Про миротворців ООН на сході України час від час піднімають питання на сторінках ЗМІ і в контексті дискусій щодо майбутнього Донбасу. Для введення миротворчих контингентів потрібна відповідна резолюція Ради Безпеки. Отримати такий документ складно, якщо це не вигідно РФ, яка є постійним членом РадБезу.

Коли почалися війни на теренах Югославії, майже одразу в ООН заговорили про необхідність відправлення миротворців до Хорватії, а потім і до Боснії і Герцеговини. Тільки із початком міжетнічного конфлікту у БіГ Рада Безпеки ООН в 1992 р. прийняла рішення направити миротворчі контингенти до Хорватії та Боснії і Герцеговини. Ця миротворча операція отримала назву Сили ООН з охорони (скорочено СООНО). 

На основі СООНО у 1995-1996 рр. були розгорнути повоєнні миротворчі операції у колишніх республіках Югославії. Стаття про СООНО була написана ще у 2011 р., але для України вона не втратила своєї актуальності, оскільки є ймовірність, що контингенти миротворців будуть введені на Донбас після повернення східних областей під контроль Києва.

Важливим аспектом сучасної діяльності ООН є проведення операцій з підтримання миру. Розгортання подібних місій Рада Безпеки ООН санкціонує у зонах військових дій, де вдалось стабілізувати ситуацію і припинити активні воєнні дії. Одним із важливих заходів у даному напрямку була організація у 1992 р. Сил ООН з охорони (далі – СООНО), які мали підтримувати мир і безпеку на території колишньої Югославії. Створення подібної місії під час військових дій було пов’язано із складними етнічними і релігійними відносинами у республіках колишньої югославської федерації, із необхідністю контролювати військово-політичну ситуацію не лише в Боснії і Герцеговини, Хорватії, Македонії та Сербії і Чорногорії, а й у всьому Балканському регіоні.

Метою дослідження є вивчення особливостей миротворчої діяльності СООНО у колишній Югославії у 1991-1999 рр. Виходячи з означеної мети, дослідницькими завданнями є: розкрити причини створення Сил ООН з охорони в якості миротворчої місії у колишній Югославії; пояснити фактори, які призвели до розширення мандату СООНО для використання військової сили при проведенні гуманітарних акцій.

В методологічну основу статті покладені загальнонаукові принципи багатофакторності та історизму, які були реалізовані через проблемно-історичний метод дослідження.

Джерельну базу даної роботи склали різнопланові документи ООН [1-6], що дозволило звернути увагу на специфічні риси діяльності СООНО у колишній Югославії, виокремити головні причини активної співпраці Ради Безпеки ООН та Північноатлантичного альянсу.

Міжетнічний конфлікт у колишній Югославії у 1991-1999 рр. був викликаний низкою причин – етнічних, релігійних, адміністративних, політичних, економічних. Це обумовило характер протікання військових дій, спровокувало створення умов для масового порушення прав людини і скоєння військових злочинів. Для розв’язання “балканської кризи” 1990-х рр. були задіяні зусилля різноманітних міжнародних організацій, діяльність яких була спрямована на забезпечення ефективного діалогу між сторонами конфлікту та на подолання гуманітарної катастрофи.

Ситуація у колишній югославській федерації вимагала постійного контролю міжнародної спільноти. Розміщення військових спостерігачів від Європейської спільноти та ООН не гарантувало дотримання угод про припинення вогню, режиму санкцій, прав людини. Саме тому Рада Безпеки ООН впродовж 1991-1992 рр. працювала над проведенням у державах колишньої Югославії операції з підтримання миру.

Крім того, у резолюції 743 (1992) зазначено, що уряд колишньої Югославії 26 листопада 1991 р. офіційно звернувся з проханням до ООН розмістити на території СФРЮ місії з підтримання миру [1]. У лютому 1992 р. Генеральний секретар ООН у звіті до Ради Безпеки ООН підкреслив, що ситуація у республіках колишньої югославської федерації дозволяє розпочати миротворчу операцію [2]. 21 лютого 1992 р. Рада Безпеки ООН резолюцією 743 (1992) санкціонувала утворення Сил ООН з охорони, які мали підтримувати мир і безпеку у колишній Югославії [1].

До складу Сил ООН з охорони увійшли військовослужбовці, воєнні спостерігачі, цивільна поліція, матеріально-технічна служба, медичні працівники. Спочатку штаб-квартира місії розміщувалась у Сараєво, оскільки на момент розгортання підрозділів СООНО воєнні дії у Боснії і Герцеговині не велись. У травні 1992 р. штаб-квартира була тимчасова перенесена до Белграду, а вже звідти до Загребу. До березня 1995 р. СООНО були спільною місією у Боснії і Герцеговині, Македонії, Хорватії. 31 березня Сили ООН з охорони були реорганізовані у три самостійні взаємозв’язані операції з підтримання миру.

