Останні бої полеглих українських миротворців в Іраку

У 2003 році український миротворчий контингент в Іраку став одним із найбільших.

За чисельністю українські сили поступалися лише Великій Британії та Польщі серед країн, які направили своїх військових на підтримку США.

Український миротворчий контингент налічував близько 1 700 осіб у 2003–2005 роках. Це стало наймасштабнішою миротворчою місією України за весь період її незалежності.

Ще з 1990-х років Україна активно долучалася до миротворчих операцій під егідою ООН.

У 2003 році участь у міжнародній коаліції в Іраку розглядалася Києвом також як крок до посилення співпраці зі США та НАТО.

Місія мала продемонструвати Україну як надійного партнера та стати аргументом на користь євроатлантичної інтеграції.

Після військової поразки режиму Саддама Хусейна президент США Джордж Буш закликав міжнародну спільноту долучитися до процесу «встановлення демократії» в Іраку.

Україна відгукнулася на цей заклик, і 7 серпня 2003 року розпочалося відправлення українських миротворців до Кувейту.

З Кувейту українці проходили так званий «марш смерті» до своєї бази в місті Ель-Кут провінції Васіт, під час якого техніка могла ламатися, а водії — втрачати свідомість через нові кліматичні умови.

Задачі українців

Українська бригада увійшла до підпорядкування командування багатонаціональної дивізії «Центр–Південь».

Основу дивізії становив польський військовий контингент. Підрозділи дислокувалися в провінції Васіт, приблизно за 160 кілометрів від Багдада.

Українці захищали найважливіші об’єкти в іракському місті Ель-Кут із бази, яку назвали Delta.

До основних завдань українського миротворчого контингенту входило підтримання безпеки в зоні відповідальності, надання допомоги цивільному населенню та місцевим органам влади, а також виконання інженерних і інших робіт.

Пересування миротворців постійно супроводжувалося небезпекою та призводило до зіткнень і втрат. Водночас не всі втрати українського контингенту були бойовими.

Під час цієї війни Україна втратила 18 військових і одного журналіста. Найбільших втрат український контингент зазнав під час інциденту в районі Ес-Сувейри.

Перші втрати

Перші українські втрати в Іраку офіційно не були визнані бойовими.

30 вересня 2003 року чернігівець Юрій Койдан повертався з патрулювання в Ель-Куті, коли колеса його БРДМ потрапили в траншею, і бронетранспортер перекинувся.

Внаслідок ударів у машині Юрій отримав травми, які призвели до його смерті.

Юрія поховали у Чернігові на кладовищі «Яцево». На надгробній плиті зазначено, що він народився 1980 року, тобто на момент загибелі йому було 23 роки.

Ім’я Юрія Койдана внесено до Меморіального комплексу «Зала пам’яті» Міноборони України в Києві, де з 2018 року щодня лунав «Дзвін Пам’яті» на честь загиблих українських військових.

Старший сержант Юрій Койдан, який проходив службу у 5-й окремій механізованій бригаді (5 ОМБр), посмертно нагороджений відзнакою «Доблесть і честь».

Другою втратою українського контингенту став молодший сержант Суслов Сергій, який загинув 11 листопада 2003 року.

За офіційною версією, Сергій смертельно поранився під час виконання завдання з охорони банку у місті Ель-Азізія.

У матеріалах розслідування зазначається, що причиною трагедії стало необережне поводження з особистою зброєю: випадковий постріл із автомата призвів до смертельного поранення.

Міноборони тримало цю трагедію у таємниці кілька днів. Лише пізно ввечері 13 листопада громадськості повідомили про смерть українського миротворця, без жодних уточнень та фотографій загиблого.

У книзі «Життя між кулями» військовий лікар-миротворець Олександр Рудь розповідає, що Суслов загинув від рук невідомого на блокпості.

«Сержант Суслов із п’ятдесят другого батальйону стояв на посту, коли пролунав фатальний постріл. Українець загинув, вбивцю так і не знайшли», — йдеться у спогадах миротворця.

Через тиждень, 18 листопада, знайшли мертвим капітана Олексія Бондаренка.

