Японія переживає наймасштабнішу структурну мілітаризацію з часів Другої світової війни, здійснюючи фундаментальний перехід від доктрини суворої територіальної оборони до стратегії багатошарового стримування.

Аналіз уроків, винесених із затяжних воєнних дій в Україні та на Близькому Сході, безапеляційно вказує на те, що майбутні конфлікти проти рішуче налаштованих супротивників будуть тривалими та виснажливими.

Ця перспектива, а також вимоги Вашингтона до союзників брати на себе більшу відповідальність за регіональну безпеку змусили Токіо кардинально переглянути свої підходи до оборонного планування та фінансування.

Цей перегляд матеріалізувався у безпрецедентному нарощуванні військового бюджету. Відповідно до п’ятирічної «Програми розбудови оборони» загальною вартістю близько 43 трильйонів єн, бюджет на 2026 фінансовий рік сягнув рекордних 8,84 трильйона єн у вигляді нових контрактів.

Головним пріоритетом цієї політики стало забезпечення логістичної витривалості та «життєздатності» Сил самооборони. Із 43 трильйонів єн до 5 трильйонів (з урахуванням суміжних статей) виділяють на закупівлю боєприпасів та керованих ракет, а близько 9–10 трильйонів — на технічне обслуговування обладнання та забезпечення його робочого стану, щоб ліквідувати проблему неробочої техніки.

Закупівля зброї та проблематика

Японія як країна з одним із найбільш розвинених і технологічно незалежних оборонно-промислових комплексів традиційно робить ставку на виробництво озброєння власними підприємствами. Такий підхід сформувався ще після Другої світової війни та протягом десятиліть визначав структуру японських Сил самооборони. Токіо прагнув зберігати контроль над ключовими технологіями та виробничими компетенціями, тому значну частину озброєння замовляв у місцевих компаній.

Висока частка внутрішніх закупівель зберігається й нині. Протягом десятиліть Японія робила основний акцент на закупівлях озброєння у власних виробників, однак така модель мала і суттєві недоліки. Обсяги замовлень залишалися відносно невеликими, оскільки японська промисловість переважно працювала на потреби власних Сил самооборони. Це не створювало такого масштабного ринку, як у США або деяких європейських країнах, а отже, підприємства не завжди могли розгортати великосерійне виробництво.

Частка внутрішніх закупівель історично перевищувала 90%, але до 2019 року скоротилася приблизно до 72%, а у 2022 році відновилася до близько 84%. Водночас Японія дедалі активніше закуповує американське озброєння, зокрема за програмою Foreign Military Sales (FMS).

Найбільш помітний приклад — винищувачі F-35, крилаті ракети, системи протиракетної оборони та інше американське озброєння. Такі закупівлі дають Японії доступ до систем, які складно або економічно недоцільно розробляти самостійно, але водночас збільшують конкуренцію за оборонний бюджет між іноземними постачальниками та японськими виробниками.

Окремою проблемою залишається собівартість японського озброєння. Виробництво невеликими серіями не дозволяє повною мірою використовувати ефект масштабу, коли зі збільшенням кількості виробленої продукції знижується вартість кожної окремої одиниці. Якщо підприємство виробляє лише кілька десятків або сотень одиниць техніки для внутрішнього замовника, витрати на розробку, випробування, обладнання виробничих ліній та підготовку персоналу розподіляються на відносно невелику кількість виробів.

Ця проблема особливо помітна у виробництві складних систем. Японія може мати технологічні можливості для створення сучасного танка, ракети, корабля або зенітного комплексу, однак невелика серія таких виробів суттєво підвищує їхню кінцеву вартість. Водночас тривалі виробничі цикли створюють ще одну проблему — підприємствам складніше швидко збільшити випуск продукції у відповідь на різке зростання потреб.

Структура японського оборонного сектору також має свою специфіку. Значна частина великих компаній, які виробляють військову техніку, одночасно працює у цивільних галузях. Для таких корпорацій оборонний напрям часто залишається лише одним із сегментів бізнесу. Японське Міністерство оборони зазначає, що для більшості великих компаній оборонні замовлення становлять менш як 10% загального виторгу. Це означає, що у разі низького або нестабільного попиту компанії можуть не мати достатньої економічної мотивації для значного розширення саме військового виробництва.

