Ормузька криза 2026 року, що відзначалася погрозами США вийти з НАТО та вивести війська з «нелояльних» країн Європи, призвела до посилення автономістських настроїв у ЄС щодо безпекової політики. Водночас це сталося не раптово: курс на оборонну автономність Європи загострився у 2025 році з поверненням Дональда Трампа до Білого дому, коли в Європі почали сумніватися в надійності американських гарантій безпеки. Ще раніше російсько-українська війна змусила держави ЄС переглянути власні підходи до стратегічного воєнного планування. Проголошена тоді політика Zeitenwende (“поворотний момент”) канцлером Олафом Шольцем запустила модернізацію Бундесверу та перегляд оборонної політики Німеччини.

Мета матеріалу – проаналізувати вплив Ормузької кризи на німецьку безпекову політику як зламу традиційного американо-європейського оборонного союзу. У рамках статті аналізуємо позиції ФРН у дискусіях щодо європейської моделі ядерного стримування, внутрішньоєвропейських безпекових гарантій та ВПК, а також інтеграції країн-кандидатів на вступ до ЄС, у тому числі й України.

Ормуз як виклик

«Ми повинні зрозуміти, що в епоху великих держав наша свобода більше не є даністю. Вона поставлена на карту. Нам потрібно буде проявити твердість і рішучість, щоби відстояти цю свободу». Ці слова – частина промови канцлера ФРН Фрідріха Мерца, яку він проголосив упродовж виступу на Мюнхенській безпековій конференції (МБК) у лютому 2026 року. Тоді ж канцлер стверджував, що порядок, заснований на правилах, більше не існує, а перше місце зайняла політика сили. Промова канцлера стала відображенням нової політичної реальності, черговою ознакою розуміння Європою власної суб’єктності. В контексті Німеччини це особливо важливо, адже підважує традиційний скепсис до власної військової могутності та є послідовним продовженням оборонного курсу Zeitenwende, спрямованого на переозброєння та більш перегляд стриманості у військовій сфері.

Менш ніж за місяць декларативний курс, виголошений канцлером на МБК-2026, зіткнувся з великим випробуванням. Ормузька криза поставила перед Європою питання про межі стратегічної автономії та вагу американських політичних гарантій. Блокування Перської затоки, здійснене Іраном як форма асиметричного спротиву США, вилилося в найбільшу суперечність між Америкою та Європою: на початку квітня президент Трамп вимагав відправлення військових кораблів для патрулювання Ормузу, зокрема й від Німеччини. Тоді ж з’являлися повідомлення про намір США вивести американські війська з тих країн, які не надали достатньої підтримки в іранській кампанії. Зрештою, 1 травня 2026 року Пентагон заявив про скорочення 5 тис. із 36,4 тис. американських військовослужбовців, розміщених у Німеччині. Це наклалося на тривалу публічну суперечку Трампа й Мерца щодо європейського залучення в Ірані та війни в Україні. Це викликало змішану реакцію в Європі, де існувала одночасно готовність «перечекати бурю, твердо стоячи на своїх позиціях», а також здивування та сумнів, як-от з боку німецьких військових чиновників.

Водночас Німеччина стикається із гострими внутрішніми протиріччями. Радикальні опозиційні сили: права Альтернатива для Німеччини (Alternative für Deutschland), Ліві (Die Linke), Альянс Сари Вагенкнехт (Bündnis Sahra Wagenknecht), – уже традиційно критикують урядові ініціативи з перегляду безпекового курсу, збільшення військових видатків. Йдеться і про інструменталізацію німецького пацифізму як суспільно-політичного явища, яким користується радикальна опозиція, наприклад, у вимогах до скорочення чи припинення військової допомоги Україні.

Дієвість традиційної безпекової опори Європи – американських гарантій, визначених міжнародними договорами – більше не визначається юридичними зобов’язаннями. Натомість, ці гарантії стали мінливими та непередбачуваними, узалежненими від миттєвих реакцій, оцінок поточної вигоди й суто суб’єктивним чинників. Таким чином, міцність американських гарантій, на які покладалися європейські чиновники, виявилася поставленою під сумнів. Це особливо важливо для Німеччини, оборонна стратегія якої традиційно формувалася довкола союзу зі США, хоча й зазнала змін після 2022 року. Тому ключовим питанням є те, як вплинули події весни 2026 року на німецьку безпекову політику та її місце й особливості в рамках європейської системи безпеки.