Тіло запоріжанина знайшли за будівлею на ірано-іракському кордоні — із пістолетом у руці.

Поруч лежала пачка цигарок. Експертиза заявила, що це самогубство: капітан вистрелив собі в голову.

Досі невідомо, що змусило молодого енергійного чоловіка піти на такий крок. Олексій працював перекладачем і постійно спілкувався з арабами.

Поруч із тілом знайшли передсмертну записку, у якій він просив нікого не звинувачувати у своїй смерті:

«Іду з життя добровільно. Прощайте, люди».

Заява про самогубство здивувала всіх. За кілька днів до трагедії йому присвоїли чергове військове звання — капітан.

«Він радів цьому, поводився адекватно, був комунікабельним, легко знаходив спільну мову з товаришами по службі, у його вчинках не було нічого надзвичайного. Капітан Бондаренко був успішною людиною», — таку характеристику дав йому тоді керівник прес-служби Міноборони.

Більше того, відомо, що після завершення служби в Іраку Олексій планував одружитися. Його поховали на Осипенківському кладовищі в Запоріжжі.

Бій з Армією Магді

6 квітня 2004 року українські миротворці, які перебували в іракському місті Ель-Кут, почувались, наче потрапили в пекло на початку повстання мусульман-шиїтів.

Все почалося днем раніше. У провінції Васіт, де знаходився українсько-польський батальйон у складі 6-ї бригади, спалахнуло повстання «Армії Магді».

Амбітний ісламський шиїт Муктада ас-Садр очолював повстання, прагнучи отримати ще більше влади на темі протистояння «проамериканському урядові».

3 квітня бойовики обстріляли польських вояків. Наступного дня шиїти почали з’їжджатися в Ель-Кут та Аль-Хай.

Українська друга рота дислокувалася в містечку Аль-Хай — за 70 кілометрів від центральної бази в Ель-Куті.

5 квітня вранці надійшла команда вирушати на базу: українці мали підсилити охорону мосту через річку Тигр — там, в Ель-Куті, невідомі обстріляли американський патруль.

Українці виконали завдання і повернулися на базу. А 6 квітня о 5-й ранку їх підняли по тривозі — у місті стало неспокійно.

«До 11-ї години було начебто тихо. А потім вулиці зовсім спорожніли, звичайних перехожих уже ніде не було. Раптом зник увесь персонал мерії, навіть їхні охоронці-араби», — розповідає український миротворець.

Одні просто залишили зброю й пішли, інші перейшли на бік бойовиків «Армії Магді», котрі заполонили вулиці. Як з’ясувалося згодом, тоді в Ель-Куті зібралося 600–800 бойовиків.

Пролунали перші постріли в бік миротворців, але українці не мали права застосовувати зброю, а тим більше вести прицільний вогонь.

«Ми просто сиділи на позиції й чекали», — розповідає миротворець.

Охороняти вже нікого не залишалося — усі працівники мерії в паніці розбіглися. Тепер українцям потрібно було вириватися з пастки.

Командир прийняв рішення залишити цю територію. Проте бойовики не хотіли випускати миротворців та зачинили металеві ворота.

Ворота протаранили бронетранспортером і виїхали на своїх машинах.

«Місто було поділене навпіл річкою Тигр. Коли ми вже перетинали цей міст, помітили, що бойовики розташовують на лівому березі (там був причал для риболовних човнів — спеціально обладнаний майданчик) свої мінометні батареї», — розповідає військовий.

Миротворці отримали новий наказ: повернутися на правий берег і охороняти найважливіший об’єкт у місті — елеватор.

Населення виживало завдяки хлібу, який випікали араби. Українці відстояли елеватор, хоча годинами — з 11:30 до 18:00 — перебували під шквальним вогнем супротивників.

«Спочатку нас обстрілювали з автоматів, потім — із гранатометів, а ми не могли навіть стріляти у відповідь. І тільки після того, як загинув військовий спеціального взводу розвідроти Руслан Андрощук, нам дозволили відкрити вогонь», — розповідає миротворець.

