Наприкінці ХХ століття світ став свідком одного з найтриваліших, найкривавіших і найруйнівніших конвенційних збройних конфліктів — ірано-іракської війни, яка тривала з вересня 1980 року до серпня 1988 року.

Цей конфлікт, що супроводжувався масштабними позиційними боями, застосуванням хімічної зброї та тактики «живих хвиль», забрав життя від 500 тисяч до понад 1 мільйона військовослужбовців і цивільних.

Однак найтрагічнішим аспектом цієї війни для населення обох держав стала серія кампаній із завдання глибоких ударів по густонаселених містах, що увійшла в історію як «Війна міст».

Сьогоднішня повномасштабна війна Російської Федерації проти України демонструє разючі паралелі з ірано-іракським конфліктом, особливо в контексті застосування повітряного терору, спрямованого проти цивільної та енергетичної інфраструктури.

Розуміння військової логіки, політичних мотивів і наслідків «Війни міст» 1980-х років має критичне значення для осмислення сучасної стратегії Москви, оцінки її ефективності та формування належної міжнародно-правової відповіді на систематичні воєнні злочини.

Геополітичні та військові передумови конфлікту

Корені ірано-іракської війни сягають глибоких історичних, територіальних та ідеологічних суперечностей. Головним формальним приводом до початку бойових дій стала суперечка щодо демаркації кордону стратегічно важливим водним шляхом Шатт-ель-Араб (Арвандруд), який утворюється внаслідок злиття річок Тигр і Євфрат, а також претензії Іраку на багату нафтою іранську провінцію Хузестан.

Згідно з Алжирською угодою 1975 року, Ірак погодився на поступки Ірану щодо кордону по Шатт-ель-Арабу в обмін на припинення іранської підтримки курдських повстанців.

Після Ісламської революції 1979 року в Ірані політичний ландшафт регіону кардинально змінився. Президент Іраку Саддам Хусейн і світський уряд партії Баас вбачали в новому теократичному режимі на чолі з аятолою Рухоллою Хомейні екзистенційну загрозу.

Іранські лідери відкрито закликали до експорту ісламської революції, що створювало ризик повстання шиїтської більшості в самому Іраку. Водночас іракське керівництво розцінило післяреволюційний хаос, міжнародну ізоляцію Тегерана та репресії в іранських збройних силах як ідеальне вікно можливостей для встановлення власної гегемонії в Перській затоці.

У вересні 1980 року іракські війська перетнули кордон і розпочали вторгнення. Початковий задум передбачав блискавичну кампанію та швидку перемогу, однак уже до грудня 1980 року наступ зупинився через запеклий опір іранських регулярних військ, підтриманих Корпусом вартових ісламської революції та ополченням «Басідж».

Протягом 1981–1982 років Іран провів серію успішних контрнаступів, витіснивши іракські війська зі своєї території та перенісши бойові дії на територію противника. Відмова аятоли Хомейні від іракських пропозицій про перемир’я у 1982 році перетворила конфлікт на затяжну війну на виснаження.

Зіткнувшись із позиційним тупиком, Ірак гостро відчув власну демографічну вразливість. Населення країни тоді становило близько 16 мільйонів осіб проти понад 45 мільйонів в Ірані, що дозволяло Тегерану компенсувати нестачу сучасного озброєння тактикою масованих піхотних атак, відомих як «живі хвилі».

Політична ситуація в Іраку вимагала від Саддама Хусейна мінімізувати втрати на фронті для збереження внутрішньої стабільності, тоді як іранське керівництво демонструвало готовність нести величезні людські втрати. Зазнаючи постійного тиску на суходолі, Ірак почав шукати асиметричні способи ведення війни.

