Ситуація на Донеччині одна з найважчих, ворог зосередив свої зусилля у наступі на Словʼянсько-Краматорську агломерацію, бої за Костянтинівку та після окупації Покровська намагається наступати на Добропільському напрямку.

Минулого року Силам оборони вдалось спочатку зупинити російський наступ, а потім ліквідувати російський прорив на Добропільському напрямку, а смугу оборони тут отримав 1-й корпус НГУ “Азов”.

Наприкінці 2025 року 12-та бригада Національної гвардії України «Азов» разом з іншими бригадами корпусу зайняла смугу оборони на цьому напрямку. Як діє ворог, відбувається оборона, що змінилось за цей час та про те як бригада «Азов» адаптується до нових викликів сучасної війни, про це Мілітарному розповів головним сержантом бригади Ігор Шелепйонок на позивний «Мактавіш».

Ситуація на Добропільському напрямку

Яка зараз ситуація на Добропільському напрямку: як вона зараз виглядає, як загалом діють росіяни? Тому що з останнього, що ми бачили, окрім тактики інфільтрації, тут противник пробує знову піти механізованими колонами. Розкажіть більше про це.

Якщо говорити в загальному про обстановку на нашому напрямку, як бригади, так і корпусу, противник накопичив значні сили.

У нас збільшилась кількість стрілецьких боїв, це факт, й піхота показує себе дуже добре і ефективно знищує противника, який продовжує використовувати тактику дій малих груп — інфільтрації одним, двома, максимум трьома бійцями. Ці піхотинці заходять за першу лінію нашої оборони і просто утримують певні точкові позиції до підходу наступних груп.

Ми проводимо ударно-пошукові дії, які ефективно працюють, дочищають там, де вони все ж таки пройшли й інфільтрувалися між піхотними позиціями.

Але все одно найбільша кількість уражень противника припадає на безпілотну компоненту, а вже потім — піхота, артилерія і так далі.

Для нас нічого кардинально за цей рік не змінилося. Як вони починали діяти, коли ми сюди зайшли, так і діють зараз. Ми вже до цього готові, нормально підготувалися та адаптувалися, і ефективно їх знищуємо. Хотілося б більше, але маємо, що маємо.

Щодо того механізованого штурму — спробували, але в них абсолютно нічого не вийшло. Майже вся та кількість піхоти, техніки і засобів була знищена ще до підходу до переднього краю. Тобто вони не змогли дійти до наших передових позицій. Була невелика інфільтрація піхоти, але без техніки, зокрема без важкої та без танків.

БЗВП, адаптація та фахова підготовка в корпусі та «Азові»

Ви торкнулися збільшення кількості стрілецьких боїв, важливо запитати як зараз відбувається підготовка новобранців в «Азові»? Скільки триває БЗВП?

Якщо казати конкретно про підготовку бійців бригади, то у нас на базі корпусу створено навчальний батальйон. Він ще перебуває у форматі повного становлення, але вже має декілька навчальних рот, які працюють. Вони проводять суто БЗВП.

Підготовка триває протягом 57 днів, і звідти ми справді отримуємо найбільш підготовлених бійців.

Я б не сказав, що в нас якісь супер інноваційні програми. Це просто якість інструкторів, їхня мотивація, бажання передавати свої знання новоприбулим. Адже більшість інструкторів — це колишні розвідники. І вони якісно навчають особовий склад, який приходить новим. І це дає результат.

Батальйон готує ефективніше порівняно з навчальними центрами Національної гвардії, куди ми теж відправляємо людей обмежено придатних або тих, хто йде не на бойові посади.

Коли навчальний батальйон запрацює на повну силу, ми будемо відправляти всіх людей саме на наше внутрішнє БЗВП.

Пам’ятаю, що ще в Урзуфі на базі «Азову» проводили навчання новобранців. В одному з ваших інтевʼю ви казали, що для вас підготовка у 2015 році тривала два тижні, а зараз вже 57 днів — що б ви виокремили зі змін, безпосередньо з вашого досвіду? Що змінилося за цей час, окрім того, що збільшився термін підготовки?

Насправді, багато чого змінилося. Я приходив на службу, коли справді КМБ [ред.: курс молодого бійця], як воно тоді називалось, тривало два тижні. На той момент навчання було на основі досвіду, який і мали на той момент, а порівняно з теперішнім – це колосальна різниця. Якоїсь системної підготовки не було.

