«Без танка наступ неможливий»: командир танкового батальйону «Азову» позивний «Крим» — про Дебальцеве, Маріуполь і сучасну війну

У травні 12-й бригаді спеціального призначення «Азов» виповнюється 12 років. За цей час підрозділ значно розширився.

Бригада пройшла шлях від добровольчого підрозділу до однієї з найсильніших військових частин Сил безпеки та оборони України. Масштабувались і його підрозділи.

Мілітарному випала нагода поспілкуватись з командиром танкового батальйону Артемом «Крим» Костриця про те як вдалось відновити танкову складову в «Азові» після боїв за Маріуполь, особистий досвід танкіста ще з 2002 року.

Ваша біографія свідчить про доволі серйозний досвід у війську з 2000-х років, розкажіть про її початок.

Так, доволі широкий досвід. Я проходив строкову службу у 2002–2003 роках у Десні, у 169-му навчальному центрі. Посада — навідник-оператор Т-64, 300-й танковий полк.

Я багато спілкуюся з побратимами та знайомими, і більшість із них негативно відгукується про строкову службу. Але якщо говорити чесно, моя строкова служба була цілком нормальною. Звісно, були ці пострадянські «стройові» традиції і багато зайвого, але безпосередня фахова підготовка навідника-оператора була дуже хорошою — хоча й за доктринами того часу, тобто так, як тоді бачили майбутню війну. Бойовий статут, написаний після Другої світової, ось за ним ми й навчались.

У нас було достатньо виїздів на полігон. Ми постійно стріляли, постійно вдосконалювали навички. Решта строкової служби нічим особливим не запам’яталась, тільки й того, що полігони без кінця. Два тижні ходили в наряди в полку, два тижні — на полігоні: стріляли, бігали, і не тільки з танка. Кидали гранати, стріляли з автомата Калашникова і навіть з пістолета. Для 18-річного хлопця це цілком нормально. Плюс дисципліна, субординація.

Можна сказати, що саме на строковій службі я відбувся як військовий. Деякі речі, засвоєні тоді, залишились зі мною й досі — через багато-багато років.

На яких танках проходила підготовка?

Мій навчальний батальйон був на Т-64: Т-64А, Т-64Б, БВ.

Ви весь час пробули в Десні?

Так, після призову в навчальний центр спочатку проходять підготовку півроку, а потім зазвичай відправляють у частини. Але мій командир вважав мене хорошим фахівцем і залишив в Десні ще на рік, щоб я передавав досвід наступним призовам. Я пройшов усі підготовки ще раз, ще раз і ще раз — уже як інструктор, сержант. Отримав молодшого сержанта, потім сержанта. Загалом прослужив у Десні півтора року, і, мабуть, це позначилось на моїх навичках у подальшому.

А як після строкової служби поновились навички вже безпосередньо в 2014-му?

У 14-му році я сів у танк і без жодних проблем відстрілявся. Влучно. Від строкової служби у 2003-му до липня 14-го минуло 11 років, але я нічого не забув, усе вмів і почувався в танку досить комфортно. Тому й вважаю, що строкова служба пішла мені на користь.

У 14-му я намагався долучитись до армії ще з початку АТО, але раніше не брали та казали, що танкісти поки не потрібні. Я наполягав аж до липня, і тоді мені сказали, що можна їхати в 17-ту танкову бригаду. Перед бойовим виїздом було коротке злагодження — буквально по три постріли на людину.

Розкажіть про службу в 17-й танковій.

Після короткого злагодження ми виїхали до Бахмута, отримали там техніку і рушили в Дебальцеве. Я пробув там із кінця серпня до 17 лютого повністю, виконував бойові завдання як навідник-оператор Т-64.

17 лютого ми вийшли з оточення в пішому порядку, багато побратимів отримали поранення та загинули, також втратили багато техніки. Мені вдалось вийти, хоча я отримав поранення й як наслідок отримав третю групу інвалідності через нього. Після лікування повернувся в підрозділ, потім нам дали наказ — виїхали в район Красногорівки, були там у районі зосередження, але в бойових діях не брали участь, просто чекали команди, яка так і не надійшла. У жовтні 2015 року, коли підійшов термін служби по мобілізації, звільнився.