Поштовхом до цього стало скасування Радянським Союзом збройного ембарго наприкінці 1981 року. Масові постачання стратегічних бомбардувальників Ту-16, Ту-22  і висотних перехоплювачів МиГ-25 дали іракським військово-повітряним силам змогу кинути виклик іранським винищувачам F-14 та отримати спроможність завдавати глибоких ударів по території Ірану. Саме ця технологічна перевага заклала підґрунтя для подальшої тактики терору проти міст.

Чому почали обстрілювати міста?

Перехід до масованих бомбардувань урбаністичних центрів не став емоційним чи випадковим кроком. Це була свідома стратегія, що ґрунтувалася на теорії стратегічного примусу.

Відповідно до концепцій, які ще на початку ХХ століття розробив італійський військовий теоретик Джуліо Дуе та які згодом застосували під час Другої світової війни, стратегічні бомбардування цивільного населення мали на меті зламати моральний дух нації настільки, щоб змусити її уряд капітулювати або погодитися на мир.

У контексті ірано-іракської війни ця доктрина набула специфічних форм і переслідувала кілька ключових цілей.

По-перше, головною метою Іраку стало прагнення змусити Іран погодитися на припинення вогню та переговори. Оскільки іранське керівництво категорично відкидало будь-які компроміси, вимагаючи повалення режиму Баас і виплати репарацій, Саддам Хусейн застосував «стратегію покарання».

Її суть полягала в тому, щоб зробити ціну продовження війни для іранського суспільства настільки високою, аби спровокувати внутрішній тиск на політичне керівництво країни.

По-друге, обстріли міст мали підірвати економічний і промисловий потенціал противника. Окрім житлових кварталів, цілями ставали нафтопереробні заводи, електростанції, транспортні вузли та комунікаційні центри. Параліч логістики й дефіцит енергоресурсів мали безпосередньо вплинути на здатність Ірану забезпечувати свої збройні сили на фронті.

По-третє, бомбардування створювали потужний психологічний ефект. Зброя, проти якої не існувало надійного захисту, особливо балістичні ракети на пізніх етапах війни, сіяла паніку серед населення.

Іракське керівництво прагнуло спровокувати масову втечу жителів із великих міст, що могло спричинити соціальний колапс, паралізувати державний апарат і підірвати довіру суспільства до здатності уряду гарантувати безпеку.

Зрештою, Ірак використовував атаки на міста як інструмент оперативного стримування. Більшість етапів «Війни міст» стали безпосередньою реакцією на успішні або масштабні наступальні операції Ірану на суходолі.

Завдаючи ударів по тилу, іракське командування намагалося змусити противника зупинити наступ, відволікти ресурси на цивільну оборону та нівелювати його перевагу в живій силі.

Крім того, ескалація конфлікту, яка охоплювала як «Війну міст», так і «Танкерну війну» у Перській затоці, стала свідомою спробою Іраку інтернаціоналізувати війну. Створюючи загрозу для регіональної та глобальної безпеки, Саддам Хусейн прагнув спровокувати втручання наддержав і Організації Об’єднаних Націй, щоб вони змусили Іран сісти за стіл переговорів.

Деталізація оперативної обстановки

Під час першої кампанії в лютому 1984 року іракські бомбардувальники Ту-16 і Ту-22, діючи під прикриттям винищувачів, здійснювали висотні прориви до іранських міст, тоді як тактичні ракети FROG-7 (9K52 Луна-М) і Scud-B (Р-17 Ельбрус) завдавали ударів по прикордонних урбаністичних центрах.

Ці атаки спричинили величезні втрати. За оцінками, лише за один місяць загинуло близько 4700 іранських цивільних, а понад 22 000 отримали поранення. Іран, покладаючись на свої військово-повітряні сили, насамперед літаки F-4 Phantom, відповідав бомбардуваннями Багдада та інших іракських міст. Водночас іранська авіація дедалі гостріше відчувала нестачу запасних частин через американське ембарго.

