Роздуми:
Якщо взяти дуже широким мазком по СОУ – можемо констатувати наступну тенденцію: вважається, що лікар з вищою медичною освітою, що долучається до війська, одразу є готовим “військовим лікарем” і може працювати з бойовою травмою, з пораненими, організовувати сортування, користуватись спеціалізованим обладнанням, працювати “на стабіку”.
А ще розуміти організаційні процеси, як то медична розвідка, медичне планування, організація ешелонів та етапності надання допомоги, впровадження СОП, контролю якості тощо.
“Він же медик, має це вміти”
Тобто, якщо ти “військовий лікар СОУ”, то ти за замовчуванням одразу вмієш:
Це ми пройшлись поверхнево по роботі з травмою на етапі Role2 (умовно стабілізаційний пункт), навіть не заходячи в анестезіологію та хірургію травми та менеджмент процесів.
Окей, круто! Звучить потужно. А де їх цьому навчили?
В коледжі? В академії? Можливо в медичному університеті?
Ніде?
Тобто, “ніде”?
Тобто лікарів не готували до роботи з бойовою травмою?
Тобто, виходить, що новоприбулий “лікар в СОУ” не готовий ось так одразу приступати до роботи з бойовою травмою або проводити евакуацію? Навіть маючи вищу медичну освіту?
Ні, ми в жодному випадку не сумніваємось в:
Як мінімум тому, що даний матеріал написаний колективом медичної служби однієї з бригад СОУ.
Ми любимо і поважаємо військово-медичне ком’юніті, є його частиною, а тому щосили вболіваємо за нього.
І розуміємо його слабкі місця…
Екстрена медицина, в широкому розумінні цього слова, наразі перебуває в процесі профільного диференціювання відповідно до типу загроз та умов надання допомоги. Існують та еволюціонують окремі протоколи для порятунку людей в морі, в горах, на війні, в умовах техногенних катастроф, спеціальних задач, в умовах масшутінгу, побутових травм тощо.
Адже тип травми з яким стикається рятівник в горах відрізняється від типу травми, з якою стикається військовий лікар в зоні бойових дій. Різними будуть і умови надання допомоги. І ресурси. І стратегія. І супутні загрози. І логістика. І необхідний об’єм маніпуляцій.
Це не означає, що хтось з них краще, а хтось – гірше. Просто вони різні. Бо працюють в різних умовах. Навіть при тому, що обидва – лікарі.
Відповідно кожен з цих спеціалістів, окрім загальної медичної освіти, має володіти додатковими вузькопрофільними знаннями та навичками, аби ефективно працювати саме в тих умовах, до яких він готується.
Ці знання йому дають профільні освітні програми, які спеціаліст має проходити після отримання медичної освіти (якщо його спеціалізація цього потребує, звісно)
І військові лікарі – яскравий тому приклад!
Повернемось до військових лікарів
Про які саме програми може йти мова?
Розглянемо перелік тем, на прикладі найбільш відомих міжнародних програм
Ні.
Або так.
Залежно від його спеціалізації і задач, що стоять перед підрозділом.
Описані вище програми є вузькопрофільними, часто мають поріг входу по знанням і досвіду, тривають від декількох днів до кількох тижнів. Перелік програм підбирається або під кожного спеціаліста або комплексно під конкретну готову команду.
Наприклад, операційна команда на Role 2:
(даний перелік є прикладом, і може змінюватись залежно від етапу надання допомоги, внутрішніх СОП, тощо)
Тож ми говоримо про додаткові інструменти, що мають на меті покращити якість надання допомоги і дають медичному спеціалісту зручні та дієві алгоритми як працювати універсально, злагоджено, якісно.
Очевидне:
Неочевидне:
Якщо відкинути емоції і подивитись сухо і прагматично – першочергова задача військової медицини – врятувати НЕ людину, а врятувати військовослужбовця – носія фаху, знань, бойового досвіду, розуміння системи ієрархії та підпорядкування, пасіонарія, часто відповідального громадянина, цінну соціальну одиницю.
