Фортифікаційне обладнання рубежів оборони у “війні дронів”

Російсько-українська війна, як перша війна наступного технологічного покоління, зруйнувала уявлення про те, як слід будувати оборонні позиції. У 2025 році Україна відмовилася від доктрин Холодної війни на користь парадигми розсіяних, малопомітних та гнучких опорних пунктів, що підтримуються дистанційно керованим вогнем та комплексами протидії безпілотним авіаційним системам. Пропонуємо загальну концепцію укріплень у добу дронів, орієнтовану на кінцевого користувача — солдата, адаптовану для малих підрозділів, з вимогами розосередження, маскування, модульності.

Нове поле бою

Російсько-українська війна каталізувала перехід до нової парадигми ведення бойових дій, яку визначає масове застосування безпілотних літальних апаратів (БпЛА) та зростаюче впровадження автономних бойових систем. У центрі цієї трансформації знаходиться проєктування оборонних укріплень, оскільки повсюдне використання дронів створює безпрецедентний рівень фізичного та психологічного тиску на особовий склад. На сучасному полі бою кожен солдат перетворюється на цілодобову мішень для високоточних атак, що вимагає кардинального перегляду застарілих оборонних доктрин та розробки інженерних рішень, адекватних новим операційним реаліям.

Крах радянської доктрини та еволюція підходів ЗСУ

Підхід Збройних сил України до фортифікації зазнав значної адаптації під час війни. На початковому етапі обидві сторони спиралися на класичну радянську військову доктрину. Вона передбачала концентрацію ресурсів у великих, сильно укріплених опорних пунктах, спроєктованих для протидії масованому артилерійському вогню та великим механізованим наступам. Однак, приблизно із середини 2023 року ЗСУ почали відходити від цієї статичної моделі, хоча окремі елементи масштабних укріплень продовжують ситуативно використовуватися маневровими піхотними групами. Водночас, класичні компоненти фортифікації, такі як протитанкові рови, “зуби дракона” та великі мінні поля, не тільки зберегли актуальність, але й набули нового значення як ефективний засіб протидії російській тактиці “м’ясних штурмів” малими піхотними групами.

З літа 2023 року поширення FPV-дронів, безпілотних бомбардувальників та розвідувально-ударних комплексів, що інтегрують БпЛА з артилерійськими та ракетними системами, досягло точки насичення, яка забезпечила сторонам практично необмежені можливості для нанесення високоточних ударів на тактичному рівні. Висока щільність розвідувальних та ударних дронів фактично перетворила смугу глибиною від п’яти до десяти (наразі – вже набагато більше) кілометрів уздовж лінії бойового зіткнення на суцільну зону ураження (“kill zone”). У цих умовах традиційні фортифікаційні споруди — широкі траншеї, великі бліндажі, розраховані на розміщення взводу чи роти, та концентровані опорні пункти — продемонстрували свою крайню вразливість і стали дедалі більш непридатними. Яскравим прикладом є битва за Авдіївку (осінь 2023 – лютий 2024 рр.), під час якої стратегічно вигідно розташовані та добре укріплені українські позиції були втрачені внаслідок систематичних атак FPV-дронів, бомбардувальників, а також корегованих за допомогою БпЛА артилерійських ударів та авіабомб, спрямованих на ключові елементи оборони: опорні пункти, бліндажі, командні центри, траншеї та шляхи постачання. Як наслідок, проведення ротацій та доставка підкріплень до Авдіївки стали надзвичайно ризикованими та зрештою неможливими.

Попри зміну реалій на полі бою, державні підрядні організації продовжували зводити фортифікаційні споруди за застарілими стандартами, особливо в випадках, коли тактичні підрозділи як кінцевих користувачів не залучали до процесу планування. Неадекватність такого підходу чітко продемонстрував початковий етап російського наступу на Харківщині у травні 2024 року. Масштабні та вартісні прикордонні укріплення радянського зразка виявились переважно нежиттєздатними, оскільки часто зводились у незахищених локаціях і ставали пріоритетними цілями для російської розвідки та високоточних засобів ураження. Внаслідок цього, українські підрозділи були змушені залишати ці позиції, переходячи до мобільнішої тактики оборони.