Справжній перелом у характері повітряного протистояння настав під час другої кампанії навесні 1985 року. У відповідь на іранську операцію «Бадр» Ірак розпочав систематичне знищення іранської інфраструктури. Оскільки балістичні ракети Scud-B, які перебували на озброєнні Іраку, мали дальність лише близько 300 км, вони не могли досягти Тегерана з території Іраку.

Натомість Іран, який таємно придбав невелику партію ракет Scud-B і пускових установок у Лівії та Сирії із залученням спеціального підрозділу «Хатам аль-Анбія» Корпусу вартових ісламської революції, 12 березня 1985 року несподівано завдав ракетного удару по Багдаду та Кіркуку. Це викликало гнів Саддама Хусейна, адже столиця Іраку раптово опинилася під загрозою, на яку Багдад не мав симетричної балістичної відповіді.

Третя кампанія, що розпочалася в січні 1987 року, стала прямою реакцією на масштабну іранську операцію «Світанок-8». Завдяки ретельному плануванню, діям військово-морських сил спеціального призначення та раптовому форсуванню річки Шатт-ель-Араб іранські війська захопили стратегічний півострів Аль-Фао, фактично відрізавши Ірак від виходу до відкритого моря. Це стало серйозним ударом для Багдада.

Оскільки наземні контратаки Іраку із масованим застосуванням бронетехніки та хімічної зброї не принесли результату через болотисту місцевість і несприятливі погодні умови, Саддам Хусейн наказав посилити кампанію терору проти іранських міст.

П’ята, остання й найбільш відома кампанія «Війни міст» розгорнулася на початку 1988 року. До того часу іранська система протиповітряної оборони, зокрема мережа радарів і винищувачі-перехоплювачі F-14, стала достатньо ефективною, щоб завдавати відчутних втрат іракській авіації. Це змусило Багдад шукати альтернативні засоби доставки ракетного озброєння.

Іракські інженери реалізували програму глибокої модернізації радянських балістичних ракет Scud-B. Для цього вони розрізали корпуси ракет, вмонтовували подовжені паливні баки та суттєво зменшували масу бойової частини — приблизно з 800 до 500 кг. Це дозволило збільшити дальність польоту до 650 кілометрів, зробивши Тегеран досяжним для іракських ракет. Нова модифікація отримала назву «Аль-Хусейн».

Із 29 лютого до кінця квітня 1988 року Ірак випустив майже 200 таких ракет, переважно по Тегерану. Технічні характеристики модернізованої ракети залишалися далекими від досконалості. Через надмірні структурні навантаження на подовжений корпус багато ракет руйнувалися під час входження в щільні шари атмосфери ще до падіння на землю, а їхня точність залишалася низькою: кругове імовірне відхилення становило від 1,6 до 3,2 кілометра.

Проте з погляду психологічного терору ця зброя виявилася надзвичайно ефективною. На відміну від авіації, балістичні ракети майже не залишали часу на попередження й не могли потрапити під перехоплення наявними тоді в Ірані засобами протиповітряної оборони.

Іран намагався відповідати власними ракетними ударами по Багдаду, однак його запаси швидко вичерпувалися. За різними оцінками, на момент завершення «Війни міст» у розпорядженні Тегерана залишалося лише від 10 до 20 ракет Scud, що не дозволяло підтримувати паритет у ракетних обстрілах.

Наслідки

Наслідки п’яти кампаній «Війни міст» стали катастрофічними для цивільного населення. Попри труднощі з верифікацією даних в умовах закритості обох тоталітарних режимів, масштаби руйнувань і людських втрат не викликають сумнівів.

Загалом за час війни Ірак випустив по території Ірану 533 балістичні ракети. Із них 414 ракет (майже 78 %) влучили в 27 іранських міст, що призвело до загибелі щонайменше 2312 та поранення 11 625 цивільних осіб. За іншими оцінками, ракетні удари забрали життя понад 4000 людей і спричинили близько 22 000 поранень.

Найбільше постраждав Тегеран, який лише за 52 дні п’ятої кампанії зазнав ударів 118 балістичних ракет.

