Арктика як арена боротьби США і Китаю

Матеріал підготовлений в рамках співпраці Мілітарного з Міжнародною аналітично-інформаційною спільнотою Resurgam. Автор: Констянтин Глушко, штатний аналітик Центру “Resurgam” з політики країн Північної Європи

Через танення арктичних льодів уже до 2040 року Арктика може бути майже повністю безльодовою влітку, свідчать кліматичні моделі. Вже зараз зменшення покриву льоду в Північному Льодовитому океані створює нові можливості для морської навігації.

Враховуючи значні обсяги нерозвіданих природних ресурсів в Арктиці, що провокують так звану “гонитву за арктичними ресурсами”, відкриття нових морських шляхів означає зміну балансу сил. Це перетворює Арктику на нову арену геополітичного протистояння двох наддержав — США і Китаю.

Стаття відповідає на питання: яка логіка цього протистояння, які кроки сторони вже вжили та чого хочуть досягти.

Хто та що є в Арктиці

До переліку арктичних держав входять США, Данія, Канада, Норвегія, Росія, Ісландія, Фінляндія, Швеція. Лише перші 5 мають значні берегові лінії в регіоні й право на розробку природних ресурсів у своїх виключних економічних зонах. Водночас їхні претензії часто виходять за межі їхніх виключних економічних зон. Всі 8 країн формують Арктичну раду – міжурядовий форум, на якому арктичні країни мають координувати політику в регіоні.

За даними Геологічної служби США, в Арктиці можуть бути зосереджені понад 30% нерозвіданих світових запасів газу (47 трильйонів кубометрів) та понад 13% нерозвіданих запасів нафти (90 мільярдів барелів). Крім того, за оцінкою Геологічної служби Данії та Гренландії, в одній лише Гренландії є значні поклади вугілля, міді, золота, цинку та рідкоземельних металів.

Водночас видобуток ресурсів в Арктиці через мерзлоти, віддаленість регіону та глибини покладів є складним і дороговартісним процесом. Наприклад, точка беззбитковості для видобутку нафти в арктичній частині Аляски становить близько 80–100 доларів за барель, а для Мексиканської затоки вона коливається на рівні трохи вище 30 доларів за барель.

Інтереси США регіоні

ША є арктичною державою завдяки Алясці. Їх інтереси в регіоні наступні:

• Економічні, які включають видобуток корисних копалин, залучення інвестицій в розвиток Аляски, розташування датацентрів американських корпорацій в регіоні.
• Безпекові – підтримка своєї присутності в регіоні, здатність виявляти загрози нацбезпеці і знешкоджувати їх, взаємодія з союзниками.
• Геополітичні – стримування Росії і витіснення Китаю з регіону.

За різних адміністрацій політика США в регіоні відрізнялась, однак у 2008- 2019 роках відбувалась своєрідна “стагнація” арктичної політики США. За каденції Барака Обами основний ухил робився на економічний розвиток Аляски і налагодження комунікації з корінними мешканцями. Водночас відбувалося хронічне недофінансування Берегової охорони США, яка підпорядковується Департаменту внутрішньої безпеки (Department of Homeland Security), через що вона могла бути присутньою в регіоні лише кілька місяців на рік. За першої каденції Дональда Трампа акцент робився на комерціалізації та збільшенні видобутку корисних копалин.

За каденції Джозефа Байдена більше уваги починає приділятися безпеці. Питання екології і економіки не зникають, однак звертається увага на мілітаризацію Арктики з боку Росії і спроби Китаю розширити свій вплив у регіоні. Щодо Китаю США вказують, що він намагається впливати на ухвалення рішень в Арктиці і під виглядом наукової діяльності займається розвідкою. Основною загрозою визначається Росія, і для протистояння з нею планується збільшити кількість криголамів, бо це забезпечує як комерційну та і потенційно військову логістику, провадити тісну співпрацю з союзниками, в тому числі з НАТО, зокрема з Канадою. Замість активних дій головним безпековим підходом визначається моніторинг і реагування.