Які бої найбільше запам’ятались з Дебальцева?

Дебальцеве — мабуть, на рівні з Маріуполем. Єдине — там не було авіації. Але бої там були важкі. Російські Т-72 атакували нас у розгорнутому бойовому порядку, як належить. Були піхотні штурми Дебальцевого.

Там тоді танки стояли на ВОП-ах разом із піхотою, прямо на лінії зіткнення та екіпажі виконували піхотні завдання також, не було дронів, і можна було стояти так. Коли піхоті потрібен танк ми стрибали, виїжджали, зупиняли штурм. Я набігався в піхоті й настрілявся з танка вдосталь.

Останній вихід — це станція Рідкодуб. Там ми потрапили в оточення. Танка в мене вже не було, я діяв як піхотинець. Нас оточували з усіх боків: танки, артилерія, РСЗВ і «Урагани», і «Смерчі», і 152-мм, і міномети. На нашій позиції людей було в два рази більше, ніж передбачалось, бо деякі позиції відтягнулись до нас, і навіть у бліндажі не всі влазили.

Ми виходили з боями самі, пробивали прорив, знищували ворога, щоб вийти. Загиблих лишили там адже фізично не було можливості їх винести: ні техніки, нічого. Евакуаційні машини постійно розбивали, хлопців брали в полон або вбивали. Поранених частково вивезли, але загиблих залишили.

Потім сепаратистські канали почали писати, що ми «кинули своїх». Але коли я вже лікувався в Дніпрі, командир батальйону зателефонував і повідомив, що вивезли наших загиблих з Рідкодуба. Хоча ДНРівці показували, що нібито поховали всіх у братській могилі — це була їхня пропаганда.

Я потім із госпіталю їздив до моргу впізнавати наших хлопців. Там загинув мій командир танка, мій побратим.

А потім — 54-та механізована бригада?

Побув трохи вдома, зрозумів, що цивільне життя мені не цікаво, повернувся на стару роботу, але ненадовго. У 2016 році підписав контракт, якраз коли звільнялись останні мобілізовані п’ятої-шостої хвиль, а лишались одні контрактники.

У 54-й оМБр я особливої участі в бойових діях не брав через тогочасні Мінські домовленості з розведення озброєння великих калібрів . Ми стояли за Красногорівкою, іноді бригада давала наказ їхати до піхотних батальйонів на Світлодарській дузі, коли там бувало дуже важко. Але траплялось, що моніторингова місія ОБСЄ зустрічала нас просто на виїзді з зони дислокації й повертала назад. Відслужив річний контракт я звільнився, бо просто сидіти в «посадці» було нецікаво хотів воювати, бути на позиціях.

Як потрапили в Азов?

Після звільнення не зміг довго бути у цивільному житті. Вирішив йти в Азов, але не в танкісти. Адже розумів, що через розведення калібрів знову буде те саме: стояти десь і чекати дозволу, якого ніхто не дасть.

Прийшов і сказав, що хочу в піхоту. Але тодішній начальник штабу подивився мій військовий квиток де строкова служба, 14–15-й рік, 16–17-й все на посадах танкіста і сказав: «Ти досвідчений танкіст, нам танкісти якраз потрібні. Або танкіст, або ніхто». Я вирішив, що раз уже приїхав не поїду назад, і погодився. Так потрапив до танкової роти. Це був 2018-й рік.

Розкажіть про танки, які були в Азові. Наскільки пам’ятаємо, це були Т-64 модернізації, що готувались на експорт.

Так, це була модернізація Т-64Б1М, які планувались для відправлення в Конго. Всі таблички у бойовому відділенні й у відділенні механіка-водія були французькою мовою. Але суть танка залишалась та сама, що й у Т-64Б.

Головна відмінність це бронювання. Замість «Контакту-1» стояв «Ніж» — захист від кумулятиву. І це показало себе вже в Маріуполі: завдяки цій модернізації вціліло багато екіпажів, майже всі, хто потрапляв у танкові бої.

