На перший погляд, географічна карта здається нейтральним, об’єктивним та науково вивіреним інструментом, що просто фіксує фізичну реальність нашої планети.

Однак глибокий аналіз міжнародних відносин, історії та міжнародного права свідчить про зовсім інше: картографія та топоніміка (наука про географічні назви) є ареною безкомпромісної політичної, ідеологічної та юридичної боротьби.

Акт надання назви географічному об’єкту — це передусім акт привласнення простору, демонстрації влади та легітимізації певного історичного наративу. Коли дві чи більше держав стикаються у боротьбі за контроль над територією або акваторією, ця боротьба неминуче переміщується у площину мови.

У сучасній глобальній системі, де традиційні військові конфлікти супроводжуються складними правовими та інформаційними війнами, топонімічні суперечки перетворилися на самостійний геополітичний інструмент.

Топонімічні війни в Азійсько-Тихоокеанському регіоні

Азійсько-Тихоокеанський регіон є епіцентром найскладніших територіальних і морських суперечок сучасності, кожна з яких має глибокий топонімічний вимір. З огляду на стратегічне значення місцевих торговельних шляхів та багаті поклади вуглеводнів, боротьба за назви морів тут безпосередньо корелює з економічним та військовим виживанням держав.

Південно-Китайське море, площа якого становить понад 3,5 мільйона квадратних кілометрів, відіграє критичну роль у глобальній економіці. Через його води проходить близько третини всієї світової морської торгівлі.

Ця величезна акваторія є об’єктом запеклих і взаємовиключних територіальних претензій з боку Брунею, Індонезії, Малайзії, Філіппін, Китайської Народної Республіки (КНР), Тайваню (Республіки Китай) та В’єтнаму. Суперечки охоплюють острови, рифи, мілини, такі як архіпелаг Спратлі, Парасельські острови та мілина Скарборо, а також морські кордони навколо індонезійських островів Натуна.

Китай розглядає цю акваторію через призму «історичних прав», посилаючись на карти 1775, 1810 та 1817 років і стверджуючи, що ці території здавна належали Китаю. У 1947 році уряд Гоміньдану (Республіка Китай) намалював на карті «лінію з одинадцяти пунктирів», яка охоплювала більшу частину моря.

Після проголошення КНР у 1949 році комуністичний уряд переглянув цю концепцію, а у 1953 році прибрав частину пунктирів у Тонкінській затоці, створивши сумнозвісну «лінію з дев’яти пунктирів».

Ця лінія охоплює майже 90% моря, грубо порушуючи виключні економічні зони (ВЕЗ) усіх сусідніх держав. Зростаюча мілітаризація регіону призвела до того, що з 2014 по 2016 рік Китай штучно намив близько п’яти квадратних миль островів, розмістивши на них військову інфраструктуру, випереджаючи подібні, але менш масштабні активності В’єтнаму та Філіппін.

Власне, географічна назва «Південно-Китайське море» виникла завдяки ранньому інтересу європейців до цього регіону як до торговельного шляху з Європи та Південної Азії до Китаю.

У ті часи назва не несла жодного підтексту щодо територіального суверенітету. Проте сьогодні, як стверджують аналітики, постійне використання слова «Китайське» у назві моря підсвідомо створює враження певного «володіння» або «домінування» Пекіна над цією акваторією, що ідеально узгоджується з геополітичними амбіціями КНР, де це море називають просто «Південним морем» (Nan Hai).

Усвідомлюючи небезпеку такого просторового уявлення, сусідні держави почали активно використовувати альтернативні топоніми. В’єтнам, чиї перші карти з претензіями на острови Спратлі опублікували ще у 1830 році за часів імператора Мінь Манга, офіційно та непохитно називає цю акваторію «Східним морем» (Bien Dong).

У в’єтнамській політичній літературі та внутрішніх медіа ця назва стала фактично сакральною та єдиною прийнятною, формуючи потужний інформаційний щит проти китайської гегемонії.

Ще більш інституціоналізований крок здійснили Філіппіни. Філіппінські претензії базуються на складному комплексі міжнародних договорів, починаючи від Паризького мирного договору 1898 року, за яким Іспанія передала Філіппіни США, і закінчуючи Вашингтонським договором 1900 року, який, за твердженням Маніли, мав зворотну дію та включав мілину Скарборо й острови Спратлі до філіппінської території.

