фази розробки та демонстрації, вклавши 125 мільйонів доларів до 2012 року. Це забезпечило Данії місце в офісі програми та можливості для промислової співпраці. Загалом країна інвестувала 135 мільйонів доларів, а 14 данських компаній отримали шанс стати постачальниками для JSF, за даними Lockheed Martin. Хоча участь не зобов’язувала Данію купувати F-35, вважалося малоймовірним, що країна покине проєкт після таких вкладень.
Попри залучення до програми, Данія зберігала обережність, розглядаючи альтернативи. У серпні 2005 року країна надіслала запит інформації виробникам літаків, а в листопаді того ж року генерал-майор Клаус Аксельсен здійснив тестовий політ на Eurofighter Typhoon. 27 лютого 2007 року Данія підписала меморандум для фази виробництва та підтримки, ставши останнім підписантом. Церемонія відбулася в посольстві США в Копенгагені за участі міністра оборони Сьорена Гаде.
Данія активно підтримувала випробування F-35, відправивши літак F-16B на базу Едвардс у США для супроводу тестів. Літак прибув 29 жовтня 2008 року, здійснивши переліт через Шотландію, Ісландію, Гренландію та Канаду. Данський пілот Каспер Нільсен разом із командою механіків виконав понад 600 місій супроводу. У 2011 році F-16 зазнав аварійної посадки, але його відремонтували за 11 тижнів, що дозволило продовжити випробування.
У 2014 році Данія розпочала оцінку трьох літаків — F-35, Eurofighter Typhoon і F/A-18E/F «Super Hornet», надіславши 950 питань виробникам. Аналіз охоплював військові, стратегічні, промислові та економічні аспекти за 30-річний період експлуатації (2020–2049). F-35 мав перевагу завдяки ресурсу в 8000 льотних годин проти 6000 у конкурентів, що дозволяло обійтися меншою кількістю літаків — 28 F-35 проти 34 Eurofighter або 38 Super Hornet.
У 2016 році уряд Данії обрав 27 F-35A, запланувавши поставки з 2021 по 2027 рік. Рішення викликало критику від Boeing і Airbus, які оскаржили фінансові розрахунки, а 59% населення виступили проти закупівлі. Boeing навіть подав позов, але програв у 2018 році. 6 червня 2016 року парламент затвердив угоду, хоча аудит 2017 року висловив сумніви, чи вистачить 27 літаків для потреб оборони.
Перший F-35A для Данії (L-001) зійшов із конвеєра 13 січня 2021 року й здійснив дебютний політ 24 лютого. У червні 2020 року в авіабазі Скридструп розпочалося будівництво інфраструктури для нових літаків. Перші шість F-35A прибули до бази Луке в США для тренувань пілотів, сьомий — безпосередньо до Данії. 14 вересня 2023 року чотири F-35A приземлилися в Скридструпі, випередивши офіційне введення в експлуатацію 1 жовтня 2023 року. Данія планує досягти початкової оперативної готовності в 2025 році, а повної — у 2027 році.
Італія має багатий досвід міжнародної співпраці в авіаційних проєктах, зокрема у створенні Panavia Tornado (варіант IDS) і розробці Eurofighter Typhoon у межах програми European Fighter Aircraft. Як оператор AV-8B Harrier, країна усвідомлювала потребу в сучасному наступнику. Італійська компанія Aeritalia (згодом Alenia Aeronautica), що брала участь у цих програмах, розуміла цінність кооперації. 30 травня 1986 року вона підписала меморандум із British Aerospace для досліджень літаків із вертикальним злетом і короткою посадкою (VTOL/STOVL), заклавши основу для майбутньої участі в програмі Joint Strike Fighter (JSF).
Італія висловила інтерес до фази концептуальної розробки (CDP) JSF на вищому рівні, ніж Данія, Норвегія чи Нідерланди через масштабні потреби своїх ПС і ВМС. Країні потрібно було замінити не лише Harrier, а й літаки AMX A-11 Ghibli, розроблені спільно з Бразилією. Команда GE/Rolls-Royce, що працювала над двигунами JSF, залучила італійську FiatAvio (нині Avio Aero) до постачання компонентів турбіни низького тиску та розробки допоміжної коробки передач, зміцнивши позиції Італії на європейському ринку. Попри традиційну орієнтацію на власну та європейську промисловість Італія тимчасово орендувала F-16 у США через затримки з Eurofighter Typhoon.
