В сучасній повітряній війні важливу роль відіграють «літаючі радари» – літаки далекого радіолокаційного виявлення і управління (ДРЛВіУ), а в західній номенклатурі – Airborne Early Warning & Control (AEW&C). Ще до 80-х років минулого століття вони були «іграшкою для багатих» – наприклад, «повнорозмірні» літаючі радари Е-3 «Сентрі», крім США, придбали лише Саудівська Аравія, НАТО (до спілки) і пізніше – Велика Британія і Франція. Менш заможні союзники США могли розраховувати на «компактні» літаки Е-2 «Хокай», які у ВМС США використовувались з авіаносців, а в інші країни постачались у береговому варіанті. Але у 80-х роках стався технологічний прорив – розвиток мікроелектроніки суттєво спростив і здешевив створення потужних радарів повітряного базування, які, до того ж, стали значно компактнішими. Це дало поштовх до створення літаків AEW&C нової ґенерації. А піонером в цій галузі стала Швеція.

У квітні 1981 р. шведська Агенція перспективних оборонних технологій (FMV) ініціювала програму створення авіаційного комплексу раннього радіолокаційного виявлення. Головним мотивом такого рішення було прагнення забезпечити виявлення цілей на малих висотах – створення мережі відповідних наземних РЛС визнали надто дорогим. Додатковим завданням літака мало стати також виявлення надводних цілей.

Завдання створення радара FSR-890 «Еріай» доручили компанії «Еріксон Майкровейв Системз» (зараз – частина концерну «Сааб»). Носія мало надати міністерство оборони. Стандартною вимогою була можливість оперування з автострад, тобто літак мав бути досить легким. Це накладало відповідні обмеження на радар. І треба сказати – «Еріксон» з завданням справився. Замість традиційної «тарілки» над фюзеляжем, його конструктори створили легку, довгу і вузьку (розмір апертури 7,9х0,9 м) антену, яка монтувалась над фюзеляжем на чотирьох пілонах і закривалась легким пластиковим обтічником. Був, щоправда, один нюанс: нерухома антена мала мертві зони в передній і задній напівсферах, але цей недолік планували мінімалізувати за рахунок відповідної зміни курсів під час патрулювання.

У 1985 р. з «Еріксоном» підписали контракт на створення демонстратора РЛС. Станція мала працювати в діапазоні S (3,1-3,3 МГц). Антена складалась зі 192-х (96х2) незалежних приймально-передавальних модулів, побудованих на основі арсеніду галію. Модулі монтувались в несучій конструкції зі скловолокна. Сектор огляду становить по 60 градусів на кожен бік. Радар з системою обробки інформації EGIS може викривати винищувачі на відстані до 300 км, а крилаті ракети – до 100 км. Одночасно можна супроводжувати до 300 цілей.

Прототип РЛС у 1988 р. змонтували на спеціально пристосованому (посилений фюзеляж, переобладнаний салон для розміщення обладнання і робочих місць операторів, під фюзеляжем підвісили контейнер з допоміжною силовою установкою) двомоторному пасажирському турбогвинтовому літакові «Ферчайлд» «Метро ІІІ», який у ПС Швеції отримав позначення Тр88. Серійні ж літаки будувались на базі схожих за параметрами пасажирських машин «Сааб» 340В. В березні 1993 р. FMV замовила перший такий літак, а в грудні – ще три машини, плюс дві резервні – пристосовані для монтажу радарів, але без них.

Перший планер «Сааб» 340В, пристосований для встановлення РЛС, був готовий вже в січні 1994 р., а в листопаді 1997-го, після циклу випробувань, літак (вже повністю обладнаний) передали ПС Швеції. Машина отримала військове позначення S100B «Аргус». Останній з чотирьох літаків у цій конфігурації передали замовникові в листопаді 1997-го. Усі «Аргуси» увійшли до складу 72-ї ескадрильї спеціальних літаків 7-ї авіаційної флотилії (авіабаза Сотенес, в центрі південної частини Швеції).