США і Гренландія

За другої каденції Дональда Трампа починають відбуватися разючі зміни. Він вимагає саме безпосереднього контролю над Гренландією, яка є самоврядною територією у складі Данії. Він робить це наполегливіше, ніж під час першої каденції, не виключаючи як її придбання, так і військове захоплення. Це призводить до того, що після складних перемовин між представниками США, Гренландії й Данії, остання оголошує про проведення термінових навчань “Арктична витривалість” на острові, а низка європейських країн надсилає туди офіцерів-інструкторів. Вони мають зібрати дані для організації навчань НАТО “Арктичний вартовий” і це певне політичне блокування намірів Трампа, бо якщо проблема в безпеці, як заявляє Білий дім, то є місія і навчання НАТО, а США все ще член Організації.

Президент Трамп помилково інтерпретує це як дії, спрямовані безпосередньо проти США. Як наслідок, він починає погрожувати цим країнам додатковими митами. Це призводить до замороження голосування Європарламенту за вигідну для США торгівельну угоду і ледь не завершується торговою війною, що підриває довіру союзників США чого вийшло уникнути на полях саміту Давосу.

Свої претензії на Гренландію президент США пояснює потребами національної безпеки. Проте це виглядає формальним приводом, бо у США є база на острові. Данія не виступала б проти збільшення військової присутності США, зокрема розміщення на острові системи протиракетної оборони “Золотий купол”, що передбачається чинною стратегією Національної безпеки США.

З іншого боку на це можна дивитись, як на дуже своєрідний метод спонукання європейських членів НАТО до посилення захисту Арктики, але тоді цей аргумент не вкладається в поведінку Трампа на навчаннях НАТО “Арктичний вартовий”.
Мотиви Трампа щодо Гренландії можна трактувати по-різному. З одного боку, мова може йти про бажання отримати доступ до ресурсів острова й увійти в історію США як президент, який збільшив територію країни. Як президент, що встановив безпосередній контроль над Гренландією, що не вдавалося США з 1867 року. Ще з 19 століття США намагалися отримати Гренландію: таким чином, Трамп став би не першим високопосадовцем США, який хотів долучити Гренландію до США, але єдиним, кому це вдалося.

Наразі питання з Гренландією остаточно не вирішене: тривають закриті перемовини, хід яких балансується між потребою Європи зберегти власні принципи та потребою не розвалити НАТО. Але, як зазначила голова Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн: “Деякі межі перейдено, і їх уже не повернути”, – щодо відносин Європи та США.

Розміщення датацентрів

Ще одним інтересом США, який набув актуальності за каденції Дональда Трампа, є розташування в Арктиці гіга-датацентрів. У часи цифрової економіки, яка вимагає збереження та обробки великої кількості даних, вони стають новою “важкою промисловістю”.

Однак датацентри споживають величезні об’єми електроенергії, й близько 30–55% електроенергії йде на їх охолодження, оскільки в ході роботи вони сильно нагріваються.

Саме тому Арктика є ідеальним регіоном для розміщення датацентрів: низькі температури дають змогу застосовувати пасивне охолодження без застосування енергомістких охолоджувальних установок. А наявна у нордичних країнах зелена енергетична інфраструктура – гідроенергетика, сонячна та геотермальна – забезпечує дешеву й низьковуглецеву електроенергію.

Станом на 2025 рік вже мінімум 32 датацентри були розташовані в Арктиці. 3 з них належать США, які прагнуть наростити їхню кількість.

Амбіції Китаю

КНР, не маючи жодного географічного виходу в Арктику, прагне закріпитись там як гравець з правом впливати на ухвалення рішень в регіоні, мати змогу експлуатувати ресурси Арктики (зокрема для підтримки статусу гегемона на ринку рідкоземельних металів) та зберегти за собою можливість використовувати арктичну інфраструктуру Росії.

Китай почав заходити в регіон щонайпізніше у 2004 році. Того року він відкрив свою першу науково-дослідну станцію на норвезькому острові Шпіцберген і запустив Китайсько-ісландську арктичну обсерваторію. В подальші роки Китай продовжив нарощувати присутність в Арктиці через Ісландію: у 2008 році він підписав з нею угоду про вільну торгівлю та протягом 2012-2017 років інвестував в економіку країни близько 154 млн доларів.