Паралельно, найкращі, загартовані в боях батальйони та бригади почали самостійно адаптувати, проєктувати та будувати укріплення, що відповідали новим вимогам театру бойових дій. До кінця 2024 року вище військове командування визнало необхідність стратегічного перегляду підходів, передавши основну відповідальність за будівництво укріплень за лінією зіткнення Командуванню сил підтримки ЗСУ та Державній спеціальній службі транспорту. ДССТ, у свою чергу, інтегрувала набутий бойовий досвід у процеси планування та зведення укріплень третьої лінії фортифікацій, а також розробки загальних фортифікаційних стандартів, орієнтуючись на задоволення нагальних потреб піхотних підрозділів по всій лінії фронту.

2025 року бойові дії остаточно набули характеру протистояння на виснаження, де домінуючим фактором стали безпілотні системи, що зумовлено як кількісним, так і якісним зростанням їх парку та чисельності кваліфікованих операторів. Зона ефективного ураження розширилася до глибини 35-40 км, значно підвищивши летальність на полі бою. Дрони перетворилися на універсальний високоточний інструмент для виснаження живої сили та техніки, внаслідок чого концепція умовно безпечної тилової зони на відстані 10-15 км від лінії зіткнення практично перестала існувати. Наступальні операції здебільшого зведені до локальних рейдів без перспективи стратегічного прориву, тоді як оборона змістила акцент з активного утримання рубежів на пасивні заходи для забезпечення виживання малих розосереджених підрозділів. За цих обставин фортифікаційні споруди продовжують еволюціонувати в напрямку подальшого заглиблення, дисперсії (аж до створення індивідуальних позицій), посиленого маскування та початкової роботизації.

Нові стандарти фортифікаційного обладнання

Набутий Збройними Силами досвід дозволив сформулювати критично важливі висновки, що висувають нові вимоги до проєктування та будівництва фортифікацій.

По-перше, оскільки БпЛА наразі становлять основну загрозу для піхоти (ударні дрони є причиною до 80% втрат особового складу, а розвідувально-ударні комплекси з використанням БпЛА як сенсорів — ще 15%), особовий склад та техніка мають бути максимально розосереджені. Це ускладнює їх виявлення, ідентифікацію та вогневе ураження противником. Відтак, концепція великих опорних пунктів, розрахованих на 30-100 і більше осіб, має поступитися місцем розсіяним мережам позицій для малих тактичних груп, що зазвичай налічують від двох до шести бійців, та ще більш гранульованій системі окремих бойових позицій і автономних вогневих точок. Для підвищення рівня виживання та тактичної гнучкості ці основні позиції повинні доповнювати численні запасні та хибні позиції, ешелоновані по всій глибині оборони.

Інженерне планування відіграє ключову роль у створенні багаторівневої системи захисту від безпілотних систем. Маскування від повітряного спостереження вимагають ретельного вибору місць для позицій з використанням природних укриттів, таких як лісосмуги, а також облаштування прихованих шляхів підходу та відходу для забезпечення безпечного маневру. Фізичний захист повинен передбачати надійне перекриття для всіх наземних елементів, обладнання вибухостійких входів та внутрішнє сегментування траншей для мінімізації ураження осколками та вибуховою хвилею. Крім того, такі укріплення мають забезпечувати захист від хімічних, біологічних, радіологічних та ядерних (ХБРЯ) загроз, що включає належну герметизацію та системи фільтрації повітря, наявність кількох прихованих входів та виходів до критих чи підземних комунікацій, а також максимальне заглиблення укриттів, наскільки це дозволяють місцеві гідрогеологічні умови. Насамкінець, функціонування цієї оборонної мережі має підтримуватися заздалегідь спланованими та замаскованими логістичними укриттями, розташованими вздовж маршрутів підходу для підвищення безпеки ротацій та поповнення запасів.

