Єдиним легким днем був учорашній. Гостомель. «Омега».

Інтерв’ю з бійцем спецпідрозділу «Омега» Національної гвардії України про оборону Київщини у російсько-українській війні від Національного Інформаційного Порталу «Тиск».

З бійцем Нацгвардії розмовляли і сприяли написанню матеріала Сергій Харалужний, Микита Коробочкін, Євген Мотолигін, Дмитро Темченко, Сергій Веселуха та Mortis Aeterna.

.  .  .

Присвячується пам’яті нашого загиблого побратима В’ячеслава «Гріваса» Башти.

.  .  .

Привіт! Можеш представитися для читачів нашого порталу?

Привіт! Я не буду говорити конкретний підрозділ, якусь нумерацію. Я – старший лейтенант Національної гвардії України, проходжу службу в підрозділі спеціального призначення «Омега», перебуваю у військах із 2016 року.

Яка була обізнаність щодо планів противника? Чи знали про запланований гелікоптерний десант? Якщо так, то як до нього готувалися?

Приготування для вчинення протидесантних дій Національної гвардії розпочиналися приблизно за півтора місяця перед війною, зокрема й командно-штабні навчання «Заметіль-2022», спрямовані на відбиття повітряного тактичного десанту ймовірного супротивника (ну, зрозуміло, про кого йдеться). Відповідно, головне управління знало про ймовірний тактичний десант на 4 аеродромах у Києві (зокрема й на гостомельському), тому приготування велися: на гостомельському аеродромі залишили зенітно-ракетний взвод 4 бригади оперативного призначення імені Сергія Михальчука (в/ч 3018). І цей зрв мав у своєму розпорядженні ще дві установки ЗУ-23–2. Плюс 1 бригада оперативного призначення (в/ч 3027) залишала підрозділи для охорони аеродромів у передмістях Києва: на «Чайці» і «Жулянах». Власне, там виставлялися підрозділи чисельністю до взводів, посилені парою установок ЗУ-23–2 і розрахунками ПЗРК «Ігла», ну і, відповідно, була техніка в невеликих кількостях (здебільшого ББМ «Варта») і вантажівки (двовісники і тривісники КрАЗ). Щодо нашого підрозділу, то в нас проходили навчання з відбиття тактичного штурму після висадки десанту, в рамках тих самих навчань, але конкретно про десантування на Гостомельський аеродром ми дізналися безпосередньо 24 лютого, бо інформація надходила досить дозовано і дуже обмежено, зокрема і для офіцерського складу.

Які велися приготування до вторгнення з боку Білорусі? Чи була інженерна підготовка півночі області?

Буквально за місяць до вторгнення противник уже проводив інженерну розвідку по гирлу річки Прип’ять, починаючи від населеного пункту Чорнобиль і закінчуючи, мабуть, озером скидання ЧАЕС. Тобто, така собі «лінія зацікавленості». Найімовірніше, готували в разі підриву мостів скидання понтонів. Тобто наші підрозділи розвідки часто фіксували такі інженерні машини, як понтонно-мостові парки (машини на колісному ходу з готовими понтонами), ну і якорі, бо Прип’ять – річка з досить-таки швидкою течією, і поставити понтони там досить непросто. Також фіксували підвищену активність БПЛА і диверсійно-розвідувальних груп. Перед вторгненням, 22 числа, передовий блокпост прикордонників вийшов зі своїх позицій і відступив на одному напрямку на Беневку (селище в Іванківському районі Київської області — прим. ред.), на другому — Вільча (у Поліському районі — прим. ред.), а на третьому — аж до Чорнобиля, бо противник із трьох напрямків зосередив досить великі сили. Приблизно з того напрямку рухалося до 30 БТГр, тобто сумарна чисельність противника, що наступав на Київському напрямку, не перевищувала 20 тисяч осіб. Розгорталися польові госпіталі, готувалася логістична інфраструктура, той самий аеропорт Барановічі був повністю готовий до посадки великої кількості транспортних літаків Іл-76 і для швидкого їхнього розвантаження, тобто там була присутня достатня кількість персоналу для забезпечення логістичних завдань і була достатня кількість транспортної техніки: двовісники, тривісники, КАМАЗи, МАЗи. Це все працювало на логістику сил вторгнення в Київську область. Інженерна підготовка Півночі полягала в облаштуванні локальних блокпостів, встановленні мінно-вибухових загороджень у деяких областях, переважно протитанкових і протипіхотних, змішаного типу. Встановлювалося це все в досить стислі терміни. Також було встановлено підривні заряди на два мости: на залізничний міст, що веде до Прип’яті з північного (білоруського) берега, та автомобільний міст, що розташований неподалік від н.п. Чорнобиль. На всіх цих мостах було закладено вибухові заряди, але, на жаль, у потрібний момент вони не вибухнули. Тобто коли я говорив «локальні фортифікації», то я мав на увазі, що на той момент повноцінні ротні опорні пункти (РОП), взводні опорні пункти (ВОП), якісь бліндажі, капоніри не були зроблені. Тобто фортифікація в класичному відношенні не створювалася. У принципі, це було зумовлено загальним плануванням і загальним задумом ведення потенційних бойових дій, які відпрацьовувалися ще на командно-штабних навчаннях, якщо мені не зраджує пам’ять, у 2018 році. Загалом, оборона Києва була спланована і вона себе виправдала, але, як і в будь-яких планах, трапилися непередбачувані процеси, які було дуже складно передбачити.

Яка була твоя реакція на початок війни, а також твоїх побратимів? Яка атмосфера була серед командування в той момент?

Конкретно моя реакція була доволі спокійною, бо сама війна, точніше її активна фаза була цілком очікуваною, а для мене бойові дії теж не в новинку, бо я брав участь в ООС взимку 2021 року. І, скажімо, той порядок речей, який утворився, — він не міг тривати довго, і в будь-якому разі якийсь епілог у цій історії мав відбутися. Ось він і стався в такому ось форматі. У моїх колег, у принципі, були аналогічні думки щодо цього. До війни всі були готові морально і всі її очікували. Тобто щоб були люди, які панікували або відчували якісь нездорові емоції щодо цього — ні, такого не було. Зберігався холодний розум з цього приводу і всі розуміли, що вони повинні зробити в цей момент. Не було довгих бесід, тривалих розмов з питань «за» чи «проти»— просто кожен усвідомлював своє завдання, своє місце і свою роль у прийдешніх діях, які зараз відбуваються. Атмосфера серед командування, мабуть, була не найкращого характеру, тому що, на мій погляд, все-таки те, що було на папері, злегка відрізнялося від об’єктивної дійсності, яка утворилася на момент 24 числа. Деякі штабні офіцери не зовсім чітко усвідомлювали те, що відбувається, для них це було реальною несподіванкою, і, в певному сенсі, це вплинуло на оперативність ухвалення рішень у деяких підрозділах. А так, загалом — хочу сказати, що перший тиждень для командування був суттєво стресовим, бо деяких командирів територіального командування (тобто оперативне командування Збройних сил) не було видно аж до кінця кампанії під Києвом — вони з’явились тільки після того, як закінчились активні бойові дії на території Київської області. Тому тут вельми неоднозначне питання щодо командування: не можна сказати, що воно було приголомшене, але й не можна сказати, що все командування зустріло початок активної фази на своїх місцях, скажімо так. Тож те, що стосується реакції, то загалом усе було гаразд. Жодної деморалізації, як на той час намагалися розігнати російські телеграм-канали й узагалі новинні інформаційні джерела, не було, бо в нашого супротивника була досить очікувана тактика і, здебільшого, ми були готові до того, як вони будуть діяти. Тому всі все сприйняли так, як повинні були сприйняти і, так би мовити, без зайвих слів. Щодо атмосфери: у регулярних підрозділах панувала атмосфера якогось непорозуміння, невеликого відриву від того, що відбувається, — наприклад, в одному з підрозділів НГУ був дуже серйозний тупняк 24 числа, коли вони отримали наказ просто вийти в ліс навколо своєї військової частини і зайняти кругову оборону. Це все, звісно, добре, але кругову оборону було організовано хаотично і вона не мала централізованого характеру. Командири вищої ланки накази не доводили до офіцерів тактичного рівня — на батальйони і роти спускалися якісь обрізки наказів, а не повні, що зрештою призвело до неправильного їх трактування і кількох дуже серйозних помилок, які могли б потім вилитися в серйозні наслідки, але все склалося так, як склалося, і все відбулося нормально. Тут ще доречніше додати як я взагалі зустрів 24 число. 22 числа ми приїхали з навчань «Заметіль-2022», тоді ж нам дали вихідний. Зрозуміло, що ми приїхали десь у першій половині дня: поки здали БК, поки загнали техніку, поки відбувся дебрифінг так званий із командуванням загону і ТрК (територіальне командування — прим. ред.), на якому були такі цікаві розмови стосовно перспективного конфлікту, точніше, поглиблення того, що є. Більшість людей із ТрК, офіцерів у званні не нижче майора висловлювали таку точку зору, що конфлікту не буде. Тобто вони всерйоз переконували склад загону в тому, що бойових дій на території Києва, області та взагалі інших частинах нашої країни не буде. Наші старожили трошки розуміли, у чому суть речей, за своїми спостереженнями, за джерелами, які є в нас, за знайомствами в різних структурах, які займаються контррозвідкою, зовнішньою розвідкою тощо. Ми вже тоді почали розуміти, що йде якась нездорова риторика з виправдання конфлікту у форматі, що його не відбудеться. 23 числа мене відкликали з вихідного. Ми деякий час потупили в ППД (пункт постійної дислокації — прим. ред.) і після цього вирушили по домівках, оскільки вже був кінець робочого дня. Зрозуміло, що ми затрималися довше, ніж треба було. Увечері 23 лютого ми з моєю дівчиною пішли в кіно і вже тоді для мене, в принципі, все було зрозуміло: загальна атмосфера, загальний настрій, та й якесь шосте відчуття, можна сказати, говорили мені, що краще б це 23 число не закінчувалося. Ну і наступного дня о 5 ранку вже була повна інформація про те, що почалося повномасштабне вторгнення, і я всіма правдами-неправдами, так би мовити, добирався в частину.

Як ти думаєш, чому на всіх високих рівнях, аж до вищого керівництва країни, заперечувалася можливість початку повномасштабної війни?

