Станом на середину 2026 року керівники найбільших американських технологічних компаній опинилися не просто поруч із політичною владою. Частина підприємців та інвесторів почала претендувати на безпосередню участь у перебудові державного апарату, оборонної промисловості й системи безпеки.

Вони пропонують керувати державою за принципами технологічного стартапу: швидко, централізовано, з мінімумом процедур і максимальним використанням даних, алгоритмів та штучного інтелекту.

Особливо помітні такі погляди у сфері оборони. Прихильники такого підходу вважають, що майбутні війни виграватимуть не держави з найбільшою кількістю традиційних літаків, кораблів і бронетехніки, а країни, здатні швидше створювати автономні системи, оновлювати програмне забезпечення та об’єднувати розвідку, зброю і командування в одну цифрову мережу.

Водночас у цьому середовищі існує радикальне крило — «технофашизм», яке цінує прогрес понад усе та ставить під сумнів доцільність демократії.

Що таке технофашизм

Технофашизмом називають політичну модель, у якій цифровий контроль, влада великих технологічних компаній та авторитарні ідеї працюють як єдина система.

Австрійський філософ технологій Марк Кекельберг (Mark Coeckelbergh) у статті «Technofascism: AI, Big Tech, and the new authoritarianism» визначає технофашизм як поєднання цифрових технологій, передусім штучного інтелекту, з авторитарною та фашистською політикою.

При цьому ШІ, соціальні мережі або біометричні системи не є фашистськими самі по собі, але оскільки штучний інтелект навчають люди, навіть якщо це робиться за посередництвом вже існуючих ШІ, на даних, першоджерелом яких є також люди, то фінальний продукт відображає в собі упередження та політичні погляди своїх творців. Втім, вирішальне значення все одно має те, хто ними керує, для чого їх застосовує і якому політичному устрою вони служать.

Сутність ідеології полягає в заміні політики управлінням. Суспільні конфлікти, нерівність, злочинність або міграція розглядаються як технічні проблеми, для яких нібито існує оптимальне рішення. Його мають знайти інженери, аналітики й алгоритми, а потім швидко реалізувати без тривалих парламентських дебатів, судових суперечок і громадського контролю.

Демократія виходить із того, що різні групи мають законні, але суперечливі інтереси. Тому рішення потребує переговорів, компромісу та можливості його оскаржити. Технофашистський підхід виходить з іншого: правильну відповідь можна розрахувати, а спротив їй свідчить про некомпетентність, егоїзм або ворожість до прогресу.

Звідси походить уявлення про бажану державу як велику технологічну корпорацію. Сильний керівник визначає мету, невелика команда фахівців добирає найефективніший спосіб її досягнення, а цифрові системи стежать за виконанням. Громадянин у такій моделі постає не політичним актором, а користувачем платформи. Він може отримувати зручні послуги, але майже не впливає на правила, за якими вони працюють.

Прихильники цього підходу пояснюють свої погляди потребою прискорити розвиток, подолати бюрократію та захистити Захід від технологічного відставання.

Вони прагнуть дати виконавчій владі й технологічним компаніям більше свободи дій, скоротити регулювання, спрямувати державні ресурси на ШІ, робототехніку, космічні системи, енергетику та оборону. У зовнішній політиці метою стає технологічна перевага над Китаєм, Росією та іншими суперниками.

Так виникає ієрархія, у якій доступ до даних, обчислювальних потужностей і цифрової інфраструктури перетворюється на джерело політичної влади. Власники платформ можуть впливати на те, яку інформацію бачать мільйони людей. Розробники аналітичних систем визначають, за якими ознаками людину віднесуть до групи ризику. Приватні компанії, які контролюють обчислювальні центри, супутниковий зв’язок або військове програмне забезпечення, отримують можливість впливати навіть на ухвалення рішень у сфері національної безпеки.

Ще одна мета — зробити суспільство передбачуваним. Великі масиви даних дають змогу не лише встановлювати, що людина вже зробила, а й оцінювати, як вона може діяти в майбутньому. На цій основі влада може завчасно визначати потенційних порушників, протестувальників або нелояльних службовців. Покарання поступово доповнюється профілактичним контролем: людині обмежують можливості не за доведене правопорушення, а через присвоєний системою рівень ризику.