По-друге, оскільки розосередження неминуче призводить до зниження щільності військ, необхідний пошук інженерних рішень, що дозволяють утримувати протяжні ділянки фронту з мінімальною кількістю особового складу. Потенційні рішення, які сприятимуть маневреній та проактивній обороні з пріоритетом на виживанні, включають збільшення загальної глибини смуги оборони до 25-40 км із відстанню між проміжними лініями оборони в 400-600 метрів. Це дозволяє створити інтегровані, ешелоновані зони вогневого контролю, підсилені вибуховими та невибуховими загородженнями (наприклад, дротяними), що розміщуються на ймовірних напрямках наступу противника. Такі заходи спрямовані на забезпечення тактичного та оперативного маневру, формування зон ураження (“kill pockets”) та оптимізацію застосування обмежених сил. Замість масштабних бетонних споруд, які є демаскуючими та складними для відбиття у разі захоплення, доцільнішим є створення основних ліній оборони, що чергуються з численними запасними позиціями, пов’язаними захищеними комунікаціями для міжпозиційного маневру. Принципово важливим є те, що ці комунікації мають передусім з’єднувати основні позиції з відповідними запасними, а не з іншими основними. Такий підхід мінімізує ризик використання противником єдиного прориву для захоплення всього вузла оборони.

Введення противника в оману (обманні дії) набуває фундаментального значення: бойові командири рекомендують, аби щонайменше 50% усіх облаштованих позицій були хибними. Фортифікаційні споруди також повинні включати інфраструктуру для підтримки безпілотних наземних систем, зокрема підготовлені вогневі позиції для дистанційно керованих вогневих засобів, розміщених для прикриття флангів, стиків та проміжків між підрозділами. Нарешті, оскільки ротація військ в умовах тотального спостереження з дронів пов’язана з надзвичайним ризиком, оборонні позиції мають включати приміщення для проживання та забезпечення тривалої автономності підрозділів на передовій.

По-третє, до процесів проєктування та будівництва будь-яких оборонних споруд мають бути залучені командири тактичного рівня, військові інженери та керівники малих підрозділів, які безпосередньо займатимуть ці позиції, наприклад, командири відділень. Оскільки фортифікації повинні підтримувати оперативний задум командира та визначений бойовий порядок, кожній інженерній роботі має передувати детальна рекогносцировка, проєктування з урахуванням специфіки місцевості та повна інтеграція з планами маневру, вогню і логістики, включно з цифровим картографуванням усіх елементів.

Вимога відповідності позицій конкретній оборонній концепції та тактико-спеціальним процедурам підрозділу, що їх займатиме, формує новий стандарт. Згідно з ним, проєкти розробляють або принаймні суттєво обґрунтовують кінцеві користувачі, затверджують на відповідному оперативному рівні, і лише після цього реалізують інженерні сили чи підрядні організації. Цьому процесу може сприяти розробка та впровадження широкого асортименту модульних, попередньо виготовлених компонентів, які командири можуть адаптувати до конкретних тактичних потреб. Технічні специфікації для найбільш передових модулів повинні передбачати можливість їх монтажу вручну: вага окремих компонентів не має перевищувати ту, з якою може впоратися невелика команда. Крім того, для умов обмеженої логістики необхідно розробити мінімальний комплект для облаштування індивідуальної позиції, компоненти якого мають важити не більше 10-15 кг для можливості перенесення піхотинцями.

Найближче майбутнє

Допоки особовий склад на передовій не замінять роботизовані системи, фортифікаційне обладнання залишатиметься пріоритетним завданням. Збереження найціннішого активу сучасної війни — солдата — вимагає інноваційного стрибка у військовій інженерній науці та практиці, який би був співставний з прогресом у технологіях БпЛА. В умовах, коли БпЛА стають стійкішими до засобів радіоелектронної боротьби, а їхня автономність, точність та маневреність зростають, саме військова інженерія стане фундаментом систем захисту особового складу.

Ґрунтуючись на уроках, винесених за майже чотири роки бойових дій, Збройні Сили України розпочали цей процес адаптації. Проте слід визнати, що не всі з цих уроків можуть бути універсально застосовані до інших операційних сценаріїв, особливо тих, що характеризуються обмеженою оперативною глибиною, вужчими сухопутними коридорами та ближчим розташуванням скупчень військ противника.

Разом з тим, поряд з фундаментальною важливістю інженерного забезпечення для досягнення успіху на полі бою в умовах “війни дронів”, необхідно усвідомлювати, що інженерні загородження та фортифікації мають застосовуватись у комплексі з системою розвідки та вогневого ураження. Без ефективного розвідувального забезпечення та своєчасного реагування вогнем, будь-які фортифікаційні споруди ризикують перетворитися на пастки для особового складу, який вони покликані захищати.

Цей матеріал є адаптацією частини дослідження Sahaidachnyi Security Center, опублікованої естонським державним аналітичним центром International Centre for Defence and Security (ICDS)