У травні український благодійний фонд «Повернись живим» обʼєднав свої основні проєкти з освіти й підготовки в єдину сутність — Академію ПЖ.

Усього у школах і центрах, які фонд підтримує в межах Академії ПЖ, підготували понад 15 тисяч військовослужбовців.

Про трансформацію освіти й підготовки та виклики в роботі навчальних центрів «Мілітарний» говорив із заступником директора фонду «Повернись живим» Олегом Карпенком.

Напрям підготовки в «Повернись живим»

Розкажіть більше про Академію ПЖ. Із чого почався напрям підготовки у фонді «Повернись живим»?

У 2014 році ми сфокусувалися на закупівлі тепловізорів і почали їх передавати. На певному етапі ми побачили, що недостатньо просто щось закуповувати і передавати — людину треба ще і навчити цим користуватися.

Тоді ми взяли декількох інструкторів, які, власне, їздили по підрозділах або збирали їх в одному місці й навчали користуватися тою чи іншою технікою.

У 2016 році починали з мінної безпеки. Потім з’явився напрямок снайпінгу. Також в нас був наш ARMOR [ред.: тактична система, яка розраховує установки для стрільби із закритих вогневих позицій для артилерії, мінометів та бронетехніки].

У снайпінгу була величезна потреба в армії, але фахівців готували не так багато, як того потребувала війна. Так само зародився напрям тактичної медицини.

Після лютого 2022 року ми зрозуміли, що робота фахівців з підготовки стає менш ефективною — армія з 200–250 тисяч людей стала фактично мільйонною, і десятку інструкторів було малоефективно їздити по такій армії та навчати по 10–20 людей.

Стало зрозуміло, що потрібно долучатися до розбудови навчальних центрів і створювати на їхній базі спроможності, щоб вони могли навчати велику кількість людей. Цей запит актуальний і сьогодні.

Академія ПЖ — це об’єднання наших ключових ініціатив з освіти й підготовки в єдину сутність.

А скільки зараз таких проєктів?

Загалом це дев’ять шкіл і центрів, які ми розбудовуємо на проєктній основі і допомагаємо їм розширювати спроможності. Це тільки ті, які ми дуже активно підтримуємо і в які вкладаємо багато грошей.

Так чи інакше ми взаємодіємо, напевно, з усіма навчальними центрами, з вищими військовими навчальними закладами. Наприклад, десь допомагаємо побудувати клас, десь закуповуємо обладнання, ще десь працюємо з інфраструктурою чи програмою, але не враховуємо це в перелік шкіл і центрів Академії ПЖ.

Як ці школи й центри формалізовані в силах оборони? Ви працюєте з наявними центрами чи створюєте нові?

У 95% випадків це підтримка наявних шкіл і центрів, які вже накопичили багаторічний досвід, але, на жаль, не мають ні інфраструктурних, ні матеріальних спроможностей, щоб здійснювати підготовку на професійному рівні, і не можуть давати те, на що є запит у підрозділах.

Тому переважно ми підтримуємо ті штатні підрозділи, які є у складі Збройних Сил України, зокрема в Сухопутних військах. Але є виняток з правил — це школа БпЛА «Ятаган». Тут ми фактично були долучені до розвитку нової військової частини, яку взяли, так би мовити, під крило і яку далі почали розбудовувати майже з нуля. Тобто Генеральний штаб створив військову частину, а ми доволі швидко підхопили її і почали масштабувати.

Школи підготовки БпЛА, НРК та РЕБ

До речі, ви згадали «Ятаган», чи правда, що з неї були виокремлені школа НРК «Варан» і школа РЕБ SPECTRE?

Так, це фактично похідна. Усе стартувало зі школи для спеціалістів БпЛА. На її базі почали створювати школу підготовки операторів НРК і школу підготовки фахівців РЕБ. Усі їх об’єднали у 155-й навчальний центр, і зараз вони у його складі.

Що стосується школи операторів БпЛА-перехоплювачів «Аркан», то це також підрозділ 155-го навчального центру?

Ні, «Аркан» — це окремий навчальний дивізіон, який наразі існує як один із навчальних підрозділів іншого існуючого центру.

«На досвіді»

«Повернись живим» спільно з Командуванням Сухопутних військ започаткував ініціативу «На досвіді». Як ситуація з інструкторами в цих школах? Чи допомогла ця ініціатива залучити компетентних людей?

«На досвіді» — це спільний проєкт Міністерства оборони, фонду «Повернись живим», платформи Lobby X і Сухопутних військ. Суть проєкту полягала в тому, щоб підсилити декілька навчальних підрозділів у складі Сухопутних військ. Тут мова передусім про школу підготовки інструкторів, до якої ми також дотичні. Ми були фактично ініціаторами того, щоб у складі ЗСУ з’явилася окрема школа підготовки інструкторів, яка навчатиме їх для потреб усіх Збройних Сил.

Коли аналітики Центру ініціатив «Повернись живим» провели дослідження, вони виявили, що в навчальних центрах дуже мало фахових людей на місцях, саме серед інструкторсько-викладацького складу.