Кекельберг також звертає увагу на культ швидкості та ефективності. У цій системі цінність дії визначається насамперед вимірюваним результатом. Права людини, співчуття, рівність і представництво важче виразити показниками, тому їх легше оголосити другорядними.

У дискусіях про технофашизм найчастіше згадують засновників Andreessen Horowitz Марка Андріссена і Бена Горовіца, співзасновника PayPal і Palantir Пітера Тіля, засновника Anduril Палмера Лакі та керівника Tesla і SpaceX Ілона Маска.

Чим технофашизм відрізняється від класичного фашизму

Класичний фашизм обіцяв повернути втрачену велич і спирався на уявлення про расову або національну перевагу. Технофашизм додає до цього образ майбутнього, яке нібито належить найсильнішим і найбільш технологічно розвиненим.

Історичні фашистські режими використовували масове стеження, емоційну пропаганду та поділ суспільства за принципом «ми проти них». ШІ та цифрові платформи роблять ці засоби точнішими, а пропаганду пристосовують до страхів і упереджень конкретної людини.

Замість прямої заборони інформації достатньо змінити роботу рекомендацій. Платформа може зменшити охоплення матеріалу, просувати потрібну тему або створити у користувача враження, що певна позиція домінує в суспільстві. Таким чином контролюють не лише зміст повідомлень, а й середовище, у якому людина сприймає події.

Для режимів XX століття символами могутності були важка промисловість, механізовані армії та масове виробництво зброї. У сучасній моделі таку роль відіграють ШІ, автономні системи, цифрові платформи, обчислювальні потужності й контроль над даними.

Зберігається й союз політичної влади з великим бізнесом. Раніше його основу становили промислові концерни. Тепер ідеться про Big Tech — власників платформ, хмарної інфраструктури, алгоритмів і даних. Вони перебирають частину державних функцій, а держава підтримує їх контрактами та доступом до інформації.

Чим технофашизм відрізняється від технооптимізму

Технооптимісти вважають, що науковий прогрес, підприємництво і ринок здатні розв’язати більшість проблем людства.

У «Маніфесті технооптиміста» Марк Андріссен називає технологію головним джерелом достатку й могутності. На його думку, економічна, культурна та військова сила США і союзників походить від технологічної переваги. Водночас він говорить про зміцнення ліберальних демократій і називає технооптимізм матеріальною, а не політичною філософією.

Межу можна провести там, де віру в прогрес поєднують із переконанням, що технологічна еліта повинна стояти над демократичною політикою. Показовим є текст Пітера Тіля «The Education of a Libertarian», у якому він заявив, що більше не вважає свободу і демократію сумісними.

Наочним прикладом такого переходу став діалог у X за участю співзасновника та CEO Shopify Тобі Лютке у липні 2026 року. Спочатку він запропонував позбавити виборчого права пенсіонерів із гарантованими виплатами, назвавши їх «утриманцями», які нібито більше не мають достатньої зацікавленості в майбутньому. Після цього колишній керівник TD Bank Ерік Тор запропонував визначати кількість голосів відповідно до суми сплаченого податку на доходи: від жодного голосу для тих, хто його не сплачує, до п’яти голосів для тих, хто сплачує понад 500 тисяч доларів. Лютке назвав це «хорошою системою».

Цей приклад показує, як переконання у винятковій компетентності підприємців може перерости у вимогу закріпити їхню економічну перевагу політично. Йдеться вже не про віру в технології, а про заперечення рівності громадян і прагнення передати більше влади заможній еліті. Саме таке поєднання технологічного елітаризму, плутократії та зневаги до демократії критики називають технофашизмом.

Витоки течії

Прообрази ідей сучасних «технофашистів» найкраще простежуються в поглядах японських технократів 1930-х років. Технічні фахівці розширювали свій вплив через спеціальні органи, що не підпорядковувалися звичайному політичному контролю.

Окремим історичним попередником став рух технократії, який набув популярності у США та Канаді під час Великої депресії. Його прихильники на чолі з інженером Говардом Скоттом пропонували замінити представницьку демократію та партійну політику владою учених та інженерів, які мали керувати економікою як єдиною технічною системою. Рух позиціонував себе як антифашистський, однак його віра в перевагу технічної еліти над виборними політиками стала раннім прикладом протиставлення експертного управління демократичній політиці. Одним із керівників канадського осередку Technocracy Incorporated був Джошуа Холдеман — дід Ілона Маска по материнській лінії.