24 червня 2002 року Італія долучилася до фази розробки та демонстрації (EMD) як партнер другого рівня, інвестувавши 1 мільярд доларів із планами закупити близько 100 F-35. У травні 2003 року Marconi Selenia Communications (нині Leonardo) стала першим італійським постачальником для F-35, отримавши контракт на резервне радіо. Проте країна висловлювала невдоволення обмеженим обсягом замовлень від Lockheed Martin. Водночас Італія була зобов’язана придбати 121 Eurofighter Typhoon у трьох траншах, але через скорочення оборонного бюджету сподівалася, що політична підтримка третього траншу в інших країнах ослабне. F-35, завдяки своїй малопомітності, вважався більш перспективним і живучим.
7 лютого 2007 року Італія підписала меморандум для фази виробництва та підтримки (PSFD) у Пентагоні за участі заступника держсекретаря з оборони Джованні Форчієрі. Країна домовилася про створення складально-випробувального комплексу (FACO) у Камері, подібного до того, що використовувався для F-104S «Starfighter». Комплекс площею 60,000 м² планували запустити до кінця 2012 року. У липні 2013 року перший італійський F-35 (AL-1) почали складати в Камері, але через політичні суперечки щодо закупівлі урочисту церемонію скасували. У серпні 2015 року AL-1 завершив випробування на малопомітність, а 7 вересня здійснив перший політ із пілотом Lockheed Martin Біллом Гільйотті, оскільки італійські пілоти ще не завершили підготовку.
У липні 2015 року італійський танкер KC-767A успішно провів першу дозаправку F-35A у США, що стало ключовим для трансатлантичних перельотів до авіабази Луке для тренувань. 3 лютого 2016 року AL-1 здійснив перший трансатлантичний переліт до Патаксент-Рівер за підтримки танкера та двох Eurofighter Typhoon. Літак пілотував італійський майор Джан Марко Ді Лорета. У травні 2017 року перший F-35B (BL-1) для ВМС Італії зійшов із конвеєра в Камері, а в жовтні пілот Пол Хаттендорф провів його перший політ і випробував режими короткого зльоту та вертикальної посадки (STOVL).
У 2018 році міністр оборони Елізабетта Трента запропонувала скоротити замовлення до 90 F-35 і призупинила платежі, через що Lockheed Martin затримала поставки. У 2019 році Італія відновила фінансування, і літаки AL-11 та BL-2 були передані. У березні 2019 року генерал Альберто Россо високо оцінив F-35, зазначивши, що 25 пілотів і 250 технічних фахівців уже підготовлено, а літак успішно інтегровано в системи НАТО.
Нідерланди стали одними з перших покупців винищувача General Dynamics F-16 «Fighting Falcon» (тепер виробництво Lockheed Martin), що вплинуло на рішення Бельгії, Данії та Норвегії обрати цей літак. Перші F-16 надійшли до Королівських ПС Нідерландів (RNLAF) у червні 1979 року, замінивши F-104 «Starfighter». Подальші замовлення дозволили замінити NF-5 «Freedom Fighter», а останній F-16 доставили в лютому 1992 року. Оскільки технічний термін служби F-16 був розрахований до 2010 року, Нідерланди рано почали шукати заміну для 157 із 213 літаків. RNLAF продовжила їх експлуатацію завдяки програмі модернізації (MLU), але потреба в новому винищувачі стала очевидною.
Після активного лобіювання RNLAF, яка вбачала в програмі Joint Strike Fighter (JSF) ідеальну заміну F-16, уряд Нідерландів підписав меморандум про взаєморозуміння 16 квітня 1997 року, інвестувавши 10 мільйонів доларів, як і Данія. Нідерланди, разом із Данією та Норвегією, стали обмеженими партнерами JSF. Держсекретар оборони Гмеліч Мейлінг вважав JSF дешевшим і технологічнішим за альтернативи, але нові міністри Франк де Граве та Генк ван Хуф були обережнішими, наполягаючи на ретельному порівнянні варіантів.
