Проект «Циклон-4» компанії «Алкантара Циклон Спейс» і криза стратегічної політики

Дослідження космічного простору – це захоплююче і разом з тим складне завдання, тому що на шляху від мрії до об’єктивної реальності виникає чимало перешкод, які вимагають неабияких зусиль і терпіння для того, щоб витримати нерозуміння та навіть опір, відвертий або прихований. Я не можу говорити про легкі перемоги, тому що в космічній програмі, а саме в запуску ракет і будівництві наземних комплексів, ми не були ними відзначені, на відміну від інших  проектів. Тому я не буду говорити про великі успіхи, а натомість розповім про численні труднощі. Я впевнений, що цим зроблю свій внесок в усвідомлення необхідності змінити бразильську політику у сфері космосу, та особливо управління нею.

Мій досвід роботи в міністерстві науки та технології (МНТ) і досвід роботи в бінаціональній компанії «Алкантара Циклон Спейс» наштовхує мене на сумні роздуми щодо всіх перешкод (здебільшого в самій державній структурі), з якими ми зіткнулися за ці три роки існування. Я бачу, що якщо є Держава, яка в змозі щось робити, то є й інша Держава,  єдиним завданням якої є ускладнювати роботу, наче це є її місією. Ця Держава, як шизофреник, не є результатом самої себе, – вона є результатом серії деформацій, що руйнують її основи. З одного боку – культурні питання, що узгоджуються з уявленням про нашу країну; з іншого боку – структурні питання, які вказують на нестійкість самої пост-неоліберальної держави, не обладнаної адекватно для управління своїми стратегічними інтересами. Факт залишається фактом: держава, яка не підготовлена до вирішення стратегічних питань, не в змозі обирати свої пріоритети та впроваджувати відповідні нові адміністративні процедури. На тлі певної ідеологічної забарвленості можна стверджувати, що певні проекти, доступні розвинутим країнам, недосяжні для країн, що розвиваються або щойно з’являються. Це культура, що формує нашу країну і народ, і, на жаль, саме таким чином, адже ізольовані від суспільства правлячі класи нав’язують нам колоніальне бачення світу. Без сумніву, ми вміємо організувати карнавал, феєрверки напередодні Нового року на Копакабані, і ми, можливо, здатні – але є дехто, в кого це викликає сумнів! – організувати чемпіонат світу з футболу та Олімпійські ігри. Але реалізувати проекти, пов’язані з ядерною енергетикою чи космічними програмами – ні! Ні, це не для нас, хто народився та був вихований як експортер готових продуктів (від кави до сої), продовольчого зерна та сировинної руди.

Тому говорити про національні проекти, реалізовані власними силами, передбачати можливість економічного розвитку, прагнення до прогресу, перетворення у справжню державу (не тільки у футболі), – ні!  про це нам  завжди було заборонено думати. Все ще є ті, хто, навіть перебуваючи на державних посадах, не розуміє національних зусиль, спрямованих на створення нашого власного супутнику та ракети, як і ті, хто не розуміє прагнення Бразилії розвивати свою ядерну програму та власні технології будівництва підводного човна, виробництва своїх літаків тощо.

Є також ті, хто не розуміє (чи вдає, що не розуміє), що безпека та незалежність мають бути основою нашої національної політики.

Національна стратегія розвитку пов’язана зі стратегією національної оборони, і в результаті це дає проект національної незалежності, що спирається на (I) мобілізацію фізичних, економічних і людських ресурсів для інвестицій в продуктивний потенціал країни; (II) “автономну технологічну підготовку, в тому числі для стратегічного космічного, кібернетичного та ядерного секторів”, і (III) “демократизацію можливостей отримання освіти й економічних можливостей, а також можливостей ширшої участі населення в процесах прийняття рішень у політичному та економічному житті країни”.

У чому полягає наш проект?