Ще одним джерелом можна вважати італійський футуризм початку XX століття. Його представники прославляли швидкість, машини, промисловість, агресію та руйнування старого порядку.

Однак безпосереднє джерело нинішньої ідеології сформувалося у Кремнієвій долині. Ще у 1990-х роках політичні оглядачі звертали увагу на поєднання кіберлібертаріанства, культу підприємця та переконання, що технологічна еліта краще за суспільство розуміє майбутнє. Згодом до цього додалися неореакційні погляди Кертіса Ярвіна, критика демократії Пітером Тілем та «темне просвітництво» Ніка Ленда.

Країни з зачатками технофашизму

США є головним середовищем формування технофашистських ідей. Однак і тут, принаймні поки що, йдеться про впливову політичну течію, а не про створення політичної партії чи визначення ідеології всієї держави.

Технооптимізм набуває авторитарних рис, коли підприємці починають перебудовувати державу за корпоративною моделлю. У 2025 році участь Ілона Маска в роботі структури DOGE, названої Департаментом урядової ефективності, стала для критиків прикладом такого впливу. Команда інженерів, безпосередньо непідзвітна виборцям, отримала доступ до державних установ і масивів даних.

На поступову інституціоналізацію технофашистських практик може вказувати й масове будівництво дата-центрів для систем штучного інтелекту, під час якого технологічну експансію ставлять вище за екологічну безпеку та інтереси місцевих громад. Такі об’єкти споживають величезні обсяги електроенергії й води, збільшують викиди парникових газів, забруднення повітря, шум і кількість електронних відходів. Водночас оператори використовують регуляторні лазівки, занижують заявлені масштаби проєктів або розширюють їх уже після отримання дозволів.

За даними Floodlight, у Техасі щонайменше 38 дата-центрів скористалися спрощеною процедурою для погодження роботи понад 2100 резервних дизельних генераторів. Зокрема, дата-центр Stargate в Абіліні отримав такі дозволи на 62 промислових генераторів, хоча відповідну процедуру зазвичай застосовують до малих підприємств, яким потрібні один або два невеликі генератори.

Коли держава системно послаблює правила для технологічних корпорацій, обмежує громадський контроль і перекладає екологічні, соціальні та медичні наслідки на місцевих жителів, це можна розглядати як перенесення технофашистських принципів із корпоративного середовища на рівень державної політики.

Китай має розвинені системи відеоспостереження, цифрової ідентифікації, цензури та поліцейського аналізу даних.

Технологічний прогрес посідає важливе місце й в офіційному проєкті національного відродження, а Сі Цзіньпін пов’язує модернізацію країни з розвитком ШІ, квантових технологій, робототехніки, напівпровідників і передової промисловості.

Проте китайська модель суттєво відрізняється від американської. У США частина підприємців намагається отримати вплив на державу. У Китаї Комуністична партія сама підпорядковує технологічні компанії, створює в них партійні осередки та обмежує політичну самостійність власників.

Найвідомішим елементом китайської цифрової моделі стала система соціального кредиту. Її часто помилково описують як єдину централізовану платформу, у якій кожен громадянин отримує загальний бал за всі свої дії. Насправді такого загальнонаціонального рейтингу наразі не існує.

Під назвою «система соціального кредиту» діє сукупність державних баз даних, галузевих і регіональних програм, реєстрів та чорних списків, які охоплюють фізичних осіб, компанії, громадські організації, органи влади й суди.

Ці механізми збирають і поєднують інформацію про фінансову історію, виконання судових рішень, дотримання законодавства та регуляторних вимог. Наслідками порушень можуть стати оприлюднення персональних даних, обмеження користування швидкісними потягами, участі в державних закупівлях, доступу до фінансування або окремих ринків.

Водночас китайська влада продовжує розширювати й уніфікувати цю систему. У березні 2025 року Центральний комітет Комуністичної партії Китаю та Державна рада затвердили документ із 23 заходами, який передбачає створення системи соціального кредиту з єдиними правилами для всіх типів суб’єктів та її «глибоку інтеграцію в усі аспекти соціально-економічного розвитку». Офіційно ці заходи пояснюють необхідністю зміцнення довіри, забезпечення чесної конкуренції та дотримання законодавства. Проте фактично йдеться про поступове перетворення розрізнених баз і місцевих програм на єдину загальнодержавну інфраструктуру контролю.

Найбільш радикально ця модель проявилася в Сіньцзяні, де китайська влада застосовує масове спостереження разом зі свавільними затриманнями, інтернуванням, тортурами та переслідуванням уйгурів й інших переважно мусульманських етнічних меншин.

У 2022 році Управління Верховного комісара ООН з прав людини дійшло висновку, що ці порушення можуть становити міжнародні злочини, зокрема злочини проти людяності. У 2025 році Amnesty International повідомила, що репресивні закони та практики залишаються чинними, і закликала створити незалежний міжнародний механізм розслідування. Отже, міжнародні організації попереджають, що дії китайської влади щодо уйгурів мають розслідувати як можливі злочини проти людяності.

Однак політичним центром китайської системи залишається Комуністична партія, а не незалежна технологічна еліта. Тому її точніше називати партійним технототалітаризмом, а не технофашизмом у вузькому значенні цього слова.

В Індії технології стали частиною національного проєкту. Програму Digital India, біометричну систему Aadhaar, цифрові платежі й розвиток ШІ подають як шлях до перетворення країни на одну з провідних держав світу.

Уряд Нарендри Моді поєднує цю модернізацію з індуїстським націоналізмом. Представники інших релігій можуть залишатися громадянами, але від них очікують визнання домінантної індуїстської культурної як основи держави.

Націоналізм у цій моделі тісно пов’язаний із технологічною модернізацією. Уряд подає цифрову інфраструктуру, космічну програму, власне виробництво електроніки й озброєння як докази повернення Індії до статусу великої держави. Образ давньої індуїстської цивілізації поєднується з образом майбутньої технологічної наддержави.

Одночасно поширюються розпізнавання облич, контроль комунікацій і вимкнення інтернету. Таке поєднання створює ризик вибіркового контролю. Якщо влада визначає певну релігійну, етнічну або політичну групу як загрозу національній єдності, цифрова інфраструктура дає змогу швидко виявляти її членів, стежити за пересуванням, обмежувати комунікацію та ускладнювати доступ до послуг.

Водночас Індія зберігає конкурентні вибори, незалежні судові рішення, впливові опозиційні партії, федеративний устрій і активне громадянське суспільство. Тому Індію зарано називати технофашистською.

Росія використовує розпізнавання облич, контроль інтернет-трафіку, блокування інформації та стеження за антивоєнними висловлюваннями. У 2025–2026 роках російська влада перейшла від блокування окремих сайтів до обмеження доступу на рівні мережевої інфраструктури.

Водночас Росію складно вважати технофашистською. Режим Путіна не пропонує технологічного майбутнього, у якому інженери або підприємці мають замінити політичні інститути. Компанії підпорядковуються державі, силовикам і бюрократії, а цифрова інфраструктура залежить від зовнішніх постачальників.

Технології тут обслуговують уже сформований режим із фашистськими, авторитарними та неоімперіалістськими рисами. Тому точніше говорити про імперіалізм, який використовує цифрові інструменти.

Іран використовує камери, безпілотники, розпізнавання облич і мобільні застосунки для переслідування учасників протестів та контролю за дотриманням вимог щодо носіння хіджаба.

Однак джерелом легітимності режиму залишається не технологічний прогрес, а релігійна ідеологія та силовий апарат. Цифрові засоби лише підвищують ефективність уже наявної системи. Тому Іран точніше описувати як цифрову теократію, а не технофашизм.

Як технофашисти бачать війни майбутнього

Для представників американського правого технологічного середовища безпека починається зі швидкості інновацій. Держава, яка довго проводить випробування, закупівлі й погодження, програє супернику, здатному швидко створити виріб, перевірити його в реальних умовах і випустити вдосконалену версію.

Звідси походить критика традиційного оборонно-промислового комплексу, великих багаторічних програм і залежності від невеликої кількості дорогих платформ.

