Міністерство оборони Японії у 2015 році анонсувало стратегію посилення морських сил, яка мала покращити можливості протикорабельної боротьби та ППО.

Потім з’явилася резонансна новина про модернізацію вертольотоносців класу “Ідзумо” для можливого використання палубних літаків.

Хоча в країні діє юридична заборона на авіаносці, корабель офіційно класифікується як корабель-супроводження (ескорту).

У 2019-у році міністерство оборони Японії офіційно анонсувало модернізацію та придбання 42 винищувачів F-35B. Це стало початком відновлення палубної авіації Японії та її авіаносного флоту, але існування авіаносного флоту в Японії розпочалось куди раніше.

Початок

Японія – країна, яка вперше в історії суднобудування прийняла на озброєння авіаносець. Це сталося у 1922-у році.

Цим авіаносцем став “Хошо”, корабель спеціальної побудови, головне озброєння якого складалося з палубних літаків.

Після цієї події та зміни тактики на морі Японія розпочала активне будівництво подібних кораблів.

Сам же “Хошо” став єдиним авіаносцем в Азії, що дозволило Імператорському флоту використовувати усі його переваги, застосовуючи судно проти Китаю у 30-х роках.

Найвідомішими випадками його використання став Шанхайський інцидент та розпочата в 1937-у році війна проти Китаю.

Завдяки своїй концепції плавучого аеродрому ВПС Китаю не могли завдавати удари по цьому кораблю, хоча такі спроби були.

Період Другої світової війни продемонстрував важливість авіаносців для Японії.

Великий театр бойових дій потребував додаткового компоненту для стрімких та неочікуваних атак на великі відстані.

Цим компонентом і стала палубна авіація, яка могла завдавати удар на відстань від тисячі кілометрів.

Хоча є розповсюджений міф, що Японія будувала мало авіаносців і більше лінкорів, але насправді ситуація була зовсім іншою: на початок Другої світової війни Імператорський флот Японії мав найбільший важкий авіанесучий флот у світі.

Бойові дії у Тихому океані продемонстрували недосконалість авіаносців побудови 30-х років.

Були вжиті заходи для підвищення захисту та боєздатності корабля.

Найпомітнішим стала броньована стальна зальотно-посадкова палуба з закритою носовою частиною, яку японці реалізували на авіаносці “Тайхо”. Будівництво корабля розпочали 1941 році.

Це зробило Японію другою країною, яка побудувала авіаносець з залізною палубою. На першому місці була Британська Імперія та її революційний авіаносець HMS Ark Royal.

Відновлення японського флоту після Другої світової

Кінець Другої світової війни та капітуляція Японської імперії завдали нищівного удару по флоту.

Більшість кораблів, які були побудовані під час війни, утилізували та розібрали на метал, а невеликі тральщики та есмінці склали основу берегової охорони Японії.

Але в період з 1950-1960-х років збільшення флоту сусідніх країн ставило Японію в невигідне положення, тому вона мусила шукати вихід із ситуації.

Крім самостійного будівництва есмінців та підводних човнів, морські сили самооборони потребували великих кораблів, на які можна було розмістити авіагрупу для протичовнової боротьби на великих відстанях та створення великої огорожі з гідроакустичних буїв.

У 1959-у році був створений проєкт під індексом протичовновий патрульний вертольотоносець (CVH).

Проєкт поділили на дві підгрупи: CVH-a та CVH-b.

Кораблі мали водотоннажність по 23 та 11 тисяч тонн, авіагрупу з 18 протичовновими гелікоптерами і 6 протичовновими патрульними літаками S2F та 18 протичовнових гелікоптерів.

Цей проєкт став першою спробою післявоєнної Японії в створенні авіанесучих кораблів.

Але робота йшла не так просто.

На першому засіданні Японсько -американського консультативного комітету з питань безпеки (SCC) 8 вересня 1960 року командувач Тихоокеанського командування США Дональд Фелт зустрівся з прем’єр-міністром Хаято Ікеда, підкресливши важливість протичовнової боротьби для протистояння загрозі підводних човнів з боку радянського флоту.

Він рекомендував Японії побудувати вертольотоносець, на що прем’єр-міністр Ікеда зазначив: без допомоги США Японія цього не зробить.

Тривали суперечки і в Агентстві оборони Японії.

Генеральний директор агентства Муненорі Акагі активно сприяв будівництву вертольотоносця. Крім того, тривав конфлікт Морських сил самооборони, які хотіли мати можливість проводити операції у відкритому морі, і Агентством оборони, яке займалося виключно створенням оборонної політики в межах конституційної території Японії.

Через ці проблеми в середині 1960-х років від ідеї створення подібних кораблів Японії довелося відмовитися.

Сучасний стан та тенденції

16DDH (клас Хюга)

Початок 20-го століття у Тихоокеанському регіоні ознаменувався початком будівництва “великого” китайського флоту.

Морські сили самооборони спробували покращити можливості протичовнової боротьби вдень, вночі та у погану погоду.

У грудні 2000 року уряд країни ухвалив рішення збудувати новий вертольотоносець та визначив концепцію корабля, в якій:

• корабель має мати суцільну плоску палубу;
• ангари, та два ліфти;
• авіагрупу з 10 і більше вертольотів.

Конструкторські роботи були досить  швидкими, тому у 2004 році на корабельні IHI Marine United здійснили першу різку сталі. Складання конструкції для “Хюга” та “Ісе” розпочалися у 2006 та 2008 році відповідно.

Корабель мав повну водотоннажність в 19 тисяч тонн, та отримав можливість діяти самостійно.

Для цього на корабель встановили 16 вертикальних пускових установок Mk.41 Mod.22, а в його комірках вмонтували 16 зенітних керованих ракет ESSM та 12 протичовнових ракет VL-ASROC.

Авіагрупа була розрахована на зберігання 18 вертольотів в ангарі.

Основний корпус складається з 7 палуб, а мостова конструкція – із 5.

Для зменшення радіолокаційної площі розсіювання конструкція корпусу та надбудови мають нахил, а поверхня згладжена. Крім того, технічні отвори мають шторки для зменшення РПР.

Наразі немає планів модернізації класу “Хюга” в носія літаків, але анонімний офіцер Морських сил самооборони Японії у 2018 році повідомив виданню Tokyo Shimbun таку інформацію: “Ми будемо використовувати корабель протягом 30 років. У майбутньому, якщо буде політичне рішення, клас “Хюга” можна буде перетворити на авіаносець у будь-який час.”