У 1999 році парламент отримав повідомлення про потребу в новому винищувачі. 3 червня 1999 року розіслали запит інформації (RfI), на який відповіді мали надійти за 140 днів. Пропозиція Saab Gripen надійшла 22 жовтня 1999 року, інші — до кінця жовтня 2000 року. США офіційно запросили Нідерланди до фази розробки та демонстрації (EMD) 19 листопада 1999 року, очікуючи рішення до кінця 2000 року, оскільки EMD починалася в 2001 році. Перші JSF для США планувалися на 2008 рік, для Нідерландів — на 2010 рік.
У лютому 2000 року партія D66 заявила, що закупівля готових технологій менш ризикована. RNLAF наполягала на JSF, але уряд розглядав альтернативи: Dassault Rafale, Eurofighter Typhoon, MAKO, Gripen, F/A-18E/F «Super Hornet» і модернізований F-16. У березні 2000 року генерал Бен Дросте протестував Gripen у Швеції, а делегація відвідала Linköping. Документ держсекретаря ван Хуфа для парламенту відкинув Gripen через меншу дальність і вантажопідйомність. У 2001 році RNLAF випробувала Eurofighter і Rafale. JSF вирізнявся внутрішнім відсіком озброєння та технологіями 2000-х, що давало перевагу над конкурентами 1990-х.
У жовтні 2001 року звіт Центрального планового бюро (CPB) засумнівався в економічній вигоді інвестицій у JSF (1,6 мільярда гульденів), послабивши позиції прихильників. Проте уряд Віма Кока в лютому 2002 року підтримав JSF, і 10 червня 2002 року Нідерланди підписали угоду на фазу EMD, інвестувавши 800 мільйонів доларів із планами замінити 135 F-16 на 85 F-35.
Зростання вартості F-35 у 2005 році викликало сумніви щодо кількості літаків. Опозиція перед виборами 2006 року загрожувала не підписати меморандум для фази виробництва та підтримки (PSFD), але уряд випередив її, підписавши документ 14 листопада 2006 року першим. У 2008 році Нідерланди планували участь у початкових випробуваннях і оцінці (IOT&E), замовивши два літаки за 30 мільйонів доларів. У 2009 році дебати про тестовий літак завершилися компромісом: фінансування одного F-35 із рішенням у 2010 році. Новий уряд після виборів 2010 року зберіг замовлення на два літаки, але відтермінував основну закупівлю.
Перший F-35 (AN-1) зійшов із конвеєра 1 квітня 2012 року, а 6 серпня здійснив перший політ. У 2013 році майор Лауренс Війге став першим нідерландським пілотом F-35. У 2015 році міністр оборони Жанін Хенніс-Плассхарт оголосила про закупівлю 37 F-35 замість 85. У 2016 році два F-35 відвідали Нідерланди для тестів і демонстрацій. У 2019 році перший F-35 (AN-09), зібраний у Камері, прибув до авіабази Леуварден. У 2022 році, реагуючи на війну в Україні, Нідерланди замовили ще шість F-35, довівши загальну кількість до 46.
У березні 1995 року Міністерство оборони Норвегії розпочало пошук винищувача нового покоління для заміни F-5 «Freedom Fighter». Розглядалися Eurofighter 2000, Dassault Rafale, F-16C/D і JAS 39 Gripen. F-16C/D мав перевагу, адже F-16A/B уже служив у Королівських ПС Норвегії (RNoAF). Saab вийшла з тендера, дізнавшись про перевагу RNoAF двомоторним літакам, тоді як Lockheed залишився в конкурсі з F-16C/D.
Офіс програми JAST поінформував Норвегію про Joint Strike Fighter (JSF) невдовзі після березня 1996 року, але RNoAF не могла чекати так довго для заміни F-5. Проте JSF ідеально підходив для заміни модернізованих F-16MLU близько 2010 року. Норвегія висловила бажання приєднатися до програми як інформований клієнт, інвестувавши 0,5% вартості фази концептуальної розробки (CDP). 16 квітня 1997 року Норвегія, разом із Нідерландами та Данією, підписала меморандум, спільно вклавши 30 мільйонів доларів (по 10 мільйонів від кожної).
