Через рік після повного розгортання Третій армійський корпус зібрав у Харкові журналістів, щоб вперше публічно розповісти, як змінилася його система управління, чому цей досвід вважають успішним і що стоїть за словами про «корпусну реформу».

…Харків зустрічав учасників заходу звичним для прифронтового міста ритмом: повітряні тривоги вже давно стали частиною повсякденності, а військові автомобілі на вулицях перестали привертати увагу…

Організатори відразу попросили журналістів не плутати дві дати. Сам корпус був розгорнутий 14 березня 2025 року на базі Третьої окремої штурмової бригади. Проте саме 4 червня 2025 року він першим серед новостворених корпусів Збройних сил України прийняв у своє підпорядкування бригади та повністю розгорнувся у бойові порядки. Через рік після цього у Харкові військові вирішили публічно розповісти про підсумки своєї роботи. За цей час Третій армійський корпус отримав найбільшу серед усіх корпусів смугу відповідальності — понад 150 кілометрів фронту. У його зоні відповідальності опинився Лимансько-Борівський напрямок — одна з найнебезпечніших ділянок східного фронту, де російські війська неодноразово намагалися розвинути наступ у бік Слов’янська, Костянтинівки та Ізюма. До початку корпусної реформи ситуація тут виглядала загрозливою. За даними пресслужби корпусу, Україна втрачала на цій ділянці до 70 квадратних кілометрів території щомісяця. Сьогодні ж смуга відповідальності Третього армійського корпусу вважається однією з найстабільніших на всій лінії фронту.
Разом із приданими з’єднаннями Сухопутних військ, підрозділами територіальної оборони, Державної прикордонної служби та Національної гвардії військовим вдалося не допустити просування противника до стратегічно важливих міст Донеччини та Харківщини.
Попри наведені цифри, цього дня військові майже не говорили про власну винятковість. Натомість вони намагалися пояснити, що ж насправді означає поняття «єдиний механізм», яке дедалі частіше звучить у контексті Третього армійського корпусу.

Першим слово взяв заступник начальника штабу корпусу Данило Новицький. Він одразу зруйнував очікування тих, хто сподівався почути про революційні винаходи.

«Я би не сказав, що ми вигадали щось велике та нове, чого ніколи не було. Ми заставили працювати те, що є зараз», — сказав офіцер.

За його словами, основу змін склали не унікальні українські рішення, а адаптація вже існуючих принципів сучасної війни. Західні доктрини, штабні процедури, правила взаємодії та планування були пристосовані до українських реалій і масштабовані на весь корпус.

«Ми адаптували західні нормативні документи та правила війни в ефективні системи саме Третього армійського корпусу», — пояснив Новицький.

Однак жодна система не працює сама по собі. Упродовж усього виступу офіцер неодноразово повертався до думки про роль команди. Він переконаний: головним досягненням стало не впровадження нових посад чи процедур, а здатність об’єднати людей навколо спільної мети.

«Якщо командир зміг зібрати команду, якщо Андрій Білецький зміг нас зібрати, змусити працювати в одному напрямку і стати ефективними, то саме команда завжди буде основою виконання таких завдань», — наголосив він.

Саме ця командна культура стала підґрунтям для практичних змін. Однією з найпомітніших стала поява посади Battle Captain. У західних арміях така практика давно використовується для розподілу функцій між штабом і командиром. У Третьому корпусі її адаптували до українських умов. Тепер командир бригади не витрачає увесь свій час на поточне управління боєм. Частину цих завдань бере на себе Battle Captain, що дозволяє командиру концентруватися на розвитку підрозділу, плануванні та підготовці до майбутніх дій. У результаті час реакції скоротився з кількох годин до хвилин, а негативний вплив військової бюрократії вдалося зменшити приблизно на 40%. Інформація почала циркулювати горизонтально між підрозділами, а не губитися у багаторівневих вертикальних погодженнях.

Те, як ця система працює на практиці, розповів начальник розвідки 120-ї окремої бригади територіальної оборони Федір Шаповалов. Восени 2025 року його бригада увійшла до смуги відповідальності Третього корпусу та взяла під оборону Лиман.

«Батальйони в бригаді воювали, а саме управління бригади активних бойових дій не вело. Вони більше знаходилися в Києві», — згадував офіцер.

Для штабу це означало необхідність фактично заново навчитися керувати бойовими підрозділами.

«Третій армійський корпус показав на власному досвіді, що таке Battle Captain. Зараз ми впровадили це в себе. І це показує результат», — зазначив Шаповалов.

За його словами, нова система дозволила розвантажити командирів.

«Командир будь-якого структурного підрозділу може займатися вже плануванням дій на більший проміжок часу», — пояснив він.