У мирний час така модель дозволяла японським підприємствам підтримувати необхідні виробничі компетенції без створення величезних надлишкових потужностей. Однак із погіршенням безпекової ситуації в Індо-Тихоокеанському регіоні її недоліки стали більш очевидними. У разі масштабного конфлікту Японії знадобиться значно більше боєприпасів, ракет, безпілотних систем, броньованої техніки та іншого озброєння, ніж промисловість звикла виробляти у мирний період.

Саме темпи виробництва нині стають одним із ключових викликів для японського ОПК. Протягом більшої частини післявоєнного періоду Японія виробляла озброєння переважно для власних потреб, тому підприємства могли планувати виробничі цикли на роки вперед. Відсутність необхідності регулярно постачати великі партії озброєння іноземним замовникам також не стимулювала створення надлишкових виробничих потужностей.

Тепер ситуація змінюється. Японія розглядає військову активність Китаю як одну з головних загроз власній безпеці та значно збільшує оборонні витрати. Відповідно, перед японською промисловістю постає завдання не лише розробляти нові системи, а й забезпечувати їхній серійний випуск у значно більших масштабах. Особливо це стосується ракетного озброєння, боєприпасів, безпілотних систем та засобів протиповітряної і протиракетної оборони.

Для вирішення цієї проблеми японський уряд збільшує фінансування оборонної промисловості та стимулює компанії розширювати виробничі потужності. Йдеться не лише про будівництво нових заводів, а й про модернізацію вже наявних підприємств, збільшення кількості виробничих ліній та залучення компаній, які раніше не працювали безпосередньо в оборонному секторі.

Окремий напрям — використання наявної інфраструктури. Японія розглядає можливість ефективнішого використання або продажу невикористовуваних територій промислових підприємств для створення нових виробничих потужностей. Такі майданчики можуть використовуватися для виробництва безпілотників, броньованої техніки, ракет, боєприпасів та іншої оборонної продукції.

Вартість закупівель FMS різко зросла

Масштаби залежності Японії від американських поставок за останні роки значно збільшилися. У 2018 фінансовому році обсяг закупівель за FMS становив близько 407,8 млрд єн, тоді як у 2023 році він зріс до 1,3867 трлн єн. Таким чином, за п’ять років показник збільшився більш ніж утричі.

Якщо не враховувати вплив коливань курсу єни та порівнювати суми безпосередньо у доларах США, зростання також залишається значним: з приблизно 3,64 млрд доларів у 2018 році до 10,12 млрд доларів у 2023-му — майже у 2,7 раза.

За весь період із 2018 до 2023 фінансового року Японія уклала FMS-контрактів приблизно на 3,55 трлн єн.

Зростання припало саме на період, коли Токіо почав масштабно розширювати оборонні можливості. У новому плані розвитку оборони Японія передбачила значне збільшення закупівель сучасних систем, частина яких може надходити лише зі США.

Серед основних позицій — винищувачі F-35A та F-35B, літаки дальнього радіолокаційного виявлення E-2D, літаки-заправники KC-46A, модернізація F-15, системи Aegis, перехоплювачі SM-3 Block IIA, ракети SM-6 та крилаті ракети Tomahawk.

У 2023 році найбільшу частку FMS-закупівель припадало на Повітряні сили самооборони — близько 787,5 млрд єн, або 56,7% загального обсягу. На другому місці перебували Морські сили самооборони з 541,6 млрд єн, що становило 39%. Значно менше припадало на Сухопутні сили — 28,5 млрд єн.

FMS та проблеми з термінами постачання

Ще одна проблема — тривалі затримки поставок.

Рахункова палата виявила 89 випадків, коли початкові терміни відвантаження вже передбачених контрактами позицій змінювалися. У деяких випадках затримка сягала понад п’яти років, а максимальний зафіксований термін продовження становив 2856 днів — приблизно 7 років і 9 місяців.

Причини відтермінувань відрізнялися: від проблем з укладанням контрактів і виробництвом до труднощів із транспортуванням. Особливо відчутно на постачанні позначилася пандемія COVID-19.

Показовим став випадок з обладнанням для технічного обслуговування літаків E-2D. Японія уклала чотири відповідні FMS-контракти загальною вартістю близько 139,8 млрд єн. Спочатку обладнання мали поставити у 2019–2020 роках, однак згодом терміни змістилися на 2024–2026 роки.

Через це на авіабазі Місава виникла ситуація, коли японські військові не могли повноцінно обслуговувати E-2D за допомогою призначеного для них обладнання. Щоб зменшити вплив проблеми, довелося використовувати засоби, призначені для старіших літаків E-2C.

