Війна за власний кошт: як служать ветерани в українському війську

У суспільній уяві «ветеран» — це той, хто повернувся з війни додому. Але сотні тисяч людей зі статусом учасника бойових дій (УБД) продовжують служити у силах безпеки та оборони України. Дослідження Правозахисного центру «Принцип» про ветеранів і ветеранок на службі фіксує неприємну річ: їхні потреби всередині війська залишаються поза увагою держави — і саме це поступово виснажує найдосвідченіші кадри.

Ми проаналізували міжнародний досвід та чинне законодавство, провели фокус-групові дискусії й опитування серед військовослужбовців. Нижче — про те, що болить найбільше, і про те, чи відповідає на ці болі червнева реформа (постанова Кабміну № 768 від 12 червня 2026 року).

Статус УБД — подекуди формальність

Статус УБД на практиці — це набір соціальних пільг та збільшена пенсійна вислуга за час бойових дій. Правила присвоєння цього статусу змінювались кілька разів: у 2014 році його почали надавати військовослужбовцям, які брали участь в АТО; згодом коло розширили — додалися добровольці, представники правоохоронних органів та інших сил безпеки, але водночас зʼявився критерій тривалості — 30 днів сукупної безпосередньої участі (крім випадків вогневого контакту з противником чи отримання поранення, контузії або каліцтва під час виконання завдань). 

З 2022 року для статусу УБД достатньо самого факту виконання бойових завдань на території ведення бойових дій, і перелік категорій знову суттєво розширився. До того ж, у більшості випадків присвоєння зараз відбувається автоматично — хоч і не без порушень та збоїв. 

Та деякі респонденти дослідження відзначали, що поточна система видається їм несправедливою: однакові гарантії має і піхотинець, який місяцями не виходить з позицій, і той, хто побував у зоні бойових дій короткочасно. Загострює це й так званий «військовий туризм», коли тилові фахівці ненадовго виїжджають ближче до фронту, щоб отримати УБД. Інколи це навіть вимушено — аби виконати формальні вимоги до посади. Через це сам статус поступово знецінюється.

Досліджуючи іноземну практику, ми звернули увагу на досвід Ізраїлю. В країні є 22 типи статусів залежно від умов служби та наближення до лінії зіткнення, а підтвердження участі дають за період від 14 до 21 місяця. Така система видається складною для адміністрування, але можна запозичити окремі її елементи. 

Що пропонуємо: Запровадити диференціацію підстав для УБД за характером завдань і окремо врегулювати статус тих, хто виконує службові завдання в зоні бойових дій, але не є військовослужбовцями чи поліцейськими воєнізованих підрозділів поліції. Адресати — Кабмін і Мінветеранів.

Гроші: «кілзона» і війна за власний кошт

Додаткова грошова винагорода 100 000 грн — «сотка» — прив’язана до батальйонного району оборони (БРО), тобто смуги завглибшки 3–3,5 км. Але через дрони та КАБи зона ураження («кілзона») розтягнулася приблизно на 20 км і продовжує зростати. 

Червнева реформа спробувала це врахувати. Постановою КМУ № 768 запущено дворічний експериментальний проєкт (норми застосовують із 1 червня). Додали виплати, які нараховують «сходинками» за тактичною позицією: перша лінія, до взводного опорного пункту, — до 170 000 грн; друга, до ротного опорного пункту, — 70 000 грн; пункти управління бригад, полків і батальйонів — 50 000 грн. Це одноразова винагорода за виконання бойових (спеціальних) завдань. Її нараховують із розрахунку на місяць пропорційно дням, коли боєць реально виконував ці завдання; фактично один такий день коштує близько 5 700 грн. 

Додано також добові бонуси: 20 000 грн за добу за відновлення втрачених позицій і 40 000 грн за штурм безпосередньо позицій ворога. Утім самі військовослужбовці та ветерани відзначають, що ці завдання на практиці однаково небезпечні.

Військові в тилу отримали доплату 10 000 грн — фактично це неповна компенсація суми, яку «з’їла» інфляція з 2022 року. Доплату за безпосередню участь у бойових діях — ту саму «сотку» до 100 000 грн — збережено для тих, хто перебуває в БРО, тобто не вирішено проблему «кілзони». 

За розрахунками, тиловий фахівець тепер має отримувати від 30 000 грн, а піхотинець першої лінії — близько 300 000 грн на місяць. Загальна сума всіх виплат не може перевищувати 460 000 грн на місяць.

Але розмір виплат — лише частина питання. Значну частку грошового забезпечення бійці витрачають на саму ж службу: оренда житла, ремонт машин, пальне, дрони, РЕБ тощо. «Гроші повинні залишатися для родини, а наразі більшість витрачають на службу», — каже про це один з респондентів дослідження. 

Що пропонуємо: Врахувати у щомісячних виплатах критерій «кілзони», яка нині сягає близько 20 км і зростає; запровадити централізоване державне покриття операційних потреб підрозділів, щоб люди не фінансували службу з власної кишені; усунути різницю у виплатах між різними силами оборони за однакові завдання. Адресати — Міноборони, МВС, Кабмін.