Після серії інцидентів із китайськими патрулями у 2011 році президент Філіппін Бенігно Акіно III у вересні 2012 року підписав адміністративний наказ, яким офіційно перейменував частину Південно-Китайського моря в межах філіппінської ВЕЗ на «Західно-Філіппінське море» (West Philippine Sea). Маніла подала офіційну карту до ООН та ініціювала безпрецедентний позов до міжнародного трибуналу.

У 2016 році трибунал у Гаазі, скликаний відповідно до Конвенції ООН з морського права (UNCLOS), визнав недійсними «історичні права» Китаю та його лінію з дев’яти пунктирів, хоча Пекін очікувано назвав це рішення «ніким і нікчемним». Філіппінські інтелектуали, такі як колишній конгресмен Волден Белло, відкрито заявляли, що назва «Західно-Філіппінське море» завдає психологічного удару по амбіціях Китаю та позначає парадигмальний зсув у національній свідомості філіппінців.

Цей термін глибоко вкоренився у суспільстві; навіть високопосадовці стикаються з гострою критикою громадськості, якщо випадково вживають назву «Південно-Китайське море» у своїх публічних виступах.

Слідом за Філіппінами Індонезія, яка постійно наголошує, що не є стороною територіальних суперечок у цьому морі, у 2017 році прийняла рішення перейменувати північну частину своєї виключної економічної зони на «Північне Натунське море».

Цей крок був спрямований на юридичне та політичне зміцнення індонезійських прав на енергетичні ресурси регіону в умовах зростаючого тиску як з боку Малайзії та В’єтнаму, так і через зазіхання Китаю.

Таким чином, ми спостерігаємо системну тенденцію, коли малі та середні держави регіону використовують «топонімічне фрагментування» великих акваторій для легітимізації власних суверенних меж на противагу експансіоністським картографічним стратегіям гегемона.

Японське море проти Східного моря

Суперечка щодо назви водного простору, який омиває береги Японії, Південної Кореї, Північної Кореї та Росії, є класичним прикладом того, як історичні кривди та колоніальна спадщина продовжують отруювати сучасні міжнародні відносини.

Японія офіційно підтримує виключне використання назви «Японське море» (Nihon-kai), тоді як Південна Корея наполягає на назві «Східне море» (Donghae), а Північна Корея — «Корейське Східне море» (Choson Donghae).

Дискусія розгортається навколо того, як і коли ця акваторія отримала свою міжнародно визнану назву. Уряд Японії спирається на результати численних досліджень історичних карт у Бібліотеці Конгресу США, Британській бібліотеці та Національній бібліотеці Франції.

Згідно з японською аргументацією, назва «Японське море» закріпилася завдяки європейським географам у XVIII–XIX століттях і стала міжнародним стандартом без жодного політичного примусу. З точки зору Токіо, одночасне використання двох назв завдало б шкоди інтересам міжнародного співтовариства через плутанину.

Корейська сторона пропонує абсолютно протилежний історичний наратив. За даними Південної Кореї, термін «Східне море» згадується в корейських письмових джерелах ще з 59 року до н. е. Корейські дослідники вказують на численні історичні карти до XIX століття, де фігурують назви, пов’язані з Кореєю. Наприклад, російська «Карта Азії» 1745 року містить назву «Koreiskoe More», а на картах відомих французьких і британських картографів, таких як Жак-Ніколя Беллен та Роберт Дадлі, використовувалися терміни «Sea of Korea» або «Mare di Corai». Сеул переконаний, що термін «Японське море» став домінуючим на міжнародній арені виключно внаслідок насильницької анексії Кореї Японією на початку XX століття, коли голос Кореї був відсутній у міжнародному співтоваристві.

Ця суперечка має надзвичайно гострий територіальний вимір. У центрі акваторії лежить архіпелаг невеликих острівців, відомих у Південній Кореї як Токдо, а в Японії — як Такесіма.

Обидві держави заявляють діаметрально протилежні позиції щодо суверенітету над цими островами та, відповідно, щодо розмежування виключної економічної зони навколо них площею майже 348 тисяч квадратних кілометрів.

Японія розглядає корейський контроль над островами як «незаконну окупацію», що унеможливлює будь-які компроміси.

Дипломатичний прорив у цій топонімічній війні стався у 1992 році, коли Південна та Північна Корея вперше порушили це питання на Шостій конференції ООН зі стандартизації географічних назв.

