Бої за Вугледар, Авдіївку, Курахове та населені пункти Покровсько-Костянтинівського напрямку стали одними з найкривавіших і найінтенсивніших етапів цієї війни. Саме на цих ділянках фронту ворог концентрував і концентрує колосальні сили для досягнення своєї першозаявленої мети так званого «СВО» — взяття під контроль усієї території Донецької та Луганської областей.

Утримати позиції в умовах кратної переваги ворога в особовому складі та озброєнні вимагає від українських захисників надзусиль і стійкості.

Прямим учасником і свідком цих масштабних битв є командир 2-го батальйону 157-ї бригади з позивним «Історик». Свій бойовий шлях він розпочав у перші дні повномасштабного вторгнення у складі 53-ї окремої механізованої бригади імені Володимира Мономаха як стрілець-снайпер на підступах до Вугледара. Згодом було поранення, довготривале лікування, а після проходження офіцерських курсів «Історик» повернувся до 53-ї бригади вже у званні офіцера та очолив роту в боях під Авдіївкою. Згодом були ще поранення, навчання в Німеччині та перехід до 157-ї бригади, у складі якої він уже брав участь у боях за Курахове та на Покровському і Костянтинівському напрямках.

Мобілізація та бої на Волноваському напрямку

Чому позивний «Історик»? Коли вас мобілізували?

Ще в школі я вирішив, що буду вчитися саме на це, — мені дуже хотілося здобути освіту історика. Перший рік я не вступив, сидів удома, думав, що перескладу ЗНО. Перескладав його краще й вступив на історичний факультет.

Вивчився на історика, отримав диплом бакалавра історії в Дніпропетровському університеті імені Олеся Гончара. Після цього була строкова служба в роті почесної варти в Києві. І там, знаєте, як буває: щойно потрапляєш в армію, старшина питає про цивільну спеціальність, я кажу: «Вчитель історії». «Ну все, будеш «Істориком». Так воно й пішло ще зі строкової служби.

Після строкової служби я влаштувався в Державну службу з надзвичайних ситуацій. Рятував людей на пожежах, знімав котів із дерев — займався такими речами. Загалом робота подобалася. Коли почалося повномасштабне вторгнення, саме закінчував курси командира відділення в навчальному центрі цивільного захисту.

До речі, цей курс я встиг закінчити вже як командир відділення — коли сам був в окопі й командував взводом. Коли все почалося, коли з усіх боків росіяни пішли в дуже серйозний наступ, я для себе зрозумів: хоча формально я був «заброньований» від мобілізації, дивлячись на карту й на те, як вони просуваються, я розумів, що реально там потрібен зі своїми знаннями.

Навіть зі строкової служби в роті почесної варти я знав одне: автомат Калашникова знаю добре, тож якась користь від мене все ж буде. Перші озвучені президентом втрати, перший чи другий день війни, перші зміни на карті, перші фотографії загиблих, поранених, важко поранених цивільних — усе це справило на мене дуже сильне враження.

Я не міг просто сидіти й дивитися. Відправив дружину в село, до батьків, а сам пішов до начальника частини і сказав: «Ні, я так не можу». Хлопці в пожежній частині тоді приходили навіть із двостволками. Я подумав: усе це якась дурниця. Спочатку думав піти в тероборону, влаштуватися в Дніпровську. Для себе вирішив мобілізуватися. Так і почався мій бойовий шлях через ТЦК у 53-тю бригаду.

Ви одразу хотіли в цю частину?

У ТЦК мене запитали, куди я хочу. Сказав, що в 25-ту бригаду [ред.: 25-та окрема повітрянодесантна бригада ДШВ], але сказали, що там уже немає місць. Тоді запитав, де зараз найважче, і сказали, що у Волновасі. Я погодився. Мені сказали номер частини А0536, я про неї нічого не знав, але була мотивація: якщо воювати, то воювати.

У мене навіть перший витяг із наказу був прибути до міста Волноваха, але я туди не встиг. І вже безпосередньо в березні почалися оборонні бої на підступах до міста Вугледара.

Як вас готували на самому початку повномасштабного вторгнення? Яким був ваш перший бойовий досвід?

