Тривалий час село Кринки на лівому березі Дніпра залишалося однією з найгарячіших точок фронту. Операція Збройних сил України із звільнення та утримання плацдармів на лівобережжі Херсонщини розпочалася восени 2023 року і тривала до літа 2024-го.

Головна мета – створення плацдарму для безпечного проходу головних сил з подальшими наступальними діями. В умовах постійних обстрілів та ізольованого водного сполучення бойові дії там перетворились на щоденне випробування.

Про участь в операції ми поспілкувались з командиром взводу 35-ї окремої бригади морської піхоти Анатолієм з позивним «Дарниця», який в складі свого підрозділу виконував завдання безпосередньо на лівобережжі Херсонщині де отримав важке поранення, яке призвело до ампутації.

Кринки

Розкажіть про вашу участь в боях на лівобережжі Херсонщини.

У мене було тільки два виходи на лівий берег Дніпра. Там на машині не заїдеш, форсування водної перешкоди набагато важче. Перший був у жовтні — ми повинні були зайти в село. Сіли в човни, пішли на той берег на один з островів де нас зустріли.

Ми перечекали до ранку, лежали на колодах. Потім пішли пішки через весь острів по болоту і піску до переправи. Це, напевно, було найважче, що я робив у своєму житті. Ходити завантаженим в тих умовах— це дуже важко. Ми дійшли до переправи, а там була черга з військових суміжних підрозділів. Ми чекали, і потім нам сказали відтягнутися назад, бо переправу зараз накриють. Так і сталося: переправу почали обстрілювати мінометами та артилерією.

Ми відтягнулися від того місця, чекали, коли нам скажуть, що вже можна заходити. Я пам’ятаю, що скинув усі свої речі, які в мене були, і пішов до своїх хлопців. Сів біля них на колоді попити кави, і в один момент — свист, нас починають обстрілювати. Там було п’ять прильотів. Мені кажуть: «Бігом тікай звідси!», бо я якраз скинув броню — сидів лише в штанах та убаксі [ред.: бойова сорочка, розроблена для носіння під бронежилетом або плитоноскою], і все.

Відразу побіг до місця, де залишив свої речі, чую вихід і розумію, що не добіжу. Просто падаю під дерево, скручуюсь, і починає біля мене прилітати, тріщать гілки. Коли вже перестало, я встав і побіг. Я так швидко ніколи не вдягався! Зазвичай броню вдягати трохи довго, а цього разу я одягнув так, як в армії кажуть, — «поки сірник горить».

І через пару хвилин прийшли мої хлопці. У них відкриті роти, дуже розширені зіниці. Сказали, що біля них прилетіло, і саме в ту колоду, де я сидів. Вони отримали контузії, і їм було дуже погано. Тому вони запросили дозвіл на евакуацію на підконтрольний нам берег.

Вас ознайомлювали із задумом завдання?

Ознайомлювали, але я не вважаю, що це було цілком реально. Нам сказали, що ми повинні зайти в село, привезти боєкомплект 137-му батальйону, який якраз там був, замінити і підсилити інші підрозділи. Потім потроху просуватися по вулицях.

Якусь частину села звільнити — і все, ми міняємося. Але зайти туди — це одне, а вийти звідти — набагато важче. Ти можеш зайти цілий, два тижні відпрацювати без жодного поранення, а під час виходу тебе просто-напросто накриють.

За всі мої два рази ми ніяк не могли дійти до визначеного місця. Саме наш другий взвод постійно накривали. Перший взвод заходив туди, а з моїм другим взводом постійно щось ставалося: то човни розірвало, то накрили, то, як у моєму останньому виході, розбили групу.

Мій побратим, він на два роки був молодший за мене, дуже класний хлопець, отримав поранення в ногу вже під час евакуації. Він завантажив усіх своїх хлопців у човни, відправив. Сам чекав своєї евакуації, до нього прийшов човен, але оператор поплив не в той бік — у бік ворога.

Як це – працювати на рубежі, де єдиним шляхом сполучення є човен?