Ми зіткнулися з тим, що фактично немає профільного закладу, який готував би інструкторів для навчальних центрів. Тому виступили з ініціативою, презентували Головнокомандувачу ЗСУ Олександру Сирському [ред.: розмова проводилась 16 липня до його відставки] це дослідження, показали йому проблему і спільно вирішили, що потрібно створювати школу підготовки інструкторів.

Повертаючись до проєкту «На досвіді», його ціль — передусім забезпечити інструкторами школу підготовки інструкторів, тобто зробити дієвий механізм, коли люди з бойових підрозділів матимуть змогу й інструмент, щоб переміщуватися в навчальні центри на посади інструкторсько-викладацького складу.

Під час реалізації цього проєкту виявили доволі багато слабких місць, які фактично створюють перепони для того, щоб люди зі своїх підрозділів переходили в навчальні.

Ми допомогли перевести буквально декілька десятків людей, яких відібрали за низкою критеріїв.

Це було доволі складно, бо все звелося до ручного вирішення проблем. Тобто в нас немає ні цифрового, ні жодного іншого інструменту, який дозволив би максимально швидко це робити.

Чи отримали ми бажану кількість інструкторів за допомогою цього проєкту — швидше ні. Але це дало нам змогу зрозуміти проблематику, з якою потрібно працювати в майбутньому, і те, яким має бути цей інструмент. Зараз ми якраз на етапі його розробки, щоб дати можливість переміщувати людей з бойового підрозділу в навчальний.

Адвокація потреб підготовки

Ви порушили питання щодо підготовки, переміщення особового складу. Чи є можливість адвокації цих питань з Кабміном та Міноборони?

Ми заходимо в той чи інший навчальний центр, але фактично теж не маємо колосального досвіду у створенні навчальних центрів у складі Збройних Сил України.

Проблем багато, ми не здатні вирішити всі. Тому беремо частинами. Починали з матеріального забезпечення: закупили симулятори, витратні матеріали, ноутбуки, джерела живлення, потрібні радіостанції, «Мавіки», FPV-дрони тощо. Коли розуміємо, що школа має необхідні спроможності, щоб готувати ту кількість людей, яку для них генерує Генеральний штаб, переходимо до інших площин. Наприклад, інфраструктура: проживання, навчальні класи, укриття, банно-пральні комплекси, туалети та душові.

Коли розуміємо, що з погляду матеріального забезпечення й інфраструктури тепер все добре, можемо переходити далі.

Потім стикаємося з укомплектованістю особовим складом, зокрема інструкторсько-викладацьким. І ми починаємо думати, як вирішити цю проблему в тих чи інших навчальних центрах. Ми розуміємо, що є певна кількість рот підготовки і їхня укомплектованість. Складаємо необхідний список людей, відбираємо цих людей, шукаємо в армії і пробуємо потроху переміщувати в навчальні центри. У такий спосіб комплектуємо необхідною кількістю інструкторів. Далі повертаємося до питання їхнього грошового забезпечення. Це верхньорівнева проблема, на яку ми, на жаль, не маємо великого впливу.

Ми знаємо про цю проблему, бо інструктор переміщується з бойового підрозділу, де він отримував пропорційно нерівні гроші в порівнянні з тим, що буде в навчальному центрі. Подекуди людина отримує там у 2–3 рази менше. Це теж впливає, бо не всі люди хочуть тоді переміщуватися, змінювати підрозділ, бо можуть у своїй бригаді навчати якусь кількість людей, отримувати всі виплати, які передбачені різними постановами, наказами.

Як це можна змінити?

У нас є низка активних треків, де у взаємодії з командою Міністерства оборони, яка була у Михайла Федорова, ми працювали з питаннями грошового забезпечення інструкторсько-викладацького складу.

Якби залишилася команда МО, з якою ми почали це робити, то, можливо, рішення було б значно швидшим. Ми вже були на фінальному етапі, була розроблена певна концепція того, яким має бути грошове забезпечення інструкторсько-викладацького складу. Завдання було — збільшити їм грошове забезпечення, бо інакше люди не мають мотивації переміщуватися і якісно навчати. Це впливає буквально на все.
Зараз чекаємо на нову команду Міністерства оборони. Сподіваюсь, що ця ініціатива продовжується. Коли навколо інструктора створена така екосистема, де в нього є матеріальна база, належне грошове забезпечення, інфраструктура, — якість його підготовки зростає в рази.

Дріл-сержанти в українській армії

До речі, питання, яке виникло по ходу: здається, Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський згадував, що в Україні будуть створені такі посади, як дріл-сержанти∗, за прикладом американської армії. Чи це якось корелюється саме зі школою підготовки інструкторів?

Трохи корелюється. Поняття дріл-сержанта виникло через те, що на самого інструктора дуже велике навантаження. Він фактично цілодобово перебуває зі своїм особовим складом: з ними прокидається, робить зарядку, веде їх на заняття, навчає, потім веде їх на обід, після обіду з ними знову навчається. Це людина, яка фактично керує підрозділом, менеджерить його на своєму рівні.