Перший запис у військовому квитку після моєї мобілізації — стрілець-снайпер мотопіхотного батальйону. На той час ми вже пройшли короткий п’ятиденний курс підготовки. Він був дуже специфічний. Наприклад, я як стрілець стріляв з автомата — мені дозволили за весь курс вистріляти до восьми магазинів. Кулеметники щодня стріляли зі стрічки по п’ять набоїв — кому пощастило, тому й п’ятнадцять, а гранатометники робили по три-чотири постріли. З оцим багажем знань ми й зайняли свої перші позиції та стали в оборону.

Ми займали оборону в лісосмузі. Вона не була підготовлена так, як зараз готують наші лісосмуги, — з бліндажами, дотами й іншими фортифікаційними спорудами. Це була просто гола земля. Пам’ятаю, ми дуже поспішали хоч якось закопатися, а навіть дерев чи кругляка для цього не було.

Усе робили нашвидкуруч — будували такі собі халабуди, щоб хоча б дощ не капав. А вся наша оборона в інженерному плані трималася на тій кількості окопів і траншей, які ми могли викопати самотужки. І все це — під постійними обстрілами. Спочатку було дуже важко, тому що навіть попри відсутність дронів тоді були вертольоти та літаки. Пам’ятаю навіть перший день, коли ми заходили в нашу лісопосадку, яку мали тримати. Одразу парами залітали російські Су-25 і наносили ракетно-бомбові удари. Здавалося, дуже близько — можливо, від хвилювання чи страху здавалося, що вони летять прямо над головами.

Бої на початку, коли я тільки прийшов, на Вугледарському напрямку мали класичний загальновійськовий характер, і ворог наступав із двох сторін — з балки і з боку кар’єру біля населеного пункту Володимирівка.

Нам пощастило, що тоді ще тривали бої на півдні, у Маріуполі, та бригада трохи відійшла після боїв за Волноваху — це дало нам певний час, щоб в інженерному плані облаштувати свої позиції і підготуватися до бою.

Дуже страшно було в перші дні — перший штурм, перший обстріл, ніхто в житті такого не переживав. Але людина — істота, яка звикає: вже на третій-четвертий день звикаєш до всього. Тому такими були наші будні: постійні обстріли, касетні боєприпаси, фосфор, запальні боєприпаси, танки, міномети, гелікоптери, літаки — усе, що можна собі уявити. Єдине, що тоді вони діяли за класичною схемою: о шостій ранку — початок. Усі знали: до шостої треба поїсти, зробити всі справи, сходити в туалет, бо після шостої такої можливості вже не буде. І нас «утюжили» до обіду, потім пів години перерви — і знову до дев’ятої вечора. У такому форматі ми й трималися. І в усіх цих перервах періодично відбувалися штурми.

Розкажіть про своїх побратимів тоді та про оборонні бої поблизу Вугледара?

Я тоді був тимчасовим виконувачем обов’язків командира взводу: фізично не встиг пройти переатестацію, тож мене просто призначили виконувати обов’язки.

Хлопці в мене тоді були найрізноманітніші — від двадцятирічних, які лише місяць тому завершили строкову службу, до тих, кому вже було за 55. Але всі були морально стійкими й налаштованими, і саме це дало нам змогу утримувати цю позицію з березня по 15 серпня 2022 року. Ні на метр ніхто не відійшов — аж до моменту, поки бригаду не перевели на Бахмутський напрямок.

Як уже сказав, ті бої відрізнялися від нинішніх масованим застосуванням авіації. Також були механізовані штурми. Не назву це колонами, але були по декілька бойових машин, напханих десантом і всередині, і зверху. Також застосовували іншу важку техніку, танки. Так могли діяти одразу з обох сторін. Застосовували фосфор і запалювальні боєприпаси — тобто використовували все, що на той час було в їхньому арсеналі.

Це характерно для Вугледарського напрямку 2022 року. Дуже часто бувало: коли наставало затишшя, командир роти давав завдання перевірити лісосмугу на наявність противника. Знаєте, коли ти вперше в окопі потрапив під обстріл, після цього вже не хочеться виходити далі. Але ми робили такі вилазки — хлопці завдавали росіянам вогневого ураження і поверталися на позиції.

