Турецька історія С-400: як російські ЗРК позбавили Анкару F-35

Вибір і закупівля сучасних систем озброєння у багатьох випадках зумовлюється не суто військово-технічними чинниками, а політичними. І вплив такого вибору може бути дуже глибоким і тривалим.

Сьогодні поговоримо про класичний випадок такого впливу – закупівлю Туреччиною російських ЗРК С-400.

Спочатку – трохи загальних положень та історії. Система ППО Туреччини упродовж десятиліть вибудовувалась за класичним західним взірцем – з виразним переважанням ролі мисливської авіації над наземними системами.

ХХІ століття сухопутні війська Туреччини зустріли лише з ПЗРК «Стінгер» і малокаліберною зенітною артилерією. В повітряних силах ситуація була трохи кращою. ППО авіабаз забезпечували британські ЗРК ближньої дії Rapier.

Упродовж 1983-1995 рр. Туреччина придбала 86 пускових установок і 40 станцій управління вогнем Blindfire в комплекті з ракетами Mk2. Останні з 1996 р. пройшли модернізацію до стандарту Mk2B.

З 2007 р. Туреччина отримала зі США вісім ЗРК (24 пускові установки) I-Hawk PIP3, модернізованих до рівня I-Hawk XXI (з участю норвезького «Консберга»). Комплекси, зокрема, отримали оптоелектронні станції HEOS, радари AN/MPQ-64F1 Sentinel, а також командні центри FDC від ЗРК NASAMS. Американці подарували 175 ракет до цих комплексів. Вісім ЗРК звели у два дивізіони, які прикривають Стамбул (один дислокований на європейському березі Босфору, інший – на азійському).

І, нарешті, справжні динозаври – ЗРК великої дальності Improved Nike Hercules. У 1959-1964 рр. Туреччина придбала вісім батарей (72 пускові установки), а пізніше довела їхню кількість до 128-ми. Ще у 2010-х роках в складі чотирьох дивізіонів лишались 92 ПУ. Формально вони захищали Анкару, реально ж «захищали» лише свої штати і посади.

Перший тривожний дзвіночок прозвенів у 1991 р., коли військово-політичне керівництво Туреччини раптом виявило, що ЗС неспроможні захистити країну від можливого іракського ракетного удару. ППО терміново посилили, перекинувши шість батарей ЗРК Patriot союзників по НАТО – США, Німеччини та Нідерландів. Після війни в Затоці з’явилась можливість придбати Patriot за рахунок коштів Gulf Defence Fund, але турецькі генерали надали перевагу купівлі додаткових 80 мисливців F-16C/D.

Пізніше Туреччина виявляла бажання взяти участь в американській програмі розробки системи ПРО THAAD, частково профінансувавши роботи з її створення. Але США цією пропозицією не зацікавились. Перемовини ж з Ізраїлем щодо системи Arrow 2 перервались у 2010 р. через розбіжності у поглядах на палестинське питання.

У 2003 р. вибори в Туреччині виграла Партія справедливості і розвитку – вона й досі лишається при владі. Новий уряд почав проводити політику розвитку власних спроможностей в оборонному секторі. Серед перших кроків у цьому напрямку стала ініціація у 2006 р. програм створення власних ЗРК малої і середньої дальності – відповідно, Hisar-A та Hisar-O. А ось комплекс великої дальності Hisar-U планувалось придбати за кордоном.

У 2009 р. Анкара оголосила, що збирається купити 12 ЗРК великої дальності (72 ПУ і 288 ракет). Почалась попередня, аналітична фаза тендеру. Тривала вона два роки. Зрештою, у 2011 р. свої пропозиції подали чотири концерни: «Рейтеон» спільно з «Локхід-Мартін» – Patriot з ракетами PAC-2 GEM-T i PAC-3 CRI, «Євросам» – SAMP/T з ракетами Aster 30 Block 1, китайський CPIMEC – FD-2000, експортний варіант HQ-9, створеного «за мотивами» С-300ПМУ1 (але не копія російського), а «рособоронекспорт» – «Антей-2500» (С-300ВМ).

Російська пропозиція виглядала дещо дивною. Замість найновішого варіанту С-300 – С-300ПМУ2 (С-400 у той час ще не завершив випробування) вони подали суто нішевий ЗРК, орієнтований на боротьбу з балістичними цілями, а на додачу – ще й дуже дорогий: С-300ВМ використовує радари чотирьох різних типів, базується на «танкових» гусеничних шасі, та й ракети до нього недешеві. Недарма цей ЗРК вдалось продати лише Єгипту та Венесуелі.