Держава інвестує в формування і розвиток військовослужбовця велику кількість ресурсів, і військова медицина – один з неочевидних способів зробити цю інвестицію більш результативною.
Додатковим питанням стають військові кафедри, що випускають “молодшого офіцера медичної служби”, не надавши в ході навчання ні знань та навичок з бойової травми, ні розуміння медичного планування, медичної розвідки, медичної логістики з евакуації та забезпечення. Але це вже тема окремої статті.
Якщо Вам здається, що такі підходи – це щось далеке, “натівське” і не доступне нам, “бо
у нас інші умови”, “ми бідні”, “бо у нас…..” – маємо хорошу новину:
вже декілька років як існує наказ Міністерства Оборони України, #598, від 03.09.2024, що власне і затверджує обсяги надання медичної допомоги на догоспітальному етапі,які надаються під час ведення воєнних (бойових) дій та підготовки сил безпеки і сил оборони до застосування за призначенням. Тобто все перелічене вище можна і потрібно робити. І наказ є хорошим орієнтиром для “що нам покращити?”
Але наразі немає чіткої відповіді, які державні інституції мають фактично закривати цей напрямок профільної доосвіти для лікарів СОУ.
Ситуація точково вирішується рядом приватних ініціатив, що привозять в Україну і реалізують ці програми, в більшості безкоштовно для військовослужбовців.
І користуючись нагодою, хочемо подякувати всім організаціям, що проводять тренінги з усіх вище описаних програм на території України та за її межами. Чужими руками Ви врятували буквально тисячі життів українських (і не лише) військових та цивільних громадян
Дякуємо ❤️
Гришаков Олександр, лікар ортопед-травматолог, завідувач відділення травматології 9 міської клінічної лікарні міста Запоріжжя.
Погоджуюсь з тим що всі вище перелічені курси підготовки лікарів СОУ є вкрай необхідними також погоджуюсь що забезпечити системний підхід до підвищення скілів лікарів дієвіше за все можна на рівні держави. А починати можна з окремих циклів в університеті та на етапі інтернатури за відповідною спеціальністю. Чим більше спеціалістів будуть навчатися затверджених та уніфікованих алгоритмів тим ефективнішою буде робота майбутніх команд.
Чумаченко Владислав, «Тактична Медицина Північ»
Висвітлене питання є 100 відсотків актуальним. Досвід взаємодії з різними ланками військової медицини тільки підтверджує це. Запропоную ширшу рамку. Не тільки майбутні лікарі, а і всі майбутні медичні працівники, на етапі навчання в закладах освіти, мають отримувати до підготовку з тактичної медицини.
Можливо тільки підлаштувати фокус, під рівень знань і навичок майбутнього медика.
Наприклад TCCC CMC для майбутніх фельдшерів і медсестер. А для лікарів TCCC CMC + PHTS + DSR/DSC. Так спільне розуміння тактичної медицини, зробить модель більш стійкою.
Роман Штибель, лікар анестезіолог, Медична служба 12 бригади НГУ «Азов»
Досі, на 6 рік повномасштабного вторгнення не існує державної програми для адаптації медичного персоналу. Країни-партнери щосили намагаються отримати наш досвід, проте із незрозумілих причин державі не цікаво впровадження цих набутих знань серед своїх же медиків
При мобілізації цивільних лікарів програма підготовки до травма хірургії повинна бути обовʼязковою — це стосується як хард-скілів, так і понять лідерства та управління командою у критичних ситуаціях.
Очевидно, що ми не зможемо зробити з кожного медика спеціаліста із травми. Тим не менше, базова підготовка в університеті та коледжі (для медсестер та медбратів) на рівні TCCC/Stop the bleed/PHTLS цілком досяжна ціль. А для інтернів за спеціальністю хірургія, анестезіологія, невідкладна медицина курси DCS та DCR повинні бути обовʼязковими для отримання спеціальності.
Підтримати нас можна через:
Приват: 5169 3351 0164 7408 PayPal - [email protected] Стати нашим патроном за лінком ⬇
Підпишіться на розсилку наших новин
або на наш Телеграм-канал
Дякуємо!
ви підписалися на розсилку наших новин