Зараз це вже вибудована система, повноцінний курс, який охоплює повністю всі сфери діяльності військовослужбовця, починаючи від бойових стрільб і закінчуючи такою темою, як виживання, і він працює комплексно.

Підготовка швидко адаптується під ті умови, які є зараз. Наприклад, ми всі бачимо розвиток безпілотної компоненти, НРК. Відповідно, військовослужбовець, який приходить на службу, має дізнатися про це не в бою, а, скажімо так, “помацати руками”, спробувати, подивитися, що це таке і як воно працює, безпосередньо під час своєї підготовки.

Велика увага приділяється тактичним діям. Навчаємо діяти з обмеженою кількістю людей поруч, реагувати на контакт. Якщо раніше ми вчили — ходити відділенням у колону, розгортання відділення у взвод, маневри відділення й взводу, — зараз по факту це не використовується. Тому військовослужбовцям пояснюють це теоретично, що таке було. Можливо, колись буде така ситуація, що ми відпрацьовуватимемо такі маневри в бойових умовах, але, виходячи з нинішніх реалій, це дії малих груп — двійка, трійка, максимум четвірка.

Велика увага приділяється зв’язку, відпрацюванню перебування на позиції, де люди практично вивчають , що вони робитимуть під час ротації, коли прийдуть і поміняють ту чи іншу позицію, які дії їм одразу треба виконати, тощо. Це стандартні процедури, щоб людина не сиділа й не думала, що їй робити, а відпрацювала це до автоматизму і знала: пункт перший — виставити зв’язок, пункт другий — перевірити, отримати інформацію, передати сектори і так далі. І далі за пунктами в такому форматі.

Те, що тривало раніше два тижні, — це абсолютно неефективно. Кількість часу, на мою суб’єктивну думку, — це мінімально можлива кількість часу, яка дає результат. Тобто менше небажано, тому що за 57 днів людина може отримати хоч плюс-мінус якусь базу.

За цей час людина тільки звикає до того, що вона у війську, як це бути військовослужбовцем. Комусь треба більше часу, комусь менше, щоб адаптуватися. Бо зменшення на підготовку завжди впливає на результат. І це дуже погано. Сподіваюся, ми вийдемо на такі умови, коли зможемо дозволити собі тренувати людей довше.

Ви згадали, що відправляють у навчальні центри Національної гвардії. А яка ситуація з адаптацією в підрозділі, відправляєте на фахову підготовку?

Звичайно. По-перше, це офіційні курси здобуття людиною військово-облікової спеціальності й доступу до цієї посади. Відправляємо і в навчальні центри, і за кордон — зараз немає жодної проблеми відправити військовослужбовця нашої бригади на абсолютно різні курси, і ми просто обираємо ті, які нам потрібні, залежно від напрямку. Якщо говорити про артилеристів, вони їздять, навчаються, але в них є й внутрішня підготовка, яка теж дуже якісна. Так само колективне озброєння, БПЛА і так далі.

Тобто ми поєднуємо внутрішню підготовку в підрозділах, у батальйонах — вони самі займаються, — з офіційними курсами, які теж треба пройти.

Що стосується адаптації – вона в нас є, і ми стараємося її не зменшувати, як інші підрозділи, до мінімально можливих п’яти днів. Ми стараємося тримати планку в середньому 14 днів.

Тому що людині, яка прийшла після БЗВП, перевелася до нас чи повернулася з СЗЧ, потрібен час, щоб зрозуміти, як працює підрозділ.

В ідеальному форматі адаптації – це коли людина вже з певним рівнем навичок і знань приходить і проводить злагодження з підрозділом. Але дуже часто доводиться стикатися коли за два тижні проводити заново базове навчання.

Тобто вони мають низьку якість підготовки, і ми витрачаємо ці два тижні не на адаптацію, не на злагодження, а саме на додаткову підготовку заново.

Ті хлопці, які повертаються до нас після БЗВП, нашого навчального батальйону — це вже справді злагодження. Ми розуміємо, який у них рівень, він підтверджується їхніми діями, і хлопці просто тренуються разом, входять у курс того, як працює підрозділ.

Рекрутинг та мобілізація в «Азов»

Якщо говорити про рекрутів: «Азов» спочатку комплектувався виключно добровольцями. Згодом з’явилася можливість мобілізації з територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки. Як загалом виглядає рекрут «Азову» зараз?

