Наступ ісламістів у Малі: перспектива реалізації “сирійського сценарію” у Сахелі

25 квітня 2026 року координований наступ ісламістських угруповань JNIM (Джамаат Нусрат аль-Іслам валь-Муслімін) і Фронту визволення Азаваду охопив ключові міста Малі. Підрозділи російського Африканського корпусу за підтримки малійської армії залишили Кідаль, домовившись про безпечний відхід із лідерами угруповання та відступили до Бамако і головної військової бази хунти в Каті, а 27 квітня залишили другу базу і місто Тессіт у регіоні Гао після пропозиції JNIM про безпечний відхід в обмін на нейтралітет.

Це найважча серія поразок режиму Ассімі Гоїти з 2021 року, що відкриває перспективу різкої зміни конфігурації сил у Західній Африці — регіоні, де родовище літію Goulamina забезпечує китайську компанію Ganfeng Lithium виключним обсягом сподумену для виробництва акумуляторів електромобілів, а марганцеві поклади Ансонго входять у сферу китайської металургійної гегемонії. Витіснення Пекіна з регіону залишається для Вашингтона стратегічним питанням у конкуренції за критичні матеріали для напівпровідників, акумуляторів і високотехнологічних систем озброєнь.
Хунти Малі, Буркіна-Фасо і Нігеру прийшли до влади на багнетах російської ПВК “Вагнер” протягом 2020-2023 років — Ассімі Гоїта в серпні 2020 року, Ібрагім Траоре у вересні 2022 року (після зміщення січневого Даміба), Абдурахмане Тчіані у липні 2023 року.

У січні 2025 року три режими офіційно вийшли з Економічного співтовариства країн Західної Африки (ECOWAS), розірвавши преференційні торговельні зв’язки з регіональним блоком, та сформувавши Сахельську Конфедерацію (AES), орієнтовану на Москву та Пекін.

Присутність Китаю у Гвінеї забезпечила Малі, в якої немає виходу до моря, надання у січні 2026 року 10 гектарів портових площ у Конакрі і 20 гектарів у транзитному вузлі Канкан, що переорієнтувало експортні потоки із сенегальського Дакара на гвінейське узбережжя, де китайський капітал уже домінував у бокситовій інфраструктурі. Це заклало основу автономного логістичного контуру постачання сахельських ресурсів на китайський ринок поза західною логістикою.

2 лютого 2026 року представник Африканського бюро Держдепартаменту Нік Чекер прибув до столиці Малі Бамако для часткового відновлення дипломатичних контактів, мінімізованих від моменту встановлення військового режиму у 2021 році. За підсумками візиту Чекер отримав сигнали про готовність хунти до конструктивної взаємодії, що дозволило Вашингтону запросити делегації Малі, Буркіна-Фасо і Нігеру на перший саміт з питань африканських мінералів, який Держсекретар Марко Рубіо провів 4 лютого у Вашингтоні за участю делегатів 54 країн.

На саміті Віцепрезидент Венс запропонував створення торгового блоку для протидії китайській монополії у переробці критичних мінералів. Малі, Буркіна-Фасо і Нігер відмовилися підписати рамковий договір.

Експансія китайського і російського капіталу у місцевий сектор корисних копалин зробила відкриту кооперацію зі США занадто ризикованою для хунт, навіть тоді, коли Вашингтон запропонував скасувати обмеження на постачання американського озброєння. Попри негативну реакцію сахельських режимів Вашингтон зберігав канали комунікації.

Окремі наступальні операції джихадистських угруповань на режими несистемно розпочиналися ще з другої половини 2024 року. Поразка спільної колони малійської армії і Африканського корпусу під Тінзауатеном у липні 2024 року стала першим публічним сигналом неефективності російської тактики для широкомасштабних контрпартизанських дій.

До початку 2026 року JNIM контролювало 60% території Буркіна-Фасо, ISGS активізувало операції у Беніні, Того і Гані, наступ на Малі набирав обертів — проте Москва і Пекін зберігали переконання, що поточних інструментів утримання достатньо.

Системні наступальні дії ісламістів, що стали набирати обертів протягом березня-квітня 2026 року, повернули хунти за стіл переговорів. Внаслідок атаки автомобіля-смертника на резиденцію у Каті — найукріпленішому військовому гарнізоні країни за 15 кілометрів на північний захід від Бамако, де мешкає сам Ассімі Гоїта — 25 квітня загинув міністр оборони Малі генерал Саді Камара.

47-річний Камара, ключова фігура хунти і потенційний наступний лідер режиму, особисто брав участь у переворотах 2020 і 2021 років та вибудовував перехід країни від західних партнерів до Москви.

Ці події формують перспективу витіснення російсько-китайського впливу з регіону. Падіння Асада в Сирії та прихід до влади в країні радикальних ісламістів Хайят Тахрір аль-Шам показує, що перехід радикальної частини у поміркований формат відбувається у момент, коли вона приходить до влади, бере на себе відповідальність і потребує легітимізації від міжнародної спільноти.

Новий лідер Сирії Ахмад аш-Шараа перейшов з категорії радикального джихадиста до прийнятного партнера через конкретні сигнали для Заходу про відмову від частини радикальної програми, продемонструвавши прийнятну для міжнародної спільноти модель легітимізації.

Активізація наступу ісламістів, а також загострення продовольчої, енергетичної і фінансової кризи, безпосередньо пов’язаної з блокуванням Іраном Ормузької протоки під час операції “Епічна лють”, призвели до пожвавлення контактів сахельських режимів та Вашингтону.

9-12 березня 2026 року Чекер зустрівся з лідерами Буркіна-Фасо і Нігеру, що стало першим публічно підтвердженим дипломатичним контактом США з усіма трьома членами Конфедерації.

Готовність хунт йти на діалог з Вашингтоном пов’язана також з ослабленням одного з ключових інструментів російського утримання їхньої лояльності — постачання російського зерна і добрив за пільговими цінами, що дозволяло хунтам підтримувати соціальну стабільність.

Цей інструмент російського впливу втрачає свою ефективність через дві паралельні динаміки. Перша – блокування Ормузької протоки скорочує глобальну пропозицію добрив. Друга – системні удари українських БПЛА по російських нафтопереробних і хімічних виробництвах знижують потужності провідних російських добривних корпорацій Uralchem, PhosAgro і EuroChem.

За сьогоднішніх обставин Київ зацікавлений нарощувати кількість уражень об’єктів хімічної промисловості РФ, оскільки це призводить до скорочення російського експорту зерна і добрив, не дає Москві можливості зайняти місце на світових ринках, які займала Україна та обмежує здатність РФ використовувати аграрний потенціал окупованих територій.

Інтенсивність українських ударів по російських хімічних об’єктах буде зростати. Участь українських інструкторів, які поширюють серед повстанських сил практику застосування FPV-дронів, суттєво підвищила ефективність дій повстанців. В той самий час наслідки глибинних ударів по об’єктах хімічної промисловості РФ системно скорочують її ресурс для виконання функції постачальника продовольства і агрохімікатів сахельським режимам.

Розподіл ролей між КНР і РФ у Сахелі склався за чітко визначеними функціями: Росія силами військових підрозділів надавала режимам силову підтримку і забезпечувала достатню лояльність населення через постачання зерна і добрив, Китай освоює мінеральні активи під захистом цієї стабільності. Пекін свідомо не вкладається у безпеку власними інструментами, оскільки російська ПВК “Вагнер”, а потім Африканський корпус виконують функцію безпекової парасольки для китайських інвестицій.

Постачання китайською оборонною компанією Norinco озброєння малійській армії і будівництво залізничної інфраструктури за кредити Exim Bank China на $2,7 млрд наразі є для Пекіна максимальним рівнем безпекових зобов’язань у регіоні.

Поразки Африканського корпусу і втрата Кідалю продемонстрували, що Москва не здатна виконати свою частину угоди — китайські інвестиції опинилися без силового прикриття.

Втрата гарантії виживання режиму змусила сахельських диктаторів пошкодувати про лютневий демарш у Вашингтоні і у березні 2026 року вперше з 2021 року шукати канали діалогу з Білим Домом.

На тлі скорочення російських постачань і ускладнення глобальної логістики добрив через Ормузьку протоку американські пропозиції щодо постачання зрідженого природного газу, логістичних шляхів територією Марокко для імпорту добрив і фінансування видобутку через Міжнародну фінансову корпорацію розвитку США (DFC) мали б стати для режимів у Західній Африці способом політичної стабілізації.

Добривна криза і продовольча вразливість Сахелю

Сахель є одним із найменш забезпечених добривами регіонів світу — 22,3 кг на гектар при глобальному показнику 139 кг/га. Скорочення внесення добрив навіть на 20% обвалює врожай зернових на 15–18%. Станом на середину 2025 року близько 52,7 мільйона осіб у Західній Африці перебували у стані гострого дефіциту їжі.

Малі імпортувало добрив на $254 млн у 2023 році, Буркіна-Фасо — на $87 млн у 2024 році, Нігер після конфлікту з Беніном і блокування порту Котону переорієнтувався на Того і Алжир. Вихід AES з ECOWAS у січні 2025 року ліквідував для них преференційні тарифи блоку, що підвищило вартість транзиту. Блокування Ормузької протоки у березні 2026 року прискорило зростання вартості агрохімікатів.

Ціна сечовини збільшилася до $604–$710 за тонну проти $436–$494 до операції, аміак подорожчав на 24%. OCP Group, основний постачальник фосфатних добрив для Сахелю, отримує через Ормузьку протоку від 3,7 до 6,5 мільйона тонн сірки щороку — логістична залежність спричинила часткову зупинку виробничих потужностей компанії. Ціни на природний газ у Європі зросли на 45%, азотні заводи ЄС тимчасово зупинилися, катарський ORYX GTL перервав контракти постачань до Сахелю на посівну 2026 року.

Придбання добрив стало недоступним для місцевих фермерів. Погіршення продовольчої ситуації розширило соціальну базу ісламістських угруповань серед молоді, яка не має доступ до легальних джерел доходу. Це посилило військовий потенціал JNIM для розгортання масштабнішого наступу.

Криза спонукала сахельські уряди розглянути умови для співпраці. Американські потужності зрідженого природного газу перевищують 3,1 мільйона барелів нафтового еквіваленту на добу, розпочаті переговори щодо альтернативних ланцюгів постачання сірки до атлантичних портів Джорф-Ласфар і Сафі у Марокко з метою відновлення роботи OCP Group.

Поки ресурсна база сахельських режимів зменшується через падіння російських постачань і добривну кризу, ресурсна база джихадистських угруповань рухається у протилежному напрямку.

Монархії Затоки: офіційне партнерство і паралельне фінансування

Ресурсна база джихадистської експансії формується з двох зовнішніх джерел поза сахельською динамікою — салафітські фонди монархій Затоки і ринок нелегального золота, яке угруповання видобувають у підконтрольних зонах і реалізують переважно через ОАЕ.

У 2025 році Сахель посів перше місце у світі за кількістю жертв тероризму за GTI, JNIM контролює близько 60% території Буркіна-Фасо, ISGS розширює присутність у прикордонних районах Беніну, Того і Гани.

За звітом FATF за липень 2025 року, попри відсутність прямого бюджетного фінансування з боку урядів Саудівської Аравії, ОАЕ та Катару, салафітські фонди організовують збори пожертв у близькосхідних монархіях і перенаправляють їх до осередків JNIM через некомерційні організації. OFAC протягом 2024–2025 років запровадив кілька пакетів санкцій проти таких структур.

Паралельно Саудівська Аравія через Всесвітню ісламську лігу систематично фінансувала будівництво мечетей у Малі та Нігері з проповіддю ортодоксального ваххабізму, що для традиційно суфійського регіону формує соціальну базу для залучення бойовиків.

Катар послідовно використовує підтримку транснаціональних ісламістських рухів, передусім “Братів-мусульман”, як інструмент зовнішньополітичного впливу. За даними звіту ООН 2025 року, JNIM та ISGS контролюють нелегальний видобуток золота і здійснюють примусові збори у підконтрольних районах.

Прецедент Сирії, де Катар і Туреччина виступили посередниками у переході Хайят Тахрір аль-Шам зі статусу терористичної організації до визнаного гравця, дає JNIM модель легітимізації після повалення чинної влади. Реалізація “сирійського сценарію” залежить від того, чи продемонструє JNIM сигнали про здатність до трансформації у поміркований формат, прийнятний для міжнародної спільноти.

РФ і КНР у Сахелі: розбудова залежностей у Західній Африці

Залежність режиму від російської збройної присутності посилюється пільговим постачанням продовольства — за 2021-2024 роки імпорт мінеральних добрив з РФ збільшився з $35 тис. до $9 млн. У Малі Ganfeng Lithium повністю контролює Goulamina з направленням 100% продукції на китайський ринок, Hainan Mining утримує 51% золотодобувного Bougouni, у березні 2026 року хунта передала Auxin Chemical Technology контроль над виробництвом промислової вибухівки в обмін на пріоритетний доступ Пекіна до видобутку золота і літію.

Росія через Uranium One і Yadran Group реалізує золото поза західними фінансовими каналами, у 2023 році поставила Малі добрив на $23,3 млн. У Буркіна-Фасо Nordgold розширює присутність у золотовидобувному секторі через ліцензії Niou і Bissa, у квітні 2026 року Пекін передав хунті ударні безпілотники серії CH у лізинг під гарантії постачань корисних копалин, а SOPAMIB при китайській технічній підтримці отримала контроль над 11 шахтами західних інвесторів.

У грудні 2025 року AES запустила Конфедеральний інвестиційно-розвитковий банк як регіональну альтернативу МВФ і Світовому банку з кредитними лініями у юанях, у березні 2026 року до Нігеру прибули додаткові 150 китайських військових інструкторів для охорони об’єктів CNPC.

Китайські проекти збільшують боргове навантаження — державний борг у Малі наближається до 55% ВВП, у Нігері до 60%, у Буркіна-Фасо до 51,2% — а перевага персоналу КНР над місцевими працівниками підвищує безробіття у регіоні, де частка непрацевлаштованої молоді становить від чверті до третини населення, розширюючи рекрутингову базу джихадистських угруповань.