Я думаю, що ця інформація була відома вузькому колу осіб і досить дозованими порціями розповсюджувалася по підрозділах, по частинах, по якихось профільних міністерствах, ну і відповідно до деяких посадових осіб вона просто могла не дійти. Можливо, десь працював саботаж, тобто інформація навмисне не доходила до кінцевих користувачів, до підрозділів тактичного рівня, ну або безпосередньо до військових частин. Є досить багато домислів різних з цього питання, але дати однозначну відповідь на нього наразі неможливо, тому що занадто багато різних джерел, і, відповідно, занадто багато суперечливої інформації з цього приводу. Але особисто моя думка така, як я сказав на початку: по-перше, це дозованість інформації, тобто вона надходила обмеженими порціями, неповним складом, що суттєво змінило сприйняття ситуації загалом; по-друге, це навмисне непередавання інформації посадовим особам, які мали б володіти цією інформацією, бо вищі начальники та командири були зацікавлені у тому, щоб інформація в руки не потрапила; по-третє, це, у принципі, розумно, бо поширення конкретної інформації про початок активних бойових дій серед військовослужбовців призвело б до того, що ця інформація у тому чи іншому ключі вийшла б у суспільство і спровокувала б паніку і тому подібне. Тобто противник міг би перенести свої плани на певний термін уперед.

Куди били ракетами? Які заходи проводилися для мінімізації збитків від ракетно-бомбових ударів перших хвиль? Як ти оцінюєш ефективність першого удару росіян?

Перша хвиля ракетних ударів була націлена на основні і тилові командні пункти, ну і, ясна річ, на відомі запасні командні пункти. Їхнім основним завданням було ураження цих об’єктів. Далі ракети били по місцях базування засобів ППО, тобто дивізіонів ЗРС С-300. Били по основних вузлах комунікації, вузлах зв’язку, ну і по командних пунктах військових частин. Заходи полягали в тому, що розгортали ДПУ (додаткові пункти управління) далеко від основних КП, створювали розосереджену систему зв’язку та управління (до речі, завдяки Starlink вдалося створити досить ефективну польову й оперативно-тактичну мережу комунікацій). Зенітно-ракетні системи були виведені з ППД, те ж саме стосується боєприпасів, техніки, озброєння в інших частинах. За добу, за дві це все максимально приганяли на нові пункти зосередження і там це все складували для подальшого використання в умовах воєнного часу, для інтенсивних боїв. Щодо застосування авіації противника, то її застосовували з метою придушення РЛС і, відповідно, ППО. Для цього використовувалися ракети з протирадіолокаційною ГСН. Ефективність першого удару, звісно, була доволі посередньою, бо противник не досягнув основних завдань такого удару: не було виведено з ладу командні пункти; систему логістики не було придушено; протиповітряна оборона функціонувала в штатному режимі. Ну і загалом завдання продовжували надходити і продовжували виконуватися підрозділами, які далі діяли. Я б сказав, що ефективність першого удару була вкрай низька, як для залпового високоточного удару. Ну і загалом хотілося б зауважити, що більшість ракет просто-напросто не вразили свою ціль через те, що вони мали реально круте кругове ймовірне відхилення (КВО). Деякі ракети били по абсолютно некоректних цілях: припустімо, на території в/ч, де ми перебували на початку вторгнення, крилата ракета прилетіла прямо в літню їдальню. Тобто КР за певну суму доларів було уражено їдальню. Ну, тобто, блять, звісно, це дуже важлива стратегічна ціль, щоб вражати її стратегічними озброєннями *сміється*, але як то кажуть: вийшло — вийшло. Тому ефективність ракетно-бомбового удару оцінюється як незадовільна, вкрай низька. Завдання не було виконано і, відповідно, противник зіткнувся з дуже запеклим опором.

Які були загалом перші дії командування і рядових бійців з безпосереднього моменту початку війни?

Конкретно в підрозділах Національної гвардії можу сказати точно: у Гостомелі частина, яка залишилася в ППД, розгорнулася в бойові порядки і приготувалася до оборони аеродрому. В інших підрозділах було здійснено підйом за бойовою тривогою, відповідно, були швидко сформовані групи так званого мобільного резерву, які прикомандировувалися до підрозділів Збройних сил, а конкретно — 72 бригади. Ну а там далі командир бригади розподіляв підрозділи на свій розсуд. Щодо дій загалом потрібно конкретно за різні частини говорити, тому що, наприклад, 3066 (27 окрема Печерська бригада НГУ — прим. ред.) виконувала зовсім інші завдання, які разюче відрізнялися від завдань, поставлених перед в/ч 3030 (25 бригада охорони громадського порядку — прим. ред.), 3027, 3018, 3001 (Північне територіальне управління НГУ — прим. ред.). У Києві було досить багато підрозділів і не тільки Національної гвардії. Завдання були різні і сказати, що зробив кожен рядовий боєць, я не можу, але те, що стосується підрозділів, про які я знаю, то завдання були вельми тривіальні: наприклад, посилення підрозділів ЗСУ на найбільш небезпечних для прориву ділянках місцевості. З початку наземної фази, після тактичного десанту було посилено напрямки Димер і, відповідно, Коцюбинське, Ірпінь, Горенка, Мощун, Романівка. Тобто такі потенційно небезпечні ділянки, де противник міг поставити понтонні переправи або організувати перехід річки вбрід. Відповідно план був такий. А що стосується нас, то ми виконували різні завдання, і в нас не було рядових бійців, тому що в нас підрозділ складається або з сержантсько-старшинського складу, або з офіцерів. Наше командування на той момент чітко знало, що робити, ми виконували різні спеціальні завдання, завдання спеціальної розвідки, вони були досить об’ємні у своїх пунктах, тому тут уже потрібно більш детально все розбирати. А так — у командуванні, мабуть, були свої нюанси, так би мовити, щодо організації бою, щодо організації оборони, насамперед, що виливалося в певну розгубленість у бойових розпорядженнях, які надходили: наприклад, підрозділи спецпризначення займали оборону біля Оболоні разом із регулярними підрозділами НГУ і чогось чекали. А так, звісно, відчувалася певна розгубленість і незібраність, досить посередній рівень організації дій та управління особовим складом деякими командирами формував таку картину, що мало хто розуміє, як треба організувати ті чи інші види тактичних маневрів, завдань і порядку їх виконання. Тобто в офіцерів тактичного рівня була відсутня така тема як банальне вміння планувати дії підрозділів. Я вже не кажу про такі складні матерії, як TLP або там MDMP (Troop Leading Procedures і Military Decision Making Process — моделі прийняття військових рішень за стандартами НАТО нижче роти та вище батальйону відповідно — прим. ред.). Навіть банальний алгоритм ухвалення рішень командира як такий був відсутній — не йдеться про алгоритм слово в слово або пункт в пункт, просто перші, скажімо так, 3–4 години спостерігався певний хаос у діях, у маневрах незрозумілих. Багато хто віддалено розумів, що йому робити потрібно — це стосується рядових бійців регулярних підрозділів Національної гвардії там, де була строкова служба, де була змішана комплектація. А там, де були повністю контрактні підрозділи, ситуація була трошки іншою.

Що було з ЧАЕС? Хто там стояв і яка доля гарнізону?

ЧАЕС з часу заснування внутрішніх військ охороняє в/ч 3041 (1 окремий батальйон охорони особливо важливих об’єктів — прим. ред.). Розташована вона в місті Славутич і належить до категорії військових частин для охорони важливих державних об’єктів. Конкретно з ЧАЕС вийшла така ситуація, що в гарнізону не було важкого озброєння, і оскільки це була варта, у них була тільки легка стрілківка (тобто АК-74), ну і, можливо, РПК і СВД. Тобто про будь-яку насиченість протитанковими засобами або там важким озброєнням не доводиться говорити взагалі. У цей час варта, яка перебувала під час штурму ЧАЕС, була змушена здатися, тому що опинилася в оточенні. За інформацією, яка є у мене від офіцерів і військовослужбовців цієї частини, які змогли обійти можливість полону і перебували на той час на бойовому чергуванні, — на територію АЕС заїхали два бронеавтомобілі «Тигр» із підрозділами ССО ЗС РФ на борту, і нацгвардійцям висунули конкретні умови: або вони зараз складають зброю, або територією ЧАЕС починають відпрацьовувати підрозділи супротивника конкретно із завданнями знищити караул. Оскільки варта не мала права покинути пости за жодних обставин, то бійці гарнізону ЧАЕС виявилися найпершими військовополоненими в цьому конфлікті. Якщо я не помиляюся, наразі 141 військовослужбовець в/ч 3041 перебуває в полоні. Можу помилятися, тому що я точні цифри не пам’ятаю і для мене ця інформація є досить віддаленою. Але деякими даними я володію.

Прикріплюємо допис українського десантника Віталія Воза про початок війни в Чорнобильській зоні.

Як усе почалося в мене?

23.02 Зона відчуження
Наш хамві (на 1 фото) був повністю завантажений, починаючи із 7,62 до АК, закінчуючи РПГ22 і 12,7 (набої) до ДШК (кулемет). Додатково командир сказав завантажити ще 11 штук ТМ 62 (шлагбаум) — зв’язка протитанкових мін, їх уже не було місця де скласти. Закинули в «кукушку» до кулеметника, їхати недалеко, потерпить.

Ми перевірили чи хамві заправлений, чи працюють рації, чи всі на місці й чи взяли необхідні речі (нічники, тепловізори, батарейки і тд). Їхали на одне з КПВВ із білоруссю, допомогти прикордонникам для спостереження вночі.
Чесно кажучи, початку війни ми не чекали, ставилися до цього скептично. У реальності думали, що це просто гра м’язами русаками, навчання, які через пару тижнів закінчаться, і ми повернемся на полігон…
Я не міг подумати, що через 5 годин мені накажуть виставити цей мінний шлагбаум і взвести в бойове положення, почути тривогу в містах, виходи арти з білорусі, крики по рації — усе здавалося нереальним…

Стан, який я відчував, була неясність в тому, що діється. Ти думаєш — це сон, у певній мірі переживаєш паніку, одночасно радість. Чому радість? Тому що тебе готують до цього 5 років і ти хочеш застосувати свої навички максимально.
@ai__karamba сидів за ДШК на хамві, зайнявши позицію крикнув мені: «РУДІ ми дочекалися цього», дивились один одному в очі й посміхались…

Як росіяни просувалися в прикордонній зоні (Прип’ять-Іванків)? Які частини там стояли в обороні, скільки їх було (та інші дані)? Що стало з військовими, які оборонялися в районі Іванкова? Чи правда, що вони змогли відступити пішки через ліси?