Зараз це абсолютно різні люди, які можуть бути рекрутами. Тому до повномасштабного вторгнення це були виключно люди, які добровільно зголосилися служити тоді ще в полку. І навіть принципи відбору були такі, що на КМБ був дзвін, і рекрут міг у нього подзвонити [ред.: коли новобранець міг не відчувати сили для продовження курсу він міг таким чином припинити свою участь], а через чотири місяці спробувати ще раз пройти курс. Зараз такого немає.

Ми справді працюємо з ТЦК, відбираємо мобілізованих, але саме відбираємо. У нас працюють наші рекрутингові групи по територіальних центрах комплектування, і вони попередньо проводять співбесіди з потенційним мобілізованим до нашої бригади. І це дає результат.

Тобто ми попередньо відбираємо тих людей, які нам підходять. Наприклад, в нього є якийсь цивільний фах або просто спілкуємося і розуміємо, чи готова людина потрапити в наш підрозділ, чи готова до виконання бойових завдань і так далі. Не скажу, яка кількість відбирається, але вона є, і показує себе на достатньо хорошій якості.

Також мобілізовані військовослужбовці, які приходять за переведенням як зі Збройних сил, так і з Нацгвардії.

Кількість саме добровольців, які приходять у наші рекрутингові центри й підписують контракти, звісно, стала меншою, ніж у попередні роки. І це факт. Думаю, з цим зіткнулися всі бригади і підрозділи. Але вона є, і вона стабільна. Вони здебільшого йдуть саме на бойові посади.

Також контракти «18–24» – до нас прийшла певна кількість молоді, яка показала себе дуже ефективно і дуже якісно виконувала завдання, була вмотивована, і певна частина цих людей, з чистою совістю відслуживши цей рік, повернулася до цивільного життя. Більшість із них сказали, що повернуться до цивільного життя, відпочинуть і повернуться назад на службу. Тобто певну кількість цих хлопців ми чекаємо назад, коли вони, скажімо так, випустять пару, трохи подихають, поживуть життям і повернуться. Була й кількість хлопців 18–24 років, які, не чекаючи закінчення контракту, перепідписали вже на повноцінний. І певна кількість людей справді звільнилась і сказала, що виконала свій обов’язок, і з чистою совістю пішла будувати своє цивільне життя, що теж нормально.

І чимала кількість людей, які повертаються до нас через СЗЧ. Люди абсолютно різні, пішли в СЗЧ з абсолютно різних причин. Повертаючись сюди, так само проводяться співбесіди з ними. Ми маємо чітко розуміти, що це людина, яка не просто уникає служби і тікає з бригади в бригаду, а мала якісь об’єктивні причини піти в СЗЧ і хоче зараз знайти для себе якісний підрозділ. Тому ми з ними теж працюємо, і вони показують дуже хороший результат.

В принципі, не можна ділити людей на «своїх» і «не своїх», тих, хто прийшов самостійно чи ні. З людьми треба працювати, показувати їм їхню ж ефективність, надавати їм знання, надавати їм ті умови, яких вони заслуговують, — і вони будуть тільки віддячувати й працювати добре.

Якщо казати про людей, які вже певний час служили, воювали, причому не один рік, — як їх адаптувати після повернення?

Якщо людина служила в іншому підрозділі, у неї вже є військова спеціальність , тобто вона вже десь проходила БЗВП, ми юридично не можемо відправити її повторно на навчання. Процедура така: вони спілкуються з рекрутерами, потискають руки, людина хоче служити в бригаді, вона проходить вхідний контроль – це невеликий загальновійськовий тест, пристрілку однієї базової вогневої вправи і складання тесту з медицини — як теоретичного, так і практичного.

Якщо вона його складає, набирає необхідну кількість балів за тестами, питання повторного проходження БЗВП і додаткової підготовки відпадає — вона потрапляє в підрозділ, проходить курс адаптації. Якщо ж людина не проходить його, ми відправляємо її повторно на БЗВП. Зрозуміло, що вона там ще раз ВОС не отримає, їй це і не потрібно, але вона отримує там практичні знання та навички. Відповідно там хтось освіжає свої навички та знання, а хтось здобуває їх з нуля.

