Концентраційні табори колишньої Югославії на території Боснії і Герцеговини, Сербії та Хорватії / К.О. Шимкевич // Культурологічний вісник: Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. – Запоріжжя: “Просвіта”, 2010. – Вип. 24. – C. 52–59.

Поява концентраційних таборів стала непересічним явищем ХХ століття. Вперше вони були створені в роки англо-бурської війни (1899 – 1902 рр.) у Південній Африці для зосередження у спеціальних місцях цивільного населення (жінок, дітей). Головною метою було послабити опір партизанських загонів бурів та обмежити надання їм допомоги з боку селян. Впродовж Першої світової війни під терміном “концентраційний табір” розуміли табори для утримання військовополонених, інтернованих осіб, іммігрантів. Проте німці під час Другої світової війни змінили трактування даного поняття. Нацистська влада вперше почала цілеспрямовано створювати концентраційні табори для масового знищення людей за приналежність до тієї чи іншої нації, яка вважалась нижчою за арійську. Тому на початку ХХІ століття концентраційні табори асоціюються з таборами Третього Рейху, для яких було характерно використання різноманітних методів насилля та тортур проти тих, кого там утримували.

Подібні концентраційні табори були організовані в ході міжетнічного конфлікту в колишній югославській федерації у 1990-х роках. Табори існували у Боснії та Герцеговині, Косово, Хорватії, Сербії. Світова громадськість вперше дізналась про їх існування влітку 1992 року, коли у західній пресі були надруковані фотографії в’язнів концтаборів Омарска, Трнопольї та Кератерм (розташовувались на території Боснії та Герцеговині) . Поява таких таборів у центрі Європи під час локального конфлікту в досить мирний час стала безпрецедентним випадком. Це і відрізняє “балканську кризу” 1990-х рр. від інших локальних конфліктів ХХ століття.

Саме тому тема даної статті є досить актуальною для вивчення, оскільки дозволяє всебічно проаналізувати виникнення концентраційних таборів як складової частини військових злочинів в колишній Югославії та охарактеризувати роботу міжнародних організацій щодо їх ліквідації. Важливим також є розкриття головних причин появи концтаборів в контексті етнічної та релігійної боротьби в республіках колишньої югославської федерації. Це є необхідним для розуміння особливостей міжнаціональних відносин та факторів активізації релігійних рухів в різних регіонах світу.

У статті досліджується проблема концтаборів в колишній Югославії на прикладі Боснії і Герцеговини, Сербії та Хорватії в контексті ескалації військового конфлікту та діяльності міжнародних організацій на Балканах. Концтабори існували і в інших регіонах Балканського півострова, зокрема на території Косова. Втім, даний аспект проблеми югославських концтаборів потребує окремого дослідження. Деякі матеріали Міжнародного трибуналу по колишній Югославії вперше вводяться до наукового обігу, що дозволяє на основі всебічного аналізу встановити, які фактори призвели до організації концтаборів та до скоєння військових злочинів проти мирного населення під час міжетнічного конфлікту в югославській федерації.

Метою публікації є аналіз проблеми концентраційних таборів колишньої Югославії як складової частини злочинів проти людства та виявлення головних умов появи “таборів смерті” в мирний час. Виходячи з мети, завданнями дослідження є виявлення факторів, які призвели до появи концентраційних таборів під час міжетнічного конфлікту в Югославії; вивчення умов перебування в’язнів у концтаборах; порівняння нацистських та югославських таборів; встановлення, які види тортур використовували керівництво та охорона таборів для роботи з полоненими.

Джерельну базу дослідження становлять, в першу чергу, матеріали роботи Міжнародного трибуналу по колишній Югославії в Гаазі. Зокрема в актах обвинувачення прокурорів трибуналу проти військових злочинців [8; 9; 10; 11; 12; 13] висвітлені причини розгортання конфлікту, в ході якого були створені умови для появи концтаборів, порушення прав людини, геноциду, “етнічних чисток”. Крім того, дані документи дозволяють встановити особливості організації концтаборів у Боснії та Герцеговині, Сербії, Хорватії, з’ясувати закономірності розміщення полонених у концтаборах та місцях утримання [9; 11; 13]. Наступна група джерел – це резолюції Ради Безпеки ООН [3; 4; 5; 6] та документи уряду Союзної Республіки Югославія [1; 2; 7], які дозволили встановити роль міжнародних організацій та світової спільноти у ліквідації концтаборів, звернути увагу на те, що полоненими таборів ставали представники різних релігійно-етнічних груп – мусульмани, хорвати, серби.