У випадку АЦС ми говоримо про зближення стратегічних інтересів обох країн. Як ми всі знаємо, ми маємо не тільки Алкантару, а й цілі Північній та Північно-Східний регіони Бразилії, які є найкращим місцем на планеті для запусків ракет. Із двох простих причин:

(І) Регіон Алкантара (штат Мараньяо), наприклад, знаходиться на  2,2 градуси, а узбережжя штату Сеара – на 3,8 градуса на південь від екватора (Куру, Французька Гвіана, де розташований європейський пусковий центр, є другим найкращим місцем розташування, і знаходиться на 5 градусах північної широти), що дає будь-якому об’єкту на поверхні високу тангенціальну швидкість, тобто дуже сприятливий початковий імпульс для екваторіальних запусків, як у випадку із супутниками зв’язку. Таким чином збільшуються пускові транспортні потужності, що робить їх більш конкурентоздатними в порівнянні із запусками в більш високих широтах, тобто далеко від екватора.

(ІІ) Вздовж наших берегів простягається ненаселена океанська зона, дуже важлива для міркувань безпеки. Таким чином траєкторії запусків можуть бути більш прості, “пласкі”, і прямо виводити супутники на орбіти, при цьому практично немає необхідності в маневрах, на відміну від усіх інших центрів запусків. Тому й було визнано, вважають деякі мрійники, що ми маємо всі умови для створення науково-космічного комплексу. Первісна ідея полягала в тому, щоб поряд із космодромом (ПЦА) ВПС, який призначеного для VLS, знаходилися б ще три наземні комплекси для експлуатації інших ракет, крім тих, які вже знаходяться на стадії розробки за окремою програмою. Одним із них був би НК «Циклон-4» компанії АЦС. А для обслуговування цих комплексів та їхнього функціонування був би створений цілий парк підприємств у підтримку космічної діяльності, а також освітні та дослідницькі заклади, підприємства у сфері високих технологій. Крім того, в результаті такої технологічної революції розвиток промисловості та сфери послуг міг би істотно поліпшити туристичний потенціал регіону.

Нагадаємо, що в 1980-му році концепція проекту ПЦА передбачала освоєння великої території в 62 000 га, з яких лише 20 тисяч були б використані для оперативних цілей (інші використовувалися б для переселення людей, заповідників і розташування промислового парку). Великі площі є необхідною умовою безпеки, так роблять на основних пускових центрах по всьому світу. На території цієї оперативної зони ПЦА для АЦС було виділено ділянку в 1 298 гектарів і майбутній порт.
Відтоді ідеальне почало віддалятися від реальності. Державний орган Бразилії, INCRA, постановив, що в муніципалітеті Алкантара знаходяться гігантські території кіломболів. Близько 90% території нинішнього муніципалітету. До них не ввійшли тільки невеликий офіс у занедбаному будинку колоніальної архітектури і ділянка, що належить сьогодні ПЦА під управлінням Аеронавтики. Якими є наслідки цього? По-перше, АЦС була позбавлена своєї ділянки. По-друге, ПЦА, початковий проект якого нараховував десятки тисяч гектарів, було скорочено до менш ніж десяти тисяч, і він втратив будь-яку можливість розширення.

Серед багатьох інших питань, які можна пригадати, я навожу лише деякі, які наочно продемонстрували труднощі під час виконання стратегічних проектів у Бразилії. Умови доступу – це зразковий приклад. Територія ПЦА (на якій розташована ділянка АЦС, орендована у ВПС) оточена так званою територією кіломболів, у результаті чого доступ до оперативної зони залежить від проїзду через цю територію – проїзду  людей, обладнання та матеріалів, іноді небезпечних речовин (наприклад, компонентів ракетного палива – гідразину та азотного тетроксиду), і все це через населені пункти. Крім того, Міністерство транспорту, яке керувало будівництвом порту, забуло виділити необхідні засоби. Через цю неймовірну обставину, з метою забезпечення прибуття та розвантаження матеріалів і устаткування, ми будемо змушені використовувати елементарні пристані, розташовані більш ніж за 50 кілометрів від НК АЦС. Тому ми мали шукати шляхи поліпшення процесу логістики. Отож ми відновлюємо, за рахунок коштів БКА, дорогу, що зв’язує Кужупі з Алкантарою.
Транспортування ракети (масою від 24,5 до 35 тон, без навантаження) з Дніпропетровська (Україна) до Алкантари літаком сьогодні оцінюється у $1 700 000.