Фінансова криза вплинула на плани Норвегії. Начальник оборони генерал Арне Соллі оголосив про відтермінування закупівлі 40 винищувачів на чотири роки та скорочення потреби до 25 літаків через бюджетні обмеження. У конкурсі залишилися F-16 Block 60 і Eurofighter. Рішення очікувалося наприкінці 1999 року, але його відклали до 2003 року. Політичне рішення вивести F-5 без прямої заміни стало ударом для RNoAF. На озброєнні залишалося 58 F-16, але до кінця 2000 року втрати становили 16 літаків. Планувалося замінити їх на 48 нових винищувачів. Через брак коштів половину F-16 мали замінити у 2006–2009 роках, решту — у другому тендері.
У 2003 році розглядалися всі варіанти, включно з Gripen Batch 3+. Командувач RNoAF генерал-майор Томас Колін Арчер вважав JSF єдиною реалістичною опцією для другої партії. У квітні 2002 року оборонний штаб рекомендував JSF, але Асоціація цивільної та оборонної промисловості підтримала Eurofighter Tranche 3 через більший вплив на норвезьку промисловість. 20 червня 2002 року Норвегія підписала угоду на участь третього рівня у фазі розробки та демонстрації (EMD), інвестувавши 125 мільйонів доларів із планами закупити 48 F-35.
Консорціум Eurofighter, відчуваючи втрату клієнта, надав норвезьким компаніям замовлення на деталі Typhoon. Однак через конкурентний характер контрактів JSF норвезька промисловість отримувала менше замовлень, ніж очікувалося, що спричинило чутки про можливий вихід із програми на користь Eurofighter у 2003 році. Норвегія залишилася в JSF, але регулярно висловлювала невдоволення обсягом робіт. Рішення щодо виробництва F-35 очікувалося у 2006 році.
Норвегія розглядала альтернативи, зокрема Gripen NG, профінансувавши частину його демонстраційної програми зі Швецією. Gripen вважався дешевшим за F-35. У фазі виробництва та підтримки (PSFD) Норвегія визначила графік закупівель із поставкою через два роки після контракту. Eurofighter вийшов із тендера, вважаючи його упередженим на користь JSF. У 2008 році Gripen NG і F-35 змагалися у фіналі. 20 листопада 2008 року прем’єр-міністр Норвегії оголосив, що F-35 замінить F-16, назвавши його дешевшим за Gripen NG (18 мільярдів норвезьких крон проти 24 мільярдів). Процес назвали прозорим і перевіреним аудиторами, хоча заявлена ціна F-35 викликала скептицизм, адже оцінки сягали 80 мільйонів доларів за літак.
Норвегія вимагала адаптації F-35 до обледенілих злітно-посадкових смуг із гальмівним парашутом, запланованим для Block 4. У 2010 році Норвегія, Нідерланди та Канада профінансували його розробку, і парашут став стандартним рішенням. У 2012 році замовлення двох F-35 прискорили, включивши парашут у партію LRIP 7. У 2014 році Lockheed отримав контракт на 246,6 мільйона доларів для розробки та сертифікації парашутів до липня 2019 року. Норвегія також вимагала інтеграції ракети Joint Strike Missile (JSM) для Block 5, розробка якої почалася у 2012 році й завершилася у 2017 році.
У 2011 році парламент схвалив закупівлю чотирьох F-35 для тренувань. Перший F-35 (AM-1) почали складати у 2015 році, він зійшов із конвеєра 19 серпня, а 22 вересня відбувся офіційний прийом. Перший політ AM-2 здійснив пілот Білл Гільйотті 6 жовтня. Норвезькі пілоти, зокрема майор Мортен Ханче, почали тренування в авіабазі Луке, куди 10 листопада 2015 року прибув перший F-35.
До Норвегії перші три F-35 (AM-8, AM-9, AM-10) прибули 3 листопада 2017 року на авіабазу Ерланн, ставши другими в Європі після Італії. Офіційна церемонія відбулася через тиждень. У 2018 році Норвегія отримала ще шість літаків, а сім залишалися в Луке для тренувань. Оцінка гальмівного парашута завершилася 16 лютого 2018 року. Початкова оперативна готовність (IOC) була досягнута 6 листопада 2019 року, зробивши Норвегію третьою країною в Європі після Італії та Великої Британії.
