7-8 липня 2026 року Анкара вдруге в історії Альянсу приймає саміт НАТО. Попри те, що приймаюча країна саміту погоджується заздалегідь у порядку ротації, проведення зустрічі вищого рівня в Анкарі відбувається в момент послідовного розширення військово-політичної співпраці між Туреччиною та Сполученими Штатами.

За цим зближенням стоїть чинник, який здебільшого залишається поза увагою експертів, але саме він виводить Туреччину в зону особливого стратегічного інтересу Вашингтону. Анкара виявилася потрібною США одразу у поточному циклі глобального протистояння з Китаєм і в наступному, де головним викликом для відкритого світу стає стрімке поширення ісламської динаміки.

Здатність діяти на обох напрямах перетворює Туреччину з традиційного партнера по НАТО на опору довгострокового американського розрахунку в регіоні. Це зближення зумовлене докорінною перебудовою моделі американської присутності на Близькому Сході.

Ізраїль, монархії Перської Затоки і курдські формування десятиліттями забезпечували США проекцію впливу на Близький Схід, проте після операції «Епічна лють» кожна з цих опор стала дисфункціональною.

Криза наявних моделей взаємодії між Сполученими Штатами і партнерами на Близькому Сході відкрила турецькому уряду вікно можливостей. Анкара нарощує пантюркістську регіональну динаміку, вмонтовує неоосманську модель впливу в держави колишньої Османської імперії та закріплюється в Азербайджані й Центральній Азії.

Послаблення Росії та Ірану, колапс режиму Асада і часткова втрата боєздатності проіранською «шиїтською віссю» відкрили Туреччині та її ключовому молодшому партнерові Азербайджану шлях до переформатування балансу сил на Близькому Сході і в Північній Африці.

Зростання турецького впливу контрастує зі стратегічним занепадом Ізраїлю. Попри діаспору, фінансові важелі та десятиліття вбудованості в американську політику, Єрусалим щораз менше синхронізував власні кроки з політичними потребами Вашингтона, і операція «Епічна лють» оформила розходження, яке визрівало роками.

Дії ізраїльського уряду, зорієнтовані на використання короткого вікна можливостей для тиску на Іран, оберталися для команди Трампа відчутними електоральними втратами, а сам Єрусалим переставав зважати на те, якою ціною ця лінія дається його головному союзнику.

У межах реалістичного підходу, на якому ґрунтується американська зовнішня політика, навіть найтісніший партнер втрачає цінність, щойно починає завдавати системної шкоди інтересам Вашингтона й з’являється більш самодостатня альтернатива.

Американська підтримка Єрусалиму збережеться, проте стане обмеженішою, а найпотужніша лобістська структура, Американо-ізраїльський комітет громадських зв’язків (AIPAC), на найближчі один-два електоральні цикли втрачає частину впливу.

Такою альтернативою стає Туреччина як ресурсна й автономна сила з потужною армією та керованим суспільством, тоді як від Ізраїлю Вашингтон готовий поступово дистанціюватися.

Розширення турецької мережі впливу робить Анкару опорою американської моделі делегованої регіональної присутності, що вивільняє ресурси США для інших напрямів. Координація сторін має тактичний характер. Туреччина діє автономно від Вашингтона у відносинах з автократичною віссю, проте звуження інших опор змушує Білий дім спиратися на Анкару, здатну взяти на себе частину завдань із протидії автократичній осі в регіоні.

Анкара забезпечує себе ресурсами й озброєнням, а тому не потребує зовнішнього утримання, на якому трималися попередні партнерства Вашингтона в регіоні.

До цієї самодостатності додається місце Туреччини в наступному геополітичному циклі, виклик у якому формує ісламська геополітична динаміка, частина якої діє поза цим розрахунком і ставить релігійну мотивацію вище за економічну вигоду. На цьому напрямі Туреччина, що поєднує світську державність із впливом у мусульманському світі, стає для Вашингтона ключовим партнером у стратегії впливу на архітектуру ісламської динаміки.

Ще один потенційний важіль Анкари формує спорідненість з уйгурами, тюркським народом Сіньцзяну, чия найбільша діаспора поза Центральною Азією мешкає в Туреччині. Пекін розглядає цю спорідненість як довгострокову вразливість, оскільки репресії проти майже дванадцятимільйонного уйгурського населення роблять регіон чутливим до зовнішнього впливу з опорою на спільну ідентичність.