Щодо їхнього просування можна сказати, що основні рубежі бойового зіткнення конкретно в Чорнобильському районі були в населених пунктах Бенівка, Вільча і Чорнобиль (частково), ну і сама ЧАЕС. Були присутні там підрозділи 80 десантно-штурмової бригади + в/ч 3041, дві бойові групи ооСпП «Омега» та окремі частини прикордонників. Завдання стримувати підрозділи противника на ділянці Чорнобиля та Іванкова не стояло. Були, звичайно, завдання щодо підриву елементів інфраструктури, а саме мостів: автомобільного та залізничного. Мости не були підірвані заздалегідь, хоча насправді причина полягає в тому, що наступ очікувався на один час, а насправді відбувся в інший час. Тобто противник почав наступ раніше, ніж очікував Генштаб. У якомусь сенсі настільки рання атака була несподіваною для наших підрозділів. Противник спочатку сформував передову групу, тобто 4–5 БТГр (точну кількість сказати не зможу) — на танках, БМП, БТР і БМД. БМДшки вийшли трохи пізніше (тобто підрозділи десанту), і вони були змушені рухатися пішими порядками, оскільки операція зі встановлення повітряного моста провалилася, оскільки Гостомель, Васильків, «Чайка» і «Жуляни» не були убезпечені для десанту, точніше — для розгортання військово-транспортних літаків. Ну і це призвело до того, що підрозділам десанту довелося висуватися під Гостомель наземними бойовими порядками. Противник просувався двома ешелонами: перший ешелон рухався до Гостомеля швидко, оминаючи населені пункти, намагаючись у них не втягуватися; другий ешелон уже безпосередньо займав великі населені пункти, займався зведенням блокпостів та інших фортифікаційних споруд, ну й так далі. Загалом, вийшла така собі спроба бліцкригу.
Генштаб планував розтягнути комунікації противника за допомогою вибіркових ударів по логістичних вузлах силами ДРГ, ССО та інших окремих зСпП і, відповідно, порушити комунікації та логістику противника, який підійшов би вже безпосередньо до Києва. Точно назвати частини, які стояли в обороні в районі Іванкова я не можу, тому що там до моменту відступу всіх сил із Чорнобиля була дика мішанина, але конкретно на Димері, вже на ділянці повноцінного поля бою, були частини 3027, 3066, 3030, 72 бригада, озСпП «Омега» та інші підрозділи СпП у вигляді 140 центру СпП у вигляді 140 центру СпП, СБУшної «Альфи», КОРДу та інших іменитих підрозділів. Можливо був хтось ще, але цього я вже не знаю. Що стосується військових, які оборонялися в районі Іванкова: їхня доля незавидна, більшість із них потрапила в полон, зокрема гарнізон в/ч 3041, що перебував на бойовому чергуванні на ЧАЕС, — вони майже в повному складі опинилися в полоні противника, на жаль. Станом на зараз (серпень 2022 року — прим. ред.) доля військовополонених невідома, тому що немає контактів, які могли б прояснити статус військовополонених цієї військової частини і, відповідно, станом на зараз їхній статус непідтверджений. Так, пішки виходила одна бойова група «Омеги», тому що їй довелося покинути техніку: два ББМ «Козак» і один МАЗ, які пізніше були використані противником з метою інфільтрації.

Можеш розповісти більш детально про епізод з інфільтрацією?

Під час бойових зіткнень у Чорнобильській зоні підрозділи озСпП «Омега» залишили там 2 бронеавтомобілі «Козак» і один двовісний КрАЗ — з номерами Гвардії, з бортовими номерами і з усією внутрянкою. У чому херня: противник використовував ці машини для первинного проникнення в Київ. Ті мульки, нібито російський спецназ збирався вбити Зеленського — так, це все правда, дійсно, ці групи заходили на трофейних машинах, які кидалися нашими. Але на щастя, жодна зі спроб противника ліквідувати будь-кого з вищих ешелонів влади не вдалася. Тому ми дійшли до того, що противник справді був у Києві, були присутні обмежені групи — як правило, або розвідка, або підрозділи спеціального призначення, які працювали в перших ешелонах, або ось у такий от спосіб проникли через мережу постів, скориставшись загальним хаосом, який був.

Які частини крім 4 оброп (3018), 1 оброп (3027) і «Омеги» брали участь у боях за аеропорт? Хто спочатку прийняв перший бій і який підрозділ прибув туди на допомогу першим?

Щодо боїв на Гостомельському аеропорту. Почалося все особисто для мене о дев’ятій годині ранку, коли ми прибули на територію військової частини (ми базуємося, скажімо, на 3027) і, відповідно, ми отримали зброю, вигнали техніку — у нас було два «Козаки» й одна «Варта». І після цього ми спорядилися, отримали бойове завдання: висуваємося до Гостомеля, ну і там ми маємо надати безпосередню бойову підтримку підрозділам 3018, 3027 і ТрО, 140 центру СпП. Ну коротше, там було дуже багато підрозділів, насправді, і оскільки всіх перерахувати не можна, всі намагаються перетягнути планку боїв за Гостомельський аеродром на себе, тобто це якось не зовсім правильно, бо це була комплексна операція, і було задіяно досить багато різних підрозділів із різних силових структур. Сказати, що, ось, ССО витягли Гостомель, Нацгвардія або там строковики позбивали вертольоти — ні, це так не працює. Багато хто привласнює собі одноосібну участь в обороні Гостомельського аеропорту. В обороні аеропорту «Антонов» брало участь багато підрозділів, і якось це замовчується.
Усе набагато цікавіше: спочатку саме бойове зіткнення почалося з того, що ворожі вертольоти Мі-8 під прикриттям ударних гелікоптерів Ка-52 заходили на злітно-посадкову смугу — очевидно, вони не очікували будь-якого опору, навіть базового, і перший десант висадився на злітно-посадкову смугу. Відповідно, вогнем ЗУ-23–2, які були розгорнуті трохи далі від злітно-посадкової смуги в бік в/ч 3018 і ручних протитанкових гранатометів спільно зі стрілецькою зброєю, 2 з 4 гелікоптерів, які приземлилися, були виведені з ладу. Фотографії їхніх остовів є в Інтернеті, вони розпласталися на ЗПС — це якраз найперший десант, який був. Там поголовно всі стали смертниками, деяким відділенням вдалося втекти з-під вогню, прикриваючись гелікоптерами, які вже були підбиті, і ангарними будівлями з авіацією, яка там була. Вогонь вівся з усіх боків, тобто він був кинджальний і постійний. Тому перший десант був подавлений і я б сказав, що розбитий. Перший бій приймали ми, «Омега», потім в/ч 3027, підрозділи 3 батальйону Ірпеня, тобто Ірпінський батальйон так званий, зенітно-ракетний взвод і рота матеріально-технічного забезпечення в/ч 3018 — це перші, хто впряглися в бій. Потім почали додаватися імениті підрозділи і, скажімо так, це не відбувалося поетапно — не було єдиної картини першого, другого, третього штурму, тому що я перед цим розповідав спеціально, щоб розділяти поняття. Для повної картини потрібно говорити, що не було припинення бою — тактичної паузи в бою за Гостомельський аеродром між першим, другим і третім штурмом не виникало. Противник після невдалої висадки на ЗПС все зрозумів, після чого вони висадили підрозділи недалеко від Гостомеля, на північ від нього, на узліссі, і десантники вже висувалися пішими бойовими порядками: ланцюг, ромбоподібні бойові порядки були — тому казати, що вони прямо-таки діяли непрофесійно, як заведено вважати в масах — так говорити не можна. Противник діяв злагоджено, мав підтримку з повітря, що важливо, тому що Ка-52 чинили дуже серйозний вогневий вплив на нас протягом усіх боїв за Гостомель. Це і вогонь некерованими авіаційними ракетами, і неодноразовий вогонь з автогармати, і використання ПТРК по нашій техніці. Ми втратили дві бойові машини безпосередньо під час боїв за Гостомель і виведені з ладу вони були якраз протитанковими керованими ракетами за межами прямої видимості. Тобто щойно ворожі гелікоптери зрозуміли, що тут уже є організований опір, вони працювали з-за узлісся. Граючи в такі собі «скакалки», вони, прикриваючись рельєфом, перелітали за підлісками, з’являлися з-за лісу, завдавали швидкого удару, йшли донизу і потім обирали собі наступну вогневу позицію. Противник діяв грамотно, злагоджено. Проблема №1, яка виникла під час оборони Гостомеля — це комунікація. На жаль, радіостанції Національної гвардії працюють на високих діапазонах, ми мали Motorola, Harris — загалом у нас був змішаний тип радіостанцій. ССО використовували виключно Harris’и, а в/ч 3018 і 3027 використовували тільки Motorola. З комунікацією виникли дуже серйозні труднощі з очевидних причин. І спочатку були такі пориви до френдлі-файру, але, на щастя, через досвідченість і професіоналізм деяких підрозділів вдалося уникнути 200-их і 300-их серед взаємодіючих загонів. Друга проблема — це низька забезпеченість засобами протиповітряної оборони. Роззброєна ЗУ-23–2, яку довелося споряджати потім, і то строковики дістали звідкись із засіків короба і зенітники їх екстрено споряджали — ну це несерйозно. ПЗРК були тільки в 3018, тобто поки їх дістали, поки їх привели в бойове положення, ну… довелося досить важко, скажімо так.

https://youtu.be/HE_aCuAQqAo

Буксирувані та самохідні ЗУ, чи були вони на маршруті гелікоптерів під час висадки в Гостомелі? Якщо були, як вони себе показали? Якщо ні, то як застосовували ПЗРК? Наскільки ефективними вони себе показали?

