Іноземні спецслужби в Україні. ФСБ

Поза всяким сумнівом, на території України на постійній основі діяли, діють і будуть діяти співробітники спецслужб іноземних держав. Як і на території будь-якої країни. За теорією контррозвідки, ці дії прийнято називати «розвідувально-підривною діяльністю» (РПД). 

Відповідно до статті 7 Закону України «Про основи національної безпеки України» ці дії також відносяться до основних реальних загроз національній безпеці України у зовнішньополітичній сфері. Здебільшого вони полягають у зборі інформації (яка не обов’язково має бути таємною, але має велике значення для розвитку держави), у лобіюванні інтересів окремих суб’єктів в нашій державі, у підтримці зовнішньополітичного курсу тієї держави, на користь якої проводиться РПД та ін.

Здійснюють цю діяльність кадрові співробітники іноземних спецслужб, які отримали спеціальне завдання від свого керівництва. Зазвичай більшість з них роблять свою роботу «нелегально», під прикриттям дипломатичних установ, недержавних громадських організацій, закордонних комерційних структур тощо. Оскільки в іншому разі, якщо така діяльність буде виявлена, вона буде з відповідними наслідками кваліфікована за відповідними статтями Кримінального кодексу України.

Тож абсолютна більшість співробітників іноземних спецслужб на території України завжди знаходяться тут негласно. Однак є свої виключення…

По-перше, це офіцери безпеки – посадові особи іноземних дипломатичних представництв з числа співробітників іноземних спецслужб, які офіційно здійснюють контакти від імені своїх спецслужб з українськими правоохоронними органами та виконують обов’язки контррозвідувального забезпечення та забезпечення безпеки усіх інших співробітників посольства.

По-друге, це співробітники іноземних спецслужб, які офіційно відвідують Україну. Наприклад, колишній директор ЦРУ Портер Госс, який зустрічався з колишнім Президентом України Віктором Ющенком у грудні 2005 року. Або згадаймо запрошення консультантів з ЦРУ та ФБР до СБУ та надання їм відповідного допуску до таємних матеріалів.

І, по-третє (вже на сьогодні), це співробітники військової контррозвідки ФСБ, що здійснюють контррозвідувальне забезпечення ЧФ РФ.

Перша категорія означених осіб цікавості майже не викликає, оскільки, як і українські офіцери безпеки в закордонних диппредставництвах, вони здійснюють рутинну роботу по забезпеченню безпеки посольств та їх співробітників.

Друга категорія набагато цікавіша, але, на наш погляд, більш менш достовірних відповідей на запитання щодо них ми так ніколи і не отримаємо у зв’язку з «політичністю» моменту. Тож хай запрошення співробітників американських спецслужб до України залишаться на совісті Віктора Андрійовича Ющенка. Як, утім, і запрошення співробітників російських спецслужб (які відносяться до нашої третьої категорії)… на совісті Віктора Федоровича.

Разом з тим, на сьогодні ми можемо прогнозувати, чого очікувати від таких «запрошень».

Ворожі дії «дружніх» спецслужб.

Насамперед слід раз і назавжди зрозуміти одну просту річ, яку навіть повторювати не зручно. Сам вислів «дружня спецслужба» є повним і абсолютним абсурдом, оскільки не відповідає самому змісту роботи спецслужб. Розвідка і контррозвідка кожної країни створені задля того, щоб захищати країну від загроз та забезпечувати їй конкурентні переваги у відповідних сферах (політика, економіка тощо), а отже створювати ці загрози для інших країн. Щодо всього іншого, то перефразуючи авторитета: «у спецслужб немає постійних друзів, у них є постійні інтереси»…

Слід зазначити, що у військових контррозвідників Чорноморського флоту досить складна доля. Я б, у крайньому разі, їм не заздрив. Судіть самі…

У червні 2009 року Валентин Наливайченко (тоді Голова СБУ) заявив, що він занепокоєний надмірною увагою російських контррозвідників до українських оборонних об’єктів та вимагає від офіцерів ФСБ у кількості 19 чоловік покинути Україну до 13 грудня 2009 року. Російська сторона звичайно була не у захваті від такого рішення, однак, завдяки наполегливості Валентина Наливайченка, контррозвідникам нічого не залишалось як зібрати речі і поїхати до Новоросійська, куди їх передислокували. (А переведення військовослужбовця – це завжди стрес для сім’ї). З цього моменту їх обов’язки повинні були виконувати підрозділи СБУ. Дехто розцінив це як перемогу над ворогом, про що свідчать окремі заголовки новин.

І ось, не пройшло й півроку, як «ті ж самі військовослужбовці» вимушені знов переїжджати щоб повернутися до Севастополя. Не життя, а суцільна невизначеність! Втім є небезпідставні сумніви щодо того, що хтось взагалі кудись від’їздив.

Та не зважаючи на реальні чи віртуальні переїзди, робота у російських військових контррозвідників таки «сурова».

Відповідно до статті 12 Федерального Закону Російської Федерації від 3 квітня 1995 року N 40-ФЗ «Об органах Федеральной Службы Безопасности в Российской Федерации» (пункт «ж»), органи ФСБ зобов’язані «забезпечувати в межах своїх повноважень безпеку у Збройних Силах РФ…». Що ж криється за цим правовим обов’язком, який і реалізовують контррозвідники у Криму?

Здебільшого його суть полягає у виконанні військовими контррозвідниками (або простіше «особістами») наступних завдань:

– протидія розвідувальній діяльності супротивника;

– недопущення розголошення відомостей, що становлять державну таємницю;

– недопущення здійснення вербувальних підходів до військовослужбовців з боку будь-яких спецслужб та контроль будь-яких контактів, що, можливо, встановлюються з військовослужбовцями з метою отримання конфіденційної інформації;

– безпосередня участь у розслідуванні інцидентів за участю військовослужбовців, які можуть бути підставами для потрапляння військовослужбовців у компрометуючі ситуації, що в свою чергу може слугувати основою для вербувальних підходів;

– протидія розвідувальній діяльності третіх країн, яка здійснюється з території України (наприклад: розвідувальні дії представників грузинських спецслужб на території України, метою яких є інформація про боєздатність ЧФ РФ);

– і т.д. – список можна продовжити…

Це означає, що військові контррозвідники повинні бути обізнані буквально про все, що відбувається в середовищі, де живуть, працюють, відпочивають та перебувають військовослужбовці.

Тобто, якщо офіцер з російського ракетного крейсера «Москва» хильне зайвого в ресторані Севастополя, контррозвідник має впевнитись, що він безпечно дійшов до дому нічого зайвого не загубивши. Якщо писар зі штабу заллє вдома своїх сусідів знизу, не маючи на що зробити їм новий ремонт, контррозвідник має бути в курсі їх конфлікту. Якщо жонатий начальник складу з боєприпасами (який до того ж і секретоносій) внадиться стрибати в гречку з молодицею (байдуже якої національності), контррозвідник має бути готовим до того, що про це дізнається його жінка, для того щоб прорахувати наслідки скандалу.

Іншими словами, контррозвідникам не позаздриш, бо вони мають знати буквально про все, що діється в Севастополі, бо той Севастополь аж кишить російськими військовослужбовцями. А їх там, по даним Вікіпедії, більше 14 тисяч чоловік. Якщо хтось думає, що все це могли робити 19 чоловік, яких ми нібито депортували, то може й далі спати спокійно.

Чи можуть здійснювати аналогічну діяльність по відношенню до військовослужбовців співробітники СБУ, як про це в 2009-му заявив Валентин Наливайченко? Теоретично так. Бо теорія контррозвідувальної діяльності мало чим відрізняється за національною ознакою. Однак, для того, щоб це втілити, російська сторона мала надати українським контррозвідникам допуск до таємних матеріалів починаючи від особового складу закінчуючи боєздатністю кожного підрозділу.

Хто може сказати, що це реально – нехай першим кине в мене камінь!

До того ж справа навіть не в таємності.

У 2008 році Російська Федерація фактично знаходилась у стані збройного конфлікту з Грузією. За даними Вікіпедії, 10 серпня 2008 року група російських кораблів ЧФ РФ у складі БДК «Цезарь Куников» (флагман), БДК «Саратов», МРК «Мираж» та МПК «Суздалец» прийняла морський бій з чотирма грузинськими катерами, в ході якого «Мираж» потопив один катер та пошкодив інший.

Логічно уявити, що жодні бойові дії не ведуться без попередньої розвідки, в тому числі агентурної. Крім того, диверсійні акти є повноцінною частиною бойових дій. А тепер замислимось, яким чином українська контррозвідка зможе захищати Чорноморський флот РФ від можливих розвідувальних спрямувань або диверсійних атак з боку будь-якої третьої країни (не обов’язково Грузії)?

По-перше, це є своєрідна участь у збройному конфлікті на боці однієї зі сторін, що аж ніяк не сумісно з нейтральним статусом України та викличе свої наслідки.