В первісній конфігурації S100B мав лише одну консоль оператора, але зазвичай польоти відбувались без нього – інформація від РЛС через модуль автоматичного пересилання даних TARAS передавалась одразу на землю – в центр управління відповідного сектора ППО. У 2005 р. на «Аргусах» додатково встановили систему радіотехнічної розвідки фірми «Томсон-CSF» (нині «Талес»), а у 2009-му модернізовано радар до стандарту ASC-890, встановлено по три консолі операторів, а також модулі передачі даних, які працюють в стандарті «Лінк-16». Удосконалені літаки отримали позначення S100D.

У 2008 і 2010 рр. два вживаних «Аргуси» в комплекті з партіями винищувачів JAS39C/D «Гріпен» купив Таїланд. Передача машин замовникові відбулась в грудні 2010-го і жовтні 2012 р. Таїландські «Аргуси» служать в 702-й ескадрильї 7-го крила (авіабаза Сурат Тані на півдні країни). Ще два вживаних S100D в листопаді 2009 р. придбали ОАЕ (передані замовнику у 2010-2011 рр.). У 2015 р. планувалось їх модернізувати, однак цей намір не реалізували у зв’язку з купівлею нових літаків AEW&C. В грудні 2000 р. еміратські «Аргуси» вивели з експлуатації і повернули Швеції. А оскільки й ця країна заміняє старіші машини AEW&C на більш сучасні, то ймовірно незабаром у цієї пари «Аргусів» з’явиться новий власник – Польща, яка заявила про такий намір у травні 2023 р.

Спираючись на досвід створення літака AEW&C на базі «Сааб» 340В, шведи вже в 1996 р. почали роботу зі створення аналогічної машини на базі іншого турбогвинтового літака місцевих повітряних ліній – «Сааб» 2000. Він був важчим, мав значно більшу максимальну і крейсерську швидкості, а також тривалість і дальність польоту. Новим носієм справа не обмежилась – радар теж удосконалили. Модифікована антена забезпечувала огляд в секторах по 75 градусів на кожен бік. Інструментальна дальність дії радара зросла до 450 км. Винищувача тепер можна було помітити за 350 км, а крилату ракету – за 200 км. Надводні кораблі радар міг засікти на відстані 300-350 км. Нове програмне забезпечення підвищило надійність роботи РЛС за умов застосування противником активних завад. Літак отримав систему РТР HES-21, а також комплекс самооборони в складі станцій попередження про лазерне опромінення LWS-310, про ракетний обстріл MAW-300 і пристроїв відстрілу хибних цілей BOL – усі ці елементи створені і випускаються «Саабом». Крім цього, машину обладнали системою дозаправки в повітрі.

Літак «Сааб» 2000AEW&C в 1996 р. представили на конкурс ПС Республіки Корея, за результатами якого планувалось придбати чотири машини. Однак через азійську економічну кризу конкурс довелось скасувати. Тож першим покупцем цих літаків став Пакистан. У червні 2006 р. ця країна замовила чотири «Сааб» 2000AEW&C, які надійшли в період між груднем 2009-го і січнем 2011 рр. Літаками укомплектували 3-тю ескадрилью на авіабазі Камра-Міньяс (на півночі країни). В серпні 2012 р. ця авіабаза зазнала атаки ісламських терористів, внаслідок якої літаки «Сааб» 2000AEW&C були пошкоджені, а одного навіть довелось списати. В травні 2017 р. Пакистан замовив ще три таких літаки, які були поставлені до кінця 2018 р. У травні 2020 р. «Сааб» оголосив про підписання з Пакистаном додаткового контракту на постачання до 2024 р. невказаної кількості літаків «Сааб» 2000AEW&C. Однак наскільки можна судити, виконання цього контракту поки не почалось. Другим замовником «Сааб» 2000AEW&C стала Саудівська Аравія, як в грудні 2010 р. замовила два таких літаки. Вони надійшли до 60-ї ескадрильї.

Спектр літаків AEW&C, обладнаних шведськими радарами, не обмежується двома моделями турбогвинтових «Саабів» – ці РЛС встановлюються і на реактивних літаках. Але про них – трохи згодом.

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки.