Під час другої війни з матабеле, колишній армійський капітан на ім’я Джордж Грей сформував добровольчий кінний підрозділ, завданням якого стало патрулювання місцевості та пошук і знищення повсталих дикунів.

Через вісімдесят років, у 1975-му, по прообразу цього добровольчого загону було створено новий кінний підрозділ, що мав подібні завдання. Цей батальйон назвали Скаутами Грея, на честь героїв давно минулої війни.

Ідея створити кавалерійський підрозділ у сімдесятих роках двадцятого століття може здатися архаїчною і безглуздою, але це лише на перший погляд. Капітан “Бобер” Фрейзер Кінг, що очолить батальйон, та його близький друг і начальник, капітан Тоні Стівенс, автори цієї ідеї, багато теоретизували про суть контрпартизанської війни в складній місцевості. Дослідивши досвід США у В’єтнамі, офіцери прийшли до висновку, що постійне нарощування сил, дорогого обладнання і техніки для боротьби із партизанами приводять лише до здорожчення війни аж до моменту, коли вона стане задорогою для того, аби її вести.

В Родезії, країні на яку накладено ембарго, держава не могла собі дозволити постійно правдами-неправдами імпортувати військову техніку та паливо для неї. Кожна привезена контрабандою машина і кожен літр пального збільшували шанси економічного програшу. Військовий автотранспорт постійно підривався на вибухівці і мінах, втрати автомашин було неймовірно важко компенсувати. Піші патрулі, своєю чергою, не могли забезпечити достатньо швидкого темпу розвідки місцевості.

Дозволити собі збільшення кількості піхотинців для патрулів- значило б підвищити військові витрати, чого родезійська влада намагалася уникнути. Менше солдатів для охоплення великих територій вимагали б транспорту, з яким були проблеми. Потрібен був інший спосіб надати солдатові мобільності.

Ідея створення кінного підрозділу зустріла чималий скептицизм в штабах, але все ж товаришам дозволили створити невеликий експериментальний підрозділ. Цивільні волонтери радо підтримали ініціативу: родезійські і південноафриканські фермери надсилали в новостворену групу своїх коней. До підрозділу приєднувалися добровольці, серед яких були як професійні гравці в кінне поло і фермери-коноводи, так і солдати, що жодного разу не сиділи верхи.

Після тривалих тренувань і тестів кінної піхоти, було виявлено багато переваг такої концепції. Більш того, кінні патрулі в чомусь виявилися ефективніше як за піхотні, так і за автомобільні патрулі. Перед піхотою кіннота переважала у мобільності: вона могла покривати за день 65 кілометрів і при цьому зберігати боєздатність. По-друге, вершники мали перевагу над піхотинцями в патрулюванні, адже могли оглядати більшу територію. З коня ж легше було бачити сліди на ґрунті і слідувати ним. Висока трава і буш не закривали поле зору розвідника. Вершники могли легко переслідувати піші групи терористів, не втомлюючись. Вони могли вести стрільбу із сідла прямо під час руху. Більш того, в сідлові сумки кожен боєць міг взяти більше боєприпасів, спорядження провізії і води. Коні, із їх чутливістю до звуків часто своєю поведінкою могли оповістити про наближення ворога.

Автомобільні ж колони, що були значно мобільніші за кінноту, створювали багато шуму. Влітку вони здіймали при русі клуби пилу і піску, що було видно за кілометри. В сезон дощів багато доріг, в свою чергу, ставали непридатними для руху автомобілями. Вночі автомобілі світили фарами, що їх демаскували. Більш того, автомобілі треба було постійно заправляти дефіцитним пальним.

В перших же боях скаутів Грея було також виявлено психологічний ефект на противника, якого атакує кавалерія. Загони терористів часто впадали в паніку, коли бачили атакуючих їх у галопі скаутів, що при цьому ще й вели вогонь.

Експеримент по впровадженню до армії кінних підрозділ виявився, однозначно, успішним. Вже у 1976 році першу тестову групу із 200 вершників розширили до повноцінного батальйону, що включав в себе три ескадрони по 160 людей, ескадрон підтримки із мінометами, розвідувальний взвод та взвод пошуку із спеціально навченими собаками.