Руслан Андрощук бачив, як гранатометник на протилежному березі цілиться в український БТР.

Миротворець навів кулемет на бойовика і попросив дозволу знешкодити нападника, проте йому категорично заборонили стріляти.

«Звичайно, якби не цей наказ, Руслан би не загинув. Його товариш тримав бандита на прицілі і точно не схибив би! Уявіть собі стан, коли бачиш усе, а вдіяти нічого не можеш», — розповідає учасник бою.

Спершу бойовий снаряд промазав — пролетів над БТР, а вдруге влучив точно в борт. Кумулятивний заряд вбив українського миротворця Руслана Андрощука.

Навіть після загибелі українця миротворцям не дозволили вести прицільний вогонь.

«Ми могли тільки «огризатися» у відповідь. Дякувати Богу, більше ніхто з українців не загинув, проте було багато поранених — здебільшого від осколків гранат», — розповідає військовий.

16 квітня коаліційним силам вдалося відбити Ель-Кут у бойовиків.

Повстання шиїтів завершилося перемир’ям з американцями. Муктада ас-Садр досяг свого, отримав вплив серед шиїтів і понині залишається впливовим політиком в Іраку.

Загиблого українського миротворця із Житомирщини Руслана Андрощука, зі складу 6-ї механізованої бригади, поховали у селі Колодянка.

Руслан посмертно отримав орден «За мужність» III ступеня та пам’ятний нагрудний знак «Воїн-миротворець». У 2018 році його ім’я додали до Меморіального комплексу «Зала пам’яті» у Києві.

Атака на колону

28 квітня 2004 року бойовики здійснили напад на українських миротворців 6-ї окремої механізованої бригади під час патрулювання поблизу іракського міста Аз-Зубадія.

Загалом населення Іраку стримано ставилося до місії українських миротворців, однак ситуацію дестабілізували мобільні угруповання «Армії Магді».

Пересуваючись на двох–трьох автомобілях із прихованою зброєю, бойовики, заздалегідь вивчивши маршрути патрулів, здійснювали раптові напади й так само швидко зникали.

Саме за таким сценарієм відбувся збройний напад і вранці 28 квітня. Патруль у складі трьох БТР-80 виконував завдання з контролю траси на Багдад за 60 кілометрів на захід від базового табору Ель-Кут.

Під час під’їзду до перехрестя доріг, на відстані близько п’яти метрів від головного бронетранспортера, підірвали фугас.

Командир взводу ухвалив рішення залишити район підриву. У цей момент крайній бронетранспортер, у складі екіпажу якого перебували снайпер Костянтин Міхалєв та кулеметник Ярослав Злочевський, через димову завісу дещо відстав.

По машині вдарили з РПГ-7, після чого бойовики розстріляли підбитий БТР із великокаліберного кулемета. Костянтин загинув на місці, а Ярослав помер від поранень у лікарні.

На допомогу українським миротворцям незабаром прибули два бойові гелікоптери США, а також ще три вертольоти, які забезпечили вихід підрозділу із зони обстрілу.

Через 35 хвилин на місце події прилетів гелікоптер американського медичного підрозділу MEDEVAC, який евакуював поранених українських військових до Багдада.

Загиблих в Іраку солдатів Костянтина Міхалєва та Ярослава Злочевського поховали з усіма військовими почестями у Хмельницькій області.

На Тернопільщині на фасаді Коропецької школи-інтернату встановили меморіальну дошку на честь Ярослава Злочевського, який там навчався.

Серпнева засідка

У серпні 2004 року бойовики вже вивчили маршрути пересування миротворців, зокрема місце, де українські військові набирали воду.

15 серпня вони заклали радіокерований фугас неподалік водоймища біля міста Ей-Сувейра та підірвали його в момент під’їзду двох автоцистерн у супроводі чотирьох БТРів.

Унаслідок вибуху пошкодили автоцистерни, а капітан Юрій Іванов загинув.

Того ж дня українських миротворців атакували вдруге — на шляху прямування конвою, який перевозив паливо з Вавилону до базового табору.