Китайська пропозиція була оцінена у 3,44 млрд доларів, франко-італійська – у 4,4 млрд, американська – у 4,5 млрд, а російська – аж у 8,8 млрд доларів! Попри те, що з точки зору бойових характеристик турецькі військові найвище оцінили саме С-300ВМ, а росіяни запропонували знизити ціну до 5,2 млрд (за рахунок зменшення кількості ракет), російську пропозицію відсіяли одразу.

Не влаштовувала турків і американська пропозиція: вона передбачала не прямий комерційний продаж, а продаж за програмою FMS, що пов’язувалось з ризиками недотримання термінів поставок. Та все ж з політичних міркувань американську пропозицію допустили до другого туру. Тут крім ціни брався до уваги ще й трансфер технологій.

Турки вимагали щонайменше 50%. Китайці запропонували 30%, але їхні конкуренти – ще менше («Євросам» – лише 10-12%). Зрештою, у вересні 2013 р. обрали китайську пропозицію.

Оголошення результатів тендеру дало старт потужній дипломатичній кампанії тиску на Туреччину з боку американських урядовців. Вони наголошували на небезпеці інтеграції деяких рішень. Туреччина наполягала на обладнанні ЗРК FD-2000 терміналами системи обміну даними Link 16 – а це потребувало участі китайських фахівців.

Система ж ця є таємною – нагадаю, що з переданих Україні F-16 термінали Link 16 демонтували на вимогу американців… Це ж стосувалось і інтеграції китайських радарів і командних пунктів з системою ППО НАТО. Представники альянсу прямо звинувачували китайців у тому, що електроніка системи FD-2000 має шпигунські бекдори (апаратні і програмні).

Проблеми полягали не тільки в технічній площині – проти низки китайських компаній діяли американські санкції… Зрештою, в листопаді 2015 р. турецька сторона анулювала результати конкурсу. Але програма Hisar-U тривала.

В черговому сезоні турецького серіалу під назвою Hisar-U конкурсу не було. За кілька тижнів після невдалої спроби перевороту в липні 2016 р. президент Ердоган здійснив візит до росії, де росіяни запропонували свій новий виріб – ЗРК С-400. Ердоган прихильно поставився до пропозиції, і в жовтні росіяни надіслали детальну пропозицію.

В лютому 2017 р. міністерство оборони Туреччини офіційно оголосило про вибір С-400, одночасно повідомивши, що цей комплекс діятиме як окремий сегмент і не буде інтегрований в систему ППО НАТО. 11 квітня того ж року був укладений контракт вартістю 2,5 млрд доларів.

Угода передбачала постачання двох дивізіонних комплектів – чотирьох батарей. Комплектація експортного варіанта офіційно не оголошувалась. Однак більшість аналітиків виходять зі штатної організації російського дивізіону С-400.

У такому випадку кожен із двох комплектів може включати:

• командний пункт 55К6Е;
• РЛС виявлення 91Н6Е;
• багатофункціональні РЛС наведення 92Н6Е;
• по дві батареї, а у кожній – до дев’яти пускових установок 5П85ТЕ2/5П85СЕ2.

У пакеті йшли ракети 48Н6Е3 з дальністю пуску до 250 км. Можливо, були поставлені й ракети 40Н6 дальністю 400 км, але підтвердження цьому відсутні.

Постачання систем до Туреччини (повітряним шляхом — літаками Ан-124) почалось у липні 2019 р. і завершилось у 2020-му.

Придбання С-400 обійшлось Туреччині значно дорожче тих коштів, які були сплачені росії: це стало приводом для адміністрації США виключити Туреччину з програми виробництва і закупівель мисливців п’ятої генерації F-35A. У березні 2022 р., після початку широкомасштабної агресії рф проти України, низка американських ЗМІ повідомляла, що США неофіційно вивчали можливість передачі турецьких С-400 Україні.

Однак жодної офіційної пропозиції оприлюднено не було. Питання долі турецьких ЗРК актуалізувалось у 2025–2026 рр., коли з’явились повідомлення, що Туреччина розглядає можливість відмовитися від С-400 задля повернення до програми F-35. росія навіть пропонувала викупити комплекси назад, а у Європі і США обговорювались (на експертному рівні) різні варіанти викупу цих ЗРК для України.

Міністерство національної оборони Туреччини офіційно заявило, що не має жодних планів щодо передачі, продажу чи іншого відчуження С-400, а повідомлення про можливу передачу будь-якій третій країні не відповідають офіційній позиції уряду.

З військово-політичної точки зору передача турецьких С-400 Україні була б взаємовигідною для України та США, оскільки одночасно посилила б українську ППО і допомогла б усунути головну перешкоду для нормалізації американсько-турецького військово-технічного співробітництва. Та практична реалізація такої комбінації наразі є нереальною через позицію турецького уряду.

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9

Приватбанк: 5168 7456 7352 6783