Цей приклад демонструє важливу особливість FMS: навіть після укладання контракту та виділення коштів Японія не отримує повного контролю над темпами виробництва й постачання продукції.

Ще одна проблема стосується авансових платежів та остаточного розрахунку за поставлене озброєння.

За системою FMS японська сторона здійснює попереднє фінансування, після чого остаточна сума визначається після завершення поставок і відповідних розрахунків між урядами.

Однак якщо один FMS-кейс об’єднує велику кількість різних позицій, його закриття може розтягнутися на роки. Особливо складною ситуація стала після того, як США почали об’єднувати нові замовлення з уже відкритими FMS-кейсами.

У 2018–2023 роках японська сторона провела 65 таких операцій із додаванням нових позицій до наявних контрактів. Вони стосувалися 42 окремих кейсів, а загальна сума після внесення змін становила близько 4,46 трлн єн.

Проблема полягає в тому, що остаточний розрахунок за таким кейсом неможливо завершити, доки США не виконають усі зобов’язання щодо доданих до нього позицій. У результаті навіть тоді, коли основна частина замовлення вже виконана, Японія може роками чекати на остаточний розрахунок та повернення невикористаних коштів.

Станом на кінець 2023 фінансового року 64 такі операції ще не були повністю завершені. Їхня сумарна контрактна вартість після внесених змін становила близько 4,45 трлн єн, або близько 2,4 трлн єн без урахування повторного врахування тих самих кейсів.

Проблема стосується не лише великих платформ. Окремий розділ звіту присвячений постачанню запасних частин та комплектуючих.

Японські військові використовують дві основні схеми закупівлі запасних частин у США. За першою американська сторона заздалегідь формує певний запас необхідних деталей. За другою — починає їх закуповувати лише після отримання японського замовлення.

Різниця у швидкості виявилася суттєвою.

Наприклад, для Морських сил самооборони середній термін отримання ремонтопридатних деталей за першою схемою становив 426 днів, тоді як за другою — 759,4 дня. Для Повітряних сил показники становили відповідно 105,2 та 1030,2 дня.

Для неремонтопридатних деталей Морські сили отримували їх у середньому за 186,6 дня проти 523,6 дня, а Повітряні сили — за 116,5 проти 146,4 дня.

Таким чином, збільшення оборонного бюджету саме по собі не гарантує швидкого отримання необхідної кількості техніки. У випадку складних американських систем Японія залежить від виробничих можливостей та процедур Сполучених Штатів.

Рахункова палата також виявила випадки, коли Японія отримувала комплектуючі та витратні матеріали з недостатнім залишком терміну придатності.

Один із прикладів стосується витратних матеріалів для біологічного виявлення, які використовуються на японських машинах радіаційної, біологічної та хімічної розвідки NBC. Через проблеми з виробництвом постачання затримувалося, а після його відновлення частина отриманої продукції не відповідала встановленому японською стороною мінімальному залишковому терміну придатності.

У результаті Сухопутним силам самооборони довелося вживати додаткових заходів для зменшення ризиків, зокрема покладатися на інші системи виявлення.

Цей випадок особливо важливий у контексті підготовки Японії до тривалого конфлікту. Наявність сучасної техніки не має достатнього значення без стабільного постачання запчастин, витратних матеріалів та боєприпасів.

Японське Міністерство оборони вже проводить переговори зі США для скорочення проблем FMS. За даними Рахункової палати, у 2018–2024 роках у межах різних двосторонніх механізмів регулярно обговорювали затримки поставок, остаточні розрахунки, прозорість ціноутворення, залучення японських компаній до технічного обслуговування американського озброєння та використання багаторічних контрактів.

Зокрема, японська сторона намагається прискорити відвантаження вже оплаченого обладнання. У межах відповідних переговорів із 2019 до 2023 року Японія вимагала прискорити поставки за 281 FMS-кейсом. У 173 із них відвантаження завершилися до кінця наступного фінансового року після проведення таких переговорів.

Окремо Токіо працює над прискоренням фінансових розрахунків. У 2018–2023 роках японська сторона проводила переговори щодо 536 кейсів. За 217 із них остаточні розрахунки завершилися до кінця наступного фінансового року, а за 184 кейсами США повернули Японії надлишкові кошти на загальну суму близько 43,2 млрд єн.

Звіт Рахункової палати демонструє, що проблема японських FMS-закупівель значно ширша за питання ціни окремого винищувача чи ракети.