Дорога в один кінець. Тут або пощастить, або ні. Мені пощастило два рази.

Розкажіть про ваш другий вихід.

Дев’ятого листопада ми приїхали в один населений пункт недалеко від місця, де повинні були висаджуватися. Готувалися до виходу, він мав відбутися о 2-й ночі, але ввечері пришла команда, що виходимо о 8-й вечора. Ми зібралися, сіли по пікапах і поїхали на місце, сіли в човни. Три човни по п’ять людей. Хвилин 40–50 ми туди йшли. Нам сказали точку, де повинні висаджуватися. Коли йшли між островами, нас почали крити. Перший човен висадився не там , де планувалося. Другий човен – розірвало, побило уламками. Хлопці попали у воду. Мій човен пішов трохи в інший бік, не туди, куди планувалося. Ми швидко вилізли з човна.

Я почав збирати своїх хлопців. Треба було все робити дуже швидко. Коли вони вивантажилися, я дав команду рухатися. Буквально кілька кроків — і тут спалах, прильот. І я вже лежу в якійсь вирві. Чую, що хлопці кричать. Розумію, що отримав поранення. Одразу почав перевіряти свої ноги, бо все, що нижче живота, я взагалі не відчував. Збагнув, що вони перебиті чи переламані. Трималися лише завдяки ЗСУшним шкарпеткам по коліна. Я дістав турнікети і наклав їх. Викликав евакуацію, повідомив, що група «300».

Чи довго довелося чекати на евакуацію? Скільки часу вона тривала?

Я чекав близько трьох-чотирьох годин. Човни йшли довго, бо їх по дорозі розбивали. Вони не могли ніяк підійти до нас.

Весь цей час підтримував був на контакті із хлопцями, які біля мене лежали. Їх ще розбивали з дрона скидами, бо вони лежали гуртом, а я лежав окремо. В один момент прийшов човен для евакуації. Я почув свій позивний, сказав, хто я, мене завантажили в човен.

На БЗВП нас навчали, що не можна загубити рацію — це головне. Я рацію не загубив. І в човні кажу: «Брат, на, забирай рацію». Він каже: «Ти що, дивний?». Я кажу: «Мені сказали рацію не загубити, я її не загубив», і все.

Як відбувається евакуація через річку?

Це насправді «повезе або не повезе». Приходить човен, у ньому сидить оператор і двоє чи троє хлопців, які витягують поранених. Мене вантажать у човен, зі мною був ще один мій побратим «Одеса», бо у нього теж було дуже важке поранення. Я ще в човні трохи почав засинати, але пам’ятаю, що був при свідомості. Потім ми дісталися берега, і мене закинули в евакуаційний автомобіль.

В машині я вже знепритомнів і прокинувся з ампутованими кінцівками у лікарні. Далі мене повезли на аеродром, бо хлопців із тяжкими пораненнями переправляли в Одесу, тоді я вперше літав на гелікоптері.

Мобілізація та навчання

Ви мали військовий досвід до мобілізації?

До мобілізації я не мав жодного військового досвіду, крім навчання на військовій кафедрі. За спеціальністю — командир танкових зʼєднань.

Тобто ви вже мали звання?

Так, я вже мав звання молодшого лейтенанта.

Як саме відбувалося навчання на військовій кафедрі? Чи було танководіння, стрільба?

Навчання доволі непогане було. Стріляли небагато, їздили на декілька тижнів у 169-й навчальний центр «Десна».

Чим займалися до мобілізації?

До мобілізації я працював на оборонному підприємстві, збирав броньовані автомобілі «Козак».

Як вас мобілізували та навчали?

Я ввечері після роботи збирався їхати в село. Мені зателефонували з ТЦК та СП та запросили поговорити на пару хвилин. Я приїхав, і один з офіцерів, як я зрозумів, він займався рекрутингом офіцерів, які перебувають у запасі, запитав у мене, чи готовий я служити. Я сказав, що готовий. Згодом повідомили, що їдемо в Одеську область у розвідку. На той час розвідка асоціювалася в мене тільки з Головним управлінням розвідки, Кирилом Будановим і всім цим двіжем. Коли я приїхав, то вже зрозумів, що там не було того, що я собі уявляв. У мене було два варіанти: або розвідка, або ДШВ. Я обрав ДШВ.