Німеччина і ядерна парасолька

Ця тема, можливо, є однією з найгучніших, коли йдеться про наслідки кризи стосунків США та ЄС. Ініціатива зі створення автономної європейської системи ядерного стримування не виникла раптово. Подібний проєкт пропонував президент Франції Макрон протягом шести років, однак найбільшої актуальності це питання набуло зі зростанням загрози для ЄС та визначенням нестійкості союзу зі США. Повідомлення про обговорення Берліном спільного проєкту європейського ядерного стримування, який існував би паралельно з ядерними гарантіями з боку Америки, з’явилися в січні цьогоріч – це стало принциповою зміною традиційної позиції Німеччини.

Оголошуючи про відкриття програми, спрямованої на розгортання французьких сил ядерного стримування в країнах Європи, 2 березня 2026 року Макрон назвав Німеччину ключовим партнером. «Це справжнє стратегічне зближення між нашими країнами, яке надасть реальної глибини обороні нашого континенту», – говорив тоді президент не лише про ФРН, але й про інших партнерів проєкту. І все ж така політика, названа «передовим стримуванням», видається обережним кроком, адже Макрон заявляв, що розміщення військ не означатиме гарантій «у строгому сенсі цього слова».

За кілька днів Німеччина та Франція оголосили про створення спеціалізованої групи експертів як органу, який слугуватиме рамкою для координації стратегічної співпраці, зокрема й щодо протиповітряної оборони, високоточних далекосяжних ударів та раннього попередження, а також ядерної програми.

Така співпраця – разом із рамковою оборонною угодою між Німеччиною та Британією від жовтня 2024 року, а також франко-британською Нортвудською декларацією від липня 2025 року – формує мережу кроків у межах франко-німецько-британської співпраці, спрямованої на створення європейської ядерної парасольки. Найімовірніше, що до таких ініціатив, зокрема і французького проєкту, оголошеного Макроном у березні цьогоріч, залучатиметься ширше коло європейських держав – про відповідні наміри вже заявили, зокрема, Чехія та Норвегія. Про пошук Німеччиною надійного фактора стримування в умовах ядерних загроз говорив і міністр закордонних справ ФРН Вадефуль перед початком зустрічей щодо Договору про нерозповсюдження ядерної зброї в Нью-Йорку наприкінці квітня 2026 року.

Звичайно, не слід стверджувати швидке становлення такої європейської взаємодії, що за рівнем організації відповідала б Групі ядерного планування НАТО – йдеться про тривалу роботу і найперше зосередження на політичних питаннях, побудові довіри для обміну конфіденційними даними та пошуках шляхів комунікації між державами-членами майбутнього всеєвропейського проєкту. Це стосується і побудови конкретних гарантій, зіставних із форматом НАТО. Поза сумнівом, на існуючу на сьогодні модель американських ядерних гарантій у Європі покладатимуться якомога довше – про це відверто говорив і канцлер Мерц наприкінці квітня 2026 року, відповідаючи на запитання в інтерв’ю Spiegel.

Надаючи описуваному безпековому курсу ЄС характеристики в контексті американо-європейської системи гарантій, слід стверджувати посилення європейської опори в межах НАТО, що супроводжується побудовою паралельних оборонних механізмів. У межах зустрічі очільників Німеччини, Італії, Британії, Франції та Польщі в Берліні, яка відбулася 24 червня 2026 року, канцлер Фрідріх Мерц відверто заявляв, що європейські лідери бажають оновити Альянс. Курс посилення європейської складової НАТО набув підтвердження в ході саміту в Анкарі: 6 липня лідери країн-членів погодили нарощення оборонних бюджетів до 5% ВВП у 2035 році.

Таким чином, Європа продовжує покладатися на Альянс, розраховуючи нести більший фінансовий та військовий тягар у межах існуючої євроатлантичної безпекової архітектури. Розбудова паралельних ініціатив, найчастіше організованих як «коаліції охочих», відбувається під тиском сумнівів щодо США як надійного союзника під час президентства Трампа. Однак не слід покладатися на швидке конструювання безпекових систем, що стали б повноцінною альтернативою НАТО. Надалі детальніше розглянемо взаємодію в межах європейського автономізму.

Німецький ВПК

У сфері європейського військово-промислового комплексу можна відстежити аналогічні автономістські зміни. У жовтні 2025 року Європейська Комісія представила програму Readiness Roadmap 2030. План визначає і завдання, що сприятимуть зміцненню та автономізації EDTIB (European Defence Technological and Industrial Base). Зокрема, план ставить за завдання сприяти орієнтації оборонних інвестицій країн-членів ЄС на закупівлі в європейського ВПК (не менше 55% від усіх інвестицій). Крім того, згідно з планом, у другій половині 2026 року буде представлено аналіз ринків і План дій щодо зміцнення ланцюгів поставок європейського ВПК – це сприятиме зменшенню критичної залежності ЄС від імпорту сировини та інших компонентів. Відтак дорожня мапа прямо ставить за мету розвинути єдиний європейський оборонний ринок до 2030 року.

Readiness Roadmap 2030 реалізовуватиметься на базі механізму SAFE (Security Action for Europe) – фінансового інструменту, ухваленого Радою ЄС у травні 2025 року. Його мета – надання фінансової підтримки країнам-членам для прискорення розвитку оборонних спроможностей. Важливо, що 15 країн-членів ЄС, які отримають фінансування за механізмом SAFE, реалізовуватимуть оборонні проєкти спільно з Україною. Тож бачимо, що на тлі російсько-української війни та інших регіональних конфліктів мілітаризація світових економік постала геополітичною необхідністю. Впровадження таких програм, як-от SAFE, демонструє тенденцію до нарощування інвестицій у європейський ВПК.

Такий підхід застосовується і в Німеччині. З 2022 року ФРН уклала оборонні контракти на € 111 млрд у рамках політики переозброєння. Крім того, в 2025 році держава вперше з 1990 року подолала необхідний поріг оборонних витрат у 2% ВВП, досягнувши 2,3%. Наприкінці квітня поточного року з’явилися повідомлення, що федеральний уряд планує збільшити оборонні витрати ще на 20% у 2027 році, що випереджає цільовий показник, стандартизований НАТО, на шість років. Наприкінці травня 2026 року німецький міністр оборони Пісторіус оголосив про реформування системи військових закупівель, аби «забезпечити швидке та ефективне витрачання виділених коштів у найближчі роки». Оголошено й про розширення інноваційної інфраструктури: центру Бундесверу в Ердінгу, створення центру військово-морської та морської електроніки в Кілі, інноваційного центру космічної та військово-морської промисловості в Бремені, спеціалізованого IT-центру в Дрездені. Згідно з повідомленням Міністерства оборони ФРН, реформа розпочнеться протягом найближчих місяців і впроваджуватиметься поступово.

Форсоване переозброєння Німеччини, однак, викликає і критику. За словами Генерального секретаря Комітету з вивчення франко-німецьких відносин Інституту IФРІ, «приплив такої великої кількості грошей змінить обличчя європейської оборонної промисловості, збільшивши розміри та охоплення німецьких компаній». У матеріалі Інституту IФРІ (цитовано за Анн-Сільвен Шассані та Лейлою Аббуд, Financial Times) йдеться про напругу, посталу між Парижем і Берліном через побоювання Франції щодо промислових потужностей Німеччини. У тім виникає загроза для «стратегічної автономії» Європи: Париж критикує «національний» підхід Берліна до розбудови військових спроможностей через замовлення американських та інших неєвропейських систем озброєння. Водночас німці часто скептично ставляться до закликів Франції розбудовувати «європейський суверенітет», адже вбачають у цьому спроби останньої просувати власні інтереси.

