24 серпня 2026 року державний секретар Марко Рубіо і міністр закордонних справ Південної Кореї Чо Хьон під час телефонної розмови домовилися підтримувати тісну координацію щодо ядерної проблеми КНДР і зустрітися найближчим часом.

16 серпня 2026 року Трамп постом у соціальній мережі оголосив про суттєве скорочення спільних маневрів, похвалив Кім Чен Ина і дорікнув Сеулу за відмову допомогти з денуклеаризацією Ірану.

Окремо ці події виглядають як ознака розбіжностей в альянсі, але разом вони свідчать про спільний курс на узгоджене зниження напруженості напередодні вересневих переговорів Трампа і Сі Цзіньпіна.

Пентагон скоротив тривалість командно-штабних навчань Ulchi Freedom Shield та скасував десантні маневри Ssangyong, заплановані на вересень 2026 року. Обсяг скорочення лишився невизначеним, і військові обох країн доти заявляли, що навчання пройдуть у масштабі попередніх років.

Втім, тристоронній формат JAROKUS, що об’єднує США, Японію і Південну Корею, залишається без змін, і скорочення торкнулося лише двостороннього блоку навчань.

Вашингтон і Сеул працюють за стратегією подвійного треку, у якій публічний трек сприяє деескалації перед переговорами з Пекіном, на тлі прискореної матеріальної підготовки до високотехнологічної війни. Публічне скорочення навчань іде паралельно з нарощуванням оборонного бюджету Південної Кореї, який на 2026 рік Сеул затвердив на рівні близько $45 млрд із зростанням на 7,5%, а запит на 2027-й сягнув $53,5 млрд із приростом 8,2%.

Капітальні видатки на модернізацію озброєнь зросли на 11,9% і сягнули $13,5 млрд, науково-дослідні роботи додали 19,4% до $4 млрд.

Ядром оборонної стратегії Південної Кореї залишається Корейська тривісна система, фінансування якої у 2026 році збільшено на 21,3% до $6 млрд. Вона складається із трьох елементів: Kill Chain, KAMD та KMPR.

Kill Chain, система превентивного удару, отримала левову частку у $3,6 млрд, що безпосередньо пов’язано з початком масового виробництва винищувачів KF-21. Корейська протиракетна та протиповітряна оборона KAMD профінансована на $1,2 млрд, а система масованого покарання та відплати KMPR отримала $484 млн, які покривають операційне розгортання балістичних ракет руйнівної потужності.

Сполучені Штати залишаються ключовим постачальником найсучасніших систем, переважно авіаційних та ракетних, які Південна Корея не здатна швидко локалізувати.
У 2023–2026 роках по лінії Foreign Military Sales і Direct Commercial Sales Сеул ініціював закупівлю ще 25 винищувачів п’ятого покоління F-35A вартістю близько $5,06 млрд до наявних 40 машин, глибоку модернізацію парку з 59 винищувачів F-15K зі стелею DSCA $6,2 млрд, 36 ударних вертольотів AH-64E Apache за $3,5 млрд, а також передові зенітні ракети SM-6 для морської протиракетної оборони і ракети AIM-9X Block II.

Південнокорейське агентство оборонних закупівель DAPA при цьому продемонструвало готовність жорстко торгуватися. Коли пропозиція Boeing на чотири літаки раннього радіолокаційного виявлення E-7 Wedgetail сягнула $4,9 млрд, Сеул скасував процедуру і обрав альтернативний варіант від консорціуму L3Harris та Bombardier на базі літака Global 6500 з ізраїльським радаром IAI EL/W-2085 за $2,2 млрд.

Політичне зобов’язання закупити американського озброєння на $25 млрд до 2030 року, яке обговорювалося під час двосторонніх самітів, тримається на подвійному рахунку.

Загальна сума схвалених Конгресом повідомлень DSCA на 2026 рік становить приблизно $16–18 млрд, включно з F-35A, F-15K, AH-64E, SM-6 і логістикою, проте реальна контрактна вартість цих угод значно нижча. Програму оновлення F-15K DSCA оцінила у $6,2 млрд, а фактичний контракт із Boeing на етап проєктування та розробки систем підписано на $2,8 млрд.