Здоров’я як лотерея

Здоров’я військового — особливо ветерана, який вже довгий час на службі — підриває не лише поранення чи контузія. Звичайні хвороби переносяться важче, хронічні — загострюються через шалене навантаження, постійний стрес і брак повноцінного відпочинку й відновлення. Ситуацію поглиблює й те, що підрозділи дедалі частіше поповнюють люди старшого віку: вони нерідко приходять із цілим набором хронічних діагнозів.

Система переважно реагує на вже встановлені діагнози й майже не працює на профілактику. А доступ до лікування чи направлення на ВЛК часто залежить не від стану здоров’я, а від рішення командира та кваліфікації начальника медичної служби. Тобто від випадку. «Добитися, щоб людину відправили на ВЛК, дуже складно, бо без підпису начмеда це сьогодні неможливо», — говорить учасник фокус-групи.

Важить і фаховість медиків частини: чи можуть вчасно розпізнати симптоми серйозних хвороб і скерувати на діагностику. До цього додаються бар’єри, на які система майже не впливає: фізична недоступність лікарень на прифронтових територіях, де на цілу область може бути один профільний лікар із записом на місяці наперед, і слабка координація між військовою та цивільною медициною.

Окреме питання — психічне здоров’я: доступ до якісної психологічної та психіатричної допомоги. Потреба в терапії висока, але отримувати її системно складно: бракує кваліфікованих фахівців на місцях і зрозумілих процедур направлення. Стигматизація додатково ускладнює проблему. 

По суті, поки триває війна, держава «розтягує» здоров’я тих людей, які вже є в строю. 

Що пропонуємо: Розвивати спроможність медслужб частин самостійно діагностувати й оперативно скеровувати на лікування без зайвої бюрократії; налагодити взаємодію військової та цивільної медицини й зрозумілу навігацію для бійців із соматичними хворобами; запровадити регулярний моніторинг здоров’я та пріоритетні швидкі чекапи для УБД під час відпустки або протягом служби; забезпечити доступ до психологічної підтримки під час служби; розмежувати відпустки для відпочинку й для лікування. Адресат — Міноборони.

Родина і невизначеність

Неможливість бачити дітей і близьких — один із найважчих демотиваторів для військових. Світовий досвід визнає родину елементом боєздатності: у Великій Британії є надбавка за тривалу розлуку, що зростає з кожним днем місії, а в США — виплати на оренду чи іпотеку житла для родини військового.

Але найдужче на українських військовослужбовців та їхні родини тисне навіть не розлука, а невизначеність. Багато військових мобілізовані чи служать за контрактом «до кінця особливого періоду» — без зрозумілого горизонту. 

Червнева реформа пропонує строкові контракти з відстрочкою від мобілізації після служби, і це справді запит самих військових. Проблема в деталях. Базова відстрочка для всіх — 6 місяців, далі вона залежить від виду контракту. І тут виникає несправедливість: ті, хто підписує бойовий чи базовий контракт на 24 місяці, взагалі не отримують зарахування за службу після 2022 року. Тобто люди, які безперервно воюють від початку вторгнення — а для багатьох це вже понад чотири роки, — не мають за цей період жодної додаткової відстрочки. До того ж за однаково ризиковані завдання різні контракти дають різну відстрочку: піхотно-штурмовий — 3 місяці за кожні 30 днів боїв, бойовий чи базовий — лише 1 місяць.

Що пропонуємо: Офіційно вписати підтримку сімейних зв’язків у стратегічні кадрові документи як ключовий чинник мотивації; прив’язати відстрочку не до виду контракту, а до характеру бойових завдань. Адресат — Міноборони, Кабмін.

Важливо: нові відстрочки наразі прописані лише в постанові Кабміну, а не в Законі «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Поки змін немає в законі, реалізувати ці гарантії на практиці може бути неможливо — як це вже сталося свого часу з програмою «Контракт 18–24», коли обіцяною відстрочкою люди певний час просто не могли скористатися. Тож ще одним адресатом є Верховна Рада. 

Кар’єра і нагороди

Військові здебільшого розглядають кар’єру не як амбіцію, а як інструмент, щоб ефективніше виконувати завдання й берегти підлеглих. Та призначення й підвищення часто сприймаються як суб’єктивні й залежні від стосунків із командиром. Бойовий досвід, на думку наших співрозмовників, мав би важити більше за такі стосунки чи формальні курси, якість яких вони оцінюють критично. Частково держава це вже визнає: за підтверджений бойовий досвід діють скорочені строки вислуги у званні. 

Окреме питання — нагороди. Через непрозорість процедур, затримки й розпорядження згори вони знецінюються: серед опитаних кожен п’ятий мав досвід безрезультатного подання, а кожного сьомого не подавали взагалі. 

Що пропонуємо: Прозорий аудит системи нагородження з чіткими критеріями та можливістю оскарження; пріоритетне право вибору місця служби й посади для людей із бойовим досвідом. Адресати — Міноборони, Офіс Президента.

Добробуту не забезпечити лише підвищенням виплат чи новими пільгами. Потрібна справедлива, прозора й передбачувана модель служби, де статус, гроші, здоров’я, родина й кар’єра узгоджені між собою. Червнева постанова КМУ — це крок уперед, але шлях реформ потрібно продовжувати. Інакше зберегти досвідчені кадри — і під час війни, і після неї — буде дедалі важче. А саме на цих людях тримається безпека країни.