Потрібно було забрати побутовий складник, щоб інструктор займався суто навчанням. Він має навчати, а решту часу готуватися до наступного заняття.

∗ Термін походить від англійського drill sergeant («інструктор зі стройової та інтенсивної підготовки»).

Базова загальновійськова підготовка

Питання стосовно проведення базової загальновійськової підготовки. Чи є серед шкіл Академії ПЖ саме ті, що проводять БЗВП? Чи кожна з них може проводити БЗВП?

Є декілька рівнів підготовки. БЗВП — це нульовий рівень. Це точка входу для новобранця, який потрапляє в армію, що завершується отриманням військово-облікової спеціальності ВОС-100.

Далі люди з ВОС-100 розподіляються на ті чи інші напрями: хтось іде в піхоту, когось командир призначає на посаду оператора БпЛА, когось — на якусь іншу посаду. Тобто школи Академії ПЖ — це школи фахової підготовки. Таку підготовку не проходять новобранці. У школу фахової підготовки — чи то «Ятаган», чи «Аркан», чи «Варан», чи школа підготовки інструкторів — прибувають люди, які вже мають базу і якийсь час служать. Там вони здобуватимуть свою першу спеціальність в армії.

Але на базі навчальних центрів також проводять базову загальновійськову підготовку. Вона інколи існує на базі непрофільних навчальних шкіл. Наприклад, у нас у складі якогось навчального центру є танковий навчальний підрозділ, який має готувати операторів чи механіків-водіїв танків. Але оскільки потреба в цьому недостатньо велика, їм додатково доручають один або два батальйони, які будуть займатися базовою загальновійськовою підготовкою. Така сама історія, наприклад, зі школою підготовки снайперів. У них є дуже чіткий, зрозумілий профіль — вони готують снайперів. Але їм додатково доручають мати у своєму складі ще батальйон БЗВП.

Тобто вони користуються інфраструктурою, матбазою, які є в наявних школах, так?

Так. Це, на жаль, не дуже хороший прецедент, але такі дії вимушені, оскільки нам не вистачає наявних підрозділів БЗВП, щоб покривати всіх новобранців, яких призвали в армію.

Вишкіл капітанів

Перейдемо до Вишколу капітанів. На відміну від згаданого, це вже все-таки підготовка чи навіть навчання офіцерської ланки, на відміну від попередніх — солдатів, сержантів. Яка зараз ситуація з Вишколом капітанів?

Вишкіл капітанів — це курс професійної військової освіти для офіцерів, у якому є певна вертикаль, що складається з L-курсів (L-1, L-2, L-3, L-4 і L-5)∗.

∗Багаторівнева система L-курсів (L1–L5) — нова складова частина структури військової освіти для офіцерського складу Збройних Сил України та інших складників Сил оборони для здобуття тактичного, оперативного та стратегічного рівнів військової освіти.

Ми розвиваємо курс L-1C на Вишколі капітанів, який зародився ще на базі ТрО у 2022 році. Його мета — готувати командирів рот і офіцерів бойового управління ланки рівня батальйону.

Зараз маємо чотири курси на рік, тривалістю в середньому по три місяці. Це орієнтовно 100 людей на один курс. Замовником залишаються передусім Сили територіальної оборони. Окрім цього, долучаються офіцери з інших родів і видів військ — Сухопутні війська, ДШВ, ССО, Морська піхота. Були представники Національної гвардії, Нацполу та інших структур.

За весь час ми підготували приблизно 1200 офіцерів. Це точно не задовольняє всю потребу, адже кількість офіцерів цієї ланки та низки інших ланок, які потрібно готувати, достатньо велика. Бо коли людина отримує офіцерські погони, вона здебільшого йде на посаду командира взводу. Це один рівень підготовки. Посада командира роти — це вже інший рівень підготовки. Далі командир батальйону або його заступник і так далі. Зараз Вишкіл капітанів на стадії масштабування.

Хто викладає у Вишколі капітанів?

Ми в процесі налагодження такого системного підходу, коли інструктори на регулярній основі отримують досвід у бойових підрозділах. Це непогано працює. Люди їздять у відрядження в бойові підрозділи, де проходять стажування, обмінюються досвідом, отримують нову інформацію з поля бою.

Знання інструктора живуть максимум пів року, після цього потрібно отримувати свіжу інформацію з поля бою. Особливо тоді, коли це щось специфічне, як НРК, БпЛА тощо.
Інструктори Вишколу капітанів їздили до Великої Британії для обміну досвідом. Зараз ми думаємо про інші країни, де також можна запровадити таку практику.

Перевага Вишколу капітанів у тому, що ця програма не стала — вона постійно адаптується. Фактично з фронту прибувають бойові командири підрозділів, рот, які діляться власним досвідом. І цей досвід враховують, щоб адаптувати або поміняти програму.

Базу на рівні MDMP, after action review тощо ми зберігаємо, але наповнення постійно адаптується і постійно змінюється — завдяки ротації, обміну досвідом з наявними слухачами і міжнародному досвіду.

Завдяки цьому програма підготовки вишколу 2022 і 2026 року — це абсолютно різні програми.