Два місяці я навчався з хлопцями за спеціальністю «десантно-штурмові війська». У нас ухил був більше в цьому напрямку, а по закінченню були екзамени.

Що ви вивчали на підготовці?

Оскільки я маю офіцерське звання, то нас навчали як командирів: як правильно підійти, віддати наказ, спланувати бій, METT-TC, TLP. Бюрократія, як приймати посаду, майно тощо. Як виявилося потім, це нікому не треба, бо коли ти приїжджаєш на місце, то бачиш усе зовсім по-іншому. Потрібно було навчати дронової війни, тактики; тому, що не можна ходити колонами, робити піші марші, бо в наших реаліях це дорога в один кінець.

Коли група з 10 чоловік йде через кожні три метри в шаховому порядку — їх розбивають без проблем. Тому навчання було жахливе. За 2 місяці — всього-на-всього 3 дні по 2–3 години тактичної медицини, і все. Вони вважали, що цього достатньо. Тому я вважаю, що можна було більше уваги приділяти таким дисциплінам, як тактична медицина та вогнева підготовка, бо її було, до речі, дуже мало.

Чи вдалось засвоїти базу за такий короткий термін?

Часу було мало, але мені цього вистачило, щоб воно трохи відклалося в голові. А потім уже в самому підрозділі в нас були окремі навчання з тактичної медицини від нашого головного медика роти.

Розподіл в 35 бригаду

Як потрапили в 35 бригаду морської піхоти?

Після навчання нам приходить розпорядження з Міністерства оборони — список людей і хто куди направляється. Більша частина йде в ДШВ і менша у морську піхоту. Я був у списку хто потрапив у 35-ту бригаду морської піхоти.

По прибуттю в бригаду, поки чекали розподілу у підрозділи, спали в підвалі на шконках. Це двоспальні ліжка з металевим каркасом. Не було адекватних умов: туалет на вулиці з піддонів, душу не було. Були тут хлопці, після поранень, із поламаними кінцівками — вони чекали подальших вказівок від керівництва. Я дивився на них і думав: «Я з двома руками та ногами ще якось переживу, а як вони будуть ходити в той туалет, зроблений з піддонів?».

На початку вересня 23 року, як раз мій на день народження коли виповнилось 25 років, мене викликали до командування в частині. Сказали: «Ти сьогодні їдеш». Я зібрав речі, і ми з іншими такими ж, як і я, хто чекав розподілу, сіли в шкільний автобус і поїхали в Покровськ. Там мене зустріли хлопці й забрали в Курахове, де перебував наш підрозділ на той час. Там мені показали, де розташуватися, познайомили з моїм взводом. Далі я уже потихеньку облаштовувався, дочекався, коли приїде командир роти.

Чи був у вас час на адаптацію, чи відразу відправляли на завдання?

Час на адаптацію був, я в Кураховому провів десь 2–3 тижні. Потім нас зібрав командир роти, сказав, що ми переїжджаємо в Бахмут. Я на той час дуже зрадів: «Нарешті поїдемо кудись!». Але він потім додав: «Це ви всім казатимете, що ми їдемо в Бахмут, а насправді ми їдемо в Миколаївську область». Тоді якраз готувалася операція на лівому берегу Херсонщини.

Чи був у вас курс форсування водних перешкод?

Звичайно, перед завданнями. Для нас хлопці з ССО, якщо я не помиляюся, проводили навчання на човнах: із посадки, висадки та форсування водних перешкод. На той час здавалося, що все це класно, легко. Човни були військового зразка, які витримують пряме влучання калібру 7,62. Все було як у фільмах. А коли вже почалися завдання — то дали звичайні надувні човни рибальського типу, які від уламків розриваються. Навчання були, але мені здається, що цього було недостатньо.

А що варто було додати?