Турецькі ПС (Türk Hava Kuvvetleri) традиційно віддавали перевагу американським літакам, маючи на озброєнні F-5 «Freedom Fighter», F-4 «Phantom II» і F-16 «Fighting Falcon». Наприкінці 1990-х, коли ці літаки почали застарівати, Туреччина, як член НАТО, побачила в програмі Joint Strike Fighter (JSF) ідеальну можливість модернізувати свій авіаційний флот. F-35 мав замінити близько 200 літаків F-4 і ранніх F-16, залишивши в строю лише F-35 та модернізовані F-16 Block 40/50. Напружені відносини з Грецією лише підкреслювали потребу в потужній авіації.
У 1999 році Туреччина приєдналася до програми JSF, інвестувавши 6,2 мільйона доларів у фазу концептуальної розробки (CDP). У 2002 році країна долучилася до фази розробки та демонстрації (SDD) як партнер третього рівня, вклавши 175 мільйонів доларів. Турецька промисловість отримала значну вигоду: компанії Turkish Aerospace Industries (TAI), Aselsan і TEI взяли участь у виробництві компонентів F-35, зокрема частин фюзеляжу, авіоніки та двигунів. У 2007 році Туреччина підписала меморандум для фази виробництва та підтримки (PSFD), підтвердивши плани закупити F-35.
У 2005 році консорціум Eurofighter запропонував Туреччині Typhoon як альтернативу, і країна розглядала можливість комбінації літаків. Проте ПС зупинилися на JSF через його передові технології та малопомітність. Перший F-35 для Туреччини злетів у травні 2018 року, а в червні відбулася церемонія випуску. Два літаки призначалися для тренувань пілотів на авіабазі Луке в США, але політичні події змінили плани.
Закупівля Туреччиною російських зенітно-ракетних комплексів С-400 у 2018 році викликала серйозне занепокоєння в США та НАТО. Ситуацію ускладнили дії Туреччини проти курдських сил та арешт американського громадянина. Конгрес США наклав заборону на поставки F-35, вимагаючи від Пентагону звіту про безпеку програми. У 2019 році постачання турецьких компонентів для F-35 зупинили, а Туреччині дали час до червня для скасування угоди про С-400. Навчання турецьких пілотів припинили, а до 2022 року США завершили заміну турецьких постачальників.
Туреччина втратила доступ до F-35, але переговори в 2021–2023 роках і плани модернізації наявних F-16 показали прагнення Анкари зберегти співпрацю з НАТО. Попри політичні розбіжності Туреччина продовжує шукати шляхи зміцнення своєї авіаційної потужності в межах альянсу.
Велика Британія стала ключовим партнером США в розробці Joint Strike Fighter (JSF), що привело до створення літака п’ятого покоління — F-35 «Lightning II». Як піонер технології короткого зльоту та вертикальної посадки (STOVL) завдяки Harrier Британія прагнула зберегти лідерство в цій сфері. Harrier, що дебютував у 1960-х, був символом національної гордості, але його субзвукова швидкість і застаріла конструкція вимагали заміни. З 1980-х років британська промисловість, зокрема BAE Systems, активно лобіювала співпрацю з США, адже європейські партнери, зосереджені на Eurofighter Typhoon, Rafale і Gripen, не мали ресурсів для створення надзвукового STOVL-літака.
У 1984 році Міністерство оборони Великої Британії (MoD) розпочало роботу над вимогами до заміни Sea Harrier, відомими як NST-6464. British Aerospace отримала контракти на два дослідження: одне для низькоризикової заміни Harrier із введенням у стрій до 1997 року, інше — для амбітнішого літака, що відповідав би новим стандартам. Європейське співробітництво ускладнювалося, адже Королівські ПС (RAF) уже фінансували Eurofighter, який стикався з бюджетними проблемами. Самостійна розробка була нереальною через високу вартість, як показали проєкти Jaguar і Tornado. США стали найімовірнішим партнером.
У 1995 році Велика Британія підписала меморандум зі США, інвестувавши 200 мільйонів доларів у фазу концептуальної демонстрації (CDP) JSF, ставши єдиним повноправним партнером першого рівня. Це рішення викликало критику у Франції, яка вбачала в JSF загрозу європейській авіаційній промисловості, хоча Dassault співпрацювала з Boeing над X-32. Британія підтримала Lockheed Martin із прототипом X-35, який у 2001 році продемонстрував короткий зліт, надзвуковий політ і вертикальну посадку, перемігши конкурента. BAE Systems відповідала за 15% виробництва F-35, попри те, що JSF вважався продуктом Lockheed.