Далі додам до мінусів — відсутність засобів ППО в достатніх кількостях. По суті була така ситуація, що ПЗРК якимось дивом у наших машинах не опинилися, коли ми виїжджали на Гостомель, тому що нам сказали, що «хлопці, ви їх не маєте брати, там все є» — це було перше завдання 200, яке я отримав за цю війну, тобто в перші години я отримав завдання 200 — тупе завдання, яке не могло бути виконане без цих ПЗРК. Третя проблема полягає в тому, що противник дуже швидко досяг Гостомельського аеропорту з мінімальними для себе втратами на шляху проходження. Так, ЗУшки були виставлені в бойових порядках: наприклад, на Межигір’ї стояло кілька розрахунків ЗУ-23–2, стояли оператори ПЗРК і з якоїсь причини щось пішло не так, м’яко кажучи. Я не можу сказати точно, що там було, тому що я там особисто не був присутній і до мене доходили тільки чутки, як це все було, але за фактом, вийшла така ситуація, що протиповітряна оборона з віддзеркаленням повітряного тактичного десанту впоралася не в повній мірі, тобто противник не був ліквідований у достатніх для припинення операції обсягах. Ну і відповідно, ми мали, що мали: висадку на Гостомелі, перші години бою (до 12-ї години дня) і потім уже, скажімо, отримали те, що отримали.
Якби були ЗУшки, вони б на такій висоті, найімовірніше, порвали б геть ті гелікоптери, якби там була задовільна щільність вогню і достатня кількість зенітних установок. На жаль, точний маршрут був невідомий, тому швидше за все, ЗУшки там були відсутні. ПЗРК у Гостомелі застосовувалися — обмежено, але застосовувалися. Власне, ПЗРК показали себе досить ефективно для боротьби з гелікоптерами, зокрема і проти ударних Ка-52. Для протидії низьколітаючим середньошвидкісним цілям це досить хороша річ, і один з основних уроків цієї війни — те, що в ротах повинні обов’язково бути присутніми розрахунки ПЗРК, хоч би яка це рота була. Така пісня, скажімо так.

Хто до нас десантувався? Яка доля десантників?

Ну, зрозуміло, що десантувалися частини ВДВ: 45 бригада була, так би мовити, основним підрозділом, який брав участь у десанті. Противник планував висадити тактичний десант на аеродромі Гостомель силами 45 обрСпП, забезпечити безпеку аеродрому, підступів до нього і забезпечити тим самим можливість розгортання на ЗПС літаків Іл-76 з уже готовими до наземного викиду БМД і підрозділами інших бригад ВДВ. Яка їхня доля? Перший десант було знищено приблизно відсотків на 40, тобто було виведено з ладу 3 гелікоптери, вони залишилися лежати кістяками на злітно-посадковій смузі, плюс був збитий один Ка-52 (перелік об’єктивно підтверджених знищених у Гостомелі російських гелікоптерів — прим. ред.). Збили його за допомогою ПЗРК «Ігла». Ми не знаємо, хто, блять, робив пуск, тому що наші не робили, строковики теж говорили, що не знають, хто пускав, 140 центр теж впав на мороз, мовляв, ми не знаємо, а потім було інтерв’ю і вони кажуть, що «ми збили за допомогою ПЗРК «Ігла» Ка-52». Коли ми виходили і обурювалися з цього приводу, то конструктиву не було з цього питання. У будь-якому разі є факт, а привласнювати славу — це вже інше абсолютно, і я вважаю, що абсолютно нераціонально зараз. Що стосується долі подальшого десанту: далі вони почали діяти більш грамотно, вони розгорталися в бойові порядки вже в піших положеннях, ну і, відповідно, противник діяв професійно, вони створювали нам досить серйозне вогневе придушення, бо їх підтримувала російська ударна армійська авіація, на додачу до всього. Ближче до 11-ї години вже почала працювати їхня польова артилерія. Я не знаю, самохідна чи буксирувана, але оскільки противник по землі досяг рубежу Димера, який вони не змогли прорвати, вони обійшли наші основні лінії оборони і вийшли на Гостомель. Відповідно, до 13 години дня ми вже розуміли, що до нас підходить їхня броня, там була мінімум батальйонна тактична група на марші, яка прорвалася. Я не рахував, скільки там було танків — я бачив 2 і мені цього вистачило, скажімо так. У нас не було протитанкового озброєння в достатній кількості, тобто ПТРК NLAW і Javelin були відсутні як такі, всяких «Стугна-П» теж не було.

Як думаєш, чому на десантонебезпечних напрямках не було в достатній кількості засобів ППО? Що заважало посилити ці ділянки?

Проблема в тому, що вище керівництво не зовсім всерйоз розглядало можливість здійснення реального тактичного десанту на критично важливі об’єкти інфраструктури такого типу, як аеродроми військового і цивільного призначення, ну, або подвійного. Відповідно, з цим вийшла така, блять, кумедна ситуація, я б сказав, що противник знав про те, що ми скептично ставимося до таких варіантів і вдарив саме туди, де ми очікували, але не так серйозно. Але до всього іншого за аеродроми відповідали підрозділи в/ч 3027, а там комплектація переважно зі строковиків, контрактників мінімальна кількість. Противник знав про реальний стан речей у підрозділах, які займалися охороною аеродрому. Знав, що 4 оброп на ротації в ООС і прекрасно орієнтувався в умовах, які склалися до 24 числа. Додатково я вважаю, що дуже великий пройоб Генерального штабу полягав у тому, що противника недооцінили.

Чи був десант у Василькові?

Десант планувався, але він не міг бути здіснений, тому що противник не зайняв аеропорт за допомогою тактичного десанту, не зміг забезпечити посадку військово-транспортної авіації (літаків Іл-76) тощо.

Але ж там були якісь бої, чи це наші між собою стрілялися?

Так, але це були не десантники, а групи, які заходили з боку Броварів, з північно-східного флангу. Бої за Васильків були б у тому випадку, якби там проканала та сама афера, що й на Гостомелі. Це взагалі загалом їхня тактика: вони за допомогою військово-транспортних гелікоптерів висаджують тактичний десант, роблять викидання елітних підрозділів, вони убезпечують злітно-посадкову смугу і готують для зустрічі військово-транспортних літаків. Це дуже складна операція з точки зору тактики і таймінгу, тому що потрібно чітко устаканити всі питання логістики, часу, щоб було без зволікань, тому що якщо Іли запізняться, то, найімовірніше, контратака супротивника зімне десант, який закріпився на аеродромі, — що було б у Гостомелі, якби не підійшла броня з Димера.

Можеш більш детально розповісти про бої в Василькові?

Подробиць не знаю.

Хто і чим знищив Ан-225 «Мрія»?

Наша артилерія.

Коли українські військові залишили аеродром і околиці?

Підрозділи відступили з Гостомельського аеропорту та околиць до вечора 26 лютого. Була зайнята оборона по річці Ірпінь і йшли бої в напрямку Бучі та Ірпеня, тобто противник проривався до цих НП, щоб або обійти через Ірпінський міст і виїхати на площу Шевченка, або обійти через Ірпінь і вискочити відразу на Коцюбинське.

На твій погляд, які були основні та найгрубіші помилки ЗСУ і ЗС РФ у ті дні та і загалом на півночі Київщини?

Для ЗС РФ найгрубішою помилкою було розтягування комунікацій і, власне кажучи, проведення низки операцій на кшталт тактичного десанту, які без придушеної ППО в масштабах, які були заплановані — неможливі. Це перша помилка. Друга — це розтягування ліній комунікації від Білорусі здебільшого через дороги, які, до того ж, були погано контрольовані і, а на деяких ділянках — взагалі неконтрольовані. Противник не розраховував на затяжну фазу бойових дій на північ від Києва, що, вочевидь, виливалося в низку проблем із логістикою та створення йому додаткових труднощів нашими підрозділами Сил спеціальних операцій і деякими підрозділами Територіальної оборони, які розуміли, що відбувається навколо них. Третя, найголовніша помилка — недооцінка противника. Вони розраховували на те, що підрозділи ЗСУ, НГУ та інших збройних формувань побіжать, щойно йтиметься про облогу Києва, але виявилося, що нічого подібного, і облога Києва обернулася досить серйозною оперативно-тактичною поразкою для противника, якщо не стратегічною. Ще однією помилкою було те, що противник розраховував нахрапом брати мости, тобто вони спочатку розтягувалися по Ірпеню, від річки Ірпінь, від однойменного міста до Коцюбинського, тому що там були мости. Усі ці мости були знищені щойно вони підходили до цих мостів, тобто вони розтягнулися по річці і в них не було готових одразу понтонно-мостових парків, тому що перші понтони почали кидатися ближче до березня. По суті, противник потрапив у двотижневу перерву і бої йшли на протилежному боці річки Ірпінь, тобто де місто Ірпінь, Буча, Гостомель, ось так і вийшло. Відповідно, ми отримали таку ситуацію, що противник дуже-дуже швидко намагався перевести свої плани на обставини, що склалися, але вони цього не могли зробити. Ще однією з помилок, на мій погляд, є дуже погана організація радіозв’язку у противника, комунікацій між підрозділами (загалом, це і наша проблема, обопільна, я б сказав). Противник дуже часто не міг грамотно коригувати вогонь артилерії, вони не могли дорозвідати результати артпідготовки або іншого типу удару, і відповідно виникали труднощі з ураженням наших сил і засобів, тому що за кампанію під Києвом втрати у ЗСУ, у НГУ досить невеликі, якщо оцінювати грамотно. Ось я маю на увазі з використанням джерел у Збройних силах, у Нацгвардії, в інших збройних формуваннях безпосередньо і відкритих джерел на кшталт Oryx.
Наші ж головні помилки в деякому сенсі перетинаються з російськими, тобто ми їх недооцінили, ми помилилися з таймінгами дуже сильно, бо очікували супротивника 23 лютого, 23-го нічого не сталося — і відповідно що? Усі розслабилися. А 24 в’їбало. Ось як би така ситуація вийшла неприємна. Далі: організація зв’язку теж залишала бажати кращого, у перші дні взаємодія була налагоджена геть погано, тому що бували дуже часті випадки дружнього вогню, потрапляння під свої і ворожі артснаряди, загальна розгубленість і, скажімо так, повільне передання розвідувальних даних, наказів, бойових розпоряджень із Генерального штабу або там із вищих штабів до низів, бо бували такі ситуації, коли через відсутність зв’язку тощо (терміналів Starlink ще в достатній кількості не було) оперативне передання інформації було складнішим… Ще однією з таких суттєвих проблем можна назвати те, що деякі частини виявилися де-юре боєздатними, а де-факто там був пук — це стосується Національної гвардії більше.

На твою думку, уякий момент росіяни остаточно відмовилися від планів створення повітряного мосту?

У момент, коли був відбитий перший десант на Гостомель і ліквідована спроба висадки на Васильків.

Як ти оцінюєш роботу самохідних ЗРК, а також ЗРС С-300?. У який момент зенітні комплекси на кшталт «Оси» і «Бука» почали працювати на лінії зіткнення?