Конкуренція за критичні мінерали і американська фінансова пропозиція

Африка зосереджує близько 30% глобальних запасів мінералів і посідає провідне місце за запасами кобальту, марганцю, металів платинової групи і графіту, тоді як КНР контролює 80% глобального рафінування кобальту, 60% переробки літію і 40% мідної плавки.

Оголошений на лютневому саміті у Вашингтоні “Project Vault” передбачає формування стратегічного резерву з 60 критичних мінералів вартістю $12 млрд за підтримки Експортно-імпортного банку США на $10 млрд, а реавторизована у грудні 2025 року DFC збільшила ліміт інвестицій із $60 млрд до $205 млрд з шестирічним мандатом до 2031 року.

У ДРК американський консорціум Orion підписав угоду на $9 млрд про придбання 40% мідних і кобальтових проектів Mutanda Mining і Kamoto Copper Company, KoBold Metals уклала угоду щодо доступу до мінеральних активів, Гвінея і Марокко підписали зі США меморандуми про взаєморозуміння.

У Малі Вашингтон розпочав переговори щодо ліцензій на золото і літій у момент, коли громадське невдоволення умовами китайських угод стало враховуватися місцевим режимом.

Project Vault і DFC передбачають прямі ринкові інвестиції з обов’язковою сплатою місцевих податків і залученням місцевої робочої сили, на відміну від китайської моделі монопольного володіння через борговий контроль, що для країн Сахелю з високим борговим навантаженням робить американську пропозицію вигідною.

Добривна дипломатія і логістичні коридори

У лютому 2025 року в рамках скасування USAID припинила дію програма EnGRAIS, що з 2018 року була основним інструментом американської технічної підтримки ринку добрив у Західній Африці. Першочергово цей простір використала Росія — “Уралхім-Уралкалій” у 2022–2024 роках безоплатно передав через ВПП ООН 260 тисяч тонн добрив країнам Африки.

Однак скорочення російських постачань через війну і логістичні кризи відкриває Вашингтону можливість пропонувати африканським урядам комерційні угоди замість гуманітарної допомоги. Адміністрація Вашингтона переосмислила архітектуру американської присутності в Африці, відмовившись від ситуативного підходу попередніх десятиліть на користь масштабних інфраструктурних проектів.

Знаковим індикатором цього розвороту стало рішення DFC у грудні 2025 року виділити $553 млн на модернізацію 1300 кілометрів залізниці в Анголі до кордону з ДРК — перший етап транспортного коридору Лобіто, що має з’єднати Атлантичне узбережжя з мінеральними регіонами Центральної Африки. Масштаб і темп цієї інвестиції демонструють перехід Вашингтона від реагування на китайську експансію до конкуренції на рівні стратегічної інфраструктури.

Паралельно розробляється Liberty Corridor від портів Гвінеї і Ліберії вглиб Сахелю, а газопровід AKK у Нігерії з пуском у липні 2026 року створить можливість для локального виробництва добрив поблизу кордону з Нігером.

Пекін розгортає власний логістичний коридор через сахельський напрямок — китайський CHEC будує мінеральний термінал в Абіджані вартістю $250 млн, орієнтований на експорт цинку і марганцю з Буркіна-Фасо та літію з Малі, а порт Крібі у Камеруні з третьою фазою спеціалізованого мінерального терміналу до 2028 року формує альтернативний експортний шлюз для центральноафриканського субрегіону.

Через порт Конакрі і Ломе в Того формуються транзитні маршрути, що становлять конкуренцію Сенегалу — обсяги транзиту через Дакар для Малі і Буркіна-Фасо скоротились на 7,6% у 2024 році після виходу AES з ECOWAS. Марокко через атлантичні порти Джорф-Ласфар і Сафі закріплює роль головного транзитного партнера США.

Успішна реалізація “сирійського сценарію” у Західній Африці означатиме обвал чергового плацдарму автократичної осі. У ширшому вимірі це удар по китайській моделі ресурсного контролю через борговий тиск, що Пекін розгортав на африканському континенті від моменту запуску ініціативи “Пояс і шлях”.

Сахельська ситуація проявляє неспроможність РФ виконувати роль безпекового гаранта китайських інтересів. Сумарний воєнний потенціал РФ і КНР критично скорочується у результаті послідовних провалів Росії у тих зонах інтересів, де вона брала на себе зобов’язання виконувати роль силового інструменту автократичної осі — в Україні, Сирії, на Близькому Сході, у Латинській Америці, а тепер у Африці.

Цей фактор змушує Пекін розпочати перегляд часових рамок втілення власної стратегії глобального домінування і на даному етапі звузити роль Росії до “проксі-держави”, що виступає його ресурсною базою і провайдером доступу до можливостей, які відкриває освоєння Арктики.