З іншого боку, це був важкий обвіс для того двигуна, що там стояв, звичайний двигун від «Б-ешки». Танки грілись, бо вага була десь на три тонни більша, ніж у звичайної комплектації. Були ще додаткові кошики, наварені зверху, але в бойовому плані жодної переваги не давали, хіба що більше місця для речей. Більше відмінностей не було.

Як ви зустріли початок широкомасштабного вторгнення?

Ми постійно готувались і тренувались. Коли почались сигнали, що ворожі батальйонно-тактичні групи збираються в Білорусі і що вторгнення найімовірніше буде. Ми вже розуміли, що воно таки відбудеться, хоча президенти всіх казали, що це неможливо.

Тоді мене вже переводили на посаду командира танкового взводу. Разом з визначеним особовим складом ми проходили офіцерські курси, які проводили Редіс і Тавр. Це було, здається, 15–16 лютого. Командир казав, що ми, найімовірніше, курсів не закінчимо треба буде відбивати вторгнення Росії. Так і сталося.

На вихідні нам надали вільний час. 20 лютого зателефонував командир роти і сказав усім прибути на базу та вирушати в район зосередження. До цього ми постійно відпрацьовували протидесантну оборону (ПДО) — знали свої райони, позиції на випадок морського десанту на узбережжя біля Маріуполя.

Приблизно о 22:00 20-го лютого я зі своїм взводом вирушив у район Мангуша. Пробули там до 22-го. До нас приєднались хлопці з піхоти — ГШР (група швидкого реагування), на бронемашинах «Козак-2».

Потім нам дали команду висунутись на вогневі позиції. Коли стало зрозуміло, що десанту з моря не буде і це буде сухопутне вторгнення. Нам наказали їхати до Маріупольського аеропорту: прикрити злітну смугу, поки гелікоптери вивозитимуть морпіхів із Водяного.

Ще на під’їзді до аеропорту я вперше побачив ворожий літак «Су», тоді він пройшов прямо над нашим танком. Попереду, де стояв Урзуфський блокпост, була частина ППО, літак випустив ракету й знищив РЛС. Я тоді зрозумів, що буде щось серйозне.

Тобто Росія застосовувала авіацію ще до 24 лютого?

Так, знищення РЛС сталось до 24-го ще до того, як ми зайшли безпосередньо в місто.

Заїхали в аеропорт — що далі?

Розосередились, зустріли наші гелікоптери. Вдало евакуювали поранених морпіхів і поїхали. Ми залишились.
Редіс дав команду одному з хлопців стежити за РЛС, що лишились в аеропорту над морем, і передавати інформацію напряму про ситуацію в небі й на морі. Ми там пробули день-два, доки полковник, що командував цією частиною ППО, не зібрав своїх людей і не поїхав у бік Запоріжжя, кинувши все: ноутбуки, комп’ютери навіть не вимкнув. Усе це було знищено, щоб не дісталось ворогу.

Після цього ми висунулись ближче до самого міста — до лінії оборони Маріуполя.

Як відбувалось застосування танків Азову в Маріуполі? Розкажіть докладніше.

Маріуполь був розбитий на сектори. На той час участь в обороні брали шість азовських танків — шість екіпажів.

Під кожну задачу нам визначали сектор. Ми діяли по одній, іноді по дві одиниці. Зупиняли колони, відбивали піхотні штурми, утримували фланги, щоб не допустити прориву. За добу я міг побувати в трьох-чотирьох різних районах міста, які знаходяться далеко один від одного. Наприклад, виконав задачу на Таганрозькій трасі в районі Калинівки, а вже о 4 ранку отримав нову на підземному переході в центрі Маріуполя — і поїхав на колишню Червонофлотську, на інший кінець міста, штурмувати з нашою розвідкою.

Ми заходили на цегляний завод, дуже вдала була операція. Їздили постійно, не спали, майже не їли — просто виконували задачі.

Нашим командиром роти безпосередньо в Маріуполі був хлопець, який сам сидів у танку й виконував задачі командира танка. У нього найбільше знищеної ворожої техніки по Маріуполю. На жаль, він загинув там. Його подавали на Героя України ще за життя, але нагорода прийшла вже посмертно.