Бувають випадки,коли люди служать у підрозділах, і, коли приходять до нас, ми розуміємо, що з ними ніхто не займався, ніхто не вкладав у них жодних знань.

Ротації піхоти на позиції

Зміна особового складу на позиціях найбільш складна і часто практично неможлива, колишній Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський видав наказ щодо перебування не більше 60 діб на позиціях, після чого особовий склад має ротуватися. Пригадую одне з ваших інтерв’ю, де ви казали, що в «Азові» намагаються в середньому міняти людей за 30 днів. Як загалом вдається цього досягати?

Зараз заміна людей на позиції — це ціла операція для батальйону. Тому що є інфільтрація противника, піхота противника перебуває за нашим переднім краєм у певній кількості, як ми вже говорили раніше. І, відповідно, та група людей, яка йде на позицію, може легко зустріти контакт із противником, не доходячи ще до позиції.

Ще одне питання – забезпечення людей на позиціях всім необхідним – їжа, вода, зв’язок, тощо. Постачання працює постійно, і це насправді найважливіше, чим ми можемо допомогти, паралельно з тим, що прикриваємо їх вогнем наших засобів вогневого ураження й артилерії. І це надає людям можливість ефективно виконувати завдання, знищувати противника в стрілецьких боях і потім, після цього терміну, виходити назад.

Але не хочу малювати рожевих окулярів. Піхота може перебувати доволі велику кількість днів на позиції. Прожити 60 днів у тих умовах, у яких живуть вони, — треба мати характер, треба мати витримку. Тому що для когось уже три дні будуть надскладними, а хтось сидить по два місяці і виконує завдання.

Дрони дуже щільно ведуть спостереження як з нашого боку, так і з боку противника. І, відповідно, лишитися непоміченим дуже складно.

Усе це підлаштовується під погані погодні умови, або спрацьовує комплекс дій зі знищення ворожих позицій БПЛА-розвідників, РЕБ і так далі.

Чому ми стараємося дотримуватись цього терміну? Тому що людина після цього стає неефективною.

Якщо ми можемо поміняти людей на позиції через 30 днів, ми поміняємо їх через 30 днів. Якщо можемо поміняти через 60 днів — поміняємо через 60 днів. Але, будемо відверті, бувають ситуації і довші, проте в нас немає такого, щоб люди сиділи на позиції понад 100 днів.

Після цього людину треба міняти, підлікувати, дати їй відновитися,, поїхати додому, до сім’ї, або просто відпочити, кудись поїхати.

З іншого боку, у нас були випадки, коли ми казали хлопцям, що будемо міняти їх раніше. От, наприклад, погодні умови дозволятимуть — будуть дощі, туман. Але піхотинці казали: «Ні, ми ще посидимо, краще через тиждень, через два, коли погода ще більше погіршиться, тоді ми вийдемо. Нам, в принципі, нормально — скиньте нам те й те, а ми будемо далі виконувати завдання». Такі випадки теж були. Не буду цим хвалитися, але люди критично оцінюють обстановку.

І вони розуміють, коли зараз варто виводити, а коли ні, коли є можливість, а коли немає.

І в нас дуже часто зараз хлопці, заходячи на позиції, вступають у контакт два-три рази, знищують противника. Заходять на визначений термін, виконують завдання за цей час, повертаються назад, і по дорозі назад ще знищують противника.

Не сказав би, що так постійно, але такі випадки почастішали через збільшення кількості піхоти противника на напрямку бригади. Але позиції змінюються, нові люди заходять, і найголовніше —хлопці, які сиділи на позиції, виходять. Це не та історія, коли піхотинців відправляють тільки в одну сторону.

Це я кажу саме про піхоту, тому що всі інші позиції — БПЛА, артилеристи та інші — у них, звісно, кількість днів на позиції кратно менша, ніж у піхотинців, тому що перебувають на певній відтяжці.

Артилерія на сучасному полі бою

Ви згадали про артилеристів, як загалом зараз ситуація з артилерією? Тому що якщо раніше це була «Богом війни», то як зараз, зокрема щодо інфільтрації коли противник може заходити на позицію?

Усі зараз дуже переключилися на дрони і вважають, що це такий собі «геймченджер» цієї війни. Це, відверто кажучи, так, але роль артилерії нікуди не зникла. За день ми випускаємо просто шалену кількість снарядів по противнику, і це максимальний вогневий вплив на нього. Це контрбатарейна боротьба, удари по злітним майданчикам безпілотників противника.