Японія швидко збільшує кількість американських систем у складі Сил самооборони, але разом із ними імпортує і залежність від американських виробничих потужностей, валютного курсу, процедур закупівель та темпів постачання.

Це особливо важливо на тлі планів Токіо різко збільшити запаси ракет і боєприпасів. Якщо значна частина нових систем надходитиме зі США, то збільшення оборонного бюджету не автоматично означатиме пропорційного зростання реальної бойової готовності.

Саме тому паралельно з розширенням закупівель американської техніки Японія намагається зміцнити власну оборонну промисловість. Виробництво ракет, боєприпасів, безпілотних систем та іншого озброєння всередині країни дозволяє зменшити залежність від іноземних ланцюгів постачання та краще контролювати темпи нарощування запасів.

Таким чином, японська оборонна політика нині розвивається одразу у двох напрямках. Токіо отримує зі США найбільш складні та технологічні системи, які складно швидко створити самостійно, водночас намагаючись розширити власні виробничі можливості для забезпечення масових потреб — передусім у ракетах, боєприпасах, запчастинах та безпілотних системах.

Звіт Рахункової палати фактично показує ціну цієї залежності: багатомільярдні валютні ризики, затримки поставок на роки, тривалі фінансові розрахунки та залежність від американських виробничих можливостей. Для країни, яка готується до потенційно тривалого конфлікту в Індо-Тихоокеанському регіоні, саме ці фактори можуть стати не менш важливими, ніж кількість закуплених винищувачів, кораблів чи ракет.

Сучасна проблематика виробництва

Історично Японія, як і багато інших західних держав, страждала від системного упередження у військових закупівлях: пріоритетне фінансування завжди отримували дорогі та високотехнологічні платформи, такі як малопомітні винищувачі F-35, глибоко модернізовані перехоплювачі F-15J Super Interceptor та кораблі, оснащені бойовою інформаційно-керуючою системою Aegis.

Водночас закупівлі необхідних для їхнього функціонування запасів боєприпасів, ракет та засобів логістичного забезпечення фінансувалися за залишковим принципом. Ця структурна вразливість найгостріше проявляється у сфері протиракетної оборони термінального рівня, де дефіцит боєприпасів здатен нівелювати переваги найсучасніших радарів та систем управління.

Крім того, Японія екстрено змінює географію своїх арсеналів. Історично близько 70% усіх боєприпасів зберігали на північному острові Хоккайдо в очікуванні гіпотетичного радянського вторгнення, тоді як на південному, найбільш загрозливому сьогодні напрямку — Південно-Західних островах — зосереджено менше ніж 10% запасів.

Для виправлення цього дисбалансу розгорнули масштабну програму «підвищення стійкості об’єктів» із бюджетом 878,4 мільярда єн на 2026 рік. Вона передбачає будівництво нових складів боєприпасів (67,2 млрд єн) та перенесення ключових штабів під землю для захисту від ракетних ударів (23,1 млрд єн).

Однак форсоване переозброєння стикається з макроекономічними перешкодами, зокрема під час закупівель за американською системою Foreign Military Sales (FMS).

Згідно з даними Рахункової палати Японії, через стрімке падіння курсу національної валюти з 110 до 137–150 єн за долар США контракти на суму 13,3 мільярда доларів, укладені у 2023–2025 роках, фактично подорожчали майже на 300 мільярдів єн — з 1,58 трлн до 1,88 трлн єн.

Ці колосальні курсові збитки змусили Міністерство оборони Японії запровадити жорсткіші переговори щодо ціноутворення, що дозволило скоротити витрати за програмою FMS у бюджеті на 2026 рік на 38 мільярдів єн завдяки оптовим закупівлям.

Інтегрована протиповітряна оборона (IAMD) та космічно-безпілотні інновації

У сфері протиракетної оборони Японія зіткнулася з жорсткими обмеженнями глобальних ланцюгів постачання. Дефіцит американських перехоплювачів PAC-3 MSE зумовлений вузьким місцем у виробництві радіолокаційних головок самонаведення компанією Boeing.

І хоча США розпочали програму розширення виробничих потужностей, щоб збільшити випуск до 2000 одиниць на рік, Японія, чия корпорація MHI виробляє ракети за ліцензією, не здатна повністю забезпечити свої потреби без американських компонентів.

Щоб компенсувати ці прогалини, японське Міноборони робить ставку на модернізацію вітчизняного комплексу Type 03 (Chu-SAM).

З 2026 року реалізується масштабна програма вартістю понад 75 мільярдів єн, яка має надати цій системі спроможність перехоплювати балістичні ракети малої дальності (SRBM) та гіперзвукові планери. Одночасно Японія та США спільно розробляють концептуально новий протигіперзвуковий перехоплювач GPI (Glide Phase Interceptor).

У листопаді 2024 року японська корпорація MHI отримала контракт на 56 мільярдів єн для розробки критичних компонентів системи: двигунів другого та третього ступенів, систем рульового управління бойової частини та інфрачервоного вікна шукача. Ця зброя, яку очікують у 2030-х роках, стане основою захисту від маневруючих гіперзвукових загроз.

Основою протиракетного щита на морі стануть два ракетні крейсери, оснащені системою Aegis (ASEV), будівництво першого з яких уже веде Mitsubishi Heavy Industries на верфі в Нагасакі. Ці бойові кораблі водотоннажністю 12 000 тонн матимуть по 128 комірок вертикального пуску (VLS) та новітні радари AN/SPY-7, які успішно випробували у березні 2026 року в рамках випробувань Stellar Tengu. Введення першого судна в експлуатацію очікують наприкінці 2027 фінансового року.

Революційною інновацією бюджету на 2026 рік стало запровадження концепції SHIELD (Synchronized Highly-Integrated Enhanced Littoral Defense). На її реалізацію до 2027 року заклали 100,1 мільярда єн із загальної суми у 277 млрд єн на безпілотні технології.

Ця стратегія передбачає створення багаторівневої системи прибережної оборони, яка відмовляється від покладання лише на пілотовані засоби на користь тисяч повітряних (UAV), надводних (USV) та підводних (UUV) безпілотних апаратів, що функціонуватимуть як єдина інтегрована інформаційно-ударна мережа.

Важливість нових багатосферних операцій настільки велика, що у 2026 році уряд офіційно змінює назву Повітряних сил самооборони на «Аерокосмічні сили самооборони» (Aerospace Self-Defense Force), інкорпоруючи спеціалізовані підрозділи для контролю космічного простору та експлуатації стратегічних дронів, таких як MQ-9B SeaGuardian, на закупівлю яких виділили 76,5 млрд єн.

Ударні можливості nта питання масовості

Ключовим елементом наступальних можливостей Японії став Type 25 HVGP. Цю зброю, розроблену Mitsubishi Heavy Industries за контрактом на першу серійну партію вартістю понад 60 мільярдів єн, офіційно взяли на озброєння 31 березня 2026 року — на п’ять років раніше початкового плану — та розгорнули в Навчально-артилерійському полку в гарнізоні Фудзі.

Гіперзвуковий планер Type 25 запускається за допомогою твердопаливного прискорювача, після чого від’єднується і маневрує у верхніх шарах атмосфери на швидкості понад 5 Махів, роблячи традиційні системи перехоплення безпорадними.

Перша модифікація (Block 1) з дальністю 500–900 км розгортається у складі 2-ї артилерійської бригади на базі Ебіно (о. Кюшю) для прикриття Тайванської протоки та у 1-й бригаді на базі Каміфурано (о. Хоккайдо) для стримування Росії на Далекому Сході.

Паралельно фінансується розробка версії Block 2 з використанням технології «waverider», що забезпечить дальність від 2000 до 3000 км. Через брак власних полігонів Японія провела чотири успішні льотні випробування цих систем на американському полігоні Пойнт-Мугу в Каліфорнії протягом 2024–2025 років, залучивши програму підтримки FMS вартістю 340 мільйонів доларів.

Класичний далекобійний ударний потенціал забезпечується модернізованою крилатою ракетою Type 12, дальність якої збільшено з 200 до понад 1000 км. Наземний мобільний варіант цієї системи став на бойове чергування у березні 2026 року в гарнізоні Кенгун (префектура Кумамото).

Крім того, триває активна інтеграція цієї ракети з авіаційними платформами. 30 липня 2026 року на авіабазі Ґіфу багатоцільовий винищувач F-2B (бортовий номер 63-8101) успішно здійснив тестові польоти з габаритними макетами авіаційної версії Type 25, повноцінне бойове чергування якої планується на авіабазі Хякурі з 2027 року.

Ці власні розробки повинні були доповнюватися американськими ракетами Tomahawk, початок поставок яких Японія домовилася перенести з 2026 на 2025 рік.

Проте інтенсивне використання Пентагоном цих ракет для ударів на Близькому Сході призвело до серйозного виснаження американських запасів, що може спричинити затримку поставок японських партій на термін до двох років. Це робить прискорення національних ракетних програм життєво необхідним.

До того ж, окремим викликом залишається масовість застосування цих засобів у разі великого конфлікту. Японія швидко нарощує номенклатуру далекобійних ракет, однак перші підрозділи отримують їх обмеженими партіями.

Це означає, що на початковому етапі потенційна кількість доступних для одночасного застосування ракет може залишатися невеликою порівняно з масштабами можливого конфлікту з Китаєм. Для прориву ешелонованої протиповітряної та протиракетної оборони противника Токіо знадобиться не лише висока точність, а й можливість здійснювати масовані ракетні залпи.

Проблема стосується і виробничої спроможності японського ОПК. Навіть після розширення замовлень компаніям потрібно масштабувати випуск ракет, двигунів, систем наведення та пускових установок, а також накопичити достатні запаси для тривалого конфлікту. Отже, створення далекобійної зброї саме по собі ще не гарантує Японії достатньої ударної потужності: ключовим питанням залишається, скільки таких ракет країна зможе виробляти, зберігати та регулярно застосовувати в умовах інтенсивної війни.

Інституційне відродження ОПК та державна «Оборонна корпорація»

Усі ці технологічні стрибки неможливо здійснити без надійної та життєздатної оборонно-промислової бази, яка в Японії протягом останніх десятиліть переживала глибоку кризу. Низька прибутковість контрактів призвела до того, що понад 100 компаній відмовилися від військового виробництва. Наприклад, компанія Chugoku Kayaku із заводом на острові Етадзіма сьогодні залишилася єдиним підприємством у всій Японії, здатним виробляти тринітротолуол (ТНТ) та споряджати боєголовки для артилерійських і танкових снарядів, що створює критичне вузьке місце для всієї оборонної промисловості.

Щоб врятувати стратегічні ланцюги постачання, уряд ухвалив Закон про зміцнення оборонної виробничої бази, який докорінно змінив відносини держави та бізнесу. Агентство закупівель (ATLA) запровадило прогресивну систему ціноутворення, яка гарантує оборонним підрядникам норму прибутку до 15% порівняно з 5–8% у минулому, перетворюючи військові замовлення на комерційно привабливий бізнес.

Також запровадили систему компенсації з боку держави високих витрат підприємств на впровадження суворих стандартів кібербезпеки. Більше того, держава легалізувала механізм націоналізації виробничих ліній за моделлю GOCO (Government-Owned, Contractor-Operated): якщо унікальний підрядник не може продовжувати роботу, уряд має право викупити підприємство та передати його в управління іншій компанії за рахунок бюджету.

Апогеєм інституційної реформи має стати створення державної «Оборонної корпорації» (防衛公社). Очікується, що мандат на створення цієї структури закріплять в оновлених безпекових документах наприкінці 2026 року, а законодавче оформлення пройде через парламент у 2027 році. Ця агенція отримає повноваження безпосередньо фінансувати інноваційні стартапи, управляти викупленими державою заводами та надавати практичну експертизу для підтримки експорту озброєнь, функціонуючи як міст між промисловістю та глобальним ринком.

Висновок

Японія беззаперечно входить до числа провідних країн із розвиненим оборонно-промисловим комплексом. Водночас, як і в більшості країн, де держава частково підтримує приватні оборонні компанії, така модель не завжди дозволяє підприємствам різко нарощувати виробництво озброєння та одночасно знижувати його вартість.

Ще одним проблемним місцем залишаються темпи виробництва. Оскільки Японія протягом більшої частини післявоєнного періоду виробляла озброєння переважно для власних потреб, підприємства могли розтягувати постачання нових зразків на роки.

Втім, нині ситуація змінюється. Японія офіційно визначає загрозу з боку Китаю як одну з найсерйозніших за весь період існування Сил самооборони. Тому оборонні компанії мають забезпечувати стабільне та безперебійне постачання продукції, зокрема боєприпасів, ракет і броньованої техніки.

Попри цю проблему, Японія намагається прискорити розвиток оборонного виробництва завдяки співпраці між урядом і приватними компаніями. Одним із напрямів також стане передача або продаж невикористовуваних територій підприємств для розміщення нових виробничих потужностей, зокрема для випуску безпілотників, бронетехніки та іншої оборонної продукції.