Його екіпаж в районі Старого Криму і «Метро» з боку Запоріжжя спалив багато техніки й особового складу. Там навіть затримали розвідника ГРУ. Для того часу це було дуже круто, бо до цього ГРУшники не отримували такого ще не від кого.

Іноді до нас приєднувались екіпажі морської піхоти. Але там вже в їх складі сиділи офіцери, бо частина хлопців відмовлялась виконувати задачі.

Нас скеровували напряму — виходив на звʼязок Редіс або інший командир і казав: «Їдьте туди-то, треба зробити те-то». Ми їхали і робили. Так і мотались по всьому Маріуполю, аж поки не закінчився боєкомплект.

Тобто основним чинником, через який танки Азову перестали застосовуватись, був саме брак боєкомплекту, а не паливо?

Це сукупність факторів. Кілька екіпажів підбили, включаючи мене. Але з паливом проблем я особисто не відчував. Єдина складність була з морпіхами: їхні Т-80 їздять на керосині, а в Азову такого палива не було — могли заправляти тільки соляркою. Тому морпіхів ми не могли забезпечити.

На Азовсталі генератори теж не працювали на дизелі, і для танків палива ще було. Але фугасні снаряди закінчились. Лишились тільки бронебійні, а вести бойові дії тільки з бронебійними — немає сенсу.

Якою була тактика росіян у бою в місті?

Вони максимально користувались перевагою в масованості. Самі танкісти технічної переваги не мали. Наприклад, вночі вони не застосовували бронетехніку. Думаю, на той момент у самому Маріуполі не було або ще не надійшло модернізованих Т-72Б3, Б3М із тепловізором у прицілі «Сосна».

Щодо підготовки екіпажів — ніякої серйозної підготовки в них не було. Ми брали полонених, і виявилось, що в одному з екіпажів механік-водій закінчив курси в січні — прямо перед початком повномасштабного вторгнення. Жодних танкових асів серед них не було, вони просто їхали вперед.

Їхня перевага — виключно в масованості: багато техніки, плюс авіація, плюс артилерія. По одному сектору одночасно могло працювати більше ста мінометів. Вони могли собі це дозволити, в цьому і була вся їхня перевага. Плюс стратегічна авіація вже коли бомбили Азовсталь.

По знищеній нашій техніці — що сталось із танками Азову?

Підбили три танки, але завдяки захисту «Ніж» екіпажі вціліли. Росіяни застосовували керовані снаряди — тому, коли траплялась танкова дуель, вони мали перевагу: постріл — влучання, постріл — влучання. Нам було складніше. Але броня тримала — і екіпажі лишались живими.

Загинув екіпаж командира роти — їм прилетіла ракета вже на Азовсталі, коли вони брали участь у бойових діях безпосередньо там. Механік-водій вижив, а командир і навідник загинули.

Ще один механік-водій загинув в іншому випадку: їх підбив ПТУР, броня витримала, весь екіпаж покинув танк, але він чомусь хотів повернутися в танк, і поряд упала 120-мм міна. Загинув не від пробиття броні, а від цього.

Загалом у танках загинуло тільки двоє танкістів. По всьому Маріуполю серед танкістів Азову — три людини.

Розкажіть про операцію в Маріуполі, яку ви найбільше запамʼятали.

Штурм цегляного заводу мабуть, найкраща операція за весь мій маріупольський час.

Російський спецназ, здається, два взводи танків і близько трьох взводів піхоти на БМП — зайшов у промзону Маріуполя, де був цегляний завод. Їхнє завдання знищити нашу піхоту другого батальйону, другої сотні, і зайняти їхні позиції.

Ми спрацювали на випередження: зайшли з флангів чотирма танками, плюс завели нашу розвідку «Піратів», групу розвідки спеціального призначення — прямо по бортах. Як за підручником, за всіма воєнними доктринами — класичний завчасний удар.

Знищили майже весь особовий склад і всю броньовану техніку. Генерал встиг відійти полями в бік аеропорту, але основна кількість особового складу була знищена, вся техніка спалена. Ми ще затрофеїли один Т-72 і взяли двох полонених танкістів. З нашого боку — жодних втрат, жодного пораненого взагалі. Безпосередньо керував операцією командир другого батальйону Раз-Два.

Як ви отримали поранення?