Більше часу. Я коли дивився відео 73-го центру — там набагато все злагодженіше, краща дорозвідка. Не було такого, як у нас: «Вперед-вперед, у темряву, там вас зустріне якийсь провідник, заведе вас», а потім ти приїжджаєш — і тебе розбивають з міномета та артилерії.

Лікування та реабілітація

Як ваша стабілізація відбулась після прибуття в Одесу?

Мене привезли в лікарню, два дні полежав у реанімації, а потім перевели в травматологічне відділення. Там були жахливі 6 днів мого життя: ти не можеш їсти, бо нормально не можеш сходити в туалет, сісти на крісло колісне. Два місяці я майже не їв нормально і з того часу з 62 кілограмів схуд до 45. Мені там зробили чистку, реампутацію і виписали.

Було дуже тяжко, бо я не знав, що робити далі — на той час ще не існувало служб супроводу, які б орієнтували пораненого. Я вже просто був готовий проходити ВЛК та отримувати групу інвалідності. Але завдяки знайомствам вдалося потрапити на реабілітацію та лікування у військовий шпиталь під Києвом.

Як проходив процес протезування?

Там почалася підготовка кукси, мені зробили перший протез. Я потроху вчився вертикалізовуватися, згодом зробили зліпок на ліву ногу. Але кожен крок давався через біль, я не міг повноцінно ходити. Виявилося, що кукса була сформована неправильно, тож довелося робити ще одну операцію — реампутацію.

Потім усе по колу: знову підготовка, знову зліпки, новий протез. Але я все одно не міг стати на ноги. Боліли обоє кукс: на лівій був сильний біль, а на правій кістка буквально стирчала й різала тканини. Це був довгий і виснажливий процес, який тривав місяцями.

Що стало найважчим у відновленні?

Час і те, що коли ти кажеш, що тобі болить, а тебе не чують.

На 11-й місяць після поранення у шпиталі про мене просто забули. Коли я скаржився на пекельний біль у ногах, лікар говорив, що я «лінивий» і просто не хочу працювати. Він вимагав, щоб я одягав протез на ліву ногу, брав милиці й ходив. Але ліва нога не була моєю опорною, а на правій щойно зробили операцію. Я навіть зараз не можу стояти на одній нозі без правої.

У грудні 2024 року мене просто виписали зі шпиталю, так і не поставивши на ноги.

Як вам усе ж вдалося піти?

Я не здався. За пару тижнів після виписки я сам ліг до Інституту нейрохірургії. Там знайшовся фаховий лікар, який одразу побачив реальну проблему. Мені зробили дві операції: видалили дві невроми на лівій нозі, а на правій — видалили ще одну неврому та провели повторну реампутацію кукси.

Тільки після цього лікар направив мене в Київський інститут реабілітації — приватний заклад.

Це безкоштовно було?

Для військових — так.

Які методи реабілітації спрацювали найкраще?

Мені дуже допомогла комбінація апаратної медицини, вона знімала набряки та біль, а ще фізична терапія, яка повертала м’язам тонус.

А от вчитися ходити, водити машину й повертатися до побуту довелося самому. У закладах цьому не вчили, але в мене були свої внутрішні пунктики, які я мусив закрити. Допомогло й те, що я пробував нові засоби реабілітації, які тільки з’являлися.

Що допомогло пережити ці складні часи?

Почуття гумору і велика група підтримки. Моментами її було аж забагато, але це було приємно.

Як ви загалом оцінюєте якість реабілітації в Україні?

Якість впевнено зростає, особливо в приватних закладах — там увага до пацієнта та підходи на вищому рівні. Більшість байдужості я зустрів у державному шпиталі, де від мого болю просто відмахувалися.

Але реабілітація — це безперервний процес. Через постійні фізичні навантаження та спорт зараз мені знову потрібен курс віднови, бо ноги гудуть і потребують професійного догляду.

Чим на сьогодні ви займаєтеся та яка у вас мета?

Наразі я займаюся адаптивним кросфітом, у мене вже були змагання в Харкові, Львові та скоро в Києві. Мета — купити будинок або квартиру, і якщо все буде добре, то повернуся на службу.