У цьому контексті провал франко-німецького проєкту з розробки винищувача FCAS, що тривав із 2017 року, може мати ширші наслідки. Компанії Dassault та Airbus, як це випливає зі «спільного висновку» канцлера Мерца та президента Макрона, «не можуть дійти згоди щодо спільної розробки винищувача». Згідно з повідомленням Tagesspiegel, Фрідріх Мерц також стверджував, що «французам потрібен інший винищувач, ніж німецьким збройним силам», маючи на увазі здатність літака нести ядерну зброю. Ця невдача стає значною політичною поразкою Франції та ФРН, адже обидві позиціонують себе як рушіїв європейської оборони та переозброєння. Суперечка, яка вилилася в скасування багатомільярдного й кількарічного проєкту, може демонструвати вищезгадану напругу й конкуренцію у сфері оборонної промисловості.

Співпраця з Україною

«Жодна оборонна промисловість не стала більш інноваційною, ніж українська», – заявляв канцлер Мерц 14 квітня 2026 року, підписуючи угоду про стратегічне партнерство з Україною. Домовленості передбачали узгодження планів співпраці в галузі оборони, включаючи й виробництво безпілотників. Президент України Володимир Зеленський пізніше стверджував, що обсяги виробництва, базованого на наявній німецько-українській співпраці, можуть стати найбільшою угодою такого роду в Європі.

Інтерес Німеччини у такому співробітництві можливо пояснити через нову Військову стратегію, опубліковану Міністерством оборони ФРН 22 квітня 2026 року. Переймаючи досвід сучасних війн, стратегія передбачає, серед іншого, акцент на далекобійних ударах (deep strikes) як формі ослаблення ворожих структур та зменшення тиску на власні сили. Примітно, що для розширення власних можливостей у цьому напрямку Німеччина запланувала купівлю американських крилатих ракет JASSM-ER для літаків F-35. Військова стратегія визначає росію найбільшою прямою загрозою безпеці Німеччини та євроатлантичного регіону. Співпраця з Україною, отже, набуває для Берліна практичного військового значення. Так само й досвід створення та масштабування української оборонної промисловості, розбудованої під час війни, робить Україну цінним партнером для розвитку пріоритетних напрямків німецького ВПК. Україна, коли йдеться про розвиток безпілотних і далекобійних систем, поступово перетворюється на джерело технологій, досвіду й виробничих рішень.

Іншим кроком, спрямованим Німеччиною щодо України, стала нещодавня пропозиція Берліна щодо надання останній «асоційованого членства» в ЄС. Київ, як передбачається, у разі схвалення такої ініціативи отримав би деякі із можливостей повноцінних держав-членів ЄС, зокрема «поступову інтеграцію до бюджету Союзу» та «застосування статті 42.7 положення ЄС про взаємну допомогу». Україна також отримала б право на формальну участь у засіданнях Ради ЄС, Євроради, Європарламенту та Європейської Комісії, а також місце в Суді ЄС. Фрідріх Мерц, виголошуючи ініціативу, апелював до потреби надати імпульсу Україні як кандидату на членство, а також до «геополітичної необхідності» розширення ЄС. Окремою тезою канцлера стала пропозиція встановити можливість скорочення рівня членства України в ЄС, якби Київ регресував у процесі вступу, або відступав від фундаментальних цінностей ЄС. Ця рекомендація, за словами Мерца, може стосуватися і Молдови, а також Західних Балкан. Ідея була сприйнята критично в українському публічному полі. Президент Володимир Зеленський, зокрема, відкинув цю пропозицію в листі лідерам ЄС 23 травня 2026 року, назвавши статус «асоційованого членства» для України несправедливим.