Анкара заради економічних зв’язків із КНР скоротила підтримку уйгурської спільноти, проте в довгостроковому плануванні сама потенційна наявність цього важеля вирізняє Туреччину з-поміж інших ісламських держав.

Вашингтон формує нову мережу партнерств для просування власних інтересів на Близькому Сході

Ізраїль став менш придатною опорою американської близькосхідної стратегії передусім через падіння підтримки дій уряду Нетаньяху серед американських виборців, що вперше в історії двосторонніх відносин надає Білому дому підстави для перегляду формату взаємодії з Єрусалимом.

На початку 2026 року частка американців, більш прихильних до Палестини, сягнула близько 40% — утричі більше, ніж у 2013 році.

Серед демократів підтримка Ізраїлю впала з 34% у 2023 році до 13% у 2026-му, серед незалежних виборців за 2025–2026 роки знизилася на 12 пунктів до історичного мінімуму, а серед республіканців опустилася до мінімуму з 2004 року.

Невдоволення американських виборців тим, як Ізраїль веде військову кампанію, і падіння популярності ізраїльського уряду сформували в частини суспільства уявлення про надмірну залежність Білого дому від Єрусалиму.

52% опитаних американців зазначили, що ізраїльський уряд впливав на рішення Білого дому про початок операції «Епічна лють», а 47% заявили, що президентська адміністрація надмірно підтримує Ізраїль.

Падіння підтримки Ізраїлю перетворює тісну асоціацію з урядом Нетаньяху на електоральний ризик для республіканців перед проміжними виборами.

Перегляд відносин із Єрусалимом означає історичний злам: уперше від проголошення незалежності Ізраїлю у 1948 році сам принцип американської підтримки піддається ревізії.

Модель майже безумовної військово-політичної підтримки, яка десятиліттями послаблювала стимули Ізраїлю узгоджувати власні рішення з інтересами США, у 2026 році поступилася місцем прямій критиці уряду Нетаньяху з боку Білого дому та демонстративному дистанціюванню від найбільш суперечливих кроків Єрусалиму.

Практичним проявом цього перегляду стали публічні сигнали з боку найвищого керівництва США. Віцепрезидент Венс 18 червня публічно розмежував право Ізраїлю на самооборону і удари по цивільних районах Бейрута, а Трамп наступного дня зробив заяви, покликані втримати ізраїльський уряд від подальшої ескалації в Лівані.

Обмежена критика кабінету Нетаньяху надає Білому дому змогу відновити підтримку частини поміркованих виборців і прихильників MAGA-руху, проте водночас послаблює механізм проекції впливу США на Близькому Сході.

Суспільний запит на перегляд відносин збережеться і за наступної адміністрації незалежно від її партійної належності, тож Єрусалим більше не може розраховувати на передбачуваність американської підтримки.

Втрата Ізраїлем ролі опорного партнера не компенсується монархіями Затоки. Держави Перської Затоки не готові стати головною опорою американської присутності, бо операція “Епічна лють” ударила по їхній безпеці й економіці та знизила довіру місцевих суспільств до США.

Десятиліттями США надавали монархіям безпекову парасолю, посередництво в кризах і доступ до найсучаснішого озброєння в обмін на політичну лояльність і стабільність енергетичних поставок, а дороговартісні збройні контракти закріплювали цей обмін.

Протягом 2009-2024 років Саудівська Аравія придбала збройну продукцію США на суму $110 млрд, посівши перше місце серед усіх її покупців. Під час візиту Трампа на Близький Схід у 2025 році США і Саудівська Аравія узгодили продаж Вашингтоном озброєнь на $142 млрд, що стало найбільшою угодою про оборонну співпрацю в американській історії. До п’ятірки найбільших імпортерів американської зброї увійшли також Катар та ОАЕ.

Операція проти режиму аятол показала обмеження моделі, у якій закупівлі підміняли повноцінну архітектуру захисту. Саудівська Аравія за перші одинадцять днів конфлікту витратила близько двох третин запасу з приблизно 730 перехоплювачів PAC-3 MSE для комплексів Patriot, проте надійного прикриття критичних об’єктів від іранських ударів не досягла.