Відмова від купівлі літаків E-7 забрала $4,9 млрд американського експорту і створила серйозний дефіцит у виконанні політичної квоти. Реальних контрактів зі США набирається близько $12–13 млрд, тому Сеулу доведеться шукати можливості для нових мегаконтрактів у 2027–2029 роках — додаткові батареї PAC-3 MSE, морська патрульна авіація P-8A або ракетні системи дальнього радіусу дії.
Внутрішня оборонно-промислова стратегія K-Defense зосереджена на досягненні максимальної технологічної автономії. Збройні сили масово закуповують основні бойові танки K2 Black Panther, самохідні артилерійські установки K9 Thunder та системи залпового вогню K239 Chunmoo.

У межах ініціативи Defense Innovation 4.0 Південна Корея розгорнула програму тотальної автоматизації і має намір виробити понад 500 тисяч військових дронів різного призначення до кінця 2026 року.

Програма створення власного винищувача покоління 4.5 KF-21 Boramae перейшла до стадії початкового серійного виробництва. Корейський інститут оборонного аналізу KIDA у 2023 році рекомендував зменшити першу партію Block-1 з 40 до 20 одиниць через необхідність глибшої верифікації, і Міністерство оборони затвердило компромісний графік — 20 літаків до 2027 року з подальшим випуском ще 20.

Фінансування програми у бюджеті 2026 року фактично подвоєно, з $880 млн до $1,6 млрд, і включає розробку локального турбореактивного двигуна та вітчизняних ракет «повітря-повітря» великої дальності. Бюджет також передбачає фінансування ранніх досліджень зі створення власного стелс-винищувача п’ятого покоління.

Паралельно з розвитком KF-21 ударний потенціал повітряних сил підсилюється іноземними платформами. Критичним елементом стратегії є підписаний на початку 2026 року контракт із Boeing на $2,8 млрд щодо комплексної модернізації 59 наявних важких винищувачів F-15K Slam Eagle.

Програма загальною вартістю до $6,2 млрд перетворить F-15K на платформу покоління 4++, оснастивши її системою радіоелектронної боротьби EPAWSS, радаром AESA APG-82(V)1 та новими бортовими комп’ютерами ADCP II. Це дозволить старим літакам виживати у надщільних зонах ППО і виступати летючими арсеналами, інтегрованими з безпілотниками та стелс-авіацією.
Архітектура Корейської протиракетної оборони KAMD розбудовується з безпрецедентною швидкістю, переходячи на багатоешелонований формат.

У листопаді 2025 року DAPA підписала контракти на серійне виробництво системи L-SAM, яка формує верхній ешелон з перехопленням на висоті 40–60 км. Hanwha Aerospace отримала $479 млн на виробництво ракет-перехоплювачів із технологією DACS, а Hanwha Systems — $243 млн на багатофункціональні радари.

На середньому ешелоні розгорнута M-SAM Block II Cheongung II, яка довела свою ефективність і стала експортним проривом, отримавши контракти від ОАЕ, Іраку та Саудівської Аравії на $3,2 млрд. Сеул паралельно розпочав розробку систем наступного покоління L-SAM II для висот понад 60 км та M-SAM Block III.

Морський сегмент протиракетної оборони посилюється закупівлею американських ракет SM-6, які інтегрують з новими есмінцями KDX-III Batch-II, що дозволить перехоплювати балістичні цілі над океаном.

Найрадикальнішою зміною балансу сил на Корейському півострові стало оперативне розгортання у 2024–2026 роках монстр-ракети Hyunmoo-5. Маючи стартову масу 36 тонн, вона оснащена безпрецедентною для конвенційної зброї бойовою частиною вагою від 8 до 9 тонн.

Під час балістичного спуску ракета досягає швидкості понад 10 Махів, перетворюючись на кінетичний снаряд, здатний пробивати до 100 метрів залізобетонних укриттів. Hyunmoo-5 є фундаментом стратегії KMPR і призначена для гарантованого знищення вищого керівництва КНДР, схованого у глибоких гірських бункерах.

За кінетичним та психологічним впливом ця ракета розглядається як неядерний еквівалент тактичної ядерної зброї. При зменшенні маси боєголовки до однієї тонни дальність зростає до 3 500–5 500 км, що технічно перетворює її на ракету середньої дальності, здатну досягати цілей глибоко в тилу потенційних супротивників в Індо-Тихоокеанському регіоні.