Ми полювали на один Т-72. Він визирав із провулку, ми вистрілили в нього бронебійним — влучили та щось пошкодили. Потім у мене заклинило командирську башточку з кулеметом, я виліз її поправляти і щось прилетіло. Чи вторинні осколки від будівлі, чи бомба, чи артилерія і я втратив свідомість.

Мій навідник якийсь час сам намагався щось робити. Коли я прийшов до тями, помацав голову кров. Через больовий шок спочатку думав, що просто розбив лоб. Говорю: «Ми підбили танк?» — «Ми влучили, але він іде, починає відходити». Я кажу: «Заряджай кумулятивний, їдемо доганяти». Зарядили, розпочали рух і я знову втратив свідомість.

Потім уже, зустрівшись із моїм навідником після полону, він зараз у мене в підрозділі, він розповів, що, поки я був без свідомості, вдалось уразити танк і той почав диміти. Після цього розпочалась моя евакуація. Мене доправили до третьої лікарні в Маріуполі тієї, куди якраз привезли вагітних жінок із пологового будинку після влучання авіабомби. Там панувало таке, що я опритомнів вже на операційному столі, коли мені дошивали лобну частину.

Лікар відразу сказав, що я не буду бачити правим оком щоб я знав одразу і не накручував собі. Цивільний лікар. Не знаю, як його звуть. Він із медсестрою зробили все максимально чітко: за весь час аж до виходу з полону — жодного зараження, жодного запалення. Шкіра просто зажила.

Коли ми вийшли з хлопцями з ТРО, які охороняли лікарню, Соборною вулицею поїхала колона танків і завернула прямо у двір лікарні. Я сказав, що ранком, найімовірніше, нас будуть штурмувати. Хлопці з ТРО прийняли власне рішення, переодяглися в цивільне (яке зберігали) і пішли. Запропонували мені я відмовився. Вирішив лишитись.

Ввечері прийшла наша група розвідки і вивела нас звідти. Але на наступний ранок туди зайшли росіяни: когось убили, когось вивезли. Вагітних жінок, знаю, вивезли в Таганрог, якихось лікарів застрелили, інших забрали. Сталось те, що я й передбачав.

Після цього я потрапив на Азовсталь, у госпіталь «Залізяка». Полежав там дні три — важким себе не вважав, бо міг ходити і ухвалювати якісь рішення. Попросився, щоб відпустили, цього робити не хотіли. Зв’язався зі своїми танкістами, вони приїхали. Я потрапив до бомбосховища, де були зібрані мої танкісти. Там тиждень приходив до тями: боліла голова, через одне око погано орієнтувався. Поїв весь «Парацетамол» зі всіх аптечок на Азовсталі, який міг знайти, навіть якийсь 1980-х років аби не боліла голова. Допомагало. Потім долучився до хлопців і виконував задачі, які нам ставили до виходу в полон.

Коли вийшли?

За наказом, 17 травня. Ми виходили частинами: хто 17-го, хто 19-го, хто 20-го, хто 22-го — десь до 20-х чисел усі зібрались у Оленівці вже в полоні.

Розкажіть про перебування в полоні.

Сиділи в Оленівці, голодні. Їсти не давали, пити не давали, стандартна схема. Усі скинули по 20–30 кг.

Одного дня зібрали всіх азовських танкістів. Завели в дисциплінарний ізолятор, розвели по двоє-троє в бетонні дворики без даху і без передиху лупили близько восьми годин. У деяких хлопців стан ставав критичним. Вони самі злякались, що переборщили, викликали медиків. Серед морпіхів, які потрапили в полон раніше, були медики — росіяни призначили їх надавати медичну допомогу полоненим. Вони міряли тиск: у когоь з хлопців він був критичним 60 на 30, це вже передсмертний стан. Нам налили в пляшці води з цукром, щоб підняти рівень цукру в крові. Відкачали нас після власних же побоїв.

Посадили всіх у камеру в ізоляторі. Потім ДНРівці ще раз взяли кількох хлопців. Там у дисциплінарному ізоляторі командували саме ДНРівці. А по самій Оленівці, по локальних блоках, були безпосередньо росіяни так званий ФСІН: федеральна служба ісполнєнія наказаній. ФСБшники проводили допити.