Вибух фугасу на дорозі пошкодив вантажівку «Урал», частина українських військових отримала поранення.

Миротворці викликали на допомогу резервний взвод, однак підрозділ, що поспішав на підмогу пораненим, також потрапив під обстріл з боку невідомих осіб.

Відбивши першу атаку, миротворці доповіли про напад командуванню. Після прибуття кількох одиниць бронетехніки вогневі точки противника придушили.

Капітана Юрія Іванова посмертно нагородили орденом «За мужність» І ступеня.

Вибух снарядів

На початку січня 2005 року іракські правоохоронці виявили 35 авіабомб, чотири артилерійські снаряди та гранати. Для їхнього знищення залучили миротворців.

9 січня українські та казахські миротворці перевезли боєприпаси на полігон неподалік іракського міста Ес-Сувейра.

Рівно о 12:00 там пролунав незапланований вибух.

Згідно зі звітом слідчих, вибухнув 122-міліметровий артилерійський снаряд, який поклали між двома авіабомбами. Унаслідок цього також здетонували три гранати.

Їхні уламки, що розлетілися на кілька десятків метрів, накрили металевим «дощем» групу українських та казахських військових.

Згодом серед розкиданих боєприпасів знайшли годинниковий механізм, акумуляторну батарею, частини перемикача, конденсатор та батарею з проводом.

Серед українців лише поранений майор Ігор Козлов пам’ятав момент вибуху. У його пам’яті закарбувалися бронежилети, що летіли в повітрі, ручна граната, яка здетонувала просто на поясі, та крики смертельно поранених.

«Перед цим ми всі сміялися — хтось розповів гарний анекдот. Раптом я відчув, ніби мене вдарили лопатою по обличчю. А за секунду вибухнула ручна граната, що висіла у мене на поясі…»

«Не знаю, скільки часу минуло, поки я отямився після вибуху. Подивився — поруч лежить Віра Петрик, наша санінструкторка. Торкнувся її, але вона вже була мертва. Підвівся — нога бовтається, я її не відчуваю. Одному з наших вибухом узагалі відірвало ноги. Він страшенно кричав. Я схопив його під пахви й потягнув подалі. Знав, що боєприпасів — кілька тонн: якщо все вибухне, ніхто з нас не залишиться живим. Пам’ятаю, як умовляв, навіть лаявся: “Не кричи, будь чоловіком!” Потім упав навзнак і знепритомнів. Коли розплющив очі, наді мною стояв товариш. Я сказав йому: “Там солдат стікає кров’ю, тягни його!” А він відповів: “Він уже помер”. — “А командир?” — “Теж там”…»

Унаслідок вибуху загинули восьмеро українських миротворців і один військовий Казахстану.

Ще семеро українських та четверо казахстанських військових дістали поранення.

Їх доправили до табору українського миротворчого контингенту «Зулу», де надали першу медичну допомогу.

Згодом поранених гелікоптерами перевезли до американського військового госпіталю в Багдаді.

Заявили про халатність

У 2017 році в казахстанському виданні Sarbaz вийшло інтерв’ю з Аскаром Смагуловим, який пережив момент вибуху та рятував поранених українських і казахстанських військових.

Разом із сімома казахськими та 35 українськими військовими його у 2004 році направили до Іраку.

В Іраку Аскар служив на посаді старшого інструктора саперної групи інженерно-саперного загону «Казбат» у званні прапорщика.

У суботу, 8 січня, ввечері після наради командир казахстанської групи прибув до місця дислокації та повідомив, що командир української бази просить казахстанський підрозділ надати допомогу.

Річ у тім, що українські миротворці не мали навантажувача для транспортування важких авіабомб.

Настало 9 січня — фатальна неділя. Зранку казахстанці виїхали до міста, де мали забрати авіаційні бомби з місцевого поліцейського відділку.

Аскар розповідає, що напередодні в цьому ж відділку вже побували українські миротворці, які вивезли менш небезпечні боєприпаси.

«Оскільки всі дрібні снаряди українці вивезли ще вчора, ми впоралися досить швидко», — згадує Аскар.

