Наземні робототехнічні комплекси (НРК) за останні роки перестали бути експериментом ентузіастів і перетворилися на окремий вид бойової роботи практично в кожній бригаді Збройних Сил України.

Їх завдання зараз доволі широкі – це і логістика, ударна функція, інженерна, тощо.

Про формування одного з перших таких підрозділів в ЗСУ, про бойовий шлях від добровольчих батальйонів 2014 року до командування танковим батальйоном, а також про те, чому війна дедалі більше нагадує «бої роботів», «Мілітарному» розповів майор Олександр Афанасьєв, позивний Кочівник, командир батальйону НРК 20-ї бригади К-2.

Військовий шлях: від строкової служби до оборони Чернігова

Звідки ваш позивний і чому саме такий?

З 2014 року, коли я почав воювати, більшість підрозділів залишалися на одній ділянці фронту і стабільно тримали її. Я ж постійно переміщувався туди, де було найгарячіше й найцікавіше, де була можливість проявити себе. Звідси й позивний — Кочівник.

Розкажіть про свій військовий шлях, можливо службу до 2014 року.

Я служив строкову службу у 2012–2013 роках. Перше місце служби, де я приймав присягу на вірність українському народові, — це був навчальний центр, на той момент внутрішніх військ. Мені пощастило потрапити саме в навчальний центр — умови там, звісно, окрема тема, але підготовку я там отримав мінімально нормальну. Це згодом допомогло вижити в перших боях 2014 року. Також я навчав молодших за досвідом, але старших за віком побратимів-добровольців поводитися зі зброєю — автоматами, кулеметами, гранатометами. Хлопці були з ентузіазмом, але абсолютно без бойової підготовки, бо не служили у війську.

Після навчального центру потрапив до 45-го патрульного полку у Львові, а після звільнення я поїхав до Криму, де мене й застала Революція Гідності. Попрацювати вдома вже не вийшло, тож я повернувся на материкову Україну на батьківщину мами. З травня 2014-го, вже в розпал АТО, долучився до добровольчих підрозділів і воював в їх складі. Це були батальйони «Свята Марія» та «Київ-1». Далі проходив службу в 92-й механізованій бригаді — спочатку як доброволець, потім як контрактник, був сержантом.

В принципі, у мене було бажання розвивати саме сержантську ланку, але в Україні на той момент це складно реалізовувалося тому звільнився з війська.

Чому з початком повномасштабного вторгнення ви вирушили саме на оборону Чернігова? Що найбільше запамʼяталось в обороні міста?

Я розумів, що це буде велика війна, і що я або загину, або для мене це якось закінчиться. Родом із Криму й уже мав чималий досвід добровольця — і твердо вирішив, що якщо станеться окупація, з України не поїду. У перші години вторгнення я зателефонував командиру, з яким давно й близько служив, — на той момент генерал-майору Ніколюку Віктору Дмитровичу, командувачу ОК «Північ». Я бачив його особисто в бою і знав як командира 92-ї бригади в якій служив: це людина, яка не дасть загинути даремно й організує гідну відсіч на високому рівні. Тож зібрав речі й менш ніж за 12 годин дістався Чернігова, де мобілізувався до 134-го батальйону охорони ОК «Північ».

В його складі обороняли Чернігів. Найбільше з того часу запам’яталися масштаби справжньої війни: застосування штурмової та тактичної авіації просто по місту, коли пілот бачив, що саме він атакує авіабомбами. Це зовсім інше відчуття, ніж КАБи [ред.: керовані авіаційні бомби – фугасні авіабомби з модулями планування та корекції] зараз: сам гул літака, що розганяється на місто, і розуміння, що бомба може впасти саме на твою позицію. Це дуже сильно підриває стійкість піхоти.

Чернігів, Сіверськ, Покровськ: три оборонні кампанії

Після Чернігова ви перейшли до 54-ї бригади. Чому саме ця бригада?