Проблема концентраційних таборів як один з аспектів військових злочинів проти мирного населення в колишній Югославії раніше окремо ґрунтовно не досліджувалась в українській історіографії. Поява концтаборів під час “балканської кризи” 1990-х рр. розглядалась як складова порушень прав людини та основ міжнародного гуманітарного права. В західній історіографії дана проблематика є актуальною темою дослідження з моменту ескалації конфлікту в 1991 році. Основна увага приділяється таким аспектам: порівняльний аналіз югославських концтаборів з нацистськими [14; 17]; вплив міжетнічних відносин в республіках колишньої Югославії на ставлення охорони таборів до в’язнів [18; 20]; встановлення умов перебування мирних жителів у таборах, методи та форми насилля проти затриманих [19]; напрямки роботи міжнародних та неурядових організацій в зоні локального конфлікту [18; 19]; висвітлення проблеми концтаборів колишньої Югославії у засобах масової інформації [15; 16]. Проте комплексної роботи щодо проблеми югославських концтаборів немає. Тому в даній публікації і буде зроблено спробу створити узагальнюючу картину концтаборів колишньої Югославії.

У сучасному розумінні концентраційний табір – це спеціальне місце для масового примусового утримання населення (політичних в’язнів, військовополонених та заручників, захоплених в ході конфліктів та війн). Концентраційні табори в колишній Югославії виникли на самому початку міжетнічного конфлікту (1991 р.). Їх поява була зумовлена цілою низкою факторів.

По-перше, під час військових дій велика кількість мирних жителів потрапляла в полон, в результаті чого виникла потреба їх розміщення у спеціальних місцях. Були створені так звані місця для затриманих, куди звозили військовополонених, біженців, цивільних осіб, які ставали жертвами актів геноциду та “етнічних чисток”.

По-друге, після розпаду югославської федерації у 1991 році в республіках до влади прийшли національні уряди (Ф. Туджман в Хорватії, Сл. Мілошевич – у Сербії та Чорногорії, А. Ізетбегович у Боснії та Герцеговині). Кожний з керівників прагнув створити етнічно чисті республіки, що призвело до посилення гонінь на представників національних меншин: звільнення з роботи, примусове виселення з будинків, несанкціоновані арешти [2, 153]. Значна частина мирних жителів була насильницькі захоплена і вивезена до таборів (представники інтелігенції, духовенства, політичної еліти).

По-третє, внаслідок непродуманої політики урядів щодо національних меншин в Хорватії, Боснії та Герцеговині, Сербії, Косово активізувались національні рухи. Це загострило етнічні та релігійні протиріччя між нацменшинами.

Все це призвело не лише до ескалації військового конфлікту на території колишньої Югославії, а й до створення умов для проведення “етнічних чисток”, геноциду, масових вбивств, до організації концтаборів, появи великої кількості біженців та переселених осіб.

У західній історіографії югославські концтабори досить часто порівнюють з таборами Третього рейху [15; 17]. Варто відзначити, що між ними існують як відмінні, так і спільні риси. Зокрема, і югославські, і нацистські концтабори були організовані з метою масового знищення людей [15]. Крім того, спільним між ними є те, що при організації таборів враховувалась приналежність людей до тієї чи іншої етнічної групи. Також застосовувались різні види тортур, щоб фізично та морально зламати людину. Зокрема для того, щоб довести зверхність арійської нації над іншими народами, полонених у таборах змушували зрікатись своєї релігії та приналежності до певного етносу.

До відмінних рис можна віднести наступні. По-перше, фашистський уряд Німеччини під час Другої світової війни цілеспрямовано створював концтабори у спеціально обраних місцях, добре продумавши механізм їх функціонування. А табори в колишній Югославії виникали стихійно, як наслідок військових дій та актів геноциду.