Варто зазначити, що вже тоді були розвідувальні дрони DJI Mavic — тобто вже не було так, що коригувальник просто сидить десь на висоті й коригує вручну. Перший ворожий Mavic над нашими позиціями ми побачили у квітні 2022 року. За їхньою допомогою вони шукали командира: дивилися, хто керує по рації, бігає, жестикулює. Вони тоді вже почали скидати гранати Ф-1 у пластикових стаканчиках. Це була така собі «степова» версія вогневого ураження за допомогою дрона. А ще коригували вогонь мінометів і танків.

Один раз мені навіть довелося прикинутися мертвим — я впав, поряд розірвалося, потім ще одна граната, і я зробив вигляд, що мені вже все, кінець. Дрон повисів наді мною ще секунд тридцять і полетів далі.

Поранення

Ви отримали поранення в 2022 році. Можете про це детальніше розказати?

Так, це було в травні 2022 року. Прокинувся зранку — нічого не віщувало біди. Я досі пам’ятаю, коли саме це сталося: було зранку, о пів на восьму.

До цього вже поранили командира роти і його заступника, а також мого доброго знайомого з Павлограда, командира взводу. Склалася ситуація, що я тимчасово виконував обов’язки командира роти і мав командувати людьми у взводах, обходити та оббігати всі позиції.

У противника весь час не виходило нас обійти, тож вони з усією силою почали нас обстрілювати. Стріляли по нас і почали «пропрацьовувати» нашу лісосмугу від краю до краю мінометом і танком у шаховому порядку, просто накриваючи все.

Саме коли я був між позиціями, мене затиснули під цей обстріл. Я ліг і подумав: тільки не в мене. Лежу, тримаюся за каску — і танковий снаряд влучає в дерево. Його осколки рикошетять і перебивають мені плече й передпліччя, трохи зачепило й ногу. Цей момент неможливо забути — наче блискавка, що прошиває наскрізь. Ти нічого не можеш із собою вдіяти. Весь цей бронежилет, розвантажувальний жилет, додаткові балістичні пакети — вони й захищають, і водночас сковують. Я навіть не міг сам собі надати першу допомогу, думав, що руку відірвало, поранення було важким. Обстріл був дуже сильний. Потім хлопці добралися до мене, щоб надати першу допомогу.

Вони мені показали: осколок влучив у гранату Ф-1, що лежала поряд зі мною, — відлетіли скоба й чека, але граната не вибухнула. Ще один великий осколок влучив у РПГ-22. І теж нічого не вибухнуло.

Один із бійців, який був поруч, з позивним «Кодер», супроводжував мене, і я дуже просив його мене не кидати — не в тому сенсі, щоб він не залишав мене, а щоб був поруч, якщо я знепритомнію. Посилати медиків по мене означало б відправити їх на смерть — обстріл був дуже сильний, патрулювали російські гелікоптери. Тому поволі-поволі дістався до точки евакуації, поки мене не забрали.

Як відбувалася подальша евакуація, лікування, реабілітація?

Коли побачив, що по мене їде машина з червоним хрестом на білому тлі, відчув просто неймовірне полегшення.

Ніколи не забуду медика в машині, у якій ми їхали на повній швидкості, і він сказав: «Зараз тобі буде дуже боляче», — і розрізав на мені одяг. Дав мені цигарку, я закурив без фільтра. Досі пам’ятаю її смак — присмак пороху, землі і крові. Усе це змішувалося, бо людські рецептори, мабуть, «шаленіють», особливо на початку, коли весь цей коктейль змішується.

І той момент, коли з тебе знімають бронежилет, коли ти сам це бачиш, коли на бронежилеті фломастером пишуть якісь абревіатури. Далі — госпіталь у Кураховому. Це останнє, що пам’ятаю. Потім лише світло ліхтариків над собою, яке спалахнуло, — і все.

Далі, за етапами евакуації, ми потроху їхали до Дніпра. А з Дніпра мене відправили до Вінниці, бо в Дніпрі не могли впоратися з моєю рукою: вона вже почала синіти, порушувалося питання про ампутацію. Тоді трохи втрутилися мої знайомі, і мене перенаправили до лікарні у Вінниці, де руку врятували.

Дуже вдячний лікареві, який зі мною працював, — Саміру Алі, у Вінниці. Там мені врятували руку. Вона ще не функціонує повністю — залишилася невелика контрактура, не розгинається до кінця, але вона в мене є. Дуже сподобався професіоналізм лікарів, а також забезпечення, яке було станом на 2022 рік. Нейрохірурги дуже добре постаралися. Я бачив хлопців із подібними пораненнями — у декого рука залишалася, але пальці не рухалися, не функціонували. А мені, наприклад, у цьому плані все повністю відновили. Функція руки збереглася, я дуже вдячний.

Далі кілька місяців лікувався стаціонарно, потім почалося відновлення. Оскільки осколками танкового снаряда вирвало велику частину кістки, вона дуже довго загоювалася. Мені поставили апарат зовнішньої фіксації — такі металеві конструкції у формі літери «Г», якими зафіксували руку. Так я проходив із нею вісім-дев’ять місяців, поки не зробили демонтаж у Дніпрі.

Повернення у 53-тю бригаду та отримання офіцерського звання

Розкажіть про повернення після поранення. Вас тоді направили на навчання для отримання первинного офіцерського звання?

Вже на початку 2023 року мене виписали, і я знову прибув у 53-тю бригаду. Там уже були зміни командування.

Якось увечері, коли я був у роті, надійшло повідомлення в підрозділи, що потрібно направити на навчання офіцерів, що мені і запропонували. Спочатку я думав обрати напрямок ППП [ред.: психологічна підтримка персоналу], тобто бути таким собі психологом у роті, мотивувати бійців, проводити з ними бесіди. Це була, по суті, єдина на той час відкрита вакансія. Але коли її подали, командування батальйону, як мені пояснили пізніше, зважаючи на мою роль у бою, вирішило перекваліфікувати моє направлення. За день до від’їзду я дізнався, що їду вчитися на командира взводу й отримувати первинне офіцерське звання.

Пригадую, що їхав не сам — відібрали й інших хлопців. Ми місяць провчилися. Ми, ті, хто побував у боях, розуміли, що краще перезимувати в хорошому бліндажі десь у полі, ніж у казармі.

Ми отримали первинне офіцерське звання. Хоча я розумів, що за той час, поки я лікувався, війна змінюється, і саме застосування підрозділів на полі бою також змінюється. Тому ми сприйняли навчання як необхідне, але для себе вже розуміли, які саме рішення приймати, щоб бути ефективним командиром на полі бою.

Повернення у 53-тю бригаду вже офіцером: що змінилося для вас?

Коли я повернувся з навчання, бригада була біля Авдіївки, населений пункт Водяне, де тоді точилися сильні бої. Після прибуття до бригади мене викликав командир батальйону, ми поспілкувалися — нас прибуло двоє: я з третьої роти, ще один хлопець із другої. Це відбулося дуже швидко — командир батальйону запитав: «Як ти розумієш бойову обстановку?» Відповів, де рота тримає оборону, її позиції, де противник. Він сказав, щоб той хлопець залишався взводним, а мене поставили очолити роту.

У перший день побачив, що тут уже не Вугледар, тут зовсім інший рівень боїв: на КСП була трансляція, і дивлюся, наш дрон показує колону, можливо, до 25 танків, точно вже не пам’ятаю. Реально колона танків стояла на старті й прогрівалася. Я про себе подумав: «Що це взагалі таке?» І тут вони починають рухатися, розгортатися, і одночасно приблизно 10 танків дають залп по лісосмугах попереду. Це було жахливо, я навіть відвертався від екрана. Коли одночасно 10 стволів б’ють по ймовірних позиціях наших військ, важко витримати психологічно, солдати не витримували. Деякі бійці просто бігли через поле — це був жах.

Також, якщо порівнювати з Вугледаром, де ми стояли у 2022 році, була інша роль дронів: ворожі дрони скидами ранили та вбивали наших бійців. Відділення заходило на позиції, трималося буквально добу в кращому випадку.

Запам’яталося, як вони почали скидати гранати із хлорпікрином. Спочатку нам навіть не вірили, коли ми розповідали, — казали: винесіть «хоч одну з позиції, передамо для розслідування». Ми винесли: на моє КСП скинули таку гранату. Минуло вже три дні, а коли виходиш звідти, хочеться блювати, хоча запах ніби вже вивітрився. Дуже їдкий сморід. У нас був один випадок, коли людина реально не встигла одягнути протигаз і задихнулася. Це не було масовим явищем, але траплялося. Тактика була такою: спочатку вони скидають хлорпікрин одним дроном, а другий уже чекає з гранатою Ф-1, поки люди почнуть вибігати з бліндажа через газ.

Тоді ішов на позиції з рукою, яка ще не до кінця зрослася. Витягував іншою, робочою рукою поранених, кого тільки міг, і тягнув їх до точки евакуації. Туди автомобілем приїздив і забирав бійців начальник розвідки 53-ї бригади — майбутній командир батальйону з позивним «Алмаз».

Дуже пам’ятаю одного бійця, вже трохи в літах. Тягнув його однією рукою, а він каже: «Кому мені подякувати за те, що мене врятували?» Я відповів: «Тому ж, хто тебе сюди, на позиції, й відправив». — «Дякую вам, ми все розуміємо, дякую, ми старалися».

Чесно кажучи, у якийсь момент трохи «посипався». Різниця між тією класикою боїв, у якій я брав участь на початку, і тим, з чим я тоді зіткнувся, стала для мене певним шоком. Довелося певний час збирати себе до купи, щоб усвідомити: це вже зовсім інші бойові дії, зовсім інші втрати, інші ризики й інший масштаб. Було дуже важко в це знову втягнутися. Особливо після поранення, коли знову йдеш у першу траншею, — треба якось переступити через себе, і зробити це важко.

Тоді ж потрапив під мінометний обстріл, коли з одним бійцем рухалися до крайнього спостережного посту. Ми лежали, і міна впала метрів за п’ять від голови. Думаю: все, зараз накриє. Потім знайшов у собі сили на ривок. Підбігаю до бліндажа, за три метри від нього поряд падає міна — мене чисто вибуховою хвилею валить, я падаю на свою руку і чую, як вона «хруснула».

Рука почала набухати, і на тому місці, де вона тільки-но зажила, знову з’явилася тріщина. Якийсь час я ще посидів на позиціях, а потім поїхав на рентген — там визначили тріщину, і я на місяць вибув. У тих умовах було дуже важко триматися.

Був випадок, коли старшина, водій і зв’язківець пішли евакуювати хлопців, а я залишився сам на КСП з рацією. У цей момент начальник штабу пише мені: «Тебе росіяни обходять з тилу». Я думаю: все, — сиджу в підвалі, поклав автомат поруч, гранату загнав у підствольник. Але минулося.

Були такі моменти, коли все висіло на волосині, — але потім усе стабілізувалося, вирівнялося. Влітку 2023 року рота була дуже сильно вибита, але ми тримали ту ділянку нашої землі, яку нам виділили захищати. На початку жовтня пішов лікуватися.

Десь 10 жовтня почався генеральний штурм Авдіївки, але вже без моєї участі. Коли я повернувся, то вже до мотопіхотного батальйону, який тримав позиції біля Опитного. Часто заїжджали в саму Авдіївку, у дев’ятий квартал — там теж усе було насичено бойовими діями. Дуже сильні, кровопролитні бої.

Навчання в Німеччині

Зараз українських військових відправляють на навчання за кордон, де є можливість обмінятися досвідом із партнерами. Чи була у вас така нагода?

Так, я навчався в Німеччині. Це був найкращий період в армії для мене, не тільки в плані відпочинку, а й загалом у плані знань, які ми там отримали. Тоді був відбір: до речі, з 53-ї бригади всіх зазвичай відправляли на курси для командирів рот до Британії, але мені пощастило потрапити саме до Німеччини.

Спочатку просто з передової поїхали до Львова, а звідти — до Берліна. Там ми пройшли обстеження, а потім нас відвезли до Нижньої Саксонії, у місто Мюнстер. Це школа підготовки танкових екіпажів, там ми й навчалися.

Мені дуже сподобалися і те, як нас там зустріли, і матеріально-технічна база для навчання. Нас навчали як командирів штурмових рот, тобто застосуванню механізованих підрозділів у штурмових діях. Спочатку була теорія, ми спілкувалися з офіцерами, потім симулятори, а потім практика на полігоні.

Самі німці казали: «Ми просто розповімо вам те, що знаємо ми. Можливо, це вам знадобиться. А ви, за можливості, розкажіть нам, що ви знаєте». Кожен офіцер, який там був, — хтось із ДШВ, хтось із механізованих бригад, — отримував умовну задачу: провести штурм посиленою ротно-тактичною групою, наприклад, із танками Leopard. Кожен командир роти мав спланувати свій штурм на карті, потім на симуляторі, потім на полігоні. І от я, наприклад, показую, як я бачу цю ситуацію.

Кажу: «Я буду штурмувати таким чином, з огляду на наявні сили і засоби росіян». І тут один полковник підходить і питає, чи можна ще раз, через перекладача, записати на телефон, як саме я планую. Тобто люди не намагалися показати, що, мовляв, у НАТО й самі все знають найкраще, вони теж переймали наш досвід, який ніде не купиш. Вони хотіли зрозуміти реалії сьогоднішньої війни, як діяти.

Було дуже приємне ставлення, і всім, чим вони володіли, вони з нами ділилися. Єдине — коли я розпитував про технології, наприклад, про безпілотники, до яких напрацювань вони дійшли, вони розповідали не дуже охоче. І, наприклад, нові танки Leopard 2A8 не можна було ні фотографувати, ні навіть заходити всередину. Але загалом вони були досить відкритими.

Дуже сподобалося це навчання — поєднання їхнього досвіду, наприклад, в Афганістані, з класичною практикою застосування механізованих штурмів на той час. Не скажу, що потім десь на фронті впроваджував ці знання, бо в їхньому розумінні йшлося про повнокровні роти: вісім бойових машин Marder, чотири танки Leopard, — і ти командуєш повноцінним підрозділом. Але розуміння самої психології поля бою, того, як вони все це пояснювали, допомогло мені багато що усвідомити та побачити ситуацію з їхнього боку.

Повернення в Україну після навчання

Як змінилося поле бою після повернення в Україну після цих курсів?

Ми загалом були відсутні приблизно 35 днів. За цей час нічого суттєво не змінилося — це був такий статичний період, з літа до серпня-вересня 2023 року, до штурму Авдіївки.

Єдине, що відчувалося, — атмосфера ставала все більш «наелектризованою», бо всі знали: скоро тут щось почнеться. Особливо це відчувалося, коли з’явилися представники бригад, які брали участь у контрнаступі, — вони вже знали, що там відбулося і що нічого суттєвого не досягли. І всі ми тепер чекали, де саме буде контрудар росіян.

«Навіть зараз дехто з нинішніх мобілізованих, яких іноді хтось називає «бусифікованими», я бачив, як окремі воїни поводяться так, що те, про що я в 22-му, 23-му тільки чув, а тепер бачив на власні очі».

Чи ви були готові до цього?

Скажу так: якщо згадати мої сили та засоби з травня 2023 року до початку генерального штурму Авдіївки — жодного суттєвого посилення не відбулося. Як стояли, так і стояли. Там були дуже важкі бої.

Доходило до того, що, коли почався генеральний штурм Авдіївки, мене самого не було на позиціях — я лікувався. Там залишався старшина. Росіяни підійшли впритул — старшина утримував позицію, яку ми назвали на честь загиблого побратима Кліма (вічна йому слава). Там був випадок, коли один із росіян викликав його у двобій «один на один».

Хтось із наших потрапляв у полон, але бувало й так, що в певних ситуаціях наші люди показували себе так, що навіть за переваги росіян один до десяти вони тримають стрій, а росіяни просто не можуть взяти позицію. Навіть зараз дехто з нинішніх мобілізованих, яких іноді хтось називає «бусифікованими», — я бачив, як окремі воїни поводяться так, що те, про що я в 22-му, 23-му тільки чув, а тепер бачив на власні очі. Хлопці навіть входили в рукопашний бій біля Костянтинівки, знищували ворога прямо в бліндажах. Це неможливо передати словами — це треба тільки бачити.

Тактика росіян

Як би ви описали тактику дій противника, з яким зіштовхнулися за весь час?

На початку росіяни воювали переважно «по книжці», за шаблоном, хоча деякі підрозділи мали й неабияку кмітливість — не гіршу за нашу. Коли попадаються такі підрозділи — з ними складніше. Я не можу точно сказати, хто конкретно стояв проти нас під Вугледаром, коли я був спочатку стрільцем, а згодом виконувачем обов’язків командира взводу, але коли вже став ротним у 53-й бригаді, а потім комбатом у 157-й бригаді, реально знаєш, хто з росіян як працює, і є з чим порівнювати.

Як тільки вийшли з-під Курахового, ми стояли біля Воздвиженки. Проти нас тоді працювали їхні 5-та та 110-та бригади. Ми тоді «намотали» їх чимало, відігравшись за Курахове. Було дуже багато ворожих полонених, яких захоплювали бійці 3-го механізованого батальйону 157-ї бригади, в якому я тоді був заступником командира батальйону.

Але коли зайшов ворожий 33-й полк, я побачив різницю. Мені сказали, що відбулася ротація — вивели 5-ту і 110-ту, зайшов 33-й мотострілецький полк. В той час хлопцям вдалося відбити ворожу позицію та ліквідувати старшого групи і двох бійців взяти в полон. Буквально за хвилину після цього почався справжній жах: працювала ворожа артилерія, дрони, ще й противник відправив групу відбивати щойно взяту позицію.

Коли хлопці відбилися і вивели цих полонених, я зрозумів, що це вже не 110-та й не 5-та бригада. Це були люди, які не просто виконують наказ, у цих підрозділах командири з іншими підходами. Поясню, як це працює: одні хочуть виконати наказ, а інші хочуть виконати завдання. І саме ті, хто хоче виконати завдання, з ворожого боку, — це командири, які імпровізують, і це вже справді небезпечно. Вони не діють «по книжці» — аналізують поле бою, а потім комбіновано й комплексно застосовують усі свої сили та засоби.

Перехід у 157-му бригаду

Розкажіть, як потрапили до 157-ї бригади?

Після боїв за Авдіївку, як завжди, був «розбір польотів», змінили командування бригади. Мого командира перевели до новоствореної 157-ї бригади, і він запросив мене з собою. Відповідно, з того моменту й почався мій шлях тут.

На яку посаду ви перейшли?

Спочатку — на командира роти.

На яких напрямках були задіяні у складі 157-ї бригади?

Першим був вихід бригади на Курахівський напрямок. Ворог наступав, і треба було терміново займати оборону. Наша єдина проблема на той час — це дуже слабка безпілотна складова, яка, по суті, на початку бойових дій була в тестовому режимі на бригадному рівні.

Це було основним чинником, через який у самому місті люди губилися, не могли їх знайти. Або там навіть у посадках не могли нормально провести до позицій.

За підготовкою бійців не було взагалі ніяких проблем. Вони були готові виконувати завдання.

Після цього ми також брали участь у боях на Костянтинівському напрямку — вже не у складі бригади, а у складі батальйонно-тактичної групи. Також були в районі Авдіївського напрямку, а саме в районі Воздвиженки й Водяного Другого, між Покровськом та Костянтинівкою.

А от у районі Воздвиженки — там уже була інша справа. До того часу безпілотна складова вже налагодилася. Не тільки «Мавіки» з’явилися, а навіть і скиди з’явилися, і «Вампіри». І, відповідно, уже була нормальна взаємодія. Був реальний сусід зліва, сусід справа, а не той «вінегрет», що був у Кураховому.