Потім нас повели на флюорографію в пересувній машині. Після цього відправили на автозаках у Донецьк, в СІЗО. Перед цим два дні ми провели на тимчасовому ізоляторі — там, до речі, нас не чіпали: камери з матрацами і подушками, навіть трохи поїсти дали. Після цього поїхали в Донецьку прокуратуру — довгі допити, без жорстокості, але з мішком на голові й затяжками на руках. Вісім годин у такій позі — важко.

У Донецькому СІЗО забрали все аж до шкарпеток військового кольору. Дали якесь мокре лахміття. Потім вели коридором де з обох боків лупили дубинками. Нас, танкістів, розмістили в двох сусідніх камерах, де нікого більше не було.

Води майже не давали, казали, що ми їм у Донецьк перекрили воду, тому й вони нам не дадуть. Їжі давали лише стільки, щоб не вмерли. Спочатку сиділи окремо, потім через деякий час нас спустили в підвал, де сиділа більшість азовців: піхота, артилерія, інші підрозділи. Камера на вісім людей нас 25–26. Дуже холодно, замість вікон тільки ґрати в три ряди без скла. Постійно дув шалений холодний протяг, а одягу не було — майже всі босоніж, у якихось лахмітях, футболках.

Час від часу водили на допити до прокуратури, й інші різні місця, готували до суду.

У вересні 2022-го нас уночі підняли, зачитали прізвища. Назвали й моє. Завели назад і сказали лягати спати. На наступний день нас, кого називали, вивели з камер: «Беріть свої речі і виходьте». Нас повели в якесь відділення СІЗО, де підписали папірці, що в СІЗО все було добре, ніхто нас не ображав. Між собою вони вже говорили: «Дивіться, ще раз потрапите — живими точно не вийдете». Ми почали підозрювати, що може бути обмін.

Нас тримали дві доби у камерах-стаканах — без лавок, по 30–40 людей стояли просто стоячи, без води й їжі. Потім завантажили в КАМАЗи і повезли до Ростова, в аеропорт. Там сіли на «Іли» й полетіли до Москви. Забрали Тавра та ще когось із нашого командування. Потім із Москви до Білорусі.

Ми сиділи зі скотчем на очах і затяжками на руках. З нами були наші дівчата, які теж потрапили в полон, вони сиділи на першому ярусі літака і могли виглядали в ілюмінатори й коментували: «Москва», ми були в шоці, думали, нас везуть до Магадану.

Але ми потрапили в Білорусь. Пересіли в автобуси. Я вже по дорожніх покажчиках зрозумів, що нас везуть у бік Чернігова, до пропускного пункту. 21 вересня нас обміняли — це був перший великий обмін.

Як відбувалося відновлення після полону?

Після обміну одразу потрапив на лікування. У мене немає правого ока — плюс була проламана лобна частина черепа. Мені встановили імплант, щоб вирівняти лоб, видалили неробоче око, зібрали очні м’язи, зробили протез. Три місяці лікування й місяць відпустки по пораненню. Потім — вийшов з відпустки й одразу розпочали формувати нову танкову роту з нуля.

Як відбувалось відновлення підрозділу?

Наш заступник командира по роботі з особовим складом — друг Ректор, колишній танкіст, вирішив формувати саме танковий підрозділ. До нього приєднався я, до нас приєднався друг Зеро. Він теж поранений танкіст: по їхньому танку прилетіли три ПТУР, танк витримав, екіпаж отримав поранення, але всі живі, і танк своїм ходом пішов із бою. Зеро в полон не потрапив та його ще встигли евакуювати гелікоптером.

Нас спочатку було троє. Потім долучились хлопці, які готувались йти на деблокаду Маріуполя, ми їх називаємо деблокадниками. Загалом набралось 9–11 осіб. Збирали трофеї, хтось подарував нам один Т-64. Танки були в жахливому стані: напівзгорілі або розбиті. Відправляли на завод, контролювали ремонт. Поступово ще хтось передав два танки, потім іще два.