Раніше нашим найбільшим опонентом, поруч із деякими закордонними неурядовими організаціями, була бразильська установа під назвою «Фундація Палмарес» (Міністерство культури). Прикриваючись захистом залишків кіломболів і збереженням культурних цінностей, ця фундація створила немало перешкод для будівництва НК АЦС. Близько сотні сімей, які могли б теоретично постраждати від створення НК АЦС, але які також вбачали в цьому перспективу розвитку своєї місцевості, в результаті були мобілізовані для перешкоджання реалізації робіт із рекогносцирування. (Я маю на увазі блокаду в лютому 2008 року). І ніби цього було недостатньо –  нам не дозволили залишитися на цій ділянці, наданій Федеральним урядом. Суддя 5-го відділення Федерального суду штату Мараньяо дав нам 24 години, щоб залишити територію, раніше передану бразильським урядом. Отже, з’явилася необхідність розташування на території ПЦА, і для врегулювання цього питання ми згаяли багато місяців на переговори. Загалом на цю операцію було витрачено 14 місяців, від блокади до рішення суду, і близько року ми провели у переговорах із Міністерством оборони. Ці переговори були успішні, що дозволило нам отримати ділянку розміром 462 га (перша ділянка нараховувала 1 298 га).

Тим не менш, ми дуже вдячні ВПС, оскільки нам виділили ділянку, незважаючи на брак місця для самих ВПС. Саме вони врятували проект. Однак ми залишили ділянку, де мали вільний доступ, і натомість отримали іншу, доступ до якої залежить від військових норм і правил, часто несумісних із промисловими об’єктами. І досі ми проводимо наради з товаришами з ПЦА, тому що (врешті решт!) розпочалися будівельні роботи, і ми повинні реєструвати всіх спеціалістів, усіх співробітників АЦС і робочих (за оцінками їхня кількість сягатиме 1 500 осіб у найактивнішій фазі будівництва) компаній-підрядників, найнятих для будівництва наземного комплексу. Крім того, нам потрібно ще визначити систему контролю для узгодження наших потреб у доступі з правилами безпеки військового центру.

Якщо звернутися до історії космічних перегонів, ми побачимо, наскільки відрізнялися ті дії, що дозволили втілити мрії та реалізувати стратегічні прагнення. Росія розпочала свою космічну програму в 1950-му році, Бразилія – в 1961-му. У 1988-му році Росія запускала багаторазові ракети. Сполучені Штати, які також почали в тій десятирічці, давно запускають космічні кораблі та пілотовані космічні станції, а також широкий спектр зондів, які досліджують Сонячну систему й далекий космос. Досягнення цих країн, стимульованих Холодною війною та економічними потребами, були найбільш вражаючими. Але чи тільки вони, та ще Японія та країни Європи, такі як Франція, діяли у сфері космосу?

Існують й інші космічні програми, які також привертають увагу. Китай, наприклад, почав у 1956-му році. А вже в 2003-му країна відправила людину в космос. Індія запускає супутники та зонди, те ж саме з Ізраїлем. Корея, після невдачі свого першого запуску в 2010-му році, вже на порозі до вступу у “клуб країн, що запускають свої ракети”. Навіть Північна Корея та Іран нас випередили. Бразилія розпочала свою пускову діяльність у 1965-му році. Ми розробили сімейство суборбітальних метеорологічних зондів. Ми виробляємо та експлуатуємо малі та середні супутники. Однак нам так і не вдалося розробити власну ракету для запуску супутників після понад 30 років спроб. Чому? Ми некомпетентні, або Бог не любить бразильців? Відповідь проста: ми займаємо двадцять третє місце по інвестиціях у космічні програми, якщо порівняти ВВП кожної країни. Ресурси, що виділяються на інвестиції в бразильську космічну програму, складають не більше ніж 0,01% від ВВП, тобто приблизно в десять разів менше, ніж у Франції, Росії та Китаї.

Давайте подивимося на наше становище в порівнянні з іншими країнами БРІК. Росія інвестувала в 2009 році два мільярди чотириста мільйонів доларів США в свою космічну програму, а ми тільки сто шістдесят чотири мільйони. Це замало, проте ми визнаємо, що інвестиції все-таки зросли за часів уряду президента Лули, у порівнянні з інвестиціями на початку цього десятиліття. Стосовно аварії VLS, у своєму інтерв’ю в якості міністра науки та технології я сказав, що проект  VLS постраждав від недостатніх ресурсів. Мене критикували всі, навіть колеги з уряду. У цій статті я хочу повторити мою заяву, тепер підкріплену неспростовними даними, а саме  розподілом ресурсів із 1980-го по 2009-ий роки (аварія, як ми знаємо, сталася в 2003-му році) і висновками парламентської слідчої комісії, створеної в Палаті депутатів для розслідування причин аварії.

