Су-30 — комерційно успішний і багатофункціональний винищувач Росії
Роман Приходько
Су-30 на сьогодні є єдиним по-справжньому комерційно успішним винищувачем РФ. Він не менш ефективний і у складі Повітряно-космічних сил Росії, де займає роль багатофункціональної та багатоцільової машини порівняно з наявним парком літаків.
Технічно, Су-30 залишається грізною зброєю навіть на фоні західних винищувачів четвертого покоління. Втім, під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну його застосування залишалося доволі обмеженим, а втрати цього типу літаків виявилися одними з найбільших серед літаків у ході війни.
Історія створення
Історія створення Су-27УБ та подальшого розвитку лінійки Су-30 розпочалася наприкінці 1970-х років, коли перед конструкторами КБ Сухого постало завдання розробити навчальну модифікацію винищувача четвертого покоління, яка не поступалася б бойовій машині за своїми можливостями.
У радянському авіабудуванні того часу «спарки» зазвичай були спрощеними версіями літаків із меншим запасом палива, однак для Су-27 зробили виняток. Головний конструктор Михайло Симонов наполягав на створенні повноцінного бойового літака, у якому другий член екіпажу міг би виконувати функції оператора озброєння.
Ескізне проєктування машини, що отримала заводський шифр Т-10У, завершилося 1980 року. Через пріоритетність одномісного винищувача роботи затягнулися, і перший льотний прототип Т-10У-1 зібрали лише на початку 1984 року, а 7 березня 1985 року льотчик-випробувач Микола Садовников уперше підняв його в повітря. Конструктивно літак став унікальним: другу кабіну встановили з великим перевищенням над першою, що дало змогу зберегти об’єм паливних баків без подовження фюзеляжу, хоча для забезпечення стійкости довелося збільшити площу кілів.
У середині 1980-х років успіх Су-27УБ привернув увагу командування ППО СРСР, якому був потрібен перехоплювач для охорони просторів Арктики з тривалістю польоту близько 10 годин. Це дало поштовх до розроблення Су-27ПУ (згодом — Су-30). Для відпрацювання системи дозаправлення 1987 року доопрацювали другий прототип Т-10У-2, на якому екіпаж у складі Миколи Садовникова та Ігоря Вотінцева здійснив рекордний безпосадковий переліт Москва — Комсомольськ-на-Амурі — Москва тривалістю 15 годин 42 хвилини.
1988 року систему дозаправлення змонтували на серійній «спарці» Т-10У-5, яка стала першим прототипом перехоплювача Т-10ПУ-5. Окрім штанги паливоприймача, Су-27ПУ відрізнявся зміщеним до правого борту обтічником системи ОЕПС-27 і наявністю телевізійного індикатора тактичної обстановки в задній кабіні.
Серійне виробництво Су-30 розпочалося в Іркутську, а перша серійна машина піднялася в небо 14 квітня 1992 року. Ці літаки мали посилений центроплан і шасі, проте через економічну кризу серія обмежилася лише десятьма одиницями. Два з них згодом використовувалися пілотажною групою «Льотчики-випробувачі» ЛІІ ім. Громова. Подальший розвиток проєкту визначали умови вільного ринку 1990-х років.
Хоча радянська доктрина з 1985 року орієнтувалася переважно на оборонне озброєння класу «повітря — повітря», іноземні замовники шукали багатоцільові авіаційні комплекси. 1993 року на авіасалоні в Ле-Бурже представили прототип Су-30МК, здатний працювати по наземних цілях.
Саме експортні контракти з Індією та Китаєм дали змогу літаку трансформуватися з вузькоспеціалізованого перехоплювача в один із найдосконаліших ударних винищувачів Росії, розділивши лінійку на маневрений Су-30МКІ з керованим вектором тяги та ударний Су-30МКК.
Авіоніка
Су-30СМ оснащено сучасною авіонікою з цифровими системами управління польотом і навігації. Базова радіолокаційна станція — пасивно-фазована система «БАРС» Н011М, що забезпечує кругове сканування простору.