Це той калібр, який завжди залишає за собою слово, він нікуди не зник. Його завдання просто змінилися. І від збільшення роботи артилерії піхота відчуває полегшення в плані зменшення переміщення противника, використання дронів, тощо.

Наприклад, якщо ми виявляємо противника, це знову ж таки комплекс дій. Ми можемо тут і зараз відправити або перенаправити FPV-дрон на цього противника. Якщо це якась групова ціль, або вона зайшла в укриття, туди працюватиме й артилерія.

Якщо це піхота противника, яка засіла в густій посадці, куди дрон не може залетіти, туди відпрацює артилерія. Якщо ми бачимо ворожу артилерію, яка працює по наших позиціях, туди так само полетить і FPV, і артилерія.

Тому про артилерію не варто забувати — це вагомий аргумент у нашій війні, і він працює, буде працювати, він нікуди не зникне. Просто збільшується не кількість, а дальність її розташування від переднього краю. І змінилася номенклатура озброєння — ми зараз практично не користуємося боєприпасами дальністю близько 20 км.

Це вже 40+ км, тому що в інших умовах довелося б підтягувати гармату максимально близько до переднього краю, а це означає збільшення шансів на її ураження засобами БПЛА противника. Тому просто змінилися умови.

А як щодо колективного озброєння — мінометів чи автоматичних гранатометів, вони залишились?

Тут зміни більш кардинальні. Калібр 82 мм ми не використовуємо. У нас, наприклад, вже немає розрахунків 82-мм мінометів. Ці люди перекваліфікувалися на БПЛА. Із колективного озброєння — СПГ, АГС чи станкові кулемети — ми їх теж не застосовуємо. Вони неефективні в нинішніх умовах.

Затягнути СПГ на позицію — це велика кількість часу й людських ресурсів. Наприклад, довелося б застосувати наземний робототехнічний комплекс, щоб його перевезти, але ефективність такого використання буде мінімальною.

Більша ціль, більше виявлення, більша складність маскування, більше дій, які треба виконати під час його використання, і більше шансів, що його знищить противник. Тому колективне озброєння в піхоті, на жаль, втратило свою ефективність. У локальних, спланованих завданнях воно ще використовується, але точково.

Якщо говорити про оборонні дії станом на зараз, майже усе це справді перейняли на себе ударні БПЛА, які знищують противника. І вони дійсно зайняли цю нішу і взяли на себе знищення противника замість колективного озброєння.

Сержантська складова «Азову»

Розкажіть детальніше про сержантську вертикаль в «Азові». Як вдалось відновити її після боїв у Маріуполі, тобто вибудовувати з нуля.

По-перше, варто згадати, що в «Азові» саме сержантський напрямок почав розвиватися й формуватися ще з 2016 року, з першого сержантського курсу — я на ньому був як курсант і закінчив його. І з того часу почала вибудовуватися сержантська вертикаль. Ми пройшли великий шлях до початку повномасштабного вторгнення.

Ми вибудували систему, коли є командир відділення, сержант взводу, сержант роти і сержант батальйону. Сержантський напрямок постійно розвивався, проводилися сержантські курси, збори сержантів. І вони почали працювати.

Це збереглося саме завдяки високомотивованим людям, які навіть після Маріуполя й полону повернулися і стали в стрій. Вони пам’ятають, як це мало працювати, як ефективно працювало. Хлопці, які вийшли з полону, здебільшого стали на командні посади — і в штабах, і в ротах, батальйонах, і на рівні бригади.

Вони зберегли той старий «азовський вайб» і передали його молодим. Це була нормальна синергія, бо коли я повернувся назад у бригаду, мене це приємно здивувало.

Старі традиції та цінності в поєднанні з молодою… одним словом скажу — є інновацією, тому що молоді хлопці, які приходять зараз, мають своє власне бачення, але легко переймають ті цінності, які були визначені ще до повномасштабного вторгнення, тоді ще полком, і вбирають їх у себе. Якщо повернутися до сержантів — як це працює у нас: штатно, зрозуміло, у нас є командир відділення, сержант взводу, сержант роти, батальйону, бригади, і сержанти командного напрямку — ті, про кого я говорив, — сержанти штабного напрямку і сержанти забезпечення. Вони всі працюють у тісній взаємодії між собою, децентралізовано, що дає можливість швидко реагувати на зміни.

Напередодні на зборах з сержантами рот ми проговорювали, що зараз сержантська компетенція розділилася, між бойовою і управлінською. Наприклад, раніше, якщо згадати початок повномасштабного вторгнення, командир роти і сержант роти могли спокійно заходити на позиції, дивитися, як піхота облаштовує позиції, вносити якісь корективи, перебувати разом із піхотою на позиціях. Це була нормальна, хороша практика, коли і сержант роти, і командир роти, а інколи й командири батальйонів, ходили на позиції та дивилися, як хлопці ведуть оборону і тримають позиції. Зараз таких умов, на жаль, немає. Відповідно, ще рік тому відбулося це розділення між бойовим сержантом і управлінським сержантом.

У нас був командир відділення, сержант взводу — це ще та людина, яка ходить на позиції разом із піхотою, разом зі своїми бійцями, виконує бойові завдання. А сержант роти й вище — це вже управлінець, який заходить на КСП роти, допомагає командиру, заміняє його, але більше займається особовим складом за межами переднього краю, у районах зосередження, займається їхнім тренуванням, їхнім побутом. Зараз вже бачимо тенденцію, що навіть сержант взводу переходить більше саме в цю управлінську ланку, а не бойову. Тобто він менше залучається до виконання бойових завдань. Так, вони ще ходять на рекогносцирування, на КСП, але саме вихід на позиції вже мінімальний. Тому що умови війни диктують свої правила.

Що для нас сержантська вертикаль в «Азові»: По-перше, сержант на своєму напрямку, на своєму рівні — це в першу чергу радник для командира. Тому що він 90 відсотків свого часу перебуває зі своїм особовим складом. Він розуміє проблематику зсередини.

Він розуміє, чого цей підрозділ зараз потребує. І він чітко розуміє, чи буде цей підрозділ готовий до виконання завдань, які ставить командування. Якщо командир роти отримав завдання, спланував, як його виконуватиме, то сержант роти має чітко дати командиру відповідь, чи готові зараз його люди виконувати це завдання з об’єктивних причин. Тобто не просто тому, що вони не хочуть його виконувати.

Сержант роти оцінюватиме бойову підготовку, морально-психологічний стан, тому що люди справді вигорають, і багатьом бійцям треба дати додатковий час на відпочинок, щоб вони відновилися, повернулися і виконували завдання. І це і є сержант — радник для свого командира на абсолютно всіх рівнях.

Другий момент — це стандарт підготовки. В армії все тримається на дисципліні й підготовці. На сержантських плечах лежить контроль цих двох блоків. Він активно залучається до підготовки особового складу, сам бере участь у тренуваннях, у розвитку самої підготовки. Також збереження тих стандартів, тієї культури, дисципліни й цінностей, які прищеплювали нам ще задовго до повномасштабного вторгнення. Тобто це своєрідний фільтр стандартів у підрозділі на абсолютно всіх рівнях.

Ми намагаємось розвивати сержанта — відправляємо його на офіційні курси, проводимо всередині бригади збори, заняття — як практичні, що стосуються бойової роботи, так і, можна назвати це цивільним словом, менеджерські, організаторські заняття. Тому що сержант працює з людьми, він має розуміти специфіку роботи з людьми, має розуміти різні підходи, бо не можна використовувати один підхід до 30 людей. Кожна людина — індивідуальність, і кожна людина має свої якості, свій характер, з яким треба вміти працювати, щоб цей підрозділ був ефективним.

Це якщо коротко про сержантський склад. Він зберігся завдяки тим людям, які пам’ятають, як це було до повномасштабного вторгнення, які самі проходили ці сержантські курси, і після повернення стали в стрій і по факту все відновили.

Повернулися ті з нас, хто не був у Маріуполі, з різних підрозділів, і зберегли той устрій в «Азові», який формувався до повномасштабного вторгнення.

Якщо говорити про сержантський напрямок, то тридцятиденне чи шістдесятиденне перебування на позиції для сержанта підрозділу є можливістю нормально приділити час тим піхотинцям, які ще не зайшли на виконання завдання та готуються до заміни хлопців на передньому краї.

Тому що, коли відбувається інфільтрація, коли всі одразу заходять на позицію, у тебе просто не залишається людей у районі виконання, з якими ти міг би потренуватися, позайматися. Зараз це вже вибудована система, і справді одна піхотна група перебуває на позиції, її заміна тренується, готується, очікує виходу. У такому форматі зараз і працюють підрозділи.

Військова школа командирів імені полковника Євгена Коновальця

Тут не можу не запитати про Військову школу командирів імені полковника Євгена Коновальця де зокрема й готують сержантів. Розкажіть детальніше про неї і про ваш досвід у ній.

На мою суб’єктивну думку, це був основоположний фактор загалом у формуванні бойової підготовки. Тому що тоді вона ще не була сформована як Військова школа командирів, але та група людей провела перші офіцерські курси в бригаді, для офіцерів різних ланок. І потім запустила перший сержантський курс, на якому був я.

Після цього сержантського курсу велика кількість курсантів, які на ньому були, залишилися у Військовій школі командирів й сформували ту основу, перший кістяк, який уже й організував Військову школу командирів і почав займатися тодішніми рекрутами. І це дало старт системній підготовці тоді ще в полку.

Ми вивели все на один стандарт — тоді КМБ було дев’ятитижневим. Ми проводили його самостійно, і ті хто пройшов сержантський курс, почали проводити один за одним, уже під менторством інструкторів, друга Георгія [ред.: Гіоргі Купарашвілі – доброволець, інструктор, діючий український військовий]. Під їхнім менторством ми самі почали проводити наступні курси сержантів. І це вибудовувалося в певну систему.

Тобто ВШК стала одним з багатьох факторів які дали «Азову» систему підготовки, систему навчань, яка в поєднанні з мотивованими, ініціативними командирами дала той устрій який продовжується й зараз. Він, звісно, форматувався під умови війни, під її динаміку, під нових людей, які приходили, але він зберігся й досі працює.

Якщо говорити про другий етап існування ВШК — після Маріуполя, після боїв і виходу хлопців із полону чи евакуації гелікоптерами, — ВШК перейшла вже в структуру Сухопутних військ ЗСУ і стала навчальним полком в одному з навчальних центрів.

Друг Георгій, який повернувся з Маріуполя, відновився після поранення, зібрав нас з усіх підрозділів, у яких ми були. Зокрема, я був із певною кількістю «азовців» у 72-й бригаді. Він забрав нас звідти, і ми почали відновлювати Військову школу командирів. Тому що це питання якості підготовки.

І вони масштабувалися та розвиваються, що добре для всього війська. Ми теж відправляємо туди своїх сержантів на курси, по факту вже з Нацгвардії, але в структурі Сухопутних військ. І я відверто можу сказати, що рівень, який зараз є у ВШК, не такий, як був раніше, але він усе одно кращий, ніж в інших навчальних підрозділах. Це моя суб’єктивна думка, і я поки що її дотримуюсь, тому що бачу результат за тими хлопцями, які приходять з курсів командира відділення ВШК до нас, або з якогось іншого навчального центру. На жаль, це так. Вони, в принципі, зараз одні з тих, хто задає вектор змін у Сухопутних військах Збройних Сил саме щодо навчання.

Вони вибудували систему і так само зараз воюють у складі Третього армійського корпусу. У них є своя смуга, і вони воюють у складі БТГр. І отримують той бойовий досвід, який потрібен для постійної зміни підготовки. Я радий, що мав змогу долучитися до цього — до відновлення й постановки на ноги ВШК.

Взаємодія з бригадами корпусу та суміжниками

Останнє запитання — це взаємодія бригад і приданих підрозділів у межах корпусу, зони відповідальності. Це стосується не тільки бойових дій, а й підготовки, тому що в корпус увійшло багато бригад.

По-перше, хочу сказати, що мені сподобалося, як сказав наш командир корпусу, друг Радіс, і, в принципі, начальник штабу корпусу друг Лемко і заступник командира корпусу друг Раз-Два — що ми не намагаємося змінити ідентичність тих бригад. У них є своя історія, свій бойовий шлях, бойовий досвід.

Він має просто природно адаптуватися в ту систему, яку створює корпус, а не змінювати його докорінно, робити «Ctrl+C, Ctrl+V» з 12-ї бригади «Азов» і робити з них своєрідний «Азов 2.0». Такого немає ані в баченні, ані в планах. І це дуже добре, тому що ми зберігаємо ідентичність цих підрозділів. Вони мають свою історію, свої культурні цінності.

Вони вже пройшли власний шлях. І його треба зберігати. З нашого боку ми просто надаємо їм ті ефективні практики, які працюють у нас. Наприклад, створення в цих бригадах хорунжої служби, служби супроводу. Я знаю, що їхні напрямківці приїжджали до нас у бригаду й переймали досвід, як запустити той чи інший підрозділ,, щоб він працював ефективно. Це хороша історія взаємодії.

Що стосується підготовки між нами і ними. Тут якраз включається наша сержантська ланка і ланка заступників командирів, тому що ми тісно співпрацюємо і вибудовуємо все так, як було до повномасштабного вторгнення в “Азові”. У нас був певний цикл інструкторсько-методичних зборів (ІМЗ) куди залучалися як інструктори, так і сержанти підрозділів. Вони приїжджали на полігон, проходили певний блок навчань разом з інструкторами, які проводили ці заняття, потім самостійно, як учасники цього процесу та поверталися назад у підрозділи. Після повернення давали визначений термін — протягом місяця потрібно передати ці знання підрозділу.

Командири відділень поверталися, займалися своїми відділеннями. Спочатку відпрацьовували це «вхолосту», вони брали свій підрозділ, своє відділення чи взвод, і їхали на полігон, відпрацьовували це вже по-бойовому у складі роти.

Зрозуміло, що ці умови були до повномасштабного вторгнення, коли ми могли собі це дозволити. Але цей цикл ІМЗ ми зараз запустили вже в корпусі. Ми практично повністю закрили інструкторсько-методичні збори з вогневої підготовки, де за допомогою, зокрема, сторонніх фахівців та інструкторів сформували свій блок вогневих вправ. Уніфікували його в підрозділах, щоб кожен підрозділ нашої бригади, «Буревій», «Кара-Даг», «Любарт», «Червона калина», проходив підготовку і саме ці вправи, щоб ми розуміли, що говоримо однією мовою.

Тому ІМЗ стали корпусними. Зараз ми якраз плануємо з головним сержантом корпусу, ІМЗ з медицини, і паралельно одразу ІМЗ з тактичних дій. У такому форматі ми повністю проведемо всіх інструкторів з усіх бригад і так само паралельно сержантів.

Прогонимо цю історію, відпустимо їх назад у підрозділи і дамо час на те, щоб вони почали впроваджувати ці зміни в підготовці. Це стосується як адаптації, так і просто внутрішньої планової підготовки особового складу, який уже служить. У такому форматі відбувається взаємодія між бригадами корпусу щодо підготовки.

Взаємодія щодо бойової роботи — максимально тісна, тому що всі бригади корпусу стоять у смузі корпусу, і сусід праворуч, ліворуч — це твої ж бригади. Хіба що на крайніх флангах суміжники — це вже інші частини Збройних сил. Але нам пощастило із сусідом: у нас поруч 93-тя бригада, дуже фахова, дуже якісна, і вона максимально йде на допомогу. Ми допомагаємо, коли можемо, вони нам допомагають, коли можуть. Тобто робота із суміжними підрозділами максимально якісно побудована.

Вона вибудовувалася поступово — постійна взаємодія з ними, поїздки в батальйони, проведення планових зустрічей офіцерами штабів за різними напрямками, розуміння обстановки, і найважливіше — чесність один перед одним. Тому що якщо суміжний підрозділ не надає тобі потрібну інформацію, ти не матимеш об’єктивного розуміння стану речей на полі бою.

Що стосується бригад корпусу — тут ми в одній системі управління, і взагалі немає жодних проблем у роботі з ними.

Так само підрозділи вже рівня корпусу — полк безпілотних систем, той самий «Страж» [ред. дивізіон протиповітряної оборони 1-го корпусу]. Вони працюють по всьому корпусу і допомагають нам у виконанні завдань з оборони нашого переднього краю.

Тому тут максимально тісна і максимально проста взаємодія, тому що ми можемо за своїми напрямками подзвонити одразу напряму, без дотримання якоїсь надто жорсткої вертикалі і вирішити якісь питання. Максимальна ініціатива і залученість по горизонталі — людей за своїми напрямками — якраз і працює на швидкість реагування на певні проблеми чи виклики під час ведення бойових дій.