Участь України: 240 окремий спеціальний батальйон ООН

Спершу СООНО були розгорнуті на території Хорватії. Головними завданнями їх діяльності були: створення необхідних умов для проведення ефективних переговорів з учасниками конфлікту; захист цивільного населення від збройних нападів; демілітаризація районів під охороною ООН та на територіях, підконтрольних сербським силам, де мешкали переважно серби (т.зв. “рожеві зони”); здійснення функцій імміграційного і митного контролю на кордонах районів під охороною ООН, які співпадали з кордонами міжнародного значення. Ескалація військових дій у Хорватії змусила Раду Безпеки ООН включити до мандату СООНО Превлакський півострів.

З червня 1992 р. Рада Безпеки ООН вирішила направити додаткові підрозділи Сил ООН з охорони до Боснії і Герцеговини [1]. Це було пов’язано з початком воєнних дій у цій державі та постійним надходженням повідомлень про масові порушення прав людини.

До обов’язків батальйонів СООНО у Боснії і Герцеговині входило забезпечення функціонування аеропортів у містах Сараєво та Тузла; організація постійного контролю за дотриманням угод про припинення вогню; співпраця з Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців та безперебійних доставок гуманітарних вантажів; охорона звільнених цивільних осіб, якщо Міжнародний комітет Червоного Хреста звертався з таким проханням до командування СООНО; організовували переговорний процес між учасниками конфлікту. У 1993 р. Рада Безпеки ООН у резолюції 824 (1993) визначила міста Біхач, Горажде, Жепа, Сараєво, Сребреніца, Тузла та прилеглі до них території “безпечними зонами” [3].

СООНО мали здійснювати тут різноманітні моніторингові місії, сприяти виводу військ боснійських сербів, створити пункти збору важкої артилерії, контролювати в’їзд біженців і переселених осіб до “безпечних зон”.

Події у Боснії і Герцеговині та Хорватії викликали занепокоєння у президента колишньої югославської республіки Македонія К. Глігорова. Тому він звернувся з проханням до Ради Безпеки ООН розмістити у Македонії військових спостерігачів. У резолюції 795 (1992) від 11 грудня 1992 р. мандат СООНО був знову розширений.

Підрозділи Сил ООН з охорони мали розміститись на кордонах Македонії з Албанією та з Сербією і Чорногорією [4, c.14]. Співробітники СООНО спостерігали за подіями у прикордонних районах. Дана операція ООН носила превентивний характер, тому військовослужбовці СООНО в Македонії не мали права втручатись у події внутрішнього життя країни.

Сили ООН з охорони у Боснії і Герцеговині, Македонії та Хорватії мали стримувати розгортання військових дій і виступати нейтральною стороною у конфлікті. Рада Безпеки ООН спочатку не включала до мандату СООНО право на застосування зброї для самооборони, захисту гуманітарних вантажів, “безпечних зон”, цивільного населення в разі збройного нападу.

Цим намагались скористатись представники боснійської, сербської і хорватської армій під час проведення військових операцій. Зокрема, співробітники СООНО разом з мирними жителями використовували як “живий щит” у ході бойових дій; створювались штучні перепони для роботи гуманітарних організацій; “безпечні зони” у Боснії і Герцеговині, “рожеві зони” та райони під захистом ООН у Хорватії воюючі сторони перетворили на воєнні позиції, з яких проводився обстріл позицій супротивника. За таких обставин СООНО не могли у повній мірі забезпечити виконання мандату щодо створення умов підтримання миру у Боснії і Герцеговині та Хорватії [5].

Рада Безпеки ООН у своїх резолюціях неодноразово зверталась до держав світу надавати підтримку Силам ООН з охорони на національному і регіональному рівнях. Вже з літа 1992 р. країни-члени НАТО і ЗЄС під егідою ООН почали проводити на території колишньої Югославії операції з реалізації положень резолюцій ООН про врегулювання кризи. Наступним кроком співпраці ООН і НАТО було здійснення моніторингових заходів авіацією НАТО за виконанням заборони на польоти , зокрема над аеропортом м. Сараєво [3, с.3].

Військові частини Північноатлантичного альянсу охороняли працівників СООНО, які допомагали різним міжнародним організаціям. Важливим і неоднозначним було рішення НАТО і ООН провести спільні військові операції у 1993-1995 рр. Нанесення повітряних ударів по позиціям боснійських сербів було викликано блокадою м. Сараєво, важким становищем населення у “безпечних зонах” на території Боснії і Герцеговині, необхідністю безперебійної доставки гуманітарної допомоги.

Окрім того, загибель миротворців СООНО змусила Раду Безпеки ООН у резолюції 836 (1993) від 4 червня 1993 року [6] дозволити працівникам Сил ООН з охорони використовувати зброю для власного самозахисту. Дана резолюція передбачала передислокацію СООНО та “застосування сили у відповідь на артилерійні обстріли і бомбардування з повітря у безпечних районах” [1].

Таким чином, резолюція 836 (1993) додала до миротворчого аспекту діяльності СООНО право на використання зброї. Внаслідок чого кожна із сторін конфлікту намагалась втягнути СООНО у військові дії, що суперечило мандату Сил ООН з охорони. Але особливо становище персоналу СООНО та мирних жителів не змінилось. Вони продовжували ставати жертвами збройних нападів і військових операцій.