Тепер командир має можливість не сидіти постійно на пункті управління, а працювати з особовим складом.

«Це дає змогу зустрітися з особовим складом, познайомитися з людьми, а не лише керувати військами з командного пункту», — сказав офіцер.

Ще одним важливим напрямком змін стала розвідка. Раніше інформація про противника часто залишалася на рівні старших штабів і не доходила до тих, хто безпосередньо виконував бойові завдання.

«Ми зараз взаємодіємо з корпусом. Ми ділимося інформацією, вони діляться інформацією з нами. Це дає змогу ефективно уражати противника на глибину», — розповів начальник розвідки.

Йдеться не лише про спостереження. Отримані дані дозволяють знищувати пункти управління, місця накопичення та логістичні вузли противника ще до того, як російська піхота наблизиться до українських позицій.

«Щоб наша піхота не воювала з ними напряму», — коротко сформулював Шаповалов головну мету такого підходу.

Утім, противник також не стоїть на місці. Російські війська постійно вдосконалюють свої FPV-дрони та системи розвідки. І саме це змусило українських військових шукати нові рішення для забезпечення переднього краю. Одним із таких рішень стали наземні роботизовані комплекси.

«Раніше це була новинка для нас. А зараз ми вже маємо результати. Більше 40 тонн провізії перевезено на позиції», — сказав офіцер.

Завдяки НРК вдалося відновити логістичні маршрути там, де кожен виїзд автомобіля чи вихід людини міг закінчитися ударом FPV-дрона. Те, що ще кілька років тому виглядало експериментом, сьогодні стало елементом виживання підрозділів. І саме в цей момент починало ставати зрозуміло: корпусна реформа — це не про зміну табличок на штабних дверях. Вона про те, щоб різні підрозділи, різні культури й різний досвід навчити працювати як єдине ціле.

«Це вже дві різні бригади». Як змінилися люди, а не лише структура

Якщо виступ Федора Шаповалова був насамперед про штабні процеси та взаємодію, то наступні спікери дедалі частіше поверталися до іншої теми — людей. Війна за чотири роки навчила українських військових простої істини: найсучасніші технології не працюють, якщо людина не готова ними користуватися, не довіряє своєму командиру і не розуміє, заради чого виконує наказ.

Саме про це говорив начальник безпілотних систем 66-ї окремої механізованої бригади імені князя Мстислава Хороброго Єгор Щербина. Його 66-та окрема механізована бригада стала одним із приданих з’єднань, які взаємодіяли з Третім армійським корпусом практично від початку його роботи.

«Якщо ми порівняємо нашу бригаду рік тому і зараз, то це майже два різні підрозділи. У кращу сторону», — сказав офіцер.

Найбільш помітні зміни відбулися у безпілотному компоненті. Виконуючи завдання у смузі відповідальності Третього армійського корпусу, 66-та бригада отримала додатковий імпульс для розвитку безпілотного компонента, а корпусне управління фактично виступило каталізатором цих змін. Корпус забезпечив підрозділи додатковими ресурсами, що дозволило швидко наростити спроможності безпілотного компонента. У результаті бригада, яка раніше перебувала далеко за межами лідерів за ефективністю застосування БпЛА, змогла вийти до числа найкращих.

«Протягом останніх трьох місяців ми тримаємося у ТОП-30», — зазначив Щербина.

Не менш показовою є історія наземних роботизованих комплексів. Ще недавно цей напрямок у бригаді фактично не існував. Сьогодні ж підрозділ НРК входить до числа найефективніших у Збройних силах.

«Ми дійшли до того рівня, що зараз знаходимося в ТОП-12, а на деяких етапах — навіть у ТОП-1», — сказав начальник БпС 66 ОМБр.

Однак найбільшою зміною військові називають навіть не техніку. А підхід до підготовки людей. За словами Щербини, одним із ключових принципів стала повноцінна інтеграція військовослужбовця у той підрозділ, де він служитиме. Раніше людина після базової підготовки нерідко потрапляла до незнайомого колективу, де мала самостійно адаптуватися до нових умов. Тепер процес виглядає інакше. Кожен новоприбулий проходить додатковий етап підготовки безпосередньо у своєму батальйоні.

«Це сім-чотирнадцять днів обов’язкового перебування у батальйонах, щоб вони змогли зрозуміти, які тактики використовує батальйон, як ми працюємо, хто їх підсилює і які перед ними стоятимуть завдання», — пояснив Щербина.

Фактично йдеться про бойову адаптацію з урахуванням особливостей конкретної ділянки фронту. Лише після цього військовослужбовець починає виконувати завдання. Важливим елементом стала й чесність.