Якби не ЗРК «Бук», С-300 різних модифікацій, які були у Вишгородському зенітно-ракетному дивізіоні, було би дуже й дуже погано, бо противник мав би повну перевагу в повітрі й вони би робили, що їм би заманеться. Завдяки тому, що заздалегідь були розосереджені розрахунки ЗРС С-300, перший час ворожа авіація не змогла досягти переваги в повітрі і надати підтримку десанту, який опинився в Гостомелі. Їхня зв’язка спецназ+авіація не спрацювала. «Оса» почала працювати приблизно 25 числа, коли ворожа авіація працювала на лінії Ірпінь-Гута-Межигірське. Тоді за допомогою ЗРК «Оса-АКМ», наскільки мені відомо, був збитий один Мі-8АМТШ. «Буки» в’їхали в Київ і зайняли ешелоновану оборону десь 27–28 числа, тобто дію авіації противника було зведено майже нанівець завдяки тому, що з’явилися «Буки», з’явилися «Оси». Тому я хочу сказати, що зенітно-ракетні системи, навіть будучи радянськими, зіграли досить серйозну роль у відбитті повітряних ударів, знищенні крилатих ракет та іншого виду оперативно-тактичних озброєнь.

Як росіянам вдалося так швидко пройти до передмість Києва? З чим ти це пов’язуєш?

Все просто: вони не зупинялися під час руху, не розгортали лінію фронту і не готувалися до затяжних боїв. А ми — підводили їхні комунікації та логістику до колапсу, щоб можна було реалізувати перевагу вогневого ураження. Інакше б ніяк не вийшло.

Два слова про ДРГ ворога в містах і пов’язану з цим паніку. Як російські диверсанти працювали насправді? З того, що мені відомо, у перші дні російські диверсанти вели снайперський вогонь по військових частинах НГУ, ти можеш це підтвердити?

Ні. Снайперського вогню не було, був вогневий контакт на Петрівці з в/ч 3066 НГУ (пізніше підтвердили дружній вогонь), а 25 числа ввечері була перестрілка біля в/ч 3030 (25 бригада охорони громадського порядку — прим. ред.). Там частину обстрілював уже противник. Ну а самі ДРГ були. Насправді, їхня роль надмірно перебільшена. У страху очі великі, як то кажуть. Багато хто реально наводив кіпіш через свій страх або ж спеціально (дезу викидали). Тому ДРГ були, так, але не в таких масштабах і обсягах як це описували.

Чи відносилися справжні упіймані диверсанти до якогось відомства? Тобі відомо про їх долю та випадки їх обміну?

Так. До СЗР і ГРУ. Крайній обмін великий формату Азов-русня був саме з ними. Льотчики і СЗР/ГРУ. (ця частина розмови була записана в серпні — прим. ред.).

Хто, на твою думку, був найдостойнішим противником?

45 бригада, підрозділи ЦСН ФСБ «А», окремі бойові групи різних підрозділів спеціального призначення. Ну і арта. ?

Російські ресурси розганяють інформацію про те, що українські військові нібито не витримують стрілецького бою і швидко сипляться. Як із цим йдуть справи насправді в обох сторін конфлікту?

Дуже сильно різниться від підрозділу до підрозділу, тому що дуже сильна різниця між навіть різними батальйонами, ротами всередині однієї військової частини, бригади тощо. Однозначно сказати, що ми всі фахівці з ближнього бою не можна рівно такою ж мірою, як і сказати, що всі частини російської армії іже з ними (колаборанти ЛНР і ДНР) теж фахівці в цьому питанні. Є окремі підрозділи, які дійсно з їхнього боку добре ведуть ближні бої, тобто це люди, які спеціалізуються на штурмуванні або на міських боях. Сказати, що прям у них були підрозділи, які 100% здатні в повному складі дати повноцінний стрілецький бій зі 100% ККД не можна і такого ніколи не буде, бо дуже багато нюансів спливає, коли ми торкаємось морально-психологічного стану підрозділів і реального рівня підготовки того чи іншого підрозділу. Можна сказати об’єктивно, що підрозділи, які сформовані з мобілізованих, будуть вести стрілецький бій у десятки разів гірше, ніж будь-який контрактний підрозділ з обох сторін. Відповідно, картина така: мобілізовані частини ДНР і ЛНР не здатні вести стрілецький бій на дистанціях від 10 до 500 метрів, тому що вони володіють низькою мораллю і щойно противника притискає щільний стрілецький вогонь, вони намагаються відійти або просто припиняють опір. А ось кадрові частини противника ведуть вогонь у відповідь, маневрують, пересуваються по полю бою. Але є частини кадрові, які володіють такою самою мораллю, як і мобілізовані, намагаються ухилитися від бою, відійти і, відповідно, починається артпідготовка. Противник раз від разу відрізняється: він може бути дуже добре натасканий у вуличних боях, наприклад, як ПВК «Вагнер» — ось вони заходять ротними складами в якісь населені пункти конкретно з метою організації ближнього вогневого впливу, тобто вони входять у, я б сказав, клінч, вклинюються в міську оборону противника (тобто нашу) і ведуть штурмові дії з низкою якихось інженерно-саперних заходів і так далі. Тобто противник використовує тактику, схожу певною мірою на Першу світову війну: є підрозділи штурмовиків, вони конкретно призначені для ураження або придушення вогнем нашої оборони, потім до них підтягуються регулярні частини, які підсилюють штурмові підрозділи, закріплюють їхній успіх і виконують подальше завдання, і відповідно, у такий спосіб противник просувається під прикриттям артилерійського вогню й армійської фронтової авіації. Є інший варіант: з мобілізованими я вже розповідав, що відбувається — вони кидають їх живими хвилями. Повноцінний стрілецький бій не відбувається. А якщо це якісь спеціалізовані частини, які призначені для штурмових операцій, то так, звісно, вони будуть досить чітко вести бій, вони знають, що роблять, вони знають свої задачі і, відповідно, це найважчі противники. Що стосується нас: від частини до частини, від підрозділу до підрозділу, від командира до командира. Тобто можна брати 3018 (4 оброп НГУ) — вона виконує бойові завдання різної специфіки, а люди ведуть ближній бій у найрізноманітніших умовах і здебільшого виходять із нього переможцями. Я це чітко знаю, тому що в мене є одногрупники, які в 3018 проходять службу на посадах командирів рот, заступників командирів рот, командирів взводів — вони мені все це показують, розповідають про це, і я типурозумію, яка дійсно обстановка. Є такі ж частини ТрО, є з більшістю мобілізованих, і там ситуація аналогічна до мобів ЛНР і ДНР. Ще це багато в чому залежить від командира: як він розпоряджається вогневими засобами, як він вибудовує систему вогню, планує операцію та інше. Дуже багато нюансів. Щодо підрозділів СпП: у нас майже всі частини спецпризначенців здатні вести довгий стрілецький бій із різними підрозділами і різної інтенсивності. У цьому плані у нас СпП натаскані дуже серйозно і вони реально роблять результат. Тому я вважаю, що узагальнення про те, що у нас усі сипляться від стрілецького бою — повна херня і нісенітниця, що взагалі ніяк не б’ється з реальністю.

Що скажеш про використання ПТРК у лютому-березні — як вітчизняних, так і іноземних?

Насиченість і щільність використання ПТРК, я думаю, в цей і наступні періоди — приголомшлива. У кожному піхотному підрозділі обов’язковим атрибутом була наявність хоча б пари протитанкових ракетних комплексів у тих чи інших варіаціях. Ми отримали ПТРК Javelin увечері 26 лютого. Їх просто відвантажили з транспортної машини і сказали використовувати на повну котушку. Вони й використовувалися. Левова частка втрат у БТТ у противника — робота артилерії і ПТРК.

Чи правда, що росіяни воювали за старими радянськими картами і через це у них виникали серйозні проблеми?

У нас теж використовували карти ГШ зразка 1990 або навіть пізніше. Суть була не в цьому.

Чи доводилося слухати радіоперехоплення? Там було щось цікаве?

Ні, радіоперехоплення не слухав і не слухали, бо в нас не було обладнання відповідного і підрозділи радіоелектронної розвідки тоді стояли далі від наших позицій. Там було пару БРМок, які, в теорії, могли здійснювати перехоплення радіотрафіку УКХ і КХ діапазону, але їх так не задіяли, бо одразу ж підрозділи РЕР Росії, скоріш за все, виявили б, де ці БРМки стоять, і їх роз’їбало б просто геть нахуй. Тому ні, не чули.

З уточнюючого: якщо пам’ятаєш, був епізод під Києвом, де, по-моєму, публікували радіоперехоплення між нашим бійцем і танкістом, де росіяни займали кругову оборону, на що наші сказали «здавайтеся одразу». От як ти думаєш, як у принципі таке могло статися, що вони вийшли на нашу частоту?

Цілком імовірно, що може бути така ситуація, коли дехто — і наші, і підрозділи противника — використовували радіостанції одного виробника та однієї частотної модуляції. Це Baofeng — ось ці уйобищні китайські радіостанції, вони часто зустрічалися. Мотороли у противника взагалі не було, Харріс — ну, тут уже коментувати нічого. Асілсани, які були встановлені на наших танках — теж у противника не з’являлися, тому єдиним варіантом, як так могло бути, є або баофенги, або дешеві китайські цивільні радіостанції, які використовуються обома сторонами.

Як ти оціниш ступінь допомоги місцевого населення військовим?

Рівень взаємодії між місцевим населенням і військовими був досить високим. Дійсно, те, що треба було знайти, що треба було підвезти — люди підвозили без зайвих питань. Оцінюю позитивно, це дуже сильно допомогло, і ті люди, які залишилися на окупованих територіях, зливали інформацію про місцезнаходження штабів, що цікавили певні структури, високотехнологічного обладнання (РЕБ, РЕР), про станції наземної артилерійської розвідки. Тоді, якщо ви пам’ятаєте, і СБУ, і ГУР публікували фотографії та технічний опис машин, у яких вони були зацікавлені. Таке було досить часто, і потім на ці об’єкти давали наводку конкретну — де вони перебували, місця дислокації, і в 99.9% випадків це виявлялося так. Відсоток так званої неправдивої інформації був мінімальний.

Чи можеш сказати щось про трофейне озброєння? Що з нього тобі сподобалося найбільше, а що ні?