Подібну позицію займають Александер Карп і Ніколас Замиська. У викладі тез книги «The Technological Republic» вони стверджують, що інженерна еліта Кремнієвої долини зобов’язана брати участь в обороні країни, а жорстка сила XXI століття спиратиметься на програмне забезпечення. На їхню думку, питання полягає не в тому, чи з’явиться зброя зі ШІ, а в тому, хто її створить і для яких цілей.

Найпомітнішим практичним втіленням цієї концепції стала компанія Anduril. У матеріалі «Rebooting the Arsenal of Democracy» компанія стверджує, що США потрібна нова оборонна промисловість, здатна швидко розробляти й масово випускати озброєння.

В основі майбутнього арсеналу мають бути не лише великі літаки, кораблі та броньовані машини, а й велика кількість дешевших автономних систем. Розвідувальні й ударні дрони, баражувальні боєприпаси, безекіпажні катери, підводні апарати, супутники та наземні сенсори повинні діяти як частини єдиної мережі. Програмне забезпечення має об’єднувати розвідку, цілевказання, планування і застосування зброї.

Замість багаторічної розробки завершеного виробу пропонується постійне оновлення. Бойова система має змінюватися подібно до цифрового продукту: отримувати нові алгоритми, під’єднувати додаткові сенсори й пристосовуватися до виявлених засобів протидії.

Особливу роль відводять штучному інтелекту. Він має обробляти потоки інформації, розпізнавати цілі, розподіляти завдання між автономними апаратами та скорочувати час від виявлення противника до завдання удару. Людина може формально зберігати контроль, але швидкість бою створюватиме тиск на подальшу автоматизацію.

Крайнім проявом цього підходу є повністю автономні системи озброєння, які можуть без підтвердження оператора самостійно обирати та уражати цілі, тобто фактично ухвалювати рішення про вбивство. Колишній керівник Центру урядового зв’язку Великої Британії (GCHQ) Девід Оманд вважає, що для безпілотної зброї можна створити «моральну» конфігурацію ШІ. Водночас міністр у справах збройних сил Великої Британії Ал Карнс заявив, що під час ухвалення рішень має існувати можливість «вивести людину з контуру». Це порушує питання, чи можна запрограмувати мораль і передати машині право вирішувати, хто має загинути.

Показовою стала суперечка між Пентагоном і компанією Anthropic, розробником ШІ-моделі Claude. Американське військове відомство вимагало дозволити використання моделі для «будь-яких законних цілей», тоді як Anthropic наполягала на двох обмеженнях: забороні масового спостереження за американцями та застосуванні Claude у повністю автономній зброї. Компанія визначила таку зброю, як системи, що повністю виводять людину з процесу ухвалення рішень і автоматизують вибір та ураження цілей. Anthropic при цьому не відкидала появи такої зброї в майбутньому, але заявляла, що сучасні моделі ШІ ще недостатньо надійні, а належних механізмів контролю не існує.

Після відмови компанії зняти обмеження, глава Пентагону Піт Гегсет заборонив військовим підрядникам співпрацювати з Anthropic і оголосив її ризиком для ланцюга постачання. Згодом Пентагон уклав угоди із сімома іншими розробниками ШІ, залишивши Anthropic поза програмою.

Короткий висновок

Технофашизм поки не є цілісною міжнародною ідеологією. Водночас у багатьох країнах ця ідеологія або її елементи набувають дедалі більшої ваги.

У США технофашизм існує на перетині технооптимізму з критикою демократії, оборонним націоналізмом і політичними амбіціями підприємців.

Китай демонструє близьку за інструментами, але іншу за походженням модель партійного техноавторитаризму. В Індії технологічна модернізація поєднується з індуїстським націоналізмом. Росія та Іран використовують цифрові засоби для зміцнення старих імперських і теократичних форм влади.

Тому цей термін слід застосовувати обережно. Камери, великі бази даних або ШІ самі по собі ще не роблять державу технофашистською. Визначальним є інше: технологію використовують як виправдання для ієрархічного й непідзвітного політичного порядку, а реальна влада переходить до тих, хто контролює алгоритми, дані та цифрову інфраструктуру.