«Вони чітко розуміють, що їх чекає на полі бою», — пояснив Щербина.

Новоприбулі заздалегідь знають, із ким працюватимуть і яку роль виконуватимуть. Усе це обговорюється ще до виходу на позиції.
Без прикрас. Без створення хибних очікувань. Окремим напрямком стала адаптація після виконання бойових завдань. Якщо раніше повернення із передової часто означало лише короткий відпочинок перед новим виходом, то зараз бригада намагається відновлювати людей комплексно. Можливість фізичного розвантаження.

«Військовослужбовець одразу стає під підтримку психологічних центрів», — пояснив Щербина.

За його словами, після повернення з позицій із людьми працюють фахівці, які допомагають знизити бойовий стрес і повернутися до звичайного ритму служби. У бригаді переконані: психологічне відновлення так само важливе, як поповнення боєкомплекту. Саме такий підхід, на думку військових, дозволив суттєво знизити рівень самовільного залишення частин.

«Наша бригада посідає лідерські позиції у Збройних силах України з найнижчим показником самовільного залишення частини», — заявив Щербина.

Причину він бачить у двох речах. Чесна підготовка до того, що чекає людину на війні. І постійний зв’язок між солдатом і командиром.

«Командир батальйону може приїхати після виходу з позицій і дізнатися, що необхідно покращити», — пояснив він.

Саме це формує довіру. А довіра — бойову стійкість.

Battle Captain як революція без революції

Повертаючись до теми управління, офіцер окремо наголосив на значенні нової посади Battle Captain. За його словами, ця система дозволила одночасно працювати у двох площинах.

«Це дає нам змогу знизити час відгуку на ті чи інші події», — зазначив він.

Раніше рішення часто рухалися довгим шляхом: від командира батальйону до штабу бригади, потім — до старшого начальника, і лише після погодження поверталися назад. Тепер значна частина питань вирішується безпосередньо між тими, хто за них відповідає, тоді як старший штаб отримує інформацію паралельно, не блокуючи сам процес.Це особливо важливо в умовах сучасної війни, де рішення потрібно ухвалювати не за години, а за хвилини.

Прикордонники, які перестали бути «сусідами»

Начальник штабу 3-го прикордонного загону Державної прикордонної служби Андрій Гітт дивився на зміни з іншого боку. Підрозділи його загону із початку повномасштабного вторгнення підпорядковувався різним органам військового управління і були розкидані по різних ділянках фронту.

«Підрозділи були розірвані від Попасної до Ізюма», — згадував офіцер.

Це ускладнювало управління. Саме тому прикордонники поступово почали рухатися до більшої самостійності. Прикордонники реформували власну структуру за принципами армійських бригад, створили артилерійський компонент і підрозділи забезпечення, після чого інтегрувалися у систему Третього армійського корпусу.ї

«Ми відчуваємо постійну підтримку. Відвертість. Відкритість. Ніхто від тебе нічого не приховує», — сказав Гітт.

Найбільше його вразила взаємодія. За словами офіцера, раніше траплялися ситуації, коли сусідній підрозділ формально існував на карті, але фактично його не було. Тепер усе працює інакше.

«Йде оцінка обстановки, виставляється взаємодія. Такої взаємодії я не бачив ніде», — визнав він.

Прикордонники інтегрувалися у загальнокорпусні системи, зокрема ППО та РЕБ. Отримали доступ до єдиного інформаційного поля. Почали діяти за спільними правилами.

«Ми діємо як єдиний організм», — фактично підсумував офіцер.

І саме ця фраза дедалі частіше звучала між рядків усіх виступів.

Від руїни до системи. Як 125-та бригада стала дзеркалом корпусної реформи

Найбільш відвертим виступом пресконференції стала розповідь командира 125-ї окремої важкої механізованої бригади Володимира Фокіна.

Фокін вирішив розповісти про корпусну реформу через історію трансформації 125-ї бригади. У жовтні 2025 року за наказом командира корпусу Андрія Білецького він очолив 125-ту бригаду та отримав завдання провести аудит і максимально швидко стабілізувати ситуацію в підрозділі. На той момент бригада виконувала завдання на Куп’янському напрямку, але фактично була розірвана на кілька частин. Частина підрозділів перебувала на Запорізькому напрямку. Інша — на півночі, поблизу Сум. Лише окремі елементи тилового забезпечення залишалися неподалік району виконання основних завдань. Перші результати аудиту виявилися критичними. Комплектність особового складу становила лише 18%. На всю бригаду було два пікапи й один мікроавтобус. Бронетехніка — БТРи, БМП, танки та інші бойові машини — фактично була відсутня. Попри статус важкої механізованої бригади, більшість змін після переформатування з ТрО залишилися лише на папері. Ще більшою проблемою стала відсутність досвіду управління.