Військово-морська компонента перебуває на етапі переходу до океанського флоту. Триває будівництво підводних човнів KSS-III Batch-II класу Jang Bogo-III, які вперше оснащуються літій-іонними батареями, що радикально збільшує час перебування під водою, та щонайменше десятьма комірками вертикального запуску для балістичних ракет Hyunmoo.

Згідно з бюджетом на 2027 рік, уряд уперше виділяє понад $7 млн на програму Jang Bogo-N — раннє проєктування та розробку технологій для створення атомного підводного човна. Сеул адресує цю програму зростаючому підводному флоту КНР. Програма розробки есмінця наступного покоління KDDX вартістю $5,3 млрд передбачає будівництво шести кораблів, і в липні 2026 року конкурс на детальне проєктування та будівництво головного корабля виграла Hanwha Ocean.

Згідно з бюджетом на 2027 рік, уряд уперше виділяє понад $7 млн на програму Jang Bogo-N — раннє проєктування та розробку технологій для створення атомного підводного човна. Сеул адресує цю програму зростаючому підводному флоту КНР.

Залежність Сеула від американських розвідувальних даних стрімко зменшується завдяки реалізації космічної програми Project 425. У листопаді 2025 року ракетою SpaceX Falcon 9 було виведено на орбіту п’ятий військовий розвідувальний супутник, чим завершено розгортання першого етапу системи з одного апарата оптико-електронної розвідки та чотирьох супутників із синтезованою апертурою радара.

Угруповання дозволяє південнокорейським військовим вести незалежний і всепогодний моніторинг території КНДР з інтервалом оновлення даних кожні дві години. Для повітряного управління і раннього попередження замість старих Boeing E-737 обрано платформу Global 6500, що значно посилює суверенний потенціал електронної війни та розвідки.

Інтеграція штучного інтелекту є фундаментом доктрини Defense Innovation 4.0. Впровадження розплановано на три етапи: від початково автономного, куди входять системи розвідки на кшталт аналізу супутникових знімків Project 425, через частково автономне зі швидким розподілом цілей та логістикою, до інтелекту прийняття рішень, який керуватиме безпілотними роями та системами пілотовано-безпілотної взаємодії. Значне фінансування спрямовується на розробку безпілотних підводних і надводних апаратів для протичовнової оборони, що дозволить компенсувати нестачу моряків у флоті.
Щоб нівелювати перевагу КНДР у дешевих розвідувальних безпілотниках, Південна Корея першою у світі перейшла до масштабного розгортання бойових лазерів. У бюджеті 2026 року передбачено $48 млн на масове виробництво лазерної системи ППО Laser Block-I, що дозволяє знищувати безпілотники з майже нульовою вартістю одного пострілу порівняно з ракетами-перехоплювачами.

Адміністрація Лі Чже Мьона підняла цільовий рівень оборонних видатків до 3,5% ВВП до 2035 року проти 2,4% у 2017-му. У 2017 році оборонний бюджет становив близько $27 млрд, у 2022-му — $37 млрд, у 2025-му — майже $42 млрд. Частка капітальних видатків на бойові спроможності тримається понад 30% від загального обсягу, що є одним із найвищих показників серед армій світу.

Збільшення видатків зумовлене також прогнозним скороченням чисельності збройних сил із 480 тисяч до 370 тисяч військовослужбовців до 2040 року. Демографічний обвал змушує Сеул заміщувати живу силу капіталомісткими системами.
Разом із супутниковою розвідкою і літаками раннього попередження ця архітектура працює на перекриття морських комунікацій у разі кризи навколо Тайваню.

Характер озброєнь, які нарощує Сеул, за своїм потенціалом значно перевищує потреби оборонної стратегії на півострові. Ракета, здатна при полегшеній боєголовці накривати цілі на 3 500–5 500 кілометрів, атомний підводний флот і власне супутникове угруповання не мають застосування в театрі, ширина якого не перевищує трьохсот кілометрів.

99,7% зовнішньої торгівлі та постачання енергоресурсів Південної Кореї залежать від морських комунікацій, що проходять повз Тайвань і Філіппіни. Спроможність контролювати ці маршрути потрібна Сеулу незалежно від північнокорейського напряму.

Північнокорейські запуски в Японське море і липневі провокації НВАК біля південнокорейських кордонів є реакцією на програми переозброєння.

У відповідь на скорочення навчань адміністрація Лі Чже Мьона оголосила про негайний перегляд підходів Сеула до Ірану і про готовність далі збільшувати оборонні видатки.