Свідченням обмеженої ефективності безпекового партнерства зі США стала нездатність Вашингтона забезпечити належний захист власній авіації, розташованій на аеродромах держав Затоки.

До травня 2026 року на аеродромах Затоки було втрачено та пошкоджено 42 американські військові літаки, які вчасно не розосередилися під загрозою ударів. Вашингтон десятиліттями продавав монархіям протиповітряну оборону, розвідку, логістику й системи управління єдиним пакетом, який мав гарантувати захист, і регулярні атаки на авіабази та логістичні вузли CENTCOM переконали держави Затоки, що комерційний бік американських пропозицій переважає їхню реальну захисну спроможність.

Недовіра до американських гарантій обмежила готовність монархій перебирати на себе роль основного каналу розповсюдження американського впливу в регіоні.

Проведене протягом 2025 року опитування 40 тисяч осіб у 15 близькосхідних країнах засвідчило, що 77% респондентів вважають політику США загрозою регіональній безпеці.

Зацікавленість держав Затоки у збереженні стриманої позиції щодо Ірану та недовіра місцевого населення до політики США спонукали монархії регіону відмовити Вашингтону у використанні свого повітряного простору для ударів по Ірану.

Після презентації американо-іранського меморандуму про припинення вогню Саудівська Аравія відхилила пропозицію США долучити арабські держави до фінансування відновлення іранської економіки.

Вашингтон розраховував розгорнути масштабну програму відбудови, кошти якої значною мірою залучали б американські компанії, проте монархії відмовилися брати на себе цей тягар, що стало ще одним свідченням їхнього небажання фінансувати регіональні ініціативи США.

Ця стриманість спиралася на досвід відбудови Гази. У лютому 2026 року ОАЕ, Катар, Саудівська Аравія та Кувейт пообіцяли американській «Раді миру» щонайменше по $1 млрд кожна, проте до травня переказали близько одного відсотка заявлених сум, і цей епізод закріпив за монархіями обережність щодо нових зобов’язань перед регіональними проектами США.

Економічні наслідки операції проти режиму аятол також обмежили готовність монархій брати на себе додаткові регіональні функції. Кампанія проти Ірану прискорила відплив капіталу, оскільки удари по нафтовій і цивільній інфраструктурі позбавили Затоку статусу безпечного напрямку для інвестицій.

Відновлення пошкодженої енергетичної інфраструктури регіону коштуватиме понад $25 млрд, а за оцінками МВФ і Bloomberg з березня по червень 2026 року з ринків Затоки було виведено від $180 до $220 млрд.

Звуження фінансової бази позбавляє монархії ресурсів для регіональних зобов’язань, а втрата інвестиційної привабливості додатково знижує цінність Затоки для Вашингтона як опори американської присутності.

Ще одним союзником, який утратив роль каналу збереження американського впливу, стали курдські формування в Сирії. США дозволили сирійським військовим розпочати операцію на територіях, що контролювалися курдами, внаслідок домовленості між Вашингтоном і Анкарою.

У січні 2026 року підконтрольна уряду аш-Шараа сирійська армія зайняла до 80% території курдської автономії, а укладена між Дамаском та курдськими Сирійськими демократичними силами (СДС) угода зобов’язала СДС передати Ракку і Дейр-ез-Зор під контроль центрального уряду.

Заява спецпосланника США Тома Баррака засвідчила, що Вашингтон підтримав позицію Дамаска й звузив співпрацю із СДС. Формально підставою стала зміна воєнної ситуації. Це стало можливим тому, що США, зацікавлені у зближенні з Туреччиною, згорнули колишній рівень підтримки СДС, який роками стримував будь-які спроби посягнути на курдські позиції.

Підконтрольні курдам райони північно-східної Сирії роками залишалися джерелом нафти, яка під наглядом американських безпекових структур вивозилася в сирому вигляді й фінансувала окремі напрями американської присутності в регіоні.

Згортання курдського проєкту позбавляло цієї ресурсної опори і СДС, і структури всередині американського безпекового блоку, тож домовленість із Анкарою одночасно розв’язувала для команди Трампа завдання консолідації контролю над ними та ліквідації їхньої фінансової автономії від Білого дому.