Після деокупації Чернігівщини весною 2022 року ми зібрали загиблих побратимів, я домовився з командиром і поїхав воювати в 54-ту бригаду, яка тоді тримала лінію бойового зіткнення під у Марʼїнці-Красногорівці, а потім на Сіверському напрямку. Туди мене запросив знайомий офіцер, командир батальйону Верес Кирило Кирилович, позивний К-2. Там я за його завданням очолив бронегрупу – броньований кулак для підтримки піхоти. Це не була якась штатна посада, формально обіймав посаду офіцера штабу, а офіцерське звання я отримав напередодні.

Спочатку для бронегрупи зібрали лише кілька танків і БМП і вчилися воювати разом — я особисто брав участь у боях на кожному типі техніки, щоб розуміти її можливості.

За час командування бронегрупою ми затрофеїли п’ять справних російських танків і поставили їх у стрій: техніки бракувало, тож простіше було відбирати її в противника, ніж чекати на поповнення. Танк я освоював останнім — це найсерйозніша зброя, і було по-справжньому страшно: піхотинця-розвідника в танк не заженеш, а танкіста з танка вже не витягнеш. Навчався я в тих, хто вже мав досвід: просто питав, як це працює, мені показували — і з часом почав працювати самостійно.

Звідти ви перейшли до 155-ї бригади вже командиром танкового батальйону?

Так, з посади офіцера штабу мене призначили командиром танкового батальйону на Leopard 2A4 — на той момент єдиного такого підрозділу в Україні.

Про 155-ту бригаду свого часу багато говорили як про з’єднання, яке готували й озброювали іноземні партнери, зокрема французи. Сам я в цій підготовці участі не брав — прибув уже безпосередньо в бойові дії за Покровсько-Мирноградську агломерацію і одразу очолив батальйон в реальних боях. Рівня підготовки партнерів оцінити не можу, а от якість переданої техніки виявилася невисокою. Вона була знята з консервації без належного доведення до бойового стану: гумові патрубки, тощо не виконували своїх функцій, адже після розконсервації їх треба замінювати, цього партнери не провели, нам бракувало запасних частин, ускладнювало ситуацію те що ремонтувати машини нам доводилося просто в боях. Наскільки це було свідомим рішенням чи звичайним недоглядом — сказати складно, але проблему це створило суттєву.

Як вдалось адаптуватись до застосування техніки в міських боях за Сіверськ і за Покровськ?

У Сіверську ми успішно переховували техніку й протидіяли розвідці, і ударним засобам противника. Один із принципів, про який тепер уже можна розповідати: ми не залишали позицій, по яких противник наносив вогневе ураження, а лише трохи зміщувалися, виставляючи макети техніки. Противник бачив на відео, як уражає ці макети, — але вже за кілька діб на тій самій позиції знову стояла техніка, на цей момент справжня, і в це йому було важко повірити. Інакше ми діяти не могли: час підʼїзду до переднього краю мав становити 15–20 хвилин, добиратися довше для передових позицій вже втрачало актуальність, тож піхоті достатньо було протриматися ці хвилини до підходу бронетехніки. Але витримати два роки під авіацією, керованими бомбами й ракетами на одній вулиці й не відступити — це передусім питання стійкості людей, а не лише тактики.

В Покровску ж дуже допомагав досвід Сіверська, але там місто розташоване в низині, тому противник міг заходити дронами радіокерування лише з одного напрямку, а не звідусіль. Це давало нам суттєву перевагу. У Покровську такого прикриття рельєфом не було — там дрони працювали по всьому місту, що створювало для нас значно більше труднощів і незручностей.

Ви отримали поранення саме під Покровськом. Що сталося?

Противник контролював дороги під вогневим контролем артилерії і дронів, а щільність ураження зростала з кожним днем, фактично місто вже перебувало в щільному оперативному оточенні. Це призвело до того, що на будь-який рухомий об’єкт, могло припадати до 15 FPV з різницею у 3–4 хвилини підльотного часу. Тобто після ураження майже одразу наступна атака від наступної групи дронів, яка прилітала добивати.

15 вересня 2025 року під час заїзду до міста я потрапив у серйозну засідку FPV-дронів організованій підрозділом «Рубикон». Врятувало, що ми одразу почали вести бій і збивати ворожі дрони. Відкотившись в посадку одна з ворожих «Молний» влучила в дерево поблизу, я отримав контузію та уламкові поранення ноги й руки. Побратими не розгубилися, ми пересіли в машину, яка лишалася на ходу, і поїхали в Покровськ замість тікати з міста, чого не очікував противник, і так він нас загубив. Вже коли зʼявилась нагода мене евакуювали з Покровська.