Скорочення навчань лягає в спільну лінію Вашингтона і Сеула на зниження напруження з Пхеньяном і Пекіном перед вересневими переговорами Трампа і Сі Цзіньпіна. Сильної переговорної позиції Вашингтон не має, оскільки жодна з розпочатих цього року операцій не дала завершеного результату.

Іранська кампанія триває від кінця лютого при закритому Ормузі, режим Діаса-Канеля вистояв на китайській допомозі після усунення Мадуро 3 січня, а ситуація на українському і м’янмарському напрямку показує негативну динаміку для демократичного блоку.

Демонстрація стриманості дає Вашингтону час на покращення позиції до вересневих переговорів із Сі Цзіньпіном, нарощування оборонного бюджету і роботу з силами в південнокорейському парламенті.
Публічну гнучкість Сеула Вашингтон не заперечує, оскільки саме вона дає Пекіну ту картину примирення, якої той чекає. 18 серпня Лі Чже Мьон на засіданні кабінету заявив, що міцний альянс посилює національну безпеку, і додав, що з нарощуванням власної сили зростає цінність Сеула як союзника.

За зовнішньою єдністю союзників приховується розбіжність щодо реформи оперативного контролю у воєнний час (OPCON), яка дасть Сеулу більше самостійності у визначенні рівня військового реагування на конфлікти в Індо-Тихоокеанському регіоні.

Переорієнтація американського контингенту USFK із північнокорейської загрози на китайську перекладає на Сеул повну відповідальність за стримування КНДР і надовго псує його відносини з Пекіном.
Публічне скорочення залишає реальні прогалини, які Президент Лі та обидві основні політичні сили Кореї — владна DPK і опозиційна PPP — будуть змушені закрити. Підвищення оборонних видатків і посилення ролі Сеула у військовому плануванні обмежують можливість Президента самостійно вести дипломатію з автократіями без підтримки парламенту.

Той самий механізм підштовхує і праві, і ліві південнокорейські еліти до поглиблення безпекових зв’язків із Японією. Тільки японська критична інфраструктура і логістика компенсують згортання американської присутності та утримують Південну Корею у разі відкритого конфлікту з КНДР.

Свою частину показової деескалації Сеул відпрацював трьома кроками впродовж десяти днів на початку серпня, і жоден із них Вашингтон публічно не заперечив.

5 серпня 2026 року уряд Південної Кореї заявив про намір розблокувати розбудову залізниці між Сеулом і північнокорейським Вонсаном задля відновлення туристичних та економічних обмінів.
Кім Чен Ин у 2024 році наказав знищити транскордонну інфраструктуру і назвав Південну Корею “ворожою державою”, тому сама пропозиція залізниці, ймовірно, більше розрахована на Пекін, ніж на Пхеньян.

7 серпня Сеул уперше заарештував лідерів руху північнокорейських перебіжчиків, яких Кім Чен Ин вважає особистими ворогами. Формальною підставою для арешту Сеул назвав відвідування України, а ці групи історично близькі до Республіканської партії США і пов’язані з колишнім Президентом Юн Сок Йолем.

Найдалі від узгодженого з Вашингтоном курсу Сеул відійшов заявою Лі Чже Мьона від 15 серпня. Президент оголосив про намір розпочати з КНДР переговори про формальне завершення Корейської війни і про мирний договір за участі США та КНР.

Вашингтон заперечує не сам факт переговорів із Пхеньяном, а лише формат, у якому співавтором врегулювання стає Пекін. Прямий канал дає Вашингтону той важіль у Пхеньяні, якого Пекін не контролює і не перекриває.

Де-факто визнання ядерного статусу і перспектива часткового зняття санкцій знижують готовність Пхеньяна виконувати китайські прохання щодо підтримки Росії. Це відкриває Білому дому вікно для зустрічі Трампа з Кім Чен Ином перед самітом APEC у Шеньчжені, тобто до потенційного тристороннього саміту лідерів США, КНР і РФ.

Сукупність цих кроків складається в новий статус-кво, у якому Сеул подає себе нейтральною стороною і водночас лишається під дією американських безпекових гарантій. Такий статус-кво знімає з Південної Кореї антикитайські зобов’язання без офіційної відмови від них, і Вашингтон його не оскаржує.