Із трофейного озброєння у нас був АГС-40 «Балкан», ми його затрофеїли недалеко від Ірпеня, в однієї з рот ВДВ чи то 45 бригади, чи то якоїсь частини 76 десантно-штурмової дивізії — загалом, не пам’ятаю точно. Ми його використовували до того моменту, як його в’їбали разом з оператором. Потім у нас у розпорядженні була БМД-2, яку віджали теж неподалік від Ірпеня. Ясна річ, були «Шмєлі» і РПГ-32. З усього стрілецького озброєння цікавим був АК-12 (потім з ним трошки попрацювали люди, які його затрофеїли — сказали, що ні, його можна розібрати тільки на запчастини, в кращому випадку). Другий варіант це «Шмєлі» — справді дуже хороша річ, можна всеракурсно використовувати. І АГС, який ми забрали — там зручніший станок, він сам по собі легший і хоч він і рідко з’являвся, але дуже корисна штука. З техніки: у нас були тільки трофейні БМДшки, тому що до танків ми не дійшли, а якщо хтось із наших трофеїв танки — ми їх або передавали регулярним підрозділам, або залишали їх на місці, бо в нас не було ресурсу їх забезпечити, на відміну від механізованих бригад на кшталт 72.

Як ти оцінюєш ворожі втрати в особовому складі?

Те, що було на моєму напрямку (Мощун, Горенка, Романівка і частина Ірпеня — це вже про пізню стадію конфлікту, не про гостомельський десант), то втрати противника, загалом, були досить великі. Противник, за моїми особистими оцінками, від складу стройової стрілецької роти втрачав до 30% особового складу з різних причин (бойові і небойові втрати). У середині березня було дуже багато небойових втрат від обмороження. Противник не був готовий до затяжних операцій. Багато втрат противнику ми завдали під час боїв за Мощун (як було зазначено в одному з інтерв’ю бійців ССО) — там були доволі гарячі бої і загалом, за моїми особистими прикидами, там цілий батальйон особового складу ліг із протилежної сторони. Це сукупно з моментом встановлення понтонної переправи і переходом на лівий берег Ірпеня.

Чи є інформація, наскільки сильно реально пошарпало ВДВ загалом і 331 полк зокрема?

За 331 полк сказати точно не можу нічого, тому що я не впевнений, чи були це його представники, але в даному випадку на першому етапі конфлікту (коли точилися бої на околицях Ірпеня і противник впритул підійшов до всіх переправ через річку Ірпінь) ВДВ використовували як звичайну мотострілецьку піхоту: вони рили окопи, вони займали оборону позиційну. Тому я думаю, що через ось таке використання десантників, там досить великі втрати в стройових підрозділах — починаючи з Гостомельського аеропорту, де вони втратили приблизно роту, а то й дві, особового складу, тому що коли ми відступили з Гостомеля, аеропорт був досить добре проріджений артилерією. Тому загалом втрати противника серед десантників досить високі. Я думаю, що вони навряд чи можуть бути компенсовані за рахунок часткової мобілізації або чогось іще — занадто великі втрати.

Чи було, на твій погляд, доцільно вибудовувати оборону по річках Тетерів і Здвиж? Якщо так, чому цього не зробили?

Йдеться про те, що початковий план операції мав на увазі розгортання першого ешелону оборони Києва вздовж цих річок (тобто по Іванкову), але деякі корективи, які відбулися, — вони змусили відвести оборону на лінію річки Ірпінь. Чому так вийшло? Противник розпочав наступ раніше, ніж це планувалося за часом. Відповідно, сили і засоби оборони Києва не змогли б розвернутися по цій річці з допустимим для ведення подальших дій рівнем втрат. Тоді Генштаб, та й командири на місцях розуміли, що плече постачання від Іванкова до Білорусі набагато менше, ніж від, припустімо, Ірпеня і Димера до Білорусі. Відповідно, розгортання оборони по лінії Ірпеня було, скажімо, кроком цілеспрямованим через те, що всі прекрасно розуміли рівень логістичних здібностей противника і спробували на цьому зіграти. Це було вдало, тому що до кінця березня противник вийшов не тому, що він здійснив «жест доброї волі» і виконав свої завдання оперативно-тактичні, а тому, що логістика себе вичерпала, і білоруська сторона, я думаю, неохоче давала можливість брати боєприпаси зі своїх складів, а підвезення з РФ до РБ займало певний час, і логістика просто не могла виконати завдання тилового постачання. Ну і на додачу до всього ССО та інші частини СпП виконували певні завдання в тилу противника, тим самим порушуючи логістику, що унеможливило виконання завдань. Тому й не вийшло.

Можеш оцінити дії ССО ЗСУ, ССО ЗС РФ і російських окремих бригад спецпризначення в боях за Київ?

Так. Я знаю за 140 центр, за підрозділи ГРУ противника, які діяли, знаю за окремі взводи/роти розвідки частин ВДВ, кадировців і озСпП Росгвардії, які діяли на той момент у Київській області. Дії противника загалом можна оцінювати як упевнені та професійні, але позбавлені тієї наполегливості, яка була у наших підрозділів. Тобто, припустимо, вони намагалися вступати в ближній бій по мінімуму — якщо в них була можливість здійснити запит на артилерію або якусь мінометну батарею на обстріл ВОПу, то вони, скоріше, вважали за краще робити запит на артилерію, ніж особисто туди ходити. Були випадки, коли їхні підрозділи СпП (не можу сказати, хто точно, оскільки ми їх не змогли ідентифікувати) переправлялися через річку і виконували на нашому боці розвідувально-диверсійні заходи. Як передові коригувальники вони діяли досить непогано: міни та снаряди лягали чітко туди, куди вони й коригували, по ВОПах, по наших підрозділах, які займали оборону. Але їх швидко викурювали наші ж підрозділи ССО, та й ми, зокрема, займалися боротьбою з передовими коригувальниками противника. А так, сказати, що вони діяли прямо максимально професійно і були на голову вищими за наших — не можна, тому що наші підрозділи ССО (і взагалі всіх структур загалом) показали високий рівень професіоналізму і навіть із погляду спорядження були на голову вищими за суперника, тому що траплялися такі випадки, коли в частинах розвідки ВДВ (вони, наче б то, вважаються СпП) не було достатньої кількості спецобладнання на кшталт ПНБ і тепловізорів, тоді як у наших спецпідрозділів з цим було набагато краще. А нестача приладів нічного бачення у противника зіграла на тому, що вони, можливо, не змогли реалізувати всіх своїх навичок і вмінь, тому якось так. Наші підрозділи ССО показали себе краще, ніж ССО противника.

Боєць 3 полку ССО. Київщина, березень 2022.

Спецпризначенці ЗС РФ. Спецпризначенець ЗС РФ. Спецпризначенці Росгвардії з боями пробиваються до Гостомельського аеродрому. Лютий 2022.

Яка була тактика застосування танків в умовах географії Київської області?

Танки застосовувалися більше як штурмові гармати. У Київській області не було танкових дуелей як таких, хоча єдиний випадок, коли я особисто спостерігав боротьбу танка з танком, був у Горенці, коли туди заїхав танковий взвод 72 бригади, і з боку супротивника працювали 2 кочових Т-72Б3. Дуель закінчилася тим, що наші танкісти синхронним вогнем з двох вогневих позицій вразили сімдесятдвійку на протилежному березі річки — він, виходить, вів вогонь з боку склозаводу, де в них була позиція кочового танка. Його вразили, епічного вибуху з відривом вежі не було, але, судячи з усього, екіпаж був або сильно контужений, або якісь з елементів СУВ пошкоджено — загалом, танк кинули, і він стояв там до того часу, поки його не відтягли наступного ранку. Загалом же — танки застосовували як штурмові гармати, як засоби підтримки піхоти, а як засоби прориву їх не використовували. В основному світилися або БМП, або БМД — що з нашого боку, що з боку противника. На напрямку Горенка-Романівка-Мощун нашими підрозділами здебільшого використовувалися колісні бронетранспортери на кшталт тих самих БТР-3Е (БТР-4 не бачив, але, наскільки я знаю, вони теж були). Техніку використовували досить обмежено і дуже акуратно.

Як себе проявила українська авіація? Чи відомо тобі про випадки збиття ворожих літаків у повітряному бою?

Сказати про повітряні бої нічого не можу, бо особисто не спостерігав, але на перших порах наша авіація працювала вельми активно і, наскільки мені відомо, навіть кілька гелікоптерів над Київським водосховищем були вражені нашою винищувальною авіацією. Що стосується безпосередньої підтримки наземних військ (тобто дій штурмової авіації) — було кілька епізодів, коли наші Су-25 з кабрування завдавали ударів по позиціях противника недалеко від Ірпеня, але більше подробиць я не знаю. У будь-якому разі, наша авіація проявила себе максимально ефективно хоча б тому, що вона ще залишилася — на момент Київської кампанії, всупереч заявам Міністерства оборони наших противників про те, що в нас немає ані авіації, ані ППО — ніхуя в нас немає.

Які зразки піхотного озброєння найбільш суттєво вплинули на перебіг ведення бойових дій? Чи не перебільшений вплив західної зброї на результат кампанії під Києвом?

Що стосується західної зброї: я вперше побачив таку річ, як NLAW (ну, я її бачив і раніше, я проходив навчання на всіх видах західних озброєнь, зокрема й на ПТРК TOW), десь 10 березня — до цього ми використовували свої системи протитанкового озброєння на кшталт «Стугна-П», «Бар’єр», «Корсар» і американської копії РПГ-7 PSRL-1, і на цьому все. А наші зенітно-ракетні війська Національної гвардії обходилися або «Стрілами», або «Іглами». Тобто про такі речі як Stinger ми дізналися десь у березні, числа 28–29. Тому я думаю, що західні зразки протитанкового і переносного зенітного озброєння зіграли істотну роль, але більше, усе-таки, зіграла навченість, мотивація і бажання рядового особового, молодшого і старшого командного складу перемогти.

Ну а щодо розпіарених NLAW, які теж світилися в Київській області?

Ну це така річ, вона, блять, як психована жінка, тому що ти стріляєш, блять, по ворожій БМДшці, а вона вибирає, блять, «Жигуль». Тому тут така хуйня. Я не скажу, що NLAW — погана річ, вони досить результативні, але ті пуски, які здійснював мій підрозділ, були не те, щоб дуже вдалими. І це не через низький рівень професіоналізму операторів ПТРК.

Боєць 25 повітряно-десантної бригади з ПТРК NLAW. Фотографія ілюстративна, місце та дата зйомки невідомі.