Та не Ісландією єдиною: у 2013 році КНР отримала статус спостерігача в Арктичній Раді. Того ж року придбала близько 30% акцій у російському проєкті з видобутку природного газу на півострові Ямал і у 2015 році провела з Росією військові навчання в регіоні (у 2025 році країни вже проводитимуть спільне патрулювання). У 2016 році КНР намагалася придбати колишню військову базу США в Гренландії, яка на той момент не використовувалася. У 2017 році уклала угоду з губернатором Аляски про спільну розробку родовищ СПГ у штаті для подальшого експорту до Китаю, таким чином, зайшовши не просто в Арктику, а на територію США.

У 2018 році Китай відкрито висунув претензії на вплив у регіоні, опублікувавши власну Арктичну стратегію, в якій оголосив себе “субарктичною державою”. Важливо, що “субарктична держава” – це не юридичний термін, а політичний, спрямований на те, аби виділити КНР з-поміж інших неарктичних держав і позиціонувати її як таку, яка має право впливати на ухвалення рішень щодо Арктики. У самому документі КНР намагається “розмити” виключні права арктичних держав на ухвалення рішень в регіоні, стверджуючи, що Арктика набуває ключового значення для всього людства й тому не може залишатися виключною прерогативою арктичних держав. Китай просуває логіку, що події в Арктиці впливають на КНР, а отже, КНР має право впливати на політику в регіоні. Крім того, КНР задекларував намір включити регіон до своєї глобальної ініціативи “Один пояс, один шлях”, спрямованої на посилення китайського економічного і геополітичного впливу через розвиток транспортних, енергетичних і торговельних коридорів у Євразії та Африці.
Повномасштабна війна, яку Росія веде проти України, суттєво послабила Росію і збільшила її залежність від Китаю. Росія дедалі більше залежить від КНР в питанні видобутку енергоресурсів в регіоні і їх збуту, а також у побудові криголамів. Китай використовує цю залежність та робить з Росії, яка має найбільшу територію в регіоні та щонайменше 24 військових бази, свою проксі в Арктиці.

Це проявляється і в тому, що КНР підтримує політику Росії щодо Північного морського шляху (ПМШ). ПМШ – це короткий морський шлях між Європою й Азією через Арктику, який наразі залишається малозатребуваним. Росія використовує його як один зі шляхів постачання підсанкційних енергоресурсів до КНР, але танення льоду в Арктиці може це змінити. Росія вже давно прагне мати право надавати дозвіл на користування ним, встановлювати мита для суден, які ним користуються, а також нав’язувати супровід своїх криголамів. Це оскаржують США та інші держави.

КНР підтримує це прагнення Росії, оскільки розуміє, що це буде маршрут, на якому, по суті, не працюватимуть західні санкції і вздовж якого немає військових баз США та союзних держав, які б слугували для військового стримування КНР. Таким чином, КНР зможе ним користуватися як своїм, якщо залежність РФ від КНР зростатиме. Існує спільна комісія, яка працює над пошуком рішень щодо реалізації російсько-китайського бачення ПМШ. Крім того, уряди обох країн вже підписали меморандум, за яким китайські лоцмани отримуватимуть додаткову підготовку в російських освітніх закладах для опанування судноплавства в Арктиці. Це додатково підтверджує довгостроковість планів КНР в Арктиці.

Гонка криголамів

Утім, реалізація всіх перелічених економічних, безпекових і геополітичних інтересів в Арктиці має одну спільну передумову: фізичну здатність бути присутнім і діяти в регіоні. Арктика залишається зоною складних кліматичних і льодових умов, де доступ до ресурсів, судноплавних маршрутів і критичної інфраструктури визначається наявністю криголамів. Боротьба за Арктику породила таке явище, як “Гонка криголамів” – стратегічне змагання держав за кількість, клас і можливості криголамного флоту.