Кроки Сеула спрацювали, і 19 серпня Ван І вперше від 2021 року прибув до Південної Кореї для відновлення діалогу і просування китайської ролі у взаємодії з КНДР. Пекін оцінює кроки з боку Сеула як готовність до перегляду позиції.
Спроби Лі Чже Мьона збалансувати взаємодію з КНР і КНДР стали наслідком безпосереднього китайського втручання.

Упродовж липня 2026 року НВАК та армія РФ здійснювали низку морських і повітряних провокацій поблизу кордонів Південної Кореї.

Регіональну дестабілізацію підхопила КНДР, яка в серпні здійснила серію запусків балістичних ракет у Японське море. За тиждень до заяви Лі Чже Мьона про чотиристоронню мирну угоду Пхеньян відправив сухопутний контингент до лінії демаркації, і південнокорейські військові відкрили попереджувальний вогонь.

Хоча ці дії, підтримувані Пекіном, були спрямовані насамперед на дестабілізацію ситуації в Японії, яка продовжує нарощувати свій військово-політичний потенціал, вони також безпосередньо стосувалися Південної Кореї.

Ці провокації окреслили Лі Чже Мьону ціну подальшого зближення з Токіо і Вашингтоном, оскільки та сама схема тиску розгортається проти Сеула без будь-яких попередніх заяв.
Наслідком цього стане послаблення як південнокорейської економіки, залежної від зв’язків з КНР, так і електоральної підтримки DPK.

Корейський напрям має для Пекіна цінність поза межами півострова, оскільки одночасна ескалація навколо КНДР і Тайваню змушує Вашингтон розподіляти свої сили на обох театрах.
Уряд Лі Чже Мьона звільнив Міністра торгівлі, якого США звинувачували у затягуванні обіцяних Сеулом інвестицій на $350 млрд у межах великої угоди.

Ця сума наближається до п’ятої частини річного південнокорейського ВВП, тому темп її виділення важить для Вашингтона більше за будь-яку риторичну поступку Сеула. Сам риторичний випад Дональда Трампа був використаний Президентом Лі як аргумент на користь подальшої дипломатії з Кім Чен Ином.

Попри публічну напругу між Дональдом Трампом і Лі Чже Мьоном, США та Південна Корея продовжують підтримувати високий рівень стратегічної взаємодії на різних рівнях.
Каталізатором його збереження став вступ Мішель Стіл на посаду посла США у Південній Кореї 12 серпня 2026 року. Після прибуття до Сеула посолка Стіл провела низку консультацій з головами дипломатичних представництв Японії та Ізраїлю, а також представниками американського бізнесу в Південній Кореї.

Відтак вона зосередилася на налагодженні взаємодії з керівництвом південнокорейського парламенту як центральною ланкою впливу на Сеул. Її висновки лягли в основу нинішньої політики реагування Білого дому.

До кінця 2026 року посолка Стіл фокусуватиметься на питаннях організації переговорів між Дональдом Трампом і Кім Чен Ином, використовуючи Південну Корею як контрольованого посередника.
Домовленість про тісну координацію щодо ядерної проблеми КНДР, досягнута в серпневій розмові Рубіо з Чо Хьоном, дає цій роботі формальну рамку.

Крім того, вона ґрунтовніше візьметься за контроль над процесом передачі OPCON (оперативного управління військами) на американських умовах.

Вашингтон не допускає передачі Сеулу права самостійно управляти оборонними чи наступальними операціями, доки Південна Корея не розбудує систему координації за стандартами США.
Адміністрація Дональда Трампа виходить із прогнозів, що Сеул зможе досягти цього рівня до 2030 року. Натомість Лі Чже Мьон прагне якнайшвидше оголосити про перебирання OPCON – уже у 2027-2028 роках, тобто на екваторі своєї президентської каденції.

Електоральний розрахунок тут прямий, бо перебирання OPCON робить DPK в очах виборця партією-захисницею національного суверенітету.

Аналогічних строків ухвалення цього рішення прагне і КНР, для якої це можливість фрагментувати корейські війська та USFK і послабити архітектуру Першого острівного ланцюга, щоб зберегти південнокорейську “нейтральність” у разі бойових дій. Це вкладається у доктрину Пентагона, за якою саме Корейський півострів визначає американське позиціонування в Східній Азії.