Завантаживши авіабомби, загін у складі колони вирушив до місця утилізації боєприпасів.

Прибувши на полігон, вони оперативно виклали бомби штабелями у два ряди та вже були готові до підриву.

Однак, за словами Аскара, українські військові зупинили їх і попросили зачекати.

«Коли остання авіабомба зайняла своє місце, я почав викладати зверху підривники. У цей момент до мене ззаду підійшов мій командир і наказав прибрати заряди, пояснивши це тим, що командир українського миротворчого контингенту вирішив викласти решту боєприпасів поруч і здійснити загальний підрив», — розповідає Аскар.

На полігон заїхали п’ять українських бронетранспортерів.

Українці почали розвантажувати боєприпаси, і коли залишилася рівно половина, несподівано стався вибух. Усі, хто перебував поруч, опинилися на землі.

«Ударною хвилею мене відкинуло назад. Трохи прийшовши до тями, я підвівся й, озирнувшись, побачив, як горять люди, розповзаючись у різні боки — хто лежачи, хто навкарачки. Зібравши всі сили, я побіг до них, щоб бодай якось допомогти».

Після вибуху українські БТРи поспіхом намагалися від’їхати на безпечну відстань. Інші закидали на них поранених.

«У водія останньої машини я попросив вогнегасник і почав гасити тих, хто ще був живий, і тих, хто вже згорів».

Серед казахстанців також був лікар — капітан Сабинбекул, який надавав медичну допомогу безпосередньо на місці.

Тим часом водій самонавантажувача, сержант Марат Даутов, відбігаючи вбік, схопив українського офіцера і потягнув його за собою.

Згодом пролунав другий вибух.

«Перевернувши першого, я побачив обличчя командира української групи. Другий ще трохи ворушився, і я потягнув його вбік. Раптом почув вибух і знепритомнів. Коли прийшов до тями, було важко рухатися, але через стан шоку мені все ж вдалося підвестися й дотягнути українця до кінця».

Серед загиблих виявили казахстанського військового — капітана Кайрата Кудабаєва, який у момент вибуху закрив собою своїх товаришів.

«Я дотягнув його до УАЗика й поклав у машину, де вже лежав ще один поранений. Їх одразу повезли на базу. Дорогою до госпіталю Кайрат помер».

Пожежа сталася внаслідок детонації підривника.

Вибух зачепив приблизно чверть авіабомб, які виявилися запалювальними, і палаюча суміш вилилася на людей.

Казахстан звинуватив українських миротворців у халатності.

«Після прокурорської перевірки виявлено халатне ставлення українських миротворців до заходів безпеки», — зазначає Аскар.

За його словами, боєприпаси, які українці вивезли з поліцейського відділку, не були перевірені. В одному з них виявили годинниковий механізм, встановлений рівно на 12:00 і призначений для підриву поліцейського відділку терористами.

«Майже в кожного, хто того дня загинув, були наручні годинники. Усі вони зупинилися рівно о 12:00 — разом із вибухом. Навіть годинник Кайрата показував цей час», — підсумував Аскар.

Капітан Кайрат Кудабаєв посмертно нагороджений орденом «Айбин» І ступеня та українським орденом Богдана Хмельницького.

Спогади Савченко

У 2004–2005 роках у складі українського контингенту в Іраку брала участь Надія Савченко.

Вона прослужила шість місяців на посаді стрільця третьої роти 72-го окремого механізованого батальйону.

У книзі Надії Савченко «Сильне ім’я Надія» у розділі про Ірак детально описуються обставини трагедії, що сталася 9 січня.

Того дня Савченко перебувала на базі, чула вибух і згодом допомагала приймати поранених. За її словами, частину подій вона також бачила на відеозаписах із місця трагедії, які пізніше були вилучені.

На початку дня українські миротворці на дев’яти бронетранспортерах вирушили до міста Ес-Сувейра на ринок.

«Десь під обід казахи на “Чарлі” заклали велику закладку для утилізації боєприпасів і приїхали забрати те, що ще не вибухнуло на нашому навчальному полігоні», — розповідає Савченко.