У 1998 році Стратегічний огляд оборони створив Joint Force Harrier, об’єднавши Sea Harrier Військово-морських сил і Harrier RAF для економії. Ця структура мала замінити обидва літаки одним — Future Joint Combat Aircraft (FJCA). Sea Harrier планували вивести у 2006 році, а Harrier GR.7 модернізувати до GR.9 для служби до появи FJCA. JSF став головним кандидатом, але бюджетні скорочення та конкуренція з Eurofighter і Rafale змусили розглядати альтернативи, зокрема морську версію Typhoon і F/A-18E/F «Super Hornet». Однак жоден із них не мав стелс-технологій і STOVL, що робило F-35 оптимальним вибором.
У 2001 році Велика Британія підписала угоду для фази розробки та демонстрації (EMD) як партнер першого рівня, обравши версію F-35B (STOVL) у 2002 році. Це рішення вплинуло на дизайн нових авіаносців, таких як HMS Queen Elizabeth, адже STOVL забезпечував гнучкість у складних погодних умовах. Проте проблеми з трансфером технологій викликали напругу. У 2005 році скасування альтернативного двигуна F136 без консультацій із Британією та затримка інтеграції ракети ASRAAM посилили невдоволення. Прем’єр-міністр Тоні Блер і міністр закупівель лорд Дрейсон наполягали на повній операційній автономії, погрожуючи не підписати меморандум для фази виробництва та підтримки (PSFD), якщо вимоги не виконають. Після переговорів із сенаторами США фінансування двигуна відновили, і 12 грудня 2006 року Дрейсон підписав PSFD із Гордоном Інглендом.
У 2009 році міністр оборони Джон Хаттон оголосив про закупівлю трьох F-35B для тестування, зробивши Британію першим учасником фази початкових випробувань і оцінки (IOT&E). Економічна криза та зміна уряду в 2010 році призвели до перегляду витрат. У жовтні 2010 року несподівано оголосили про відмову від STOVL на користь F-35C (катапультної версії), що вимагало модифікації авіаносців. Проте у 2012 році, коли витрати на переобладнання зросли, прем’єр-міністр Девід Кемерон повернувся до F-35B як економічнішого варіанту. Обмін одного тестового літака (BK-3) із США дозволив адаптувати його до стандартів Королівських ВМС.
Перший британський F-35B (BK-1) злетів 19 липня 2012 року під керуванням тест-пілота Lockheed Білла Гільйотті. Літак із маркуванням ZM135 передали до авіабази Еглін для тренувань. У 2013 році розпочалася підготовка перших британських пілотів, зокрема командира Джима Шофілда, а третій F-35B інтегрували до ескадрильї VMFAT-501. Тестування затримувалося, але до 2018 року Велика Британія отримала 15 літаків, більшість із яких залишалися в США для підготовки пілотів ескадрильї Dambusters.
У червні 2018 року перші чотири F-35B прибули до Великої Британії, збігшись із святкуванням сторіччя RAF. Вони базувалися на авіабазі Мархем, але брали участь у тестах на авіаносці Queen Elizabeth під час операції Westlant 19 у 2019 році. F-35B став основою для FJCA, забезпечуючи гнучкість для операцій із суші та моря. Попри проблеми з трансфером технологій і бюджетними скороченнями, Велика Британія залишилася відданою програмі, інтегруючи F-35B із Typhoon для посилення оборони. Цей літак зміцнив позиції Британії в НАТО, ставши гідним спадкоємцем Harrier і втіленням її амбіцій у сучасній авіації.
У 1981 році Австралія стала одним із перших експортерів винищувача F/A-18 Hornet, який замінив застарілий Mirage III. Проте наприкінці 1990-х бюджетні обмеження змусили уряд шукати економічніші рішення для оборони. Так з’явилася програма AIR 6000, спрямована на заміну не лише F-111 і F/A-18, а й на модернізацію всієї оборонної системи. У 1999 році Міністерство оборони розпочало аналіз, розглядаючи Eurofighter Typhoon, Dassault Rafale, F/A-18E/F «Super Hornet», F-16, F-22, F-15, F-35 і літак від Sukhoi. Saab пропонував Gripen у поєднанні з безпілотниками, але в 2002 році Австралія обрала Joint Strike Fighter (JSF) завдяки його передовим технологіям і універсальності.