Нинішній курс Дональда Трампа щодо Південної Кореї розрахований на середню перспективу. Адміністрація готується до наступних парламентських виборів у Південній Кореї, що мають пройти у квітні 2028 року.

Особливий інтерес Білого дому полягає у стимулюванні підтримки правої PPP та зниженні довіри громадськості до DPK. Це зумовлено тим, що Вашингтон зацікавлений у південнокорейському уряді, готовому до ширшої військової взаємодії з Японією для довгострокового стримування автократичних сусідів.

Північнокорейська лінія при цьому дозволяє втручатися у південнокорейську політику. Згідно з опитуваннями соціологічної компанії Realmeter, одразу після запровадження посиленого американського тиску на Сеул рейтинги Лі Чже Мьона вперше обвалилися до 40,2% підтримки виборців.

Водночас за цим же дослідженням, підтримка правої партії PPP зросла до 37,6%, що є свідченням реабілітації правих сил після інциденту з Юн Сок Йолем.

Ця електоральна статистика співставна з глибшими даними щодо трансформації південнокорейського суспільства. Згідно з опитуванням громадської думки, проведеним південнокорейським інститутом East Asia Foundation (EAF) спільно з японським аналітичним центром Genron NPO, 54% південнокорейців мають позитивне ставлення до Японії, що є найвищим показником з початку таких опитувань у 2013 році.

Водночас згідно з дослідженням газети JoongAng Ilbo та Інституту стратегічних досліджень, 9 з 10 південнокорейців почали ставитися до КНР як до безпекової загрози.
Адміністрація Дональда Трампа зважає на ці тенденції під час реалізації своєї корейської стратегії. Відповідно, з осені 2026-го США безпосередньо впливатимуть на внутрішньополітичну динаміку Південної Кореї.

Спадок Юн Сок Йоля дає Білому дому можливість обмежити простір для “стратегічної двозначності” Сеула, не роблячи жодних публічних заяв.

Через це кожен крок Сеула вбік від антикитайського блоку коштує йому частини безпекових гарантій, і простір для іншого вибору звужується з кожним раундом тиску.

Перекладаючи значну частину фінансового та оборонного тягаря на Сеул, США одночасно цементують його взаємодію з Токіо, формуючи нову модель відносин для підтримки Першого острівного ланцюга.
Триваліше тримання контролю над OPCON при цьому гарантує, що Сполучені Штати зберігатимуть за собою право визначати рівень залучення південнокорейських сил до потенційних операцій, так адміністрація Лі Чже Мьона не зможе окремо домовлятися з КНР у разі ескалації.

Адміністрація Дональда Трампа свідомо конвертує зовнішній тиск у падіння рейтингів Лі Чже Мьона і в маргіналізацію DPK, готуючи ґрунт для повернення правої PPP у 2028 році.
З погляду Білого дому, це дозволить гарантувати безперебійне функціонування коаліції JAROKUS у довгостроковій перспективі.

Утримуючи Сеул від самостійних домовленостей з автократіями, Вашингтон розчищає простір для власного каналу до Кім Чен Ина.

Китайський тиск на цьому напрямі дав результат, який Пекін і планував отримати. Вашингтон скоротив навчання, Сеул розблокував залізницю на Вонсан, заарештував лідерів перебіжчиків і запропонував мирний договір за участі КНР, а темп підготовки демократичного блоку в операційній частині знизився.

Оборонний бюджет Південної Кореї при цьому росте найшвидше за двадцять років, Сеул проєктує власний атомний підводний флот, а Стратегічне командування працює від жовтня 2024 року. Сеул оцінює загрозу з боку КНДР як реальну.

Вашингтон від літа передає союзникам ядерно-технологічні спроможності, яких раніше не передавав нікому. Рамкова угода з Ер-Ріядом від 22 липня, підтримка південнокорейської програми поводження з ядерним паливом і дозвіл на атомний підводний флот виходять з очікування зіткнення на Корейському півострові, до якого союзники мають бути готові без прямої американської участі.

Вашингтон і Сеул обрали стратегію подвійного треку тому, що потребують часу. Публічний трек відтягує момент, коли глобальне протистояння переходить в активну фазу, і дає час для нарощування спроможності союзників, які до цієї фази мають підійти готовими.

Дана публікація є результатом партнерства Мілітарного та SOLID INFO. Розширена версія – на сайті аналітичного центр.