Водночас збереження автономії Іракського Курдистану та американська військова присутність там залишають Вашингтону змогу повернутися до курдського питання як інструмента тиску на Анкару в разі невиправдання очікувань від нинішньої взаємодії Білого дому з урядом Ердогана.

Стрімке зростання впливу Туреччини в регіоні змушує США переосмислити її роль як регіонального партнера

Туреччина вже розбудувала мережу впливу одразу в кількох регіонах, і Вашингтон прагне спертися на неї, замість самотужки відновлювати втрачені важелі впливу на Передню Азію.

Заповнюючи вакуум впливу після послаблення позицій Росії та Ірану у Закавказзі і на Близькому Сході, Туреччина вмонтовується у роль безпекового та дипломатичного посередника для місцевих урядів, отримуючи натомість вигоду від нових транспортних маршрутів та роль у видобутку корисних копалин.

У найважливіших для безпеки держави прикордонних регіонах Анкара створює буферні зони, що використовуються як плацдарм для розширення турецького впливу першочергово на південь від країни.

У Сирії Туреччина здобула становище головного зовнішнього гаранта нового уряду, що відкриває їй доступ до ринку відбудови і надає змогу утримувати збройну присутність уздовж власного кордону.

Восени 2025 року, попри завершення основної фази громадянської війни в Сирії, турецький парламент продовжив дозвіл на проведення військових операцій Анкари у Сирії та Іраку щонайменше до 2028 року.

Адміністрація Аш-Шараа орієнтується на Анкару в економічних та інвестиційних проектах, у розвитку двосторонньої торгівлі і в дипломатичній підтримці на міжнародних переговорних процесах. Модель нерівнозначної двосторонньої торгівлі між Анкарою та Дамаском, що за перші сім місяців 2025 року сягнула $1,9 млрд, поступово закріплює за Сирією роль одного з ринків збуту Туреччини.

З метою закріпити домінування своєї продукції на сирійських ринках, Туреччина ініціювала створення з урядом аш-Шараа Спільного економічного та торговельного комітету, а турецькі компанії заявили про прагнення отримати частку у ринку реконструкції Сирії, який наразі оцінюється в $400 млрд.

Дипломатичну протекцію Анкара конвертувала у скасування значної частини антисирійських санкцій після перемовин президентів і міністрів закордонних справ США і Туреччини у травні 2025 року, що зменшило бар’єри для повернення західного капіталу в країну.

Економічна, військова та дипломатична протекція перетворили Дамаск на опорний плацдарм турецької регіональної динаміки, через яку вплив Анкари поширюється у Ліван, що межує із Сирією.

Збройна кампанія Ізраїлю проти «Хезболли», що триває з 2024 року, знищила значну частину військово-політичного керівництва угрупування, командні центри бойовиків, склади та місця виробництва зброї.

Колапс режиму Асада та подальші збройні кампанії США та Ізраїлю проти режиму аятол призвели до блокування іранських постачань зброї, спорядження та коштів, які раніше систематично надходили до «Хезболли» через сирійську територію.

Попри те, що ініційований Білим домом та підтриманий урядом Лівану процес роззброєння «Хезболли» загальмувався, послаблення координації та логістики ліванського шиїтського угрупування призводить до формування вакууму політичного впливу, який інтенсивно заповнюється Туреччиною.

Анкара закріплює за собою роль зовнішнього арбітра в країні, де раніше домінував іранський вплив. Протягом 2025-2026 років керівництво Туреччини та Лівану активізувало дипломатичні контакти, а теза Ердогана про те, що безпека Туреччини визначається ситуацією в Алеппо, Дамаску і Бейруті, зафіксувала пріоритетність цього напряму в турецькій стратегії.

У Лівані Анкара поєднує дипломатичне посередництво, логістичні проекти та обмежену збройну присутність. Турецький контингент двадцять років діє у складі Тимчасових сил ООН (UNIFIL), а урядові пропозиції передбачають перетворення Бейрута на близькосхідний логістичний хаб для турецьких вантажів. Першочерговим завданням Анкари стає посилення безпеки Лівану, основним гарантом якої розраховує стати саме Туреччина.

Закріпившись на близькосхідному напрямі, Анкара розгортає власну мережу на півночі. У Закавказзі Туреччина розбудовує транзитний вузол, що з’єднує близькосхідний театр із центральноазійським через азербайджанську та вірменську території.

Надійність та передбачуваність логістичних маршрутів через Закавказзя та Каспій вимагала від Туреччини побудови тісніших взаємин із Азербайджаном, ліквідації регіонального джерела нестабільності у Карабасі та відновлення політичних і торговельно-економічних контактів із Вірменією.

Протягом першої половини 2020-х років уряд Ердогана досяг кожної із поставлених цілей. Туреччина закріпила партнерство з Азербайджаном на основі Шушинської декларації 2021 року, забезпечила перехід азербайджанської армії на стандарти НАТО під керівництвом турецьких радників і здобула вплив на Зангезурський коридор після парафування азербайджансько-вірменської мирної угоди та створення транзитного маршруту TRIPP.

Нормалізація відносин з Вірменією в межах ініціативи «Перехрестя миру» відкрила турецьку залізницю для вірменського експорту, а відновлення комунікацій через Вірменію та Азербайджан перетворює Закавказзя на з’єднувальну ланку між близькосхідним і центральноазійським напрямами турецької експансії.

Активізація торговельних зв’язків через Зангезурський коридор і Транскаспійський міжнародний транспортний маршрут призвела до зростання річного обсягу торгівлі між Туреччиною та центральноазійськими країнами з $6 млрд у 2018 році до $14,5 млрд у 2025 році.

Протягом 2016-2024 років турецькі інвестиції в регіоні збільшилися у 2,5 рази, а кількість турецьких компаній, що працюють у регіоні, зросла за цей час з 4000 до 7000.

Перетворивши Центральну Азію на один із пріоритетних напрямків для своїх капіталовкладень та забезпечивши стабільність торговельних маршрутів на Кавказі, Туреччина отримала додаткові важелі впливу для залучення держав Середнього Сходу у власну політичну динаміку через взаємні енергетичні інтереси.

Переговори про експорт туркменського газу Трансанатолійським трубопроводом (TANAP) передбачають подвоєння його потужності з 16 до 32 млрд кубометрів, а проект Транскаспійського зеленого енергетичного коридору має з’єднати центральноазійські електромережі з Азербайджаном для експорту електроенергії до Туреччини та Європи.

Потреба в нових джерелах енергоносіїв виводить турецьку експансію на Африканський континент. Туреччина покриває власним видобутком лише 18% внутрішнього споживання нафти, тому турецький капітал розширює видобуток у країнах зі слабкими інституціями та недостатнім матеріально-технічним забезпеченням.

За угодою 2024 року між Турецькою нафтовою корпорацією та Сомалійським нафтовим управлінням Анкара забезпечила собі до 90% доходів від майбутнього видобутку на сомалійському шельфі, де турецькі судна вже ведуть глибоководне буріння. Громадянська війна і слабкість центральної влади загрожують цим інтересам, тому Туреччина розширює військову присутність у Сомалі, захищаючи майбутній нафтовидобуток і вплив на торговельні шляхи Індійського океану та Аденської затоки.

Наприкінці січня 2026 року Анкара розгорнула винищувачі F-16 у Сомалі, парламент Туреччини схвалив продовження мандату турецьких військово-морських сил у територіальних водах африканської країни, а Рада національної безпеки офіційно надала Сомалі статус стратегічного пріоритету.

Існування найбільшої закордонної військової бази TURKSOM у Могадішо, фінансова допомога Сомалі і блокування визнання Сомаліленду убезпечують турецькі активи в портах і енергетиці.

Сомалійський напрям став одним із найгостріших у загостренні суперництва Туреччини з Ізраїлем. 26 грудня 2025 року Ізраїль першим у світі визнав незалежність самопроголошеного Сомаліленду на півночі Сомалі.

Для Анкари визнання стало прямим викликом, оскільки воно підривало авторитет сомалійського федерального уряду, головним зовнішнім гарантом якого виступає саме Туреччина, і послаблювало її позиції у стратегічно важливому басейні Червоного моря.