Радар «БАРС» виявляє та супроводжує повітряні цілі в різних режимах: він здатний автоматично знаходити й супроводжувати до десяти цілей одночасно, передавати їхні координати для наведення ракет (зокрема Р-77, Р-73, Р-27), а також виконувати радіолокаційне картографування земної поверхні.
РЛС оснащено антеною діаметром близько 0,9–0,96 м. Поєднання електронного сканування променя з механічним приводом антени забезпечує широку зону огляду — від ±70° до ±90° за азимутом. Пікова потужність передавача становить 4–8 кВт (середня — 1–2 кВт), що дає змогу ефективно працювати в умовах радіоелектронних перешкод.
За наявними даними, станція демонструє високу ефективність на великих відстанях. Типовий винищувач класу «МіГ-29» виявляється на відстані до 140 км на зустрічних курсах і до 60 км у режимі переслідування. Велику повітряну ціль може бути зафіксовано на дистанції до кількох сотень кілометрів. РЛС також здатна виявляти наземні об’єкти: групу бронетехніки — на відстані 40–50 км, а великі надводні кораблі — до 120 км.
Система підтримує роботу в режимах «повітря — повітря» та «повітря — поверхня». У режимі сканування із супроводженням (TWS) радар супроводжує до 15 цілей одночасно, забезпечуючи наведення ракет на чотири найпріоритетніші об’єкти.
Функціональні можливості також включають:
- картографування земної поверхні з використанням режимів доплерівського загострення променя (DBS) та синтезованої апертури (SAR) для отримання чіткого зображення місцевости;
- GMTI — селекцію рухомих наземних цілей.
Окрім бортової РЛС, на Су-30СМ встановлено оптико-електронні комплекси, призначені для пасивного виявлення, супроводу та цілевказування. До їх складу входить оптико-електронна прицільна станція (ОЕП), що поєднує інфрачервону станцію виявлення й супроводу повітряних цілей ОЛС-30 з лазерним далекоміром і каналами супроводу, а також низькорівнева телевізійна система (типу ОТБ-100), яка забезпечує спостереження та розпізнавання об’єктів у видимому діапазоні вдень і в умовах зниженої освітлености.
Застосування ОЕП дає змогу екіпажу Су-30СМ здійснювати пошук і супровід повітряних цілей у пасивному режимі — без випромінювання радіолокаційного сигналу. Це підвищує потайність дій літака та ускладнює його виявлення засобами радіоелектронної розвідки противника. Інфрачервоний канал ефективний для виявлення літаків і вертольотів за тепловим випромінюванням двигунів, зокрема на малих і середніх дистанціях, а також у складних метеорологічних умовах.
Навігація Су-30СМ ґрунтується на високоточній інерціальній системі (ЛИНС-1000РС) з лазерними гіроскопами та приймачем супутникових навігаційних систем (ГЛОНАСС/GPS). Така конфігурація забезпечує високу точність дотримання маршруту й виходу в район цілі. Автоматизована система управління польотом (АСУП) інтегрована з навігаційним блоком, що дає змогу літаку самостійно здійснювати політ за маршрутом, виконувати захід на посадку або виходити з району місії в автоматичному режимі.
Уся інформація з цих систем відображається на кольорових багатофункціональних дисплеях у кабіні та в інтегрованому приладовому комплексі, що забезпечує екіпажу повний огляд обстановки. Загалом авіоніку Су-30СМ спроєктовано за принципом «відкритої архітектури» бортового радіоелектронного обладнання (РЕО), що дає змогу модернізувати літак шляхом встановлення нових датчиків і систем.
Також заявляється, хоча підтверджень цьому немає, що для застосування ракети може використовуватися радіолокаційна станція з активною фазованою антенною решіткою «Ирбис», яка встановлюється і на Су‑57. Подібні твердження з’являлися ще у 2018–2020 роках, однак станом на сьогодні жодних підтверджень цієї інформації у відкритих джерелах не зафіксовано.