З того часу конфлікт перетворився на масштабну дипломатичну битву, де південнокорейська діаспора навіть домоглася прийняття закону у штаті Вірджинія (США) про обов’язкове використання подвійного найменування «Східне море» та «Японське море» у всіх шкільних підручниках.

Патова ситуація призвела до того, що Міжнародна гідрографічна організація (IHO), яка з 1953 року не могла оновити свій базовий стандарт S-23 через вето тієї чи іншої сторони, у 2020 році прийняла безпрецедентне рішення про перехід до нового стандарту S-130, який передбачає використання виключно числових ідентифікаторів для морських районів замість традиційних літерних назв. Це рішення стало символом капітуляції міжнародної системи перед силою нерозв’язного топонімічного конфлікту.

Близькосхідні акваторії

Близький Схід — ще один регіон, де історія, релігія та етнічна ідентичність тісно переплелися у географічних назвах, викликаючи затяжні дипломатичні та навіть збройні конфлікти.

Перська затока проти Арабської затоки

Водний шлях, що розділяє Іранське нагір’я та Аравійський півострів, є епіцентром одного з найзапекліших культурно-історичних конфліктів. З точки зору міжнародного права та історичної науки, ця водойма незмінно називалася Перською затокою протягом понад двох тисячоліть.

Давньогрецькі історики та географи, такі як Гекатей Мілетський (V ст. до н. е.), Геродот, Страбон та Птолемей, системно використовували термін Sinus Persicus. Цю традицію продовжили видатні ісламські вчені в епоху Середньовіччя, а також західні картографи, наприклад французькі гідрографи Беллін у 1740 та д’Анвіль у 1765 роках, і вона залишалася непохитною аж до кінця XIX століття.

Суперечка виникла відносно недавно, у другій половині XX століття, на тлі зародження ідеології панарабізму. Каталізатором змін часто називають книгу британського дипломата Родеріка Оуена «Золота бульбашка» (1957), де він запропонував термін «Арабська затока», обґрунтовуючи це наявністю великої кількості арабського населення на узбережжі.

Цю ідею швидко підхопив єгипетський лідер Гамаль Абдель Насер, який інтегрував націоналістичну номенклатуру у свою кампанію з об’єднання арабського світу, відкрито висловлюючи невдоволення зближенням Ірану з Ізраїлем та Заходом.

З 1960-х років арабські держави почали офіційно використовувати термін «Арабська затока» у своєму дипломатичному дискурсі, спираючись на антропологічні аргументи щодо демографічної переваги арабів уздовж довшої берегової лінії.

Для Ірану ж відмова від назви «Перська затока» є абсолютно неприйнятною, оскільки її розглядають як пряму атаку на іранську культурну ідентичність та історичну безперервність нації.

Деякі дослідники пропонують розв’язати цей конфлікт елегантним шляхом: офіційно визнати назву «Арабська затока» за Акабською затокою, повернувшись до історичного терміна Sinus Arabicus, яким античні вчені позначали Червоне море та його відгалуження, тим самим знявши напругу навколо іранських кордонів.

Кампанія #KyivNotKiev

Перейменування може бути спрямоване не лише на вирішення конфліктів із сусідами, а й на звільнення від тягаря колоніального минулого. Блискучим прикладом того, як держава відвойовує свій мовний та символічний суверенітет, є українська онлайн-кампанія #KyivNotKiev.

Упродовж століть Російська імперія, а згодом Радянський Союз проводили агресивну політику русифікації щодо України. Це призвело до того, що в міжнародному співтоваристві, світових медіа та системах стандартизації укорінилися транслітерації українських міст, засновані виключно на російській мові (Kiev, Kharkov, Odessa, Lvov).

Оксфордський словник зафіксував форму «Kiev» ще у 1883 році. Для незалежної України, яка протистоїть російській агресії, використання форми «Kiev» не було питанням орфографії — воно стало символом продовження російської гегемонії над українською ідентичністю. Транслітерація «Kyiv», що базується на українській фонетиці та походить від слова «Київ», перетворилася на імператив національної безпеки.

У жовтні 2018 року Міністерство закордонних справ України (МЗС) спільно з Центром стратегічних комунікацій (StratCom Ukraine) запустили глобальну кампанію #KyivNotKiev у рамках масштабнішого проєкту CorrectUA. Метою було переконати впливові англомовні медіа та міжнародні організації назавжди відмовитися від русифікованої форми.