Анкара очолила регіональний спротив цьому кроку, разом із Сомалі, Єгиптом і Джибуті засудивши ізраїльське рішення й наростивши власну військову та економічну присутність у Могадішо.

Розширення турецької присутності в Африці, Закавказзі й на Близькому Сході неминуче множить точки прямого зіткнення інтересів Анкари та Ізраїлю.

У міру того як Туреччина займає регіони, де раніше діяли ізраїльські безпекові й економічні зв’язки, Єрусалим втрачає частину напрацьованих партнерств і змушений активніше шукати нові опори. Показовим є азербайджанський напрям, де Ізраїль тривалий час вибудовував тісну співпрацю, а тепер конкурує за вплив зі значно потужнішою турецькою мережею.

Окрема програма дій США в Лівії стає можливою завдяки Туреччині
Запит Анкари на стабільність та передбачуваність Лівії, що є основою для подальшого закріплення впливу турецького капіталу на її території, зумовив прагнення США відпрацювати модель координації з Туреччиною через посередництво між ворогуючими збройними угрупуваннями саме в цій країні.

Уряд Абдельхаміда Дбейби в Тріполі утримує контроль над заходом країни завдяки турецькій військовій підтримці, що охоплює безпілотники, військових радників та сирійських найманців.

Зі свого боку, триполітанський уряд у 2019 році уклав із Туреччиною угоду про розмежування економічних зон у Східному Середземномор’ї, що збільшило акваторію Туреччини, дозволивши Анкарі активізувати сейсморозвідку та буріння в регіоні, а також заклало основу для потенційних турецько-лівійських енергетичних проектів.

Укладення морської угоди паралельно з Меморандумом про військову співпрацю Туреччини та Лівії дозволило зупинити наступ антиурядових сил на столицю країни та закріпити економічну присутність Анкари на Заході Лівії.

Водночас масштабування турецьких економічних проектів в Лівії стримується непідконтрольністю східних районів країни центральному уряду.

Більша частина території держави управляється очолюваною Халіфою Хафтаром Лівійською національною армією (ЛНА), яка спирається на російську збройну присутність.

Після невдалого наступу на Тріполі у 2019-2020 роках роль ЛНА звелася до постійної дестабілізації країни через блокади нафтових терміналів та ініціювання внутрішніх конфліктів, що відповідало інтересам автократичної осі та зберігало ризик для турецьких інвестицій у лівійський нафтогазовий сектор, електроенергетику і порти.

США, що до 2025 року утримувалися від безпосереднього втручання в лівійський конфлікт, вдалися до зміни своєї стратегії, активізувавши прямі контакти з ЛНА задля виведення угрупування Хафтара з-під виключного впливу автократичної осі.

22 червня 2026 року в Каїрі відбулася зустріч радника президента США з питань Африки Масада Булоса із заступником командувача Лівійської національної армії Саддамом Хафтаром, а 29 червня Хафтар-молодший прибув до Вашингтона на переговори з Держсекретарем Рубіо.

У 2026 році AFRICOM організувало на території Лівії проведення військових навчань Flintlock, участь у яких уперше спільно взяли підконтрольні уряду в Тріполі збройні сили та ЛНА.

Через організацію спільних військових маневрів, модерацію переговорів між тріполітанським урядом та Саддамом Хафтаром, а також посередництво в підписанні першого за десять років єдиного національного бюджету США здійснюють інтеграцію сходу Лівії у військово-політичну систему Лівії.

Вашингтон пропонує родині Хафтарів вагому політичну роль у майбутньому єдиному уряді в обмін на обмеження російського та китайського впливу, та розраховує, що після реалізації цієї домовленості сили Хафтара перестануть бути джерелом дестабілізації країни.

Мінімізація військово-політичної нестабільності безпосередньо убезпечує інтереси турецького капіталу в Лівії. Компанія Turkish Petroleum отримала 40% у двох лівійських нафтогазових блоках, турецькі підрядники ведуть проекти реконструкції на заході і сході країни, а постачання безпілотників Bayraktar TB2 закріпило військову присутність Анкари на південному узбережжі Середземного моря.

Американське посередництво в Лівії формує прийнятну для США і Туреччини модель безпеки, оскільки план об’єднання країни через розподіл влади між урядом Дбейби та родиною Хафтара усуває загрозу відновлення бойових дій, що обмежувала повноцінне розгортання турецьких капіталовкладень.