Аналізуючи причини такої суперечності, видається корисним поглянути на концепцію «Європи різних швидкостей», а також на її критику. «Європа різних швидкостей» – це політична концепція, за якою різні держави-члени інтегровані в ЄС із різною глибиною та в різному темпі. Вона постала із проблеми одностайності: чим більше членів має Союз, тим важче досягнути спільного рішення. Така система, отже, робила б ЄС більш гнучким і дозволяла б розширюватися з меншим ризиком інституційного паралічу (який нам нині добре відомий з прикладу Угорщини, яка з 2022 року активно зловживала правом вето). Критики водночас застерігали, що така концепція здатна «знищити Євросоюз» через ризик одержання окремими державами непропорційного впливу в ЄС, а також через ризик для країн периферії ніколи не одержати повноцінного членства в Союзі. Закономірно, до схвалення такої моделі традиційно тяжіли «великі» держави Західної Європи. Примітно, що в 2017 році ідею «різних швидкостей» підтримали на зустрічі у Версальському палаці Франція, Німеччина, Іспанія та Італія – держави, що є найбільшими економіками Союзу та найбільш інтегрованими в нього.

Природним чином, у червні цьогоріч ідею «нового імпульсу» Мерца підтримав президент Франції Макрон. За їхньою аргументацією, висловленою на саміті ЄС-Західні Балкани в Чорногорії, франко-німецькі зусилля щодо диференціації євроінтеграції спрямовані на те, аби надати країнам-кандидатам додаткових стимулів у процесі інтеграції. Запропонована рівень залучення балканських держав до інституцій ЄС за своєю суттю ідентична тій, що канцлер Мерц пропонував для України в травні: декларування ширшої інтеграції у випадку прогресу та зворотний ефект у випадку відступу від «фундаментальних цінностей ЄС». Можна припустити, якщо й прийняти публічну аргументацію Мерца й Макрона про інтеграцію кандидатів на членство в ЄС як стратегічної інвестиції в безпеку та стабільність континенту, що ця пропозиція спрямована й на збереження впливу традиційного «ядра» ЄС. Це ж стосується і України, до якої 9 червня 2026 року з одноденним візитом та аналогічним сигналом про майбутній формат вступу прибула єврокомісарка з питань розширення Марта Кос.

Висновки

Найважливішим наслідком Ормузької кризи для європейської оборонної політики став наочний підрив стійкості безпекових гарантій США. Німеччину це підштовхнуло форсувати курс Zeitenwende шляхом значних інвестицій та збільшення оборонних витрат.

Криза стосунків Європи зі США підштовхує найбільші держави ЄС до тіснішої взаємодії. Німеччина, Франція та Великобританія активно просувають утвердження європейської «ядерної парасольки», яка існувала б паралельно гарантіям НАТО. Важливим спостереженням є загострення внутрішньоєвропейської конкуренції, яка найочевидніше проявилася в стосунках Франції та Німеччини на прикладі проєкту зі створення винищувача FCAS. Посилення німецької оборонної промисловості викликає скепсис у Парижі. На тлі курсу ЄС на стратегічну самостійність це загострює боротьбу між Францією та Німеччиною за геополітичне лідерство у сфері оборони.

З огляду на визнання росії головною загрозою євроатлантичному регіону відповідно до ухваленої в квітні Військової стратегії Бундесверу, Україна постає джерелом інновацій та досвіду для німецького ВПК. Відтак у сфері оборонних інвестицій, з точки зору Німеччини, Україна набуває нового стратегічного значення – саме так слід розуміти підписану в квітні угоду про підвищення рівня партнерства між Берліном та Києвом, а також потенційну угоду щодо дронів.

Окремо – і це особливо важливо в контексті ризиків наростання внутрішньоєвропейської напруги – відбувається звернення Німеччини до політики «Європи різних швидкостей». Концепт «асоційованого членства», пропонований канцлером Мерцем Україні та Західним Балканам, є одночасно переосмисленням політики розширення на користь консолідації всеєвропейських зусиль і ресурсів та способом утримання впливу «європейського ядра».

Таким чином, після настання Ормузької кризи навесні 2026 року Німеччина демонструє готовність брати на себе ширшу відповідальність за безпеку Європи. Крім військової сфери, де Берлін значно нарощує фінансування, перевищуючи існуючі цільові показники НАТО щодо витрат на оборону, ФРН прагне лідерства в геополітичній архітектурі Євросоюзу. У формованому європейському автономізмі, водночас, виникає простір для конкуренції «великих» держав.

Матеріал підготовлений в рамках співпраці з Міжнародною аналітично-інформаційною спільнотою Resurgam.