Тільки за період з 1985-го по 1989-ий роки інвестиції були зосереджені у трьох сферах – супутники, ракети-носії та наземні комплекси – в середньому 100 мільйонів доларів. Після цього – лише крихти! У 1990-му році інвестиції скоротилися до 57 млн., а в 1999-му році не перевищили 9,9 млн. Загалом країна витратила з 1980-го по 2002-ий роки (напередодні запуску VLS), лише $ 530,2 млн. Як можна серйозно сприймати запуск нашого VLS, якщо кожен рік уряд скорочує інвестиції? Із 27,5 млн. доларів США в 1995-му році до 18,7 в 1996-му, до 11,271 в 1997-му, до 10,408 в 1998-му і, нарешті, до 3,7 млн. доларів США в 2002-му році. У 1999-му році уряд наважився інвестувати лише $ 1,6 млн.!

Ось коротко про те, яку увагу ми приділяємо стратегічним проектам. В результаті за 26 років розвитку VLS, яка була б нашою першою ракетою для запуску супутників, ми зробили три спроби і три з них не були успішними. Невже зусилля були марними? Звичайно ні, тому що невдачі нас багато чому навчили. Але аварія уповільнила темпи та поставила під сумнів деякі аспекти проекту. І як ми відреагували? З кого складається критична маса дослідників, інженерів і спеціалістів, які  повинні були вчитися на невдачах, переглянути проекти, прийняти рішення? Якою насправді є участь промисловості у проекті? Недостатнє фінансування стратегічних проектів призводить до жалюгідних результатів і відмови професіоналів та компаній працювати в даній сфері. Розглянемо також випадок атомного підводного човна, який ми розробляємо протягом 21 року, і тепер, залежно від співпраці з Францією, ми повинні чекати принаймні ще десятиліття. Звичайно, ми повинні переглянути форму і постійність, з якою мають проводитися стратегічні проекти, бо вони тривають більше, ніж періоди уряду і вимагають десятиліть постійних інвестицій в покоління професіоналів, навчальних організацій і наукових досліджень, в лабораторну інфраструктуру, промисловий парк.
Що означає кооперація Бразилії та України?

Україна має одну з найкращих ракет у світі, але з географічних причин не має свого наземного комплексу і не може його мати, оскільки немає можливості запускати ракету, бо вони летітимуть над іншими країнами, і її ступені можуть впасти на населену територію. Україна в даний час може  запускати свої ракети тільки з космодромів у Росії та Казахстані, а саме з Плесецьку й Байконуру. А от у нас є прекрасні регіони (як вже було зазначено) для розміщення наземних комплексів, але немає  ракети. Ось це й називається збігом інтересів. АЦС – це компанія з космічних перевезень, яка також може служити прямим інтересам обох країн, конкурувати та мати переваги на грошовитому ринку запуску супутників по всьому світу.

Важливість супутників очевидна, але супутник не є нейтральним – він призначений не лише для цивільного використання, не лише для метеорологічних цілей, а майже для всього. Зокрема супутники використовуються для отримання стратегічної інформації, стеження за кордоном, охорони океанів і нафтових платформ, для керівництва рухом поліції та армії, спрямування військових маневрів і дистанційного керування зброєю, для забезпечення функціонування нової системи управління повітряним рухом CNS/ATM.

Космічна програма будь-де у світі має подвійну сутність, а тому для бюрократії важко зрозуміти її реальне покликання. Питання не обмежується виключно комерційною користю запусків, – справа  в тому, що ми вже є об’єктом супутникового шпигунства. Якщо у нас не буде можливості запуску з бразильської території бразильської ракетою наших супутників, якими б вони не були, ми не матимемо змоги гарантувати суверенітет своєї країни.

Роберто Амарал
Колишній міністр науки та технології, Генеральний директор (від Бразилії) компанії «Алкантара Циклон Спейс» і заступник голови Соціалістичної партії Бразилії

ACS