По-друге, це може не збігатись з іншими аспектами зовнішньополітичного курсу України (наприклад: позиція щодо Грузії).

По-третє, росіяни самі ніколи на це не підуть, оскільки ні в кого немає впевненості щодо ефективності української контррозвідки. За певних умов, в разі чого, українську сторону ще й звинуватять у сприянні іншій стороні конфлікту шляхом не перешкоджання.

По-четверте, така діяльність сама по собі є небезпечною. А тому ніхто не візьме на себе відповідальність – наражати українських контррозвідників на небезпеку, задля захисту російського військового формування.

Таким чином, розглядаючи навіть лише можливі розвідувальні і контррозвідувальні дії між РФ та третьою стороною, ми можемо зробити висновок, що використання української контррозвідки з метою контррозвідувального забезпечення ЧФ РФ, це практично нездійсненне завдання з об’єктивних причин.

Майже з тих саме причин ЧФ РФ не може бути залишений без контррозвідувального забезпечення, що поставить під загрозу його боєздатність. Саме тому є серйозні підстави сумніватися щодо припинення контррозвідувальної діяльності разом з «видворенням» офіцерів ФСБ з Криму в грудні 2009 року.

Ховрашка бачиш? … А він є…

Якими є умови достатнього інформаційного та контррозвідувального забезпечення ЧФ РФ у Криму?

Уявімо, що в грудні 2009 року російська сторона прийняла умови України та звільнила територію нашої держави від офіцерів ФСБ. Залишається невеличка проблема…

На кожному військовому кораблі, що прирівнюється до військового підрозділу, за штатним розкладом має бути «особіст», тобто офіцер військової контррозвідки. В екстрених випадках він навіть має право перебрати на себе командування кораблем. Його відсутність ставить боєздатність підрозділу під певну загрозу.

До того ж, згідно міжнародного законодавства, військові кораблі мають статус екстериторіальності. Тому, в разі якщо офіцер ФСБ здійснює свою діяльність виключно в межах підрозділу (тобто на кораблі), то формально він не знаходиться на території України.

В цьому випадку перед контррозвідниками постає інша проблема. В разі якщо іноземні спецслужби намагаються «працювати» проти ЧФ РФ з території України, абсолютна більшість загроз розвідувального проникнення на об’єкт забезпечення знаходиться за його межами. Іншими словами, за парканом військової частини.

Тобто, простими словами, офіцера чи матроса не можна завербувати чи отримати від нього інформацію іншим чином поки він знаходиться в межах військової частини чи на кораблі. Це можна здійснити тільки використавши повсякденне життя військовослужбовця поза межами військової частини.

Це означає, що основні загрози, на які має реагувати російський контррозвідник, містяться там, де проходить «цивільне» життя військовослужбовця – в місцях відпочинку, загального побуту, організаціях та установах, які він відвідує. Тобто фактично на території України та в середовищі українських громадян.

Таким чином, виходить, що для того щоб відповідно реагувати на можливі загрози, офіцер контррозвідки має вести оперативну діяльність саме в тому середовищі, де вони можуть з’явитися. А тому, він зобов’язаний мати джерела інформації серед громадян України.

Це – аксіома і від цього нікуди не подінешся.

В даному випадку ми навіть не торкаємося питань здійснення будь-якої діяльності проти України чи її громадян. Мова йде про роботу контррозвідки ЧФ РФ проти третіх сторін (держав), які можуть вести розвідувальну діяльність проти РФ з території України.

Таким чином, не зважаючи на політичні позиції, етичні чи правові моменти, для того щоб виконувати свої обов’язки на належному рівні, офіцери військової контррозвідки ЧФ РФ не зможуть уникнути порушення законодавства України.

Наприклад, статті 5 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», яка дає вичерпний перелік суб’єктів, що мають право на ведення оперативно-розшукової діяльності; або статті 5 Закону України «Про контррозвідувальну діяльність», яка визначає СБУ як єдиний орган, що має право ведення контррозвідувальної діяльності на території України.

Загалом ця правова ситуація частково пояснює і те, чому російська сторона так наполегливо домагалася офіційного повернення офіцерів ФСБ у Крим.

Як ми вже побачили вище, нормальна боєздатність військових підрозділів не може бути забезпечена без постійної контррозвідувальної діяльності. І те, що перебування офіцерів ФСБ в Криму було офіційно припинено, зовсім не означає того, що ця діяльність не здійснювалась.