Варто зауважити, що на частині Су-30СМ використовуються модулі та блоки французького виробництва — переважно компоненти Thales і колишньої Sagem (нині Safran), зокрема індикатори, HUD, навігаційні та приймально-передавальні блоки SMD-55S і SMD-66S (мультифункціональні LCD-індикатори), HUD 3022 (індикатор на лобовому склі), TLS 2020 (багатомодовий приймач), TACAN NC-12 (тактична навігаційна система) та SIGMA 95NAA (високоточна інерційна навігаційна система).
Вже після 2022 року, через санкції Франції, Росія обхідними способами намагалася організувати ремонт та підтримку цих систем, що почала здійснювати через Казахстан. Розслідування InformNapalm стверджує, що для обходу санкцій використовувалися посередники в третіх країнах (зокрема казахська ARC Group), які отримували підготовку та діагностичне обладнання і виконували ремонтні роботи за контрактами, що формально оформлювалися на користь Казахстану.
Засоби радіоелектронної боротьби
Попри те, що російська компанія позиціонує Су-30 як літак покоління 4++, він не має радіопоглинального покриття, а також не має конструктивних елементів із радіопоглинальних матеріалів. Відповідно, цей літак не можна віднести до стелс-платформ. Через це, винищувач оснастили потужним комплексом радіоелектронної боротьби «Хибины-У» (виріб Л-175В), розробленим спеціально для Су-30СМ. Комплекс перебуває на озброєнні з 2013 року.
До складу «Хибин-У» входить інтегрована система радіоелектронної розвідки «Проран», призначена для виявлення радіолокаційних засобів противника, а також дві станції активних перешкод САП-518, розміщені в контейнерах на закінцівках крил. Станції САП-518 формують випромінювання, що імітує та відбиває сигнали ворожих РЛС, створюючи хибні цілі та ускладнюючи роботу систем наведення ракет противника.
Таким чином комплекс «Хибины-У» призначений для зниження ефективності радіолокаційних засобів противника та підвищення живучості літака. Аналогічні комплекси сімейства «Хибины» застосовуються також на бомбардувальниках Су-34 і винищувачах Су-35С.
Окрім «Хибин», на Су-30СМ (як і на Су-34) можуть використовуватися й інші комплекси радіоелектронного придушення, зокрема «Сорбция-С». Бортова розвідувально-приймальна апаратура Су-30СМ забезпечує виявлення випромінювання із подальшим автоматичним добором параметрів перешкод.
У результаті літаки сімейства Су-30 застосовуються не лише як багатоцільові винищувачі, а й як платформи радіоелектронної боротьби, здатні частково виконувати завдання повітряної розвідки.
Двигун
За штатною комплектацією Су-30СМ оснащено двома двоконтурними турбореактивними двигунами АЛ-31ФП з керованим вектором тяги. Кожен двигун розвиває максимальну безфорсажну тягу близько 7700 кгс і форсажну тягу до 12 500 кгс.
Наявність поворотних сопел забезпечує Су-30СМ надзвичайно високу маневровість: літак здатний виконувати стрімкі розвороти та виходити на великі кути атаки під час фігур вищого пілотажу. Блок повітрозабірників двигунів має панелі регулювання потоку та систему захисту від потрапляння сторонніх предметів, що підвищує надійність роботи на різних режимах польоту.
Ємність паливних баків Су-30СМ сягає близько 12 000 літрів (три баки у фюзеляжі та по одному в кожному крилі). Це забезпечує літаку значний радіус дії. Водночас застосовано знімний дозаправний пілон і штангу для дозаправлення в повітрі — Су-30СМ може отримувати паливо від літака-заправника, що істотно подовжує час патрулювання або виконання дальніх ударних завдань.
Для Су-30СМ триває програма модернізації до рівня Су-30СМ2. У межах цієї версії передбачено заміну двигунів АЛ-31ФП на нові АЛ-41Ф1-С (аналогічні тим, що застосовуються на Су-35С і Су-57).