На місце знищення боєприпасів вирушили й українські миротворці.

«Почувши, що буде “крутий салют”, вони поїхали за казахами на “Чарлі”. Туди ж сів і комбат. І в результаті там опинилися всі, хто не мав там бути. Як приїхали, так і стали колоною. Навіть БТРи по позиціях не розвезли», — згадує Савченко.

За словами Надії, українські миротворці не дотримувалися заходів безпеки та недбало поводилися з боєприпасами.

«Ходили, позували, ногами штовхали авіаційні бомби. Це все ми потім бачили на відео, яке збереглося. Але згодом усі зйомки та диски конфіскував 8-й відділ. Казахи сиділи на землі й просили відійти подалі від закладки», — розповідає вона.

З українського полігону для утилізації привезли два ящики з гранатами для підствольного гранатомета та пострілами до РПГ, які раніше здетонували, але не розірвалися.

Ці ящики поставили біля великої купи боєприпасів, закладених для утилізації. У ній були снаряди, міни, різні патрони, а також дві американські навчальні авіаційні бомби.

«На одному з відео добре видно, як замкомвзводу саперного взводу підсунув ящик із гранатами та вдарив ним об ящик із пострілами до РПГ. Сили детонації вистачило, щоб підірвати всю закладку. БТРи, які стояли там “весіллям”, не полетіли до бази, мов консервні банки, лише тому, що авіабомби були навчальні», — розповідає Савченко.

Поранених доставляли на базу бронетранспортерами.

«Іду на обід у їдальню. Бачу — до медсанчастини під’їжджають БТРи, з них знімають поранених, десятки людей. Медсестри в паніці — плачуть, кричать. Лікарі метушаться. Починають заносити “двохсотих”. Одна медсестра втрачає свідомість — її тіло відносять до іншої кімнати. Казахи самі собі перев’язують ноги… Вони як сиділи на землі, так вибуховою хвилею їх і притисло до землі — лише ноги посікло. Один стояв — він загинув», — згадує Надія.

Надалі Савченко допомагала пораненим і займалася загиблими.

Пам’ять про загиблих

25 лютого 2005 року в таборі «Зулу», де дислокується 72-й окремий механізований батальйон, було урочисто відкрито пам’ятник українським військовослужбовцям, які загинули під час виконання завдань із підтримання миру і стабільності в Іраку.

Від вибуху 9 січня загинув підполковник Олег Матіжев із Ковеля. Він очолював 72-й окремий механізований батальйон, який відправили в Ірак.

Після закінчення з відзнакою Хмельницького вищого артилерійського командного училища молодого офіцера направили до Афганістану.

Під час виведення радянських військ із цієї країни підрозділ капітана Матіжева забезпечував їх прикриття.

Потім він проходив службу у Житомирі та Чернігові. Згодом закінчив академію Генштабу Збройних сил України і через два роки був призначений начальником батальйону.

На Одещині, в Болграді, стоїть пам’ятник загиблим воїнам-інтернаціоналістам, на якому увіковічене ім’я Матіжева.

У 2016 році у Ковелі, у зв’язку з декомунізацією, вулицю Суворова перейменували на вулицю Олега Матіжева.

Загинув командир інженерно-саперного взводу капітан Юрій Заграй із міста Болград.

Капітан Юрій Заграй особисто перевіряв маршрут руху транспортних засобів із особовим складом батальйону та конвоїв із доставки гуманітарної допомоги на наявність вибухонебезпечних предметів.

9 січня Заграй опинився ближче за всіх до епіцентру вибуху.

Загинув старший офіцер відділення взаємодії капітан Сергій Андрущенко. Проживав у Житомирі, до Збройних сил прийшов із органів СБУ.

В Іраку Сергій займався налагодженням контактів із місцевими мешканцями та правоохоронцями.

Загинув командир 1-ї механізованої роти 72-го окремого механізованого батальйону капітан Валерій Бражевський.

На честь офіцера-десантника названа його рідна загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів № 7 імені Валерія Бражевського у місті Житомир