31 березня 1995 р. Рада Безпеки ООН вирішила реорганізувати Сили ООН з охорони у відповідності до ситуації у Боснії і Герцеговини, Македонії, Хорватії [1]. У першу чергу, СООНО були реорганізовані у Хорватії у зв’язку із припиненням там активних бойових дій. У резолюції 981 (1995) Рада Безпеки ООН затвердила створення Операції ООН з відновлення довіри у Хорватії. Спостерігачі та військовослужбовці були розміщені у Західній та Східній Славонії, Країні та Превлакському півострові [1].

Робота даної місії була направлена на захист прав національних меншин, на створення умов для безпечного повернення біженців та переселених осіб, на загальне врегулювання кризи у контексті активної співпраці з Міжнародним трибуналом по колишній Югославії щодо розслідування військових злочинів. 15 січня 1996 р. Операція ООН з відновлення довіри була замінена на Тимчасову адміністрацію ООН для Східної Славонії, Бараньї та Західного Срему [1].

Мандат працівників Тимчасової адміністрації ООН передбачав сприяння процесу реінтеграції цього регіону до Хорватії за рахунок вирішення проблеми біженців, військових злочинів та дотримання прав нацменшин. Згортання діяльності представників Тимчасової адміністрації ООН у Східної Славонії, Бараньї та Західному Сремі розпочалось 15 січня 1998 р.

Згідно резолюції 1038 (1995) Операція ООН з відновлення довіри на Превлакському півострові у 1996 р. була замінена на Місію військових спостерігачів ООН [1], яка діяла до 15 грудня 2002 р. Тривалість місії була пов’язана із процесом демілітаризації Превлакського півострову і не вирішенням питання про повернення переселених осіб (резолюція Ради Безпеки ООН 1437 (2002) [1].

У резолюції 1035 (1995) було зазначено, що з 21 грудня 1995 р СООНО на території Боснії і Герцеговини мали змінити багатонаціональні Сили по виконанню угоди, які отримали назву Спеціальні міжнародні поліцейські сили ООН [1]. Місія складалась з цивільних і поліцейських працівників, які реалізовували громадянські аспекти Дейтонівської угоди 1995 р. [1]. Робота місії завершилась 31 грудня 2002 р.

СООНО у Македонії згідно резолюції 983 (1995) змінили назву на Сили превентивного розгортання ООН [1]. Військовослужбовці продовжували спостерігати за ситуацією у прикордонних районах Македонії, надавали гуманітарну допомогу місцевому населенню, співпрацювали з Місією спостереження Європейської комісії та НАТО. У 1999 р. мандат Сил превентивного розгортання ООН у Македонії Рада Безпеки ООН не подовжила, тому робота даної місії була закінчена.

Таки чином, Сили ООН з охорони проводили миротворчу та гуманітарну діяльність у республіках колишньої Югославії. Це мало важливе значення для стабілізації становища у зоні військових дій. Реалізація СООНО принципів миротворчої політики ООН у Боснії і Герцеговині, Македонії та Хорватії дозволила стримати використання зброї і порушення прав людини.

Не включення спочатку до мандату СООНО права на використання зброї призвело до ігнорування боснійською, сербською, хорватською арміями присутності СООНО. Резолюція 836 (1993) щодо застосування військовослужбовцями СООНО зброї та активна співпраця з НАТО змусили учасників воєнних дій враховувати здатність СООНО до самооборони. Це сприяло більш ефективним переговорним процесам під егідою СООНО, роботі різних гуманітарних і правозахисних організацій. Рішення Ради Безпеки ООН у резолюції 836 не було однозначним. Але воно було викликано умовами протікання конфлікту у колишній Югославії, інформацією про військові злочини, необхідністю захистити персонал СООНО, і прагненням не допустити розповсюдження конфлікту на інші балканські держави.

Джерела та література

1. Резолюції Ради Безпеки ООН 1949-2010 рр. [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.un.org/russian/documen/scresol. – Назва з екрану.
2. Очередной доклад Генерального секретаря, представленный во исполнение резолюции 721 (1991) Совета Безопасности. – S/23592. – 15 февраля 1992 г. – 14 с.
3. Доклад Генерального секретаря, представленный в соответствии с резолюцией 836 (1993) Совета Безопасности. – S/25939. – 14 июня 1993 г. – 6 с.
4. Доклад Генерального секретаря во исполнении резолюции 871 (1993). – S/1994/300. – 16 марта 1994 г. – 26 c.
5. Доклад Генерального секретаря, представленный в соответствии с резолюцией 815 (1993) Совета Безопасности. – S/25777. – 15 мая 1993 г. – 10 с.
6. Доклад Генерального секретаря, представляемый в соответствии с резолюциями 844 (1993), 836 (1993) и 776 (1992) Совета Безопасности. – S/1994/333. – 28 марта 1994 г. – 6с.

Вперше стаття була надрукована у збірнику “Всесвітня історія та актуальні проблеми міжнародних відносин: статті та матеріали Міжнар. наук.–прак. конф., присвяченої пам’яті професора Г.Л. Бондаревського / Під ред. М.С. Бурьяна. – Луганськ : ТОВ “Віртуальна реальність”, 2010. – Ч. І.”