Набір озброєння
Су‑30СМ є носієм широкого спектра озброєння. У фюзеляжі літака встановлено 30‑мм автоматичну гармату ГШ‑30‑1 з боєкомплектом 150 пострілів, яка вирізняється високою скорострільністю. Для зовнішнього розміщення засобів ураження передбачено 12 вузлів підвіски: вісім під крилом (зокрема на закінцівках), два під гондолами двигунів і два під центропланом. Максимальна маса бойового навантаження становить близько 8000 кг, а в перевантажувальному режимі може сягати до 10 500 кг.Для ураження повітряних цілей літак застосовує ракети класу «повітря—повітря» різної дальності. До складу озброєння входять ракети малої дальності Р‑73, а також середньої дальності Р‑27 і Р‑77 (РВВ‑АЕ). У межах модернізації до рівня Су‑30СМ2 інтегровано далекобійні ракети Р‑37М.
Р‑73 призначена для ураження літаків і вертольотів у ближньому маневровому бою на заявлених дистанціях до 20–30 км та при перевантаженнях до 12 g. Це забезпечується використанням пасивної інфрачервоної головки самонаведення з широкими кутами захоплення, які в поєднанні з нашоломною системою цілевказування дозволяють атакувати цілі поза віссю польоту літака.Сімейство ракет середньої дальності Р‑27 орієнтоване на ураження повітряних цілей на дистанціях від 50 до 120 км і включає модифікації з інфрачервоними або напівактивними радіолокаційними головками самонаведення. Водночас ці ракети поступово витісняються більш сучасними зразками, зокрема Р‑77. Р‑77 (РВВ‑АЕ) оснащена активною радіолокаційною головкою самонаведення та характерними ґратчастими кермами, що забезпечують підвищену маневровість. Заявлена дальність пуску становить близько 110 км, хоча реальні показники зазвичай нижчі.
Помітним елементом модернізації стала інтеграція ракети Р‑37М, яка позиціонується як керована ракета великої дальності. Вона адаптована для застосування з винищувачів Су‑30 у версії Су‑30СМ2 і, згідно з оприлюдненими фото‑ та відеоматеріалами, вже використовується російськими силами.
Заявлена дальність польоту Р‑37М, залежно від профілю траєкторії та умов пуску, коливається в межах 200–300 км. Втім, досягнення таких показників на практиці виглядає малоймовірним, оскільки ракета потребує постійної радіокорекції з боку носія або зовнішніх засобів для оновлення даних про положення цілі. За відсутності такої корекції ефективність ураження повітряних об’єктів суттєво знижується.
З урахуванням можливостей бортової радіолокаційної станції та реальних умов повітряного бою, практичні дальності застосування Р‑37М, імовірно, обмежуються 50–100 км. Система наведення ракети включає інерціальну навігацію з радіокорекцією на маршовій ділянці польоту, а на фінальному етапі активується активна радіолокаційна головка самонаведення для самостійного захоплення цілі.За твердженнями російських джерел, інтеграція Р‑37М вимагала змін у бортовій радіолокаційній станції та системах управління озброєнням літака. Також заявляється, хоча без офіційного підтвердження, можливість використання радіолокаційної станції з активною фазованою антенною решіткою «Ирбис», відомої як елемент бортового обладнання винищувача Су‑57. Крім того, російські оглядачі стверджують, що літак отримав можливість на бойове застосування цієї наддалекобійної ракети.
Ударні можливості Су‑30СМ забезпечують керовані ракети класу «повітря—поверхня». Для придушення засобів ППО та радіолокаційних станцій застосовуються протирадіолокаційні ракети Х‑31П/ПД і Х‑58. Морські цілі уражаються протикорабельними ракетами Х‑31А/АД або Х‑59М. Також літак здатний застосовувати високоточні керовані авіабомби КАБ‑500 і КАБ‑1500, а також широкий спектр некерованих бомб і реактивних снарядів.
Су‑30СМ може оснащуватися підвісними контейнерами радіоелектронної боротьби для зниження ефективності засобів виявлення противника. Важливу роль у системі керування вогнем відіграє нашоломна система цілевказування, яка дозволяє пілоту захоплювати цілі для ракет ближнього бою шляхом простого повороту голови в бік об’єкта, суттєво спрощуючи ведення ближнього маневрового бою.