Унаслідок цих атак загинуло 422 людини, що в середньому становило близько п’яти смертей на одне влучання. Сукупні втрати серед цивільного населення від усіх видів озброєння, включно з артилерією та авіацією, оцінюють у понад 10–16 тисяч осіб з кожного боку. Ці оцінки не враховують десятки тисяч жертв хімічних атак, зокрема в Халабджі та Сардашті.

Найбільший удар війна завдала по психологічній стійкості суспільства. Постійна загроза раптового удару, особливо після того, як Ірак продемонстрував готовність застосовувати хімічну зброю проти цивільного населення, спричинила масову паніку. За оцінками, під час ракетних обстрілів 1988 року до 30 % населення Тегерана — сотні тисяч, а за деякими даними до мільйона людей — щовечора залишали місто, шукаючи прихистку в навколишніх горах і селах.

Така масова міграція паралізувала роботу державних установ, суттєво знизила економічну активність у столиці та створила безпрецедентний політичний тиск на іранське керівництво. Довіра суспільства до здатності держави захистити своїх громадян різко впала, а початковий ефект «гуртування навколо прапора», характерний для перших років війни, повністю вичерпався під тягарем восьмирічного конфлікту.

Виснаження економік обох країн (прямі збитки оцінювалися у $627 млрд для Ірану та $561 млрд для Іраку), критична нестача військової техніки в іранських збройних силах, масове дезертирство, нездатність протистояти ракетному терору та страх перед застосуванням Багдадом бойових отруйних речовин проти великих міст зрештою змусили іранське керівництво усвідомити неминучість компромісу.

Ще 20 липня 1987 року Рада Безпеки ООН одноголосно ухвалила Резолюцію 598. Діючи на підставі статей 39 і 40 глави VII Статуту ООН, які передбачають обов’язковість виконання відповідних рішень, резолюція вимагала негайного припинення вогню, відведення всіх збройних сил до міжнародно визнаних кордонів, репатріації військовополонених і створення нейтральної комісії для встановлення відповідальності за розв’язання конфлікту. Ірак одразу погодився на ці умови, вбачаючи в них шанс уникнути подальшого виснаження війною. Натомість Іран відхиляв резолюцію протягом майже року.

Лише в липні 1988 року, зіткнувшись із загрозою повного економічного та соціального виснаження, а також під впливом збиття американським крейсером іранського пасажирського літака, що посилило відчуття міжнародної ізоляції, аятола Рухолла Хомейні неохоче погодився на умови перемир’я. Своє рішення він публічно охарактеризував як крок, що був «смертоноснішим, ніж випити чашу з отрутою».

Бойові дії офіційно припинилися 20 серпня 1988 року. ООН розгорнула місію військових спостерігачів UNIIMOG для контролю за дотриманням режиму припинення вогню. Попри величезні масштаби руйнувань і численні злочини проти цивільного населення, міжнародна спільнота тоді не запровадила механізму виплати репарацій і не притягнула іракське керівництво до кримінальної відповідальності. На відміну від цього, після окупації Кувейту у 1990 році Ірак зіткнувся із жорсткими міжнародними санкціями та компенсаційним механізмом UNCC.

Російсько-українська війна як сучасна «Війна міст»

Поточна повномасштабна агресія Російської Федерації проти України дає змогу розглянути сучасну війну крізь призму досвіду ірано-іракського конфлікту. Попри суттєві відмінності в історичному контексті та геополітичних обставинах, обидва конфлікти демонструють разючі паралелі.

В обох випадках авторитарний агресор розпочав неспровоковане вторгнення, розраховуючи на швидкий бліцкриг, однак зіткнувся із загальнонаціональним опором, що перетворив війну на затяжне протистояння на виснаження. Як наслідок, агресор перейшов до масованого ракетного й безпілотного терору проти цивільної інфраструктури, намагаючись компенсувати невдачі на полі бою.

Фундаментальною спільною рисою дій режимів Саддама Хусейна та Владіміра Путіна є використання стратегічного примусу через так звану «стратегію покарання». Росія систематично атакує критичну інфраструктуру України — електростанції, підстанції, газорозподільні вузли, портову інфраструктуру та логістичні об’єкти, — намагаючись зробити життя цивільного населення нестерпним, особливо під час зимових кампаній.

Мета Москви багато в чому збігається з метою Багдада у 1980-х роках: зламати волю суспільства до спротиву, спровокувати гуманітарну кризу, зокрема масову міграцію біженців до країн Європейського Союзу, підірвати оборонно-промисловий потенціал держави та змусити політичне керівництво України піти на територіальні й політичні поступки.

Однак, стратегія бомбардувань, спрямована на примус противника до капітуляції, рідко досягає поставленої мети без вирішального успіху на полі бою.

Замість очікуваного колапсу російський терор в Україні спричинив протилежний ефект — безпрецедентне згуртування українського суспільства, високу стійкість енергетичної системи та консолідацію міжнародної коаліції, яка забезпечила Україну сучасними системами протиповітряної оборони.

Найразючіша відмінність між «Війною міст» 1980-х років і сучасною російською кампанією повітряного терору полягає в технологічному рівні застосовуваного озброєння. Саме ця обставина має принципове значення для правової оцінки сучасних воєнних злочинів.

Іракські ракети «Аль-Хусейн» були технологічним компромісом, створеним шляхом модернізації Scud-B. Їхня точність залишалася настільки низькою, що кругове імовірне відхилення сягало 3,2 кілометра.

За таких характеристик ракети належали до зброї невибіркової дії. Іракське командування усвідомлювало неможливість ураження конкретних військових об’єктів і свідомо завдавало ударів по густонаселених районах Тегерана, прагнучи максимального психологічного ефекту.

На відміну від Іраку, Росія має у своєму розпорядженні широкий спектр високоточного озброєння, здатного уражати окремі об’єкти з високою точністю. Це означає, що руйнування цивільної інфраструктури часто є не наслідком технічної похибки, а результатом свідомого вибору цілей.

Використовуючи крилаті ракети Х-101 і гіперзвукові ракетні комплекси «Кинжал», російські війська здатні високоточно уражати окремі об’єкти, зокрема машинні зали гідроелектростанцій або виробничі цехи підприємств. Водночас російське командування регулярно застосовує ці високоточні засоби ураження, а також ракети, непризначені для ударів по наземних цілях, зокрема зенітні ракети С-300, для атак на густонаселені житлові квартали, торговельні центри та заклади охорони здоров’я.

Географія російських ударів охоплює як прифронтові райони, де вони мають підтримати наступальні дії військ, так і глибокий тил, де їхньою головною метою є психологічний тиск на населення та державу.

Історія містить і показовий парадокс. Іран, який у 1980-х роках сам став жертвою «Війни міст», сьогодні перетворився на одного з ключових постачальників технологій повітряного терору для Росії.

Тегеран передає Москві ударні безпілотники сімейства Shahed та ділиться досвідом застосування засобів асиметричного повітряного ураження.

Загальна статистика з початку повномасштабного вторгнення

Масштаби застосування Росією засобів повітряного нападу проти України є безпрецедентними для сучасних європейських конфліктів. За чотири роки повномасштабної війни російські війська випустили по території України понад 120 500 керованих авіаційних бомб (КАБів), а також десятки тисяч ракет і безпілотників.

Лише протягом 2025 року Росія застосувала понад 60 000 керованих авіабомб, близько 2 400 ракет різних типів та понад 100 000 безпілотних апаратів (як ударних типу «Shahed», так і розвідувальних). Інтенсивність цих атак супроводжувалася постійним психологічним тиском на населення: за 2025 рік сигнал повітряної тривоги лунав в Україні щонайменше 19 033 рази.

Цілеспрямовані удари по густонаселених містах та критичній інфраструктурі призвели до величезної кількості жертв. За даними Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні (ММПЛУ), кількість підтверджених втрат серед цивільного населення залишається стабільно високою.

Загалом від початку повномасштабного вторгнення ООН підтвердила загибель 16 402 цивільних осіб, серед яких 802 дитини, та поранення 48 428 осіб, включаючи 2948 дітей.

У 2024 році загинуло щонайменше 2 088 цивільних осіб і 9 138 отримали поранення.

У 2025 році ці показники зросли на 31%: підтверджено загибель щонайменше 2 514 цивільних та поранення 12 142 осіб.

При цьому в ООН наголошують, що реальна кількість жертв є значно вищою, оскільки дані з окупованих або повністю зруйнованих міст (таких як Маріуполь, Волноваха чи Сєвєродонецьк) залишаються неповними.

Статистика ООН чітко відображає терористичний характер російських обстрілів. Переважна більшість усіх жертв серед мирного населення (від 96% до 97% залежно від місяця) фіксується саме на територіях, підконтрольних Уряду України.

Далекобійні удари ракетами та баражуючими боєприпасами є головною причиною загибелі та каліцтв цивільних у тилових містах, і залежно від інтенсивності кампаній вони спричиняють від 33% до 45% усіх жертв за місяць.

Водночас у прифронтових регіонах головною загрозою для мирного населення стали керовані авіабомби, артилерія та FPV-дрони, які систематично руйнують житлову забудову та вбивають цивільних, що не встигли або не змогли евакуюватися.

Висновок

Аналіз «Війни міст» під час ірано-іракської війни та її екстраполяція на сучасну війну Росії проти України дозволяють зробити кілька фундаментальних висновків щодо природи збройних конфліктів і еволюції доктрин повітряного терору.

Досвід обох конфліктів переконливо демонструє неспроможність стратегії повітряного покарання швидко зламати волю нації до опору. Удари по Тегерану в 1980-х роках не змусили Іран негайно капітулювати.

Навпаки, рішення про припинення війни ухвалили лише після восьми років масштабного економічного та військового виснаження на всіх напрямках. У випадку України російський терор проти енергетичної та житлової інфраструктури також не досяг заявлених стратегічних цілей. Українське суспільство продемонструвало високу стійкість, а замість деморалізації відбулися консолідація нації та посилення підтримки з боку міжнародної коаліції.

Технологічна еволюція перетворила зброю терору з неточних балістичних ракет, орієнтованих переважно на психологічний вплив, як-от «Аль-Хусейн», на високоточні крилаті та гіперзвукові ракетні комплекси.

Водночас наявність у Росії високоточного озброєння робить удари по цивільних об’єктах ще більш цинічними та свідчить про їхній умисний характер. Використання ракет вартістю в мільйони доларів для руйнування дитячих лікарень, енергетичних підстанцій чи інших об’єктів цивільної інфраструктури демонструє цілеспрямований характер кампанії з підриву систем життєзабезпечення України.

Нарешті, еволюція міжнародного права свідчить про поступовий відхід від епохи повної безкарності за кампанії повітряного терору. Якщо іракське керівництво уникнуло міжнародного трибуналу за злочини, скоєні під час «Війни міст», то ордери Міжнародного кримінального суду щодо представників вищого російського військово-політичного керівництва демонструють новий підхід до міжнародної кримінальної відповідальності.

Сучасне міжнародне гуманітарне право не визнає виправдань, пов’язаних із «військовою необхідністю», якщо удари призводять до невибіркового або непропорційного ураження цивільного населення чи цивільних об’єктів.

Єдиною надійною протидією подібним стратегіям терору залишаються створення багаторівневої системи протиповітряної та протиракетної оборони, розвиток спроможностей завдавати асиметричних ударів по носіях засобів ураження агресора, а також забезпечення невідворотності покарання воєнних злочинців на міжнародному рівні.