По-друге, організаторів югославських концтаборів до появи подібних установ підштовхнув емоційний чинник, викликаний бажанням знищити іншу етнічну чи релігійну групу [17]. Тому у ставленні до в’язнів в охорони та керівництва таборів домінували ненависть, зневага, знехтування людськими правами та цінностями. У німецьких таборах емоціональний фактор також був наявний, проте керівництво Третього рейху використовувало захоплених як рабів для задоволення потреб Германії. Тут більше домінували амбіції показати вищість арійської нації над іншими народами.

По-третє, різними були методи тортур. Спільним для них є проведення багатогодинних допитів із побиттям полонених, застосування різних видів насилля, використання зброї. Головними завданнями роботи нацистських концтаборів було як фізичне знищення в’язнів, так і використання полонених для роботи на виробництві, спрямованого для задоволення потреб Німеччини у Другій світовій війні. В таборах колишньої Югославії різноманітні види тортур основувались на етнічній ненависті та релігійній нетерпимості. Це робило злочини проти цивільного населення більш жорстокими та жахливими.

Найбільш відомі табори на території колишньої Югославії функціонували у Боснії та Герцеговині, Сербії, Хорватії. Зокрема у Боснії та Герцеговині були організовані табори для сербів у містах Нові-Сад, Томіславград, Оджак, Босанскі Брод, Ябланиця, Біхач, Сараєво [7, 167]. Серед сербських таборів для мусульман та хорватів відомими є Прієдор, Омарска, Трнопольї, Кератерм, Сусічі, Баня Лука, Санскі Мост, Терлич, Челебічі [10; 12; 13].

Розташовувались табори у приміщеннях шкіл (Томіславград, Оджак), стадіонах (Біхач, Тузла), в селищах (Рашчани, Нові Град, Рабічі, Полярі). Також використовувалась територія фабрик (табір Бугойно), старих фортець (табори Лівно та Яйце), приміщення колишніх складів, казарм Югославської Народної Армії, в колишніх культурних центрах та залізничних тунелях, в ангарах (Трнопольї, Омарска) [7, 167]. Кількість затриманих у таборах була різною – від 50 чоловік (Бугойно) до декількох сотень (Біхач, Оджак, Іліджа, Ябланиця) чи тисяч осіб (табір у місті Тузла, стадіон “Тушань” в Тузлі, Зениця, кімнати виправного будинку) [7, 167]. Наприклад, на 1992 рік у концентраційних таборах Хорватії загинуло шість тисяч сербів, вбитих під час масових допитів та страт. Значна частина з них – діти та жінки [7, 167]. Згідно свідчень документу “З меморандуму президії СР Югославія про участь республіки Хорватія у війні у Боснії та Герцеговині (Белград, 15.06.1992 р.)” у концентраційному таборі в місті Томіславград утримувалась майже одна тисяча сербів, головним чином діти, жінки, люди похилого віку [1, 159]. Доля більшості з них залишається невідомою і в наш час.

Табори в Боснії та Герцеговині і Хорватії були спільними для чоловіків, жінок, дітей та літніх людей. Зовсім іншою була ситуація в сербських концтаборах. Затриманих розміщували згідно таких вимог: окремо військовозобов’язані, чоловіки, жінки, діти та люди похилого віку, інтелігенція боснійського та мусульманського суспільств. Так, згідно з документами звинувачення Міжнародного трибуналу по колишній Югославії в Гаазі “Обвинувач трибуналу проти Душко Сікіріци, Даміра Дошена, Душара Фуштара” [9] у таборі Омарска перебували військовозобов’язані чоловіки та політичні, економічні, соціальні та інтелектуальні лідери боснійських мусульман та хорватів. У таборі Трнопольї, головним чином, утримувались боснійські мусульманські жінки, діти, люди похилого віку. Тоді як у таборі Кератерм перебували лише військовозобов’язані чоловіки [9].

Основними методами роботи охорони та керівництва таборів стали жорстоке поводження з затриманими, допити, побиття, фізичне насилля. Метою роботи таборів було фізичне знищення мусульман, хорватів, сербів, нанесення заарештованим важких тілесних та психологічних пошкоджень [8; 12]. Особливістю югославських концтаборів було те, що охорона дозволяла місцевому населенню вільно заходити на територію табору для знущання над представниками інших етнічних груп.