Зустрічав думку, нібито «Піони» врятували Київ на початку війни. Що скажеш про українську артилерію великої потужності?

Взагалі, українська артилерія, 72 бригада і її бригадна артилерійська група, арта 80 одшбр показала неймовірно високі результати вогневих підготовок, бо я знаю, де були «Піони» (у Дівичках) — всі ось ці валізи перелітали через мою позицію, і я прекрасно чув, як воно летить. Вночі ситуація така: чути, як їде колона (на великій відстані, але чути, бо вона здорова і купа техніки) і десь вдалині чути виходи. Зрозуміло, що це не 152, а щось потужне. Тихий такий, ледь чутний проліт снарядів, купа розривів — і тиша. Усе — колони немає. Там, блять, хвилин за 5–10 величезна заграва стоїть. Тому я можу сказати, що артилерія робила все можливе і неможливе для оборони Києва. І здебільшого те, що ви бачили розгромлені колони з огризками танків — це все робота артилерії.

А що щодо роботи звичайних українських і російських артилерійських підрозділів? Як ти міг би оцінити їхню результативність?

Я перебував посеред артилерійських дуелей: наші розрахунки самохідних артдивізіонів, гаубичних буксируваних (якщо мова про 2А36 «Гіацинт-Б»), мінометні батареї показали неймовірну ефективність і результативність. Можу сказати на прикладі мінбатра однієї з військових частин Національної гвардії: хлопці дуже швидко зрозуміли, як треба воювати, бо до того здебільшого були навчальні стрільби і, скажімо, час на розгортання в них був мінімальний — вони приїхали, відпрацювали, поїхали. Це все, разом із міцним залпом по позиціях противника, займало до 15 хвилин, а у відповідь прилітало десь за 20–25 хвилин, і то, досить косо — там було велике розсіювання, і навіть якби мінометники перебували на місці, по них навряд чи б влучили. Працювали, знову-таки, мінометні батареї з того боку (найімовірніше, «Васильки» або полкові 120-мм міномети, там був широкий розкид). Що стосується роботи великої артилерії (122, 152), то вони насипали досить щільно, бувало досить кучно, але в контрбатарейну боротьбу з нашими підрозділами вони не могли увійти, тому що наші швидші, точніші і, відповідно, росіяни намагалися якнайшвидше залишити позицію, тому про контрбатарейку можна і не говорити. Хоча все ж таки в перший час вона була присутня. Грубо кажучи, два тижні як ми були в Горенці — там вони регулярно грали в цей біатлон і, на щастя, наші підрозділи в більшості випадків виходили переможцями з артилерійської дуелі. Тому я думаю, що результативність була вкрай висока.

Наскільки вагому роль в обороні Києва відіграв підрив дамби під Демидово?

Досить велику роль, тому що противник знайшов місце якраз таки на Мощуні, за яке говорив раніше. Там була вузька ділянка річки, тому кинути понтон — це 15-хвилинна справа, що вони і зробили — росіяни кинули понтон під прикриттям димових машин. Тепловізори не бачили нічого, засоби оптичної розвідки теж, безпілотники — марні. Виявлення місця встановлення понтона проводилося в пішому порядку підрозділом розвідки. Воно було виявлено — якраз неподалік від Мощуна. У період за 4–6 березня були якраз жорсткі бої за Мощун. Ну і якби дамбу не підірвали, противник міг би кидати понтони нескінченно. Ну а підрив дамби розширив річку, створив болото по 200–300 метрів ліворуч-праворуч, і тільки щоб дійти до річки, їм треба було використати танкові мостоукладальники, щоб прокласти шлях. Тому це зіграло дуже вагому роль і унеможливило форсування Ірпеня тими силами, що були задіяні.

Чи можеш щось сказати про дію РЕБ: як наших, так і ворожих?

Не відчував жодного разу жодних проблем із радіозв’язком і з телефонами, тому я не знаю, як працювали наші та ворожі засоби РЕБ. Можливо, у нас просто радіостанції були дуже круті і просто були поза робочими діапазонами тих станцій РЕБ, або ж станції радіоелектронної боротьби виконували зовсім інші завдання у противника. Я думаю, що вони виконували завдання з прикриття штабів угруповань противника або якихось важливих вузлових ділянок постачання. Але щоб я на собі відчував вплив РЕБ — ні, такого не було.

Як себе показали на Київському напрямку ударні БПЛА Bayraktar TB2?

Байрактари загалом на першому відтинку конфлікту (до того, як противник роздуплився, що тут, узагалі-то, БПЛА працюють) показали себе доволі результативно: як окремий бойовий елемент (безпілотник із бомбами і ракетами), так і як елемент розвідувально-ударного комплексу. У першому випадку реально вони так працювали до кінця лютого, а як елемент РУК — впродовж усієї кампанії оборони Києва, тому що там досить потужний оптико-електронний канал, і вони спокійно з околиць Києва, які контролювалися нами, добивали до Ірпеня, до Бучі, до наших районів, і коригували артилерію, і керували вогнем.

Кадри роботи розвідувально-ударного БПЛА Bayraktar TB-2 по колоні бронетехніки ЗС РФ.

Тобто ні ті засоби РЕБ, ні ті ЗРК, які були у ВДВ у тому районі, ніяк не могли ефективно протидіяти?

Ні, вони не могли впоратися з безпілотниками.

З якими українськими та російськими ББМ ти зіштовхувався? Що скажеш про них?

У нас так склалося історично, що весь підрозділ у своєму складі має ББМ — це «Варти», від виробника «Укрброня». «Варта» звичайна, «Варта-Новатор», «Козаки» першої ітерації (без приставок) — це основні ББМ. У нас вони були в модифікаціях під АГС-17, під ПТРК «Бар’єр» і під НСВ «Утьос» (там приливи, на які можна це встановлювати). На «Козаках» штатно стояли ПКМ (кулеметник був нагорі). З усієї цієї компанії найбільше мені імпонували «Варти», бо були досить простими в обслуговуванні, на відміну від Iveco’вських частин, на базі яких побудований «Козак». «Варта» (на базі МАЗ-53, по-моєму) добре броньована — були випадки, коли «Варти» підривалися на ТМ-62 і навіть не виривало передні мости. Було й таке, але там, ясна річ, двигуну приходили кранти і нічого там вже не зробити. Я був водієм на всіх 3 машинах, і найзручнішою в їзді виявилася «Варта-Новатор»: автоматична коробка передач — це суперечливий момент, але там можна перемкнутися і на механічну; низький силует (на відміну від звичайної «Варти»); високі динамічні показники; хороша прохідність; і, що найважливіше, — хороший відсік для додаткових речей. Ми використовували ББМ для підвезення боєприпасів, вивезення поранених і як засіб переміщення («Новатор») між пунктами розгортання та там Rally point, як ми називали, тобто куди ми прибували та де спішувалися для виконання завдань. За «Козак» теж нічого такого поганого не скажу: реально рятував життя в багатьох випадках, коли були активні бойові дії в Київській кампанії. Щодо трофейних ББМ: єдиний трофейний ББМ, який я бачив, це КамАЗ «Тайфун-К». Я не знаю його подальшу долю, але загалом, як такий собі бронетранспортер, він себе досить добре міг реалізовувати в цих завданнях. Він був віджатий у Росгвардії. Але взагалі, загалом: російські ББМ за своїми ТТХ непогані, але вони непогані тільки тому, що зібрані з іноземних комплектуючих, як показує практика. Ті ж самі Iveco «Рись», які були залучені до операції під Києвом і були в частинах ВДВ. Ну і багато хто бачив трофейні «Тигри», але їх можна з натяжкою назвати ББМ або MRAP’ом, тому що там максимум це протикулевий захист від легкого стрілецького озброєння. Але я не був за кермом жодної з перерахованих російських машин — мій досвід закінчується на наших MRAP’ах.

Що можеш сказати про своїх візаві з ФСВНГ (Росгвардії)?

Я хочу сказати, що ці хлопці не готувалися до війни взагалі ніяк. Коли підірвали гостомельський міст, то там були КамАЗи тентовані з КЗРНами (комплекти захисту рук і ніг в умовах громадських заворушень), були знайдені алюмінієві щити для захисту, гумові кийки і всілякі спеціальні засоби типу «Черемха» (граната з газом хлорацетофеноном — прим. ред.) і так далі. Вони готувалися до придушення масових громадських заворушень, які виникли б унаслідок зміщення легітимного уряду, але вони вимушено перейшли до військових дій, вони цього не очікували. Я хочу сказати, що, як показала практика — рівень бойової підготовки у них був мінімальний, порівняно навіть із частинами охорони громадського порядку Нацгвардії — практика показала, що підрозділи в/ч 3030 змогли виконувати загальновійськові завдання, чого не вдавалося ФСВНГ. З таких серйозних підрозділів можна відзначити тільки якісь спеціальні підрозділи у складі Росгвардії — ті ж «кадировці», з яких усі сміються, на перших порах намагалися навіть штурмувати укріплені позиції на нашому березі. Але в основному були космонавти.

Боєць Росгвардії на Київщині. Лютий-березень 2022.

Зважаючи на твою тривалу вислугу у військах і відповідний рівень обізнаності про внутрішню кухню Сил оборони, ти, напевно, мав якісь свої очікування і ймовірні сценарії розвитку подій після початку війни. Чого ти спочатку очікував від повномасштабного вторгнення?

Ґрунтуючись на своїх навичках, уміннях, розумінні сучасної війни, я очікував точних ударів по цивільній інфраструктурі: по електростанціях, по розподільниках, по Вишгородській дамбі, тому що якби вони завдали удару по дамбі, то це спровокувало б техногенну катастрофу і, скажімо так, утруднило б переміщення сил і засобів оборони Києва на рубежі розгортання — там, де мала бути організована оборона, і супротивник зміг би безболісно та безперешкодно проскочити через Вишгород і вже опинитися на в’їзді до Києва. Я очікував того, що противник, усе-таки, буде пригнічувати більш активно засоби нашої протиповітряної оборони в процесі, що він буде застосовувати високотехнологічні види озброєнь із ППО (йдеться про протирадіолокаційні ракети), більш точно наносити удари високоточною зброєю, і загалом, я очікував більше таких агресивних тактик із боку противника. Коли йдеться про пізні епізоди кампанії під Києвом (тобто після Гостомельського аеропорту, коли йшлося про оборону Мощуна і Горенки), противник не проявляв якихось надмірно агресивних дій, поступово інтенсивність контактного бою спадала і переростала більше в артилерійські дуелі, і врешті-решт вони просто напросто не вивезли з логістикою. А мої очікування були трошки жорсткішими, ніж воно виявилося насправді — ну, воно й на краще.

