ОДКБ може захистити Україну, але крім танків і літаків є ще цінності

Заступник генерального директора Центру Разумкова Валерій Чалий взяв участь у програмі Радіо «Свобода» про позаблоковий статус України.

— Раніше ми говорили про те, що Україна має знайти свою модель існування між величезними, великими державами і між військовими блоками. Нарешті, здається, ми можемо казати про те, що Україна зараз має офіційний позаблоковий статус. Але чи вирішило це основну проблему України, а, власне, проблему її безпеки?

Справа не в тому, яку оцінку давати, справа в тому, що поки що немає чому давати оцінку. За позаблоковим статусом, який закріплений як non-block сьогодні, тобто це часи холодної війни, це формула, яка вже минулого століття, за ним, я стверджую, нічого не стоїть, по суті. І підхід, коли ми ставимо воза поперед кобили, неправильний. Спочатку треба було визначити наповнення, бачення.

А я скажу, у чому наповнення. Це і збільшення оборонного бюджету…

— Нагадаємо, що бюджет був зменшений…

Бюджет був зменшений на 2,135 млрд. Це інші плани мобілізаційні, це абсолютно цілий комплекс питань. Тобто, неможливо записати фразу про позаблоковість і автоматично вирішити всі проблеми.

Я думаю, що мета була одна: це зняти з порядку денного питання вступу до НАТО. До речі, таке питання на порядку денному для України ніколи не стояло — ми ще не готові до цього рішення. Таким чином, знявши це питання, не запропонували нової моделі безпеки.

Я не впевнений, що сьогодні наша безпека підсилилася. Це ситуація, пов’язана більшою мірою з компромісами з Росією. Але дефіцит безпеки не зменшився.

— Чи можна балансувати? Чи може бути рівним при тій політичній ситуації, яка є в Україні, це плече ваги: ОДКБ і НАТО?

Давайте пояснимо слухачам, чому ми кажемо НАТО-ОДКБ? Тому що для того, щоб подбати про свою безпеку, я впевнений, Україна має входити в колективну систему безпеки. Що, до речі, підтвердив радник Президента, думку якого я поважаю, Олександр Кузьмук, колишній міністр оборони і, мабуть, майбутній міністр оборони, який сказав, що тільки через систему колективної безпеки.

Яку систему? Для України два вибори. Один вибір — це система, яка працює і в Європі. Це НАТО. І інша — це ОДКБ на чолі з Росією. Чи може ОДКБ, наприклад, забезпечити нашу безпеку? Може, тому що Росія — ядерна держава, тому що потенціал військовий це дозволяє зробити.

Чому ми зробили такий вибір у свій час при Леонідові Кучмі в 2002 році, попри всі суб’єктивні обставини? Тому що наш шлях — ми вибрали європейський інтеграційний шлях. А це значить, що економіка, енергетика, політика і безпека, яка забезпечує цей шлях. Тобто, вибір вступу в систему колективної безпеки — це не вибір військовий, це вибір ціннісний.

І якщо робити безпеку від Владивостока до Лісабона, то було б дуже просто: об’єднати НАТО з ОДКБ — і от вам нова система безпеки. А чому це не відбувається і не відбудеться? Мабуть, крім танків, літаків, є ще й цінності, є ще якісь принципи, які поки, на жаль, дещо відрізняються у цих двох організацій.

Слухач: Чи не здається вам, панове, що є помилковим судження навіть лідера НАТО, що це прийняття позаблоковості — це чисто «проти» чи «за» Росії? Ніхто ж не робив дослідження: народ «за» чи «проти» НАТО?

— Пане Валерію, чи справді Ви вважаєте, що українське суспільство не було достатньо протестоване на предмет того, чи хоче воно бачити Україну в НАТО чи в якомусь іншому блоці?

Для українських громадян, повірте, це питання стоїть не на першому, навіть не на десятому місці. Всі багаторічні опитування показують, що питання системи безпеки для громадян — це не пріоритетно для аналізу. І тільки під час виборів інколи ці питання висувалися на ключові для того, щоб концентрувати свій електорат, провести розподільчі лінії по Дніпру.

Що на сьогодні відбувається? Я думаю, що продовжується та ж сама історія. Політична еліта чи політичний істеблішмент, радше, не хоче брати на себе відповідальність за визначення моделі безпеки України. І бере певну паузу: от як воно буде, чим наповниться, як зіграємо, так і буде. Я думаю, що це хибна позиція.

І тому в цьому питанні треба прислухатися до людей на етапі рішення. Для того, щоб цей етап рішення наступив, то треба підготувати таке рішення. Треба для того, щоб була проаналізована ситуація, треба рішення парламенту, подача відповідних заявок, рішення партнерів, а тоді на референдумі люди повинні сказати своє слово. Люди мусять сказати своє слово, але відповідальність за спеціалістами і за політиками.

— Які виклики Ви бачите?

Я вважаю, і ми про це говорили багато років, що ця модель, яка застосована для Австрії, Ірландії, Швеції, Фінляндії і Швейцарії, не підходить Україні з двох причин.

Перша група країн є в ЄС. І, за Лісабонським договором, напад на ці країни — це спільна оборона країн ЄС. Вони в системі колективної безпеки. Тільки у цій системі ще між НАТО і ЄС розподіляються зобов’язання, вона є динамічною, але у випадку нападу вони захищені.

Швейцарія — окремий випадок. Вона не є членом ЄС, але країни ЄС довкола неї, по-перше. По-друге, Швейцарія витрачає в рази більше коштів на армію, всі військовозобов’язані чоловіки до 42 років виїжджають на збори, тримають зброю вдома, в 36 годин чи в 62 години змушені збиратися на пункти. Я скільки разів був у Швейцарії , кожен раз бачив з потягу військових.

Мій висновок, що Україна не може бути між двох блоків. Це не тільки перебування в буферній, сірій зоні, це ще й не під силу країні економічно, фінансово. Колективна система безпеки дешевша. Раз.

Друге. Що зробила Австрія? Коли вступала сьогодні в ЄС і вирішувала питання щодо подальших кроків спільної системи європейської, вона внесла поправку в Конституційний акт про нейтралітет. Таким чином сьогодні нейтралітет (я стверджую) не діє стосовно ЄС.

Що зробили Швеція і Фінляндія? Фінляндія історично помилилася дуже серйозно. Вона приєдналася в 1938 році до копенгагенського механізму про постійний нейтралітет і була атакована СРСР. Фактично ми бачимо результат: нейтральна держава повністю втратила тоді свої позиції.

І останній момент, про який ми говоримо. Аргумент такий: будемо мати оборону, надійну армію, захистимо себе, нам буде байдуже, хто на нас нападає. Так зробіть це. А цього не видно, щоб ми зробили потужні ЗСУ. Зараз усе відбувається навпаки: армія захисників Вітчизни перетворюються на армію, яка продає залишки зброї, яка займається своїм забезпеченням. Це не той напрям, який вибрала Швейцарія, Австрія, Швеція чи Фінляндія.

— Як творчо можна зреагувати на заяву політика іншої держави про те, що територія України не є територією України?

Заява стосується претензій на статус Севастополя, що це повинно бути російське місто. Тобто, це продовження тієї старої пісні, яку пан Лужков давно вже… Це його позиція, до речі. І він не є просто пересічною особою. Це посадова особа. Це по-перше.

По-друге, реагування вже відбувалося і, наскільки я розумію, в телефонній розмові з Президентом України Януковичем пану Лужкову було зняте питання рersona non grata у свій час. Він приїхав, вручив Президенту «братину» (це чаша, з якої будівники п’ють разом після того, як усе побудовано, щоб поєднатися) на святкування 60-ліття, приїхав у Москву і чомусь вважає, що це індульгенція від будь-яких заяв.

Я думаю, що правильно, що МЗС йому нагадало, що є святкування, а є офіційні відносини. Мені здається, що позиція українського МЗС була абсолютно нормальна, адекватна.

Єдине, що ми, крім цього робили, коли працювали з Петром Порошенком, коли він був міністром закордонних справ, без будь-якого піару, без якогось там виходу нагору, викликався просто дипломат російський, якому вказувалося на те, що треба ситуацію якимось чином вирішувати. Тобто, це була така постійна, рутинна дипломатична робота.

http://www.radiosvoboda.org/content/article/2105198.html