Умови перебування в концтаборах були жорстокими та нелюдськими. Наприклад, у таборі Омарска затриманих розміщували у переповнених приміщеннях, де вони не могли ані сидіти, ані лежати. Камери були невеликими, не було туалетів [9]. Крім того, затримане населення не мало змоги змінити одяг, який після постійних допитів був у крові. Перша медична допомога не надавалась, тому в’язні помирали від отриманих ран та тілесних ушкоджень.

Керівництво концтаборів, особливо на території Боснії та Герцеговини, ставило за мету фізичне знищення затриманих. Тому використовувались такі методи роботи з в’язнями (побиття, насилля), які призводили до смерті заарештованих. У сербських концентраційних таборах хорвати та мусульмани перебували на межі голодної смерті. Їжу видавали один раз на день, воду привозили досить рідко, але вона була брудною і не придатною до споживання [13]. Згідно зі спогадами колишніх в’язнів концтабору Челебічі, охоронці даного табору видавали лише 700 г хліба на 15 чоловік та 1,5-літрову пляшку води на 10 чоловік [14; 18]. В результаті чого в’язні були знесилені, ставали схожими на привидів, не могли поворухнутись чи підвестись для чергового допиту. Це викликало злість в охорони таборів, яка змушували заарештованих підводитись за допомогою биття бейсбольними битами, дерев’яними палицями, залізними ланцюгами. Люди втрачали свідомість від постійних знущань та фізичного виснаження [19].

Саме тому у концентраційних таборах був досить високий рівень смертності. Проте найбільше мирних жителів у таборах гинуло під час масових розстрілів та систематичного побиття. Часто охорона таборів виводила полонених вночі з камер, ставила їх обличчями до стіни та розстрілювала. Інші в’язні впродовж декількох днів мали дивитись на тіла загиблих, яких залишали посеред подвір’я. Потім тіла скидали у причепи вантажних машин чи тракторів та вивозили з таборів для поховання у масових могилах [20].

Поряд з концентраційними таборами існували центри для затриманих цивільних осіб. Вони розташовувались у колишніх товарних складах, ангарах, віддалених фермах, поліцейських дільницях та адміністративних будинках. В свідченнях справи Міжнародного трибуналу по колишній Югославії “Обвинувач проти Радослава Брдяніна та Моміра Таліча” зазначено, що центрами для затриманих стали початкова школа в Лесниці та середня школа в Петар Кочіче (Босанска Дубіца); поліцейська дільниця в Босанскі Костайніці; пожарна чатина в Босанскі Нова та футбольний стадіон Млакве; в’язниця та лісопильня (Котор Варос); сараї в Прієдорі; транспортна станція в Ріпачі [11].

До центрів звозили, в основному, осіб, захоплених під час військових дій. Наприклад, в матеріалах справи “Обвинувач трибуналу проти Драгана Ніколіча” [8] зазначено, що більшість боснійських мусульман були насильно зігнані та заарештовані на початку травня 1992 року. Сербські війська утримували мусульман та інше несербське населення в місцях для затриманих у Власічі.

Центри для затриманих використовувалися як пункти збору депортованих чи насильно переміщених осіб на шляху до концентраційних таборів. Згідно вище названого документу, жінки та діти недовго перебували в центрі для затриманих. Потім їх примусово переміщували до сусіднього мусульманського муніципалітету, де розташовувався концентраційний табір. В місцях для затриманих військові проводили багатогодинні допити, які часто закінчувались масовими розстрілами (вбивство чоловіків у Маняці між 1 червня та 18 грудня 1992 р. в муніципалітеті Баня Лука) [8].

Поява концентраційних таборів та місць для затриманих у 1990-х роках на території колишньої Югославії викликала занепокоєння у світової громадськості. Особливу увагу привернула публікація фотографій з зображенням в’язнів концтаборів у Боснії та Герцеговині у західній пресі влітку 1992 р. Журналіст Ед Вулліамі з газети “Гардіан” (Великобританія) був першим, кого допустили до сербських концентраційних таборів Омарска та Трнопольї [15; 16]. Разом з ним до Югославії у 1992 році їздили Рой Гутман з нью-йоркської газети “Ньюсдей” та Меггі О’Кейн з “Гардіан” [15]. Дана поїздка була організована на запрошення лідера боснійських сербів Радована Караджича. Останнього, під час чергового раунду переговорів щодо врегулювання ситуації у Боснії в Лондоні в 1992 році, звинуватили у масових вбивствах та злочинах проти мирного населення [15; 20].