Формат кампанії був інноваційним: щодня МЗС публікувало на своїх сторінках дописи, тегаючи світові інформаційні агентства (Reuters, CNN, BBC, The Washington Post), а тисячі українських користувачів соціальних мереж приєднувалися до масових закликів змінити правопис. Охоплення кампанії сягнуло понад 10 мільйонів користувачів.

Результати цієї топонімічної дипломатії перевершили очікування. За короткий час свої редакційні настанови змінили The Guardian, BBC, The Wall Street Journal, The New York Times, The Economist та інші гіганти індустрії.

Довгий час каменем спотикання залишалися міжнародні аеропорти, які відмовлялися змінювати написання, посилаючись на консервативні стандарти Міжнародної асоціації повітряного транспорту (IATA) та ICAO.

Проте у червні 2019 року впливова Рада з географічних назв США (US Board on Geographic Names, BGN) офіційно змінила написання столиці України з Kiev на Kyiv у своїй міжнародній базі даних. Спираючись на це рішення, у жовтні 2019 року IATA нарешті здійснила історичний перехід, що змусило аеропорти по всьому світу змінити табло.

Кампанія мала значний ефект доміно. Після початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році відмова від російських топонімів стала маркером гуманітарної солідарності в Європі, змусивши змінити правопис навіть консервативні фламандські та нідерландські видання, які раніше посилалися на «традиційність».

В самій Україні у 2023 році набув чинності Закон про деколонізацію топонімії, який зобов’язав органи місцевого самоврядування ліквідувати всі російські та імперські географічні назви у публічному просторі країни. Кампанія #KyivNotKiev довела, що цілеспрямована комунікаційна стратегія здатна змінити глобальний топонімічний ландшафт і позбавити колишню метрополію монополії на номінацію.

Висновки

У цій статті ми проаналізували найбільш відомі та гучні назви. Втім, подібних топонімічних суперечок у всьому світі настільки багато, що вмістити їх в один матеріал неможливо. Аналіз широкого спектра міжнародних топонімічних конфліктів дозволяє зробити кілька фундаментальних висновків.

По-перше, топоніміка є прямою формою реалізації державного суверенітету та різновидом «правової війни» (lawfare). Держави, як-от Філіппіни, В’єтнам чи Південна Корея, свідомо модифікують картографічну термінологію для легітимізації власних претензій на виключні економічні зони та протидії гегемоністським зазіханням з боку Китаю чи Японії. Топонім перестає бути лише маркером геолокації й стає юридичною претензією.

По-друге, політика перейменування відіграє центральну роль у процесах державного будівництва та деколонізації. Успіх української кампанії #KyivNotKiev проти російської лінгвістичної гегемонії або багаторічна боротьба навколо назви Перської затоки свідчать, що мовний суверенітет і культурна ідентичність є для нації настільки ж важливими активами, як і фізичні кордони.

А безпрецедентна Преспанська угода доводить, що для розв’язання екзистенційної топонімічної кризи, як у випадку Північної Македонії, урядам іноді доводиться вдаватися до складних конституційних змін, жертвуючи внутрішньою політичною підтримкою заради геополітичного розблокування.

По-третє, інституційна спроможність міжнародного права у цій сфері залишається критично слабкою. Резолюції ООН, такі як UNGEGN III/20, та механізми IHO лише констатують наявність розбіжностей, пропонуючи паралельне використання назв. Це фактично легалізує дипломатичний параліч і призводить до відмови від слів на користь безликих числових ідентифікаторів у морській стандартизації.

Нарешті, монополізація цифрової картографії транснаціональними платформами, такими як Google Maps, кардинально змінює епістемологію простору. Алгоритмічний геофенсинг руйнує концепцію єдиного об’єктивного світу, замінюючи її набором паралельних реальностей, пристосованих до вимог цензури та політичних амбіцій локальних урядів. Корпоративний квазісуверенітет над картографією означає, що істину на місцевості тепер визначають не міжнародні договори, а алгоритми максимізації прибутку та уникнення юридичних ризиків компанії-розробника.

Отже, географічні назви на сучасних картах є барометром глобального напруження: той, хто контролює імена на карті, значною мірою впливає на те, як світ сприймає простір, історію та політичну реальність.