Наявні в Лівії паливні запаси надають Вашингтону важіль впливу на глобальний енергетичний ринок. До громадянської війни Лівія експортувала близько 2,5 мільйона барелів нафти на добу, і консолідація країни закладає умови для повернення цих обсягів на світовий ринок.

Після підписання єдиного лівійського бюджету у квітні 2026 року США гарантували відновлення й безпеку видобутку нафти Національною нафтовою корпорацією Лівії, а американські енергетичні компанії ConocoPhillips та Chevron підписали нові інвестиційні угоди, дія яких поширюється зокрема на контрольовані ЛНА нафтові родовища.

Цю можливість Вашингтону значною мірою відкрила Туреччина, оскільки саме турецька підтримка триполітанського уряду й закріплення Анкари на заході країни створили умови для об’єднання Лівії та повернення її нафти на світовий ринок.

Відновлення повноцінного нафтовидобутку однією з найбагатших на паливні ресурси країн світу сприятиме зниженню нафтових цін і послабить вплив паливної кризи в Перській Затоці на держави демократичного блоку.

Лівія стає ще одним фізично відчутним прикладом того, як турецька експансія приносить Вашингтону прямий матеріальний зиск. Саме здатність Анкари конвертувати власну регіональну присутність у конкретні економічні можливості для США вигідно вирізняє її на тлі Ізраїлю, партнерство з яким дедалі частіше обертається для Вашингтона витратами.

Водночас інвестиції американських корпорацій у лівійський сектор вуглеводнів є частиною ширшої стратегії закріплення американського впливу на ключові регіони видобутку і маршрути транспортування енергоносіїв.

У сукупності такі важелі надають Вашингтону здатність коригувати світові ціни і маршрути постачання, що перетворюється на непрямий інструмент тиску США на КНР, чия економіка лишається залежною від імпорту енергоносіїв.

Внутрішня стабільність Туреччини перетворює уряд Ердогана на передбачуваного партнера

Цінність Туреччини як довгострокового партнера для Вашингтона підкріплюється передбачуваністю її політичної системи, у якій ризик раптової зміни зовнішньополітичного курсу зведений до мінімуму.

Від початку свого президентства Ердоган зміцнив владу шляхом послаблення опозиції через нейтралізацію військового заколоту 2016 року, засудження мера Стамбула Екрема Імамоглу в 2025 році та приборкання масових протестів.

Попри те, що політичні опоненти Ердогана діють неузгоджено і не мають засобів для консолідації громадськості проти чинної влади, турецька молодь лишається найбільш опозиційною групою в суспільстві, що підтримує демократизацію країни та її зближення з ЄС.

Понад 72% молоді прагнуть жити у світській державі європейського зразка, а понад 60% готові емігрувати. Проте настрої молоді та заможнішого міського населення не конвертуються у політичні зміни, оскільки чинна система обмежує здатність опозиції впливати на ухвалення рішень.

Для Білого дому стабільність влади Ердогана та незмінність курсу турецького уряду перетворюють Анкару на передбачуваного довгострокового партнера.

Відсутність ризику суттєвої зміни зовнішньополітичних пріоритетів Анкари внаслідок виборів дозволяє Вашингтону інтегрувати Туреччину в тривалу стратегію проекції впливу США на близькосхідний регіон.

Зближення США з Туреччиною активізується в момент, коли Вашингтон вичерпав традиційні способи проекції свого впливу на Близькому Сході.

Оскільки стратегія опори на союзників, що поділяли американські стратегічні цілі, вичерпала себе, Вашингтон переходить до партнерства з регіональною політичною силою, яка має власний порядок денний і будує самостійну систему впливу. Обрана модель дозволяє США зберегти присутність у регіоні з меншими витратами ресурсів, потрібних Вашингтону для реалізації геополітичних інтересів за межами Близького Сходу.

За цим вибором проглядає розрахунок, орієнтований на наступний геополітичний цикл, головним викликом якого стає ісламська політична динаміка, значною мірою непідвладна економічним важелям. Саме тут ставка на Анкару перетворюється з тактичного рішення на стратегічну підготовку до конкуренції, обриси якої лише починають проступати.