Після поїздки західних репортерів до колишньої Югославії, про організацію концтаборів в ході бойових дій стало відомо в усьому світі. Впродовж декількох тижнів фотографії полонених та репортажі кореспондентів з’явились на провідних телеканалах США та Великобританії [15]. У зв’язку з цим Рада Безпеки ООН направила своїх представників на Балкани для виявлення та дослідження фактів існування концентраційних таборів.

Крім того, для розслідування масових злочинів проти мирного населення та порушення прав людини Резолюцією 780 від 6 жовтня 1992 року була створена комісія експертів [5]. Вона займалась збором та вивченням інформації про військові злочини на території колишньої Югославії. На основі висновків даної комісії, генеральний секретар Б. Бутрос-Галі у звітах до Ради Безпеки ООН зазначав, що в Югославії наявні факти серйозних порушень Женевських конвенцій, міжнародного гуманітарного права та прав людини [3; 4]. Рада Безпеки неодноразово закликала сторони конфлікту припинити скоєння злочинів проти мирного населення. Проте політика “етнічних чисток”, актів геноциду, масових вбивства у концтаборах продовжувались. У резолюції 798 від 18 грудня 1992 р. Рада Безпеки ООН вимагала, щоб всі табори для затриманих були негайно закриті [6].

Невиконання резолюцій Ради Безпеки ООН учасниками конфлікту призвело до втручання міжнародних організацій (НАТО, ОБСЄ, ООН) до військових дій в Югославії. Головною метою наземних та повітряних операцій НАТО під егідою ООН було зупинити насилля проти цивільних осіб, зокрема закрити діючі концтабори. В ході операцій НАТО більшість сербських концтаборів для мусульман та хорватів у Боснії були ліквідовані (Омарска, Кератерм) у 1993-1995 рр. Проте концтабори в деяких районах таємно продовжували функціонувати впродовж наступних років. Їх пошуками займалась комісія експертів ООН та миротворчі контингенти НАТО.

Таким чином, концентраційні табори та центри для затриманих були поширеним явищем того часу та стали “місцями смерті” для мирного населення республік колишньої Югославії. Породження ХХ століття, зокрема Другої світової війни, вони стали страшною реальністю 1990-х рр. під час “балканської кризи”. Населення у таборах розміщувалось відповідно до релігійного та етнічного чинників. Цим концтабори колишньої Югославії були схожими на німецькі (Бухенвальд, Освенцім, Аушвіц). Методи роботи керівництва та охорони таборів мали на меті фізичне знищення великих груп людей та проведення етнічної зачистки територій. Поява концтаборів у 1990-х роках в Югославії засвідчила, що уроки Другої світової війни людство повністю не засвоїло. Організація та існування концтаборів у мирний час в центрі Європи довела, що цивільне населення продовжує залишатись беззахисним у локальних військових конфліктах. Також можна говорити про те, що концтабори у сучасному світі були не тільки фабриками для знищення людей, а й інструментом досягнення певних політичних цілей (намагання створити етнічно чисті республіки після розпаду югославської федерації, прагнення Сл. Мілошевича реалізувати концепцію “Великої Сербії”).

Організація концтаборів під час міжетнічного конфлікту в Югославії є прикладом того, як глибокі етнічні та релігійні протиріччя можуть призвести до загибелі великої кількості невинних людей. Дана тема потребує подальшого вивчення через зростання напруженості у світі, загострення національних протиріч в різних регіонах світу, ескалацію локальних конфліктів та зростання в них ролі релігійного чинника.

Джерела та література

1. Из меморандума президиума СР Югославии об участии Республики Хорватии в войне БиГ (Белград, 15.06.1992г.) //Югославия в огне : Документы, факты, комментарии (1990-92 гг.). – Т.1. – М., 1992 – С.159-162.
2. Из меморандума святого архиерейского собора Сербской православной церкви // Югославия в огне : Документы, факты, комментарии (1990-92гг.). – Т.1. – М., 1992. – С.153-154.
3. Резолюция 771 (1992) от 13 августа 1992 г. Совета Безопасности ООН [Електронний ресурс] // Режим доступу до докум. : www.un.org/res.
4. Резолюция 779 (1992) от 6 октября 1992 г. Совета Безопасности ООН [Електронний ресурс] // Режим доступу до докум. : www.un.org/res.
5. Резолюция 780 (1992) от 6 октября 1992 г. Совета Безопасности ООН [Електронний ресурс] // Режим доступу до докум. : www.un.org/res.
6. Резолюция 798 (1992) от 18 декабря 1992 г. Совета Безопасности ООН [Електронний ресурс] // Режим доступу до докум. : www.un.org/res.
7. Список концентрационных лагерей для сербов в Боснии и Герцеговине //Югославия в огне : Документы, факты, комментарии (1990-92 гг.). – Т.1. – М., 1992. – С.166-167.
8. 8. The prosecutor of the Tribunal against Dragan Nikolic. Case № IT-94-2-PT. Carla Del Ponte, 31^st of October 2003. At The Hague, The Netherlands [Електронний ресурс] // Режим доступу до докум. : www.un.org/icty/cases-e/index-e.htm.
9. The prosecutor v. Dusko Sikirica, Damir Dosen, Dusan Fustar, Dragan Kolundzija, Nenad Banovic, Predrag Banovic, Dusko Knezevis. Case №: IT-95-8-PT. John Ralston Chief of Investigations for the Prosecutor. 3^rd of January, 2001. The Hague, The Netherlands [Електронний ресурс] // Режим доступу до докум. : www.un.org/icty/cases-e/index-e.htm.
10. 10. The prosecutor against Goran Jelisic also known as Adolf, Ratko Cesic. Graham Blewitt, Deputy Prosecutor. 19th of October 1998. At The Hague, The Netherlands [Електронний ресурс] // Режим доступу до докум. : un.org/icty/cases-e/index-e.htm.
11. The prosecutor of the Tribunal against Radoslav Brdjanin, Momir Talic. Case №: IT-99-36-PT. Graham Blewitt, Deputy Prosecutor, Carla Del Ponte, Prosecutor. 10^th December 2001. At The Hague, The Netherlands [Електронний ресурс] // Режим доступу до докум. : www.un.org/icty/cases-e/index-e.htm.
12. 12. The prosecutor of the Tribunal against Radovan Karadzic. Carla Del Ponte, Prosecutor. 28^th of April 2000. At The Hague, The Netherlands [Електронний ресурс] // Режим доступу до докум. : www.un.org/icty/cases-e/index-e.htm.
13. The prosecutor of the Tribunal against Zejnin Delalic, Zdravko, also known as “Pavo”, Hazim Delic, Esad Landzo, also known as “Zenga”. RichardJ. Goldstone, Prosecutor. 19^th of March 1996. At The Hague, The Netherlands [Електронний ресурс] // Режим доступу до докум. : www.un.org/icty/cases-e/index-e.htm.
14. Askin Kelly D. Broken Promises of Never Again [Електронний ресурс] // Режим доступу до статті : www. abanet.org/irr/winter03/omarska camp bosnia.html.
15. Campbell D. Atrocity, memory, photography : imaging the concentration camps of Bosnia – the case of ITN versus Living Marxism, Part // Journal of Human Rights. – Vol. 1. (March 2002). – pp. 1-33.
16. Campbell D. Atrocity, memory, photography : imaging the concentration camps of Bosnia – the case of ITN versus Living Marxism, Part 2 // Journal of Human Rights. – № 2. (June 2002). – pp. 143-172.
17. Danner M. America and the Bosnia Genocide [Електронний ресурс] // The New York Review of Books. – Vol. 44. – number 19. – 4^th of December. – 1997. – Режим доступу до журн. : www. nybooks.com/articles/989.
18. Svarm F. Celebic Camp [Електронний ресурс] // Vreme. – 3d of March. – 1996. – Режим доступу до статті : www.ex-yupress.com/vreme/vreme17.html.
19. Torture in the camps for Serbs in the former Bosnia – Herzegovina – Forensic Medical and psychiatric aspects [Електронний ресурс] // Режим доступу до статті : www. ess.uwe.ac.uk/document/repyung4.htm.
20. Vulliamy E. Middle Managers of Genocide [Електронний ресурс] // The Nation. – 10^th of June. – 1996. – Режим доступу до статті : www. burnsdle.demon.co.uk/bosnia/Vulliamy.html.