У 2024 році США були аутсайдером перегонів зі своїми 2 криголамами (Фінляндія на той момент мала 8 криголамів і 6 суден, які можуть частково виконувати їх функції). Тому США уклали з Канадою і Фінляндією так званий ICE-pact. Його мета в тому, щоб довести спільну кількість криголамів до 90. У ході переговорів було досягнуто домовленостей, що Канада, на додачу до наявних 18 криголамів, збудує ще 8 на власних корабельнях, а Фінляндія побудує 4 для США (2 – до 2028), і ще 7 будуть побудовані в США за фінськими проєктами. У серпні 2025 року в межах програми Polar Security Cutter для Берегової охорони був введений в експлуатацію лише 1 криголам (загалом планується придбати ще 5).

Водночас напружені відносини між США та Канадою за президентства Дональда Трампа послабили довіру між партнерами, що могло ускладнити координацію Оттави й Вашингтона в питаннях арктичної безпеки та стримування Росії й КНР.

Росія має найбільший флот криголамів — 41 одиницю станом на 2025 рік. Росія продовжує їх виробляти, але потребує іноземних деталей. Європейські постачальники відмовилися працювати з нею, а сірі схеми не спрацювали, тому РФ закуповує частину деталей у КНР. З 2022 року Росія змогла ввести в експлуатацію лише 1 новий криголам, хоча до того мала змогу виготовляти по криголаму на рік.

Китай на початок 2026 року має 5 криголамів. У серпні 2025 року Берегова охорона США виявила всі п’ять неподалік від Аляски. Вірогідно, вони займалися спостереженням за США. Крім того, у грудні минулого року КНР представила концепт нового атомного криголама, що свідчить як про намір наростити їх кількість, так і покращити їх якість.

Висновки

Перспективи та важливість Арктики зростають, й регіон стає полем боротьби. Китай, який є геополітичним противником США, посилює свою присутність в Арктиці, загрожуючи інтересам Сполучених Штатів.

Скориставшись відсутністю фокусу США на Арктиці, Китай не лише оголосив свої претензії на ресурси й вплив у регіоні, а й зумів суттєво наростити присутність. США виявилися неготовими до протистояння і тепер змушені гарячково надолужувати згаяне, в тому числі коштом інших. Але зазіхання Дональда Трампа на Гренландію і його регулярні конфлікти з керівництвом Канади зменшили довіру між ним і його союзниками. Суттєва залежність Росії від КНР натомість лише посилює позиції Китаю. Хоча Росія досі може діяти в Арктиці автономно, однак дедалі більше стає інструментом поширення впливу КНР в регіоні.

Маючи захист від мит Дональда Трампа у вигляді монопольного становища на ринку рідкоземельних металів, необхідних, у тому числі, для чіпів і тепловідведення в індустрії ШІ та датацентрів, Китай продовжуватиме експансію в Арктиці.

США, натомість, будуть намагатись нівелювати залежність від китайських рідкоземельних металів і шукати механізми тиску. Швидко нівелювати залежність неможливо, тож США розвиватимуть власні гірничовидобувні проєкти, намагатимуться спонукати союзників, можливо, навіть використовуючи шантаж, витискати китайців з таких проєктів в регіоні й протидіяти їх участі в нових. Це не зменшить суттєво вже наявні потужності Китаю, оскільки він може видобувати їх через інших світових акторів, але може обмежити їх потенціал зростання.

Крім того, можна очікувати мілітаризації Арктики з боку США. Це може відбуватися через відновлення діяльності військових баз і розміщення систем озброєнь у Гренландії, разом із суттєвим збільшенням кількості криголамів берегової охорони. До подібної політики США намагатимуться спонукати і європейських союзників – оплачувати Арктичну війну США в обмін на відмову Трампа висувати максималістські претензії щодо Гренландії.

Хоча прямого зіткнення між США і КНР в Арктиці ще не відбулося, обидві сторони нарощують сили і вплив. Зупинки у нарощуванні присутності не буде, як і консенсусу щодо впливу в регіоні, який влаштував би обидві сторони. Взаємне нарощування сил збільшує шанси прямого зіткнення, а тому ескалація протистояння буде посилюватись у гібридних формах.