Зараз у нас у батальйоні чотири види танків — Т-64, Т-72, Т-80 і Leopard 1. Причому Т-72 різні: є Т-72А, Т-72Б, Т-72АБ3 і Т-72Б3М — останній узяли в росіян біля Терн. Т-64 — є Б-шки і БВ-шки. Т-80 — «Ушки» і БВ-шки. І Leopard 1. Такий ось зоопарк. І ми вже розгорнулись у танковий батальйон.

Як вам Leopard1? Як на ньому працювати?

Поки що ми маємо досвід тільки роботи із закритих позицій — як артилерія, приблизно 10 км. З цього боку — дуже точний, кучність супер.

Але кіллзона зараз дуже велика, тому часто застосовувати не виходить. Машина велика, її треба ховати, захищати від дронів. Тому працюємо тільки із закритих позицій. Іноді — на заборону руху, якщо через наші порядки інфільтрувались дві-три людини противника, стоїмо в засідці й відпрацьовуємо по прямій наводці.

По ТТХ і по тому, що я бачу на полігоні, — перший Лео мене влаштовує. Нічний приціл дозволяє працювати на три кілометри вночі, вдень — на чотири. Чотири кілометри — це вже напівзакрита позиція, тобто уже там де Т-64, Т-80, Т-72 важко, а Лео може. Але в бою ще не пробували.

Реверсний рух гусениць — великий плюс: він може розвернутись на місці, не відгортаючи тонни землі. Дві швидкості заднього ходу. Для бойових дій у місті це дуже важливо, особливо коли всі їздять у «мангалі» — треба вписуватись між будинками, не зачепивши захист. На «важких» танках, крім Т-80, задній хід — справжній головний біль. Думаю, «леопардик» для цього буде хороший. Але час покаже.

Як змінилось застосування танків зараз?

Зараз у нас уже досить довгий час немає бойових виїздів. Ми стоїмо в секретах за своїми бойовими порядками, застосовуємо танки тільки із закритих позицій як артилерія. Але якби я зараз думав про наступ чи прорив — без танка, на мою думку, це неможливо.

Якщо навіть невеликий локальний прорив, не широкомасштабний наступ, танк там має бути обов’язково. Також: якщо ворог прорвав наші порядки дрони все зупиняють, але може бути туман, вітер, дефіцит оптоволокна, РЕБ глушить дрони на радіокеруванні і ворог проїде. Хто їх зупинить? Я думаю, тільки танки. Ми саме для цього й стоїмо.

Коли буде можливість для наступу, буде особовий склад і сприятливі умови — теж тільки танки. Тільки танки. Три доби можна обробляти їхні передові позиції дронами й артилерією, а потім їдуть танки, за ними піхота на броні. Ми заходимо, вводимо піхоту. Піхота спішується, займає позиції, танки відкочуються на визначену відстань за піхоту.

Як вдалось адаптувати танки під сучасне поле бою?

Танки буквально стали засобом старшого начальника і працюють тільки з розпорядження командира бригади або командира корпуса. Їх застосовують для планових задач або при прориві наших порядків лінії оборони.
По-захисту ми використовуємо максимальний з протикумулятивні решітки, яка дає змогу повноцінно працювати в системі СУВ (система управління вогнем).

Вона не заважає далекоміру та прицілу, тобто в конструкції захисту все прораховано так, щоб спостереженню з танку нічого не заважало. Плюс танк дооснащений камерами заднього та переднього бачення і механік-водій може краще орієнтуватись, що в нього ззаду, що в нього попереду, справа, зліва.

Танк дооснащений максимальним комплектом РЕБів іноді в деяких моделях дообладнаний окремим генератором, бо не вистачає потужності для повноцінної роботи цих самих комплексів. Додатково встановлені різні засоби звʼязку.

Наскільки добре позказує себе додаковий захист?

Такий захист витримує по нашому бойовому досвіду до 30 дронів і вище. І це не лише у нас, а й інших підрозділах, які також використовують такий захист.

Це БПЛА різних типів, тобто це може бути дрони на оптоволокні, на радіокеруванні, це можуть бути “Ланцети” і тому подібне.

При цьому екіпаж покидає машину неушкодженим. У нас не було випадків з таким “мангалом”, щоб екіпаж був травмований або поранений, або те і інше.