Австралія приєдналася до програми JSF як партнер третього рівня, інвестувавши 172 мільйони доларів у фазу розробки та демонстрації (SDD) без участі в попередніх етапах. Королівські ПС Австралії (RAAF) планували закупити до 100 літаків F-35A, які мали замінити F/A-18 у 2015–2020 роках і F-111 до 2020 року. Обговорювалася модифікація F-35A із додатковими паливними баками у відсіках для зброї, щоб досягти дальності F-111, але це потребувало значних витрат і від ідеї відмовилися. У 2004 році RAAF розглядала комбінацію F-35A і версії з коротким зльотом та вертикальною посадкою (STOVL), але остаточно зупинилася на F-35A через її відповідність потребам.
У 2006 році міністр оборони Брендан Нельсон підписав меморандум для фази виробництва та підтримки (PSFD), підтвердивши відданість програмі JSF. Щоб уникнути затримок у модернізації авіаційного флоту, у 2007 році Австралія закупила 24 F/A-18E/F «Super Hornet» як тимчасове рішення. Перший F-35A для Австралії злетів у 2014 році, а два літаки (AU-1 і AU-2) прибули на авіабазу Емберлі в 2017 році, дебютувавши на авіашоу Avalon. Тренування пілотів розпочалися в США, де в 2015 році пілот Ендрю Джексон став першим австралійцем, який здійснив політ на F-35A.
До 2020 року ескадрилья №3 досягла початкової оперативної готовності (IOC), а конверсійна одиниця №2 розпочала підготовку пілотів в Австралії у 2021 році. F-35A значно посиливши обороноздатність Австралії, замінивши Hornet і забезпечивши технологічну перевагу в регіоні. Попри початкові сумніви щодо вартості та термінів поставок, програма стала важливим кроком у зміцненні авіаційних сил країни.
У грудні 2024 року, Королівські повітряні сили Австралії отримали останні 9 з 72 замовлених винищувачів 5 покоління F-35A Lightning II.
З приходом Дональда Трампа ситуація навколо програми F-35 хоч і не зазнала кардинальних змін, однак певні корективи, особливо в експортній політиці, все ж відбулися. Зокрема, через заяви Трампа щодо Канади та Гренландії, а також через його жорстку позицію щодо безпеки Європи, деякі країни почали обговорювати можливу відмову від закупівлі американських винищувачів F-35.
Попри це, жодних реальних кроків у цьому напрямку наразі не зроблено. Навпаки — уряди деяких держав підтвердили свою прихильність до програми, зокрема через її високий технічний потенціал та можливість участі у виробничому процесі.
Серед таких країн — Німеччина, де оборонна компанія Rheinmetall вироблятиме центральні частини фюзеляжу (центроплани), а також Фінляндія, яка долучиться до обслуговування та збирання двигунів F135, а також виробництва окремих елементів конструкції.
Наразі єдиними країнами, в яких тривають дискусії щодо доцільності участі в програмі F-35, залишаються Португалія та Канада.
Міністерство оборони Португалії вже заявило, що не розглядає F-35 як заміну для своїх бойових літаків. Проте офіційна позиція країни поки що остаточно не сформульована, як і не визначено, яку саме техніку планується закупити.
Ситуація з Канадою є складнішою. Як відомо, ця країна була однією з перших учасниць проєкту, інвестувала у нього кошти та брала участь у виробництві окремих компонентів. Тому, незважаючи на певні політичні коливання, ймовірніше за все, Канада залишиться учасницею програми та користувачем F-35.
Слід зауважити, що навіть відмова або втрата окремих експортних замовників суттєво не вплине на компанію Lockheed Martin. Основним і найбільшим замовником винищувачів F-35 залишаються збройні сили США, які планують отримати понад 2000 літаків у різних модифікаціях — що значно перевищує сумарну кількість усіх експортних контрактів.
Підтримати нас можна через:
Приват: 5169 3351 0164 7408 PayPal - [email protected] Стати нашим патроном за лінком ⬇
Підпишіться на розсилку наших новин
або на наш Телеграм-канал
Дякуємо!
ви підписалися на розсилку наших новин
![Снаряга майже за 200 тисяч: за лаштунками операції Interflex [РЕПОРТАЖ]](https://militarnyi.com/wp-content/uploads/2025/04/Dyzajn-bez-nazvanyya-17.webp)