На твою думку, що змусило росіян відступити з півночі?

Першочергово, як я вже сказав — проблеми з логістикою. Другий момент — скажімо так, дуже хороше оперативне планування і управління всіма нашими військами і підрозділами, яке здійснював Сирський, і відповідно — вміння і вишкіл молодшої і середньої ланки у військах, тобто я говорю про особовий склад: про бійців, контрактників, про офіцерів, про командирів рот і батальйонів — ось вони показали реально високий рівень і я думаю, що велику роль в успіху оборони Києва відіграли вони — командири рот, батальйонів, окремих загонів спеціального призначення. Ну і відійшли вони просто тому що, процитую класика — отримали пизди.

Який момент боїв на Київщині став для тебе найбільш пам’ятним?

Найбільш пам’ятний епізод боїв за Київ — це нічний бій у Мощуні, коли противник якось (досі не розумію, яким чином) перейшов річку з бронетехнікою, з БМД. Це десь 10–11 березня. Я не знаю, як у противника було з приладами нічного бачення, але я так зрозумів, що «не густо», тому що на жодному бійці ПНВ ми не знайшли. Вони перекотилися з технікою, зі штатним озброєнням (це, очевидно, якась із рот перейшла річку. Але вона неповна, там людей було 80–86, разом з офіцерським складом). Вони увійшли в населений пункт і почали стрімко рухатися на південь від нього, ну тобто до дороги, яка мала теоретично вивести на Горенку, а звідти — на Пущу-Водицю. Нам сказали про прорив десь о пів на другу ночі, ми одразу висунулися в район, десь кілометр протопали пішки і потім уже виявили, як вони розгортаються в бойові порядки. Там уже з ними вели бій підрозділи Нацгвардії, які були в нашій сусідній частині, у Вишгороді. Якісь ще підрозділи були задіяні, наскільки я зрозумів — це «Азов», або ТрО, або ССО, точно не знаю, але хтось із них. І якась із рот стрілецьких 72 бригади (5 рота?). Нашої бронетехніки не було, тож перевага була все-таки на боці противника, але в противника не було ПНБ у більшості випадків, тож це була якась незрозуміла дискотека: трасери летіли кудись у повітря, бляха-муха, ну а про прицільну стрільбу мови не йшло. Відповідно, ми запросили артилерійський удар — бо ми знали, що в селищі нікого немає. З початком артпідготовки ми почали використовувати ПТРК, які в нас були (до речі, це були NLAW), і потім з пагорба (підлісок такий) наші марксмени почали з UAR-10 влучно вибивати противника. Я так вважаю, що після втрат у 20–30 осіб у них почався повний хаос: щойно вони побачили, що вже все, що їхні БМДшки спалили, вони почали просто напросто бігти до річки. Ну і поки вони бігли, їх там і перекосили всіх. Дуже динамічно, дуже барвисто бій ішов сам по собі (у приладі нічного бачення так було видно), а так — під ранок там, звісно, бачив на відео купу трупів у Мощуні, БМД згорілі, — ось це результати цього бою.

Тобто це, виходить, єдиний такий момент, де вони в принципі могли скористатися тим, що у них техніка плавуча?

Так. Я думаю, що вони, найімовірніше, якось знайшли, де можна було 3 БМДшки перекинути.

Як думаєш, чи полізуть російські війська на Київ знову? Який результат буде при цьому?

Я думаю, що зараз це вже марно, тому що створено ешелоновану лінію оборони аж до самого Чорнобиля; є чіткі протоколи, чітка доктрина, як це буде відбиватися, ну і зараз їм 24 БТГр не вистачить, їм потрібно буде значно більше, потрібен буде більший вогневий вплив на наших оборонних «юнітів», так би мовити. Вони не зможуть зараз повторно здійснити такий зухвалий рейд, грубо кажучи (я називаю те, що було, не наступом, а рейдом, тому що вони дуже жорстко і швидко протягнули свої підрозділи до певних рубежів, але, скажімо так, не змогли забезпечити безпеку своїх тилових районів). Я думаю, що наразі без переважної кількості техніки, особового складу і засобів вогневого впливу вони не зможуть нічого в Києві зробити рівним рахунком — навіть якщо вони залучать Білорусь, у них нічого не вийде.

У росіян на озброєнні (особливо в оСпП) є переносні РЛС виявлення. Такі застосовувалися на Київському напрямку?

Так, «Фара-1», були такі.

Російська піхотна РЛС 1Л111М «Фара-ВР». Захоплена у квітні під Харковом.

І як вони себе показали? Чи був від них якийсь сенс?

Хуйово вони себе показали. Ось самі подумайте: на Заході технічна думка в об’єктивному вигляді на років 30–40 відійшла від пострадянської, тому що російської військової думки не існує як такої. Чому на Заході піхота і підрозділи спеціального призначення не використовують станції наземної радіолокаційної розвідки в піхоті? Та тому що вони неефективні. Та радіохвиля, яка є — ширина її діапазону має величезну кількість вразливостей: радіолокаційна тінь, відбивається від дерев дуже часто. А з урахуванням забудови київського регіону: я он сиджу у вікні, мене вже радіолокатор не побачить — там буде стінка. Ефективність вкрай низька. Можливо, десь у полях є якийсь сенс, але я думаю, що ефективність нульова. Простіше реально купити нормальний тепловізор і використовувати його як розвідку: він компактніший (тому що там станція, її тягати ще треба, вона важка).

Тобто технічне оснащення бодай на якомусь прийнятному відносно рівні було тільки в зовсім серйозних загонах?

Щось на кшталт того. Я не можу сказати, які точно, але наскільки я знаю — ЦСН «Сенеж» світився, але це так — мої домисли, що це вони.

Щодо ось цих вилазок розвідки, від себе запитаю: чи можна це назвати розвідкою боєм?

Можливо, це була розвідка боєм, можливо — передові коригувальники. Мені їхні завдання були невідомі, насправді, можу тільки припускати. Хоча було дуже багато нелогічних дій з боку противника, прям кричуще нелогічних — важко їх пояснити.

А є приклад нелогічних дій?

Розтягувати комунікації; відправляти колони тилові без супроводу, просто вантажівки: колони їдуть у похідному порядку, де, умовно, може діяти наша ДРГ, ідуть без передової застави, без бічних дозорів, тобто організація руху колон була приблизно нульова. Дуже рідко зустрічався головний дозор, передова похідна застава так звана (яка виділяється від батальйону і вище), дозори (рота і нижче) — це все дуже рідко зустрічалося. Тобто противник базові елементи бойових порядків херив. Я не знаю, як їхніх офіцерів навчали і в яких навчальних закладах, але, скажімо так, іспит вони б не склали.

Питання від підписників

Чи брали участь у боях «кадирівці»?

Так, вони брали участь у боях. Перші пару тижнів дуже часто світилися підрозділи ФСВНГ, які належали до підрозділів спеціального призначення, ну і там батальйон «Ахмат» або щось таке. Ну загалом, вони були.

Бійці одного із етнічних чеченських підрозділів Росгварії в Україні.

Чи є якась інформація про бої в лісах під Новими Петрівцями?

Так. Це було трохи далі, це був Димер, і виходить лівіше від Димера противник намагався лісовими дорогами, якщо можна так висловитися, проскочити наш основний ешелон оборони і викотитися прямо на Петрівці. Але це не вийшло, тому що там діяли підрозділи ССО, наскільки мені відомо. Противник зазнав там поразки і вони більше не робили спроб обходу.

Чи стали в пригоді укріплення часів Другої світової війни, а конкретно — Київського укріпрайону, що залишилися?

Так, ДОТи використовувалися як, власне, ДОТи з різними типами озброєнь і як командні пункти. Деякі з них були вже непридатними, але більшість усе-таки стала в пригоді. Вони активно використовувалися і це зіграло нам на руку — те, що на нашому боці були такі фортифікації.

Противник під час наступу враховував можливість того, що ви використовуватимете ці укріплення, чи це стало для них несподіванкою?

Мені здається, що це стало такою ж несподіванкою, як і радіація в Рудому лісі. *сміється*

Скільки приблизно було рейсів російської транспортної авіації на аеродром? Звідки в росіян в аеропорту «Антонов» ішов основний канал постачання в останні тижні їхньої присутності на Київщині?

Військово-транспортна авіація у вигляді літаків не здійснювала польотів. Було підвезення ПММ і озброєння за допомогою гелікоптерів Мі-8АМТШ, тому що ми бачили Гостомельський аеропорт в оптику і туди були підльоти авіації. Ще він використовувався як аеродром підльоту. Ка-52, які працювали по Мощуну, по Горенці, по Романівці — вони тимчасово дислокувалися там (10–15 хвилин на підвіс озброєння і вони вже злітали з Гостомельського аеропорту).

Тобто наземним шляхом доставили підвіс, який уже споряджали там?

Скоріше за все так.

Ти говорив за Мі-8: тобто в період після перших боїв вони ще курсували туди якийсь час, так?

Так, вони виконували функції швидкої логістики.

Чи був безпосередній вогневий контакт із противником? Якщо так — як і за яких умов він відбувався?

За різних умов: противник переправлявся через річку і швидко проникав у таку сільську забудову, тому його треба було викурювати звідти. Були вогневі контакти на відстанях 50, 80, до 100 м, тобто досить близько — силует людини можна було розгледіти. Умови: в принципі, ближче до вечора, сутінки — тобто без ПНВ видно тільки силует, і то дуже розмито і нечітко. Противник поводився вкрай невпевнено (найімовірніше, це були регулярні частини, якісь із групи розвідок). Поводилися невпевнено в ближньому бою, використовували оборонні гранати і придушення вогнем — тобто прицільного вогню з боку супротивника не було, це кілька разів зустрічалися такі епізоди. А так, вогонь вівся в контексті «ось кудись туди», тобто в наш бік. Ми, зі свого боку, вели прицільний вогонь і це в різних ситуаціях (не завжди, але в більшості випадків) виявлялося кращим, ніж просто шквал вогню. Тому ближні контакти були. Я вважаю, що Київська кампанія до Маріуполя і Сєвєродонецька була найдинамічніша в плані ближніх боїв.