Однак виходячи з логічних умов ведення такої діяльності на території України, без офіційного статусу офіцерів ФСБ вона елементарно підпадала під кваліфікацію статей Кримінального кодексу України, оскільки її ведення не регламентовано жодним правовим актом. На сьогодні ж, після підписання відповідних міжнародних домовленостей, процес контррозвідувального забезпечення ЧФ РФ має повністю офіційний характер.

Підводна частина айсбергу

Говорячи про діяльність контррозвідки ФСБ в Криму ми забуваємо про структуру, що значно ближче ніж ФСБ до заданої теми та, подекуди, набагато потужніше і сильніше. Мова йде про Головне розвідувальне управління ГШ МО РФ (ГРУ).

Як вже відзначалось вище, в теперішній час ніякі бойові дії не можливі без ведення постійної розвідувальної діяльності щодо супротивника. Це означає, що, без належного розвідувального забезпечення, Чорноморський флот РФ знову ж таки не буде мати відповідної боєздатності.

Забезпечувати військове командування розвідувальними даними саме і покликане ГРУ. Виходячи з логічних припущень щодо засобів і методів ведення розвідки можна говорити про те, що підрозділи або окремі співробітники ГРУ здійснюють розвідувальну діяльність щодо своїх потенційних супротивників з позицій території України. Іншими словами, аналогічно до співробітників ФСБ, з метою належного виконання своїх обов’язків, вони не мають іншого виходу окрім як порушувати вже вказані нормативно-правові акти України.

В якості висновку можна з упевненістю сказати, що навіть за умов виключення можливості ведення спецслужбами РФ будь-якої діяльності на шкоду Україні, та, враховуючи всі позитивні моменти, які випливають з інформаційного та оперативного співробітництва українських та російських органів державної безпеки, немає жодної можливості вважати, що спецслужби можуть вести таку діяльність, не порушуючи формальних вимог українського законодавства.

ФСБ vs. СБУ

Якщо розглядати аспект можливого ведення російськими контррозвідниками прямої діяльності проти України, то однозначні відповіді також знайти складно.

По-перше, слід враховувати, що відповідно до міжнародних домовленостей, що були укладені ще в рамках СНД, російські та українські спецслужби не ведуть діяльності проти один одного.

Однак, в зв’язку з тим, що ця норма неодноразово порушувалася, а також беручи до уваги денонсацію домовленостей в 2009 році за ініціативи Наливайченка, теперішній статус такої діяльності визначити досить важко. Хоча, напевне, можна відповісти на деякі прості запитання…

Чи веде російська сторона розвідувальну і контррозвідувальну діяльність на території України? – Так, безсумнівно, бо це одна з умов захисту російських національних інтересів.

Чи шкодить така діяльність Україні? – Скоріше за все так, оскільки при всьому бажанні нашої та їхньої влади, наші національні інтереси не збігаються повністю. А отже те, що робиться на користь інтересів Росії, може означати шкоду для інтересів України.

Чи потрібна співпраця між спецслужбами Росії та України? – Безперечно, так. У спецслужб обох країн є спільні вороги такі як тероризм, політична нестабільність, наркоторгівля, незаконна торгівля зброєю, торгівля людьми і багато іншого. Але співробітництво буде мати зміст лише при паритетному підході щодо один одного.

Чи націлені російські спецслужби на ведення РПД спеціально проти України? – Скоріше за все так, про що свідчить інцидент із затриманням російських військових контррозвідників в січні цього року. Крім того, зважаючи на важливість для Росії кримського регіону, якщо російська сторона хоче відстоювати там свої інтереси, вона просто зобов’язана користуватись відповідною оперативною інформацією, а отже здобувати її.

Чи може СБУ припиняти та попереджувати таку діяльність? – Теоретично, так. Але, слід враховувати, політичну доцільність, завдання, які керівництво держави ставить перед СБУ, та ще багато інших аспектів. Врешті решт – СБУ не є самостійною структурою, а лише інструментом в руках влади. На сьогодні, абсолютно зрозуміло, що ескалація конфліктів між спецслужбами призведе тільки до чергового витку інформаційної та політичної напруженості між нашими країнами, яка тільки почала потроху вщухати.

Вся справа в політичному замовленні на захист національних інтересів. В Російській Федерації ФСБ таке замовлення від свого керівництва отримала, як і можливість використовувати потрібні ресурси для втілення цього завдання.

В Україні, нажаль, складається враження, що СБУ та СЗР з цією метою керівництвом держави не використовуються.

За матеріалами блогу “Розвідка України”