«За роки повномасштабного вторгнення управління бригади жодного разу не керувало своїми підрозділами в повному складі», — пояснив Фокін.

Команда, яка прийшла разом із ним із 1-го штурмового батальйону Третьої штурмової, також опинилася у новій для себе реальності.

«Жоден військовослужбовець не мав досвіду на тих посадах, які обійняв у 125-й», — наголосив він.

Через кілька тижнів стало зрозуміло: найважчою спадщиною виявилася не відсутність техніки. А стан людей.

«Рівень морально-психологічного стану просто знаходився на нулі. Солдати й сержанти були зневірені у свої сили, у свій підрозділ», — згадував командир.

Один із генералів, за його словами, навіть припускав, що підрозділ варто було б просто розформувати. Саме тоді команда вирішила довести протилежне.

«Навіть із такого підрозділу можна зробити найкращу важку механізовану бригаду Збройних сил України», — сформулював Фокін свою мету.

За сім місяців у бригаді замінили близько 90% ключових командирських посад. Із нуля сформували танковий батальйон, батальйон безпілотних систем, роту наземних роботизованих комплексів і підрозділи РЕБ, а також переформатували піхотні батальйони. Комплектність особового складу зросла на 234%. У травні 2026 року бригада вже входила до ТОП-50 за ураженням противника БпЛА та до ТОП-40 за спостереженням серед усіх підрозділів ЗСУ. Артилерія, яка з’явилася лише за кілька місяців до того, посіла 38-ме місце за ефективністю. Підрозділ НРК став другим у Збройних силах за результатами об’єктивного контролю.

«Раніше не було потреби» — саме так, за словами командира, роками пояснювали бездіяльність.

Тепер ця фраза стала символом усього, від чого намагалися відмовитися.

«Уже сім місяців у 125-й є потреба. Є напрямок руху», — сказав він.

Найбільший механізований наступ року

Справжнім випробуванням для нової системи став березень 2026 року. Російські війська розпочали найбільший механізований наступ на Лимансько-Борівському напрямку. О 5:30 ранку противник одночасно атакував на кількох ділянках фронту. У наступі брали участь сили двох російських армій. У бій пішли сотні одиниць техніки. У Третьому армійському корпусі стверджують: саме завдяки підготовці вдалося зустріти ворога готовими. За даними, оприлюдненими під час пресконференції, у зоні відповідальності корпусу було знищено 84 одиниці мототехніки, 11 БМП і БТР, три танки та 288 російських військовослужбовців. Більшість із них навіть не змогла дістатися українських передових позицій.

«Жоден військовослужбовець армії Російської Федерації не зміг навіть дістатися наших передових позицій», — підсумував Фокін.

Він наголосив, що цей результат став наслідком не окремого героїчного епізоду. А роботи всієї системи. Саме ця взаємодія дала час підготуватися до наступу. І саме вона дозволила знищити ворога ще на підступах.

Чи може корпус бути самостійним?

Після завершення основних виступів журналісти перейшли до запитань. Одне з перших було про те, чи здатен корпус бути повністю автономним і самостійним у тому вигляді, як це передбачають західні підходи. Відповідаючи, військові знову поверталися до головної думки всієї пресконференції.

Автономність — це не лише про наявність техніки чи чисельність.

Це про швидкість ухвалення рішень. Горизонтальні зв’язки. Готовність вчитися. Ініціативу. Здатність ділитися досвідом без окремих наказів. Те, що раніше потребувало тривалих погоджень, сьогодні вирішується напряму між підрозділами. Командири навчаються один в одного. Обмінюються рішеннями. Запозичують практики. І не чекають, доки проблему вирішить хтось інший.

«Не наших» більше не існує

Наприкінці заходу стало зрозуміло: головний висновок цього року виходить далеко за межі одного корпусу. Територіальна оборона, механізовані бригади, прикордонники, підрозділи безпілотних систем, РЕБ та НРК прийшли до війни зі своїм досвідом, звичками та культурою. І саме корпусна модель змусила їх навчитися діяти разом. У довідці Третього армійського корпусу є фраза, яка найкраще підсумовує весь почутий того дня досвід: «Поняття “не наші” у смузі Трійки не існує». Саме це, схоже, і є головним результатом першого року. Не нові посади. Не нові назви. І навіть не статистика знищеної техніки. А поява армії, де різні підрозділи перестають бути сусідами по фронту. І стають частинами одного механізму. Механізму, який продовжує вчитися вже під час найважчої війни в сучасній історії України.