Перехід у батальйон НРК

Ви прийшли у вже сформований батальйон чи розбудовували його самі?

Батальйон формував особисто, практично з нуля. На момент, коли я його очолив, існувала невелика бойова група з мінімальним, як на сьогодні, коефіцієнтом можливостей. Але командир бригади в це повірив і прорахував розвиток наперед — і, оцінюючи це вже зараз, важко уявити, що було б, якби він тоді не ухвалив рішення створювати окремий підрозділ НРК. Сьогодні цей досвід перейняла вся армія: наземні роботизовані комплекси є вже в усіх бригадах і родах військ, і всі розуміють — це необхідність сучасної війни.

Роль і завдання НРК на полі бою

Які завдання зараз виконує НРК у вашому батальйоні?

Підрозділ має кілька напрямів, і кожен постійно розвивається. Є екіпажі, що спеціалізуються на ураженні противника малими НРК-камікадзе, є ті, що застосовують озброєння — ручні вогнемети, турелі зі стрілецькою зброєю, засоби ППО, кулемети різних калібрів. Окремий і не менш важливий напрям — логістика: без тилового забезпечення позиція не втримається, а часи, коли підвезення забезпечували пікапи чи легка техніка просто по відкритій місцевості, минули. Постійно працюємо і на евакуацію поранених — часто НРК є єдиною надією для людини, яку інакше з поля бою не вивезти, а також на ексгумацію та вивезення тіл наших полеглих і тіл військових противника — для подальшої репатріації в обмін на тіла українських воїнів.

Інженерні НРК поки застосовуються значно менше: тут заважає розрізненість підпорядкування — підрозділи НРК в складі СБС не можуть напряму наказати піхотному підрозділу виділити людину для супроводу чи управління таким засобом. Але з часом це неминуче зміниться: коли інженерні комплекси з’являться безпосередньо в піхотних і механізованих підрозділах, ними точно користуватимуться — і охоче. Потенціал тут величезний: у боях за Покровськ саме через один незасипаний вузький прохід у смузі загороджень загинули сотні російських військових, бо іншого шляху для наступу в них просто не було. Коли в наших підрозділах з’явиться достатньо інженерних НРК для розмінування та впорядкування проходів, це рятуватиме життя й зменшуватиме втрати від мін.

Як ви захищаєте свої НРК від ворожих дронів?

Тут працюють два підходи — пасивний і активний захист, кожен з різною ефективністю. Пасивний — це сітки, які унеможливлюють прямий контакт з FPV: підривник іноді просто не спрацьовує об м’яку перешкоду, дрон руйнується, а НРК продовжує рух; буває, що підрив усе ж стається, але вище самого корпусу, і це рятує машину.

Додатково стоять автоматичні засоби пожежогасіння — найпростіші спрацьовують від контакту з вогнем і одразу гасять займання. Активний захист — це керований пілотом сіткомет: коли FPV заходить на ціль, а НРК не може вести по ньому вогонь зі стрілецької зброї, оператор набирає швидкість, обирає момент і відпрацьовує сіткометом, після чого комплекс продовжує виконувати завдання. Засоби РЕБ на НРК застосовуємо не завжди — це виправдано переважно для задач евакуації поранених, оскільки їх встановлення суттєво дорожче.

Ворожі роботизовані комплекси й уніфікація виробництва

Як оцінюєте розвиток НРК у противника?

Безпосередньо з ворожими наземними комплексами ми майже не стикаємося — їх переважно знищують ще на підльоті наші засоби протидії в глибині оборони. Але за відеоматеріалами добре видно, що тему НРК противник розвиває серйозно. Росіяни традиційно запізнюються з впровадженням, але потім масштабують так, що протидіяти стає складно, — і варто розуміти, що на полі бою вони теж нарощуватимуть застосування таких комплексів, що з часом додаватиме труднощів.

Їхня особливість — брак здорової конкуренції: замість багатьох виробників вони можуть зосереджуватися на одному-двох засобах і послідовно їх розвивати, наприклад роблячи один апарат одночасно кур’єром, носієм озброєння й засобом встановлення боєприпасів. В України ситуація протилежна — багато засобів під вузькі завдання від різних виробників, часто схожих один на одного лише з іншою назвою. Це створює проблеми для майстерень, обслуговування й пошуку запчастин.

Наскільки важлива уніфікація виробів і компонентів?

Вигідніше мати на озброєнні невелику кількість перевірених типів НРК під конкретні задачі — легкий та важкий колісний логістичний, легкий, середній і важкий гусеничний, — ніж розпорошуватися між десятками схожих зразків. Це спрощує ремонт і постачання запчастин. Багато бригад, і ми в тому числі, йдуть шляхом мінімізації кількості типів і обирають комплекси, що найкраще проявили себе за цей рік, з урахуванням співвідношення ціни та якості.

Якість компонентів для нас критична: траплялися партії з бракованими деталями — відпало колесо, ламалася ступиця, — і це вже виявлялося на полі бою. З виробниками постійно працюємо над цим, і комплектація техніки за нашими рекомендаціями змінюється — зараз, наприклад, машини приходять одразу з комплектом запасних коліс, чого раніше не було, а також з доступом до фахівців техпідтримки. Оптимально було б мати кілька постійних, технологічно спроможних виробників, з якими системно працювати, — тоді і обслуговування, і розвиток техніки зростали б набагато швидше.

Підготовка особового складу

Хто зараз приходить у ваш батальйон і як виглядає типовий військовослужбовець?

Особовий склад дуже різний — і шляхи, якими люди потрапляють у підрозділ, теж: мобілізація «з вулиці», добровільний вступ, переведення з іншої частини з іншим фахом, повернення через законну процедуру після самовільного залишення частини. Важливо розуміти, що мотивація 2022 і 2026 років — абсолютно різна, і розраховувати сьогодні лише на чистий патріотизм було б неправильно. За рік чисельність зросла з кількох десятків до кількох сотень людей, і всі вони по-різному адаптуються та розвиваються — але це працює.

Як відбувається фахова підготовка бійців НРК?

Базову підготовку на сьогодні дає школа НРК, яка навчає основ далеко від фронту. Але я переконаний, що найкраще вчитися саме на війні — у бойових підрозділах, поруч із тим, хто вже виконує ці завдання, тим більше що це фактично новий вид озброєння, який постійно змінюється. Після прибуття в бригаду боєць отримує фах і проходить підготовку більше двох місяців, а адаптаційний період до самостійного виконання бойових завдань може тривати до півроку.

Є і складніша ситуація: людей, які вже мають досвід і продовжують виконувати завдання на фронті, забрати в тил викладачами ми фактично не можемо — вони самі цього не хочуть, бо втрачають преміювання заради грошового забезпечення, і я їх розумію. Тому мені простіше навчати людей безпосередньо на війні. Але тут є системна проблема: мотивація ставати інструктором мінімальна, тому що фінансове забезпечення для цієї ланки наразі не відповідає рівню відповідальності. Гадаю, з часом, коли підготовка НРК-фахівців масштабується, ця політика має змінитися.

Візія майбутнього поля бою

Як, на ваш погляд, змінилося поле бою за роки війни?

Ця війна стала значно технічнішою й професійнішою. Дефіцит особового складу підштовхнув нас до роботизації та заміни людини технікою на різних ланках. Такі спеціальності, як стрілець чи снайпер, практично зникають — вони втрачають актуальність із поширенням технічних засобів виявлення й ураження. Дистанційність ураження — величезна перевага: оператор не тисне на гачок особисто, не бачить наслідків дії зброї на власні очі, і психологічно це дозволяє показувати вищу результативність довше.

Я переконаний, що попереду — саме «бої роботів»: коли піхотні підрозділи разом із НРК активніше і в більшому масштабі штурмуватимуть позиції противника, а не діятимуть окремо. Водночас варто розуміти: противник теж нарощуватиме власні роботизовані системи, і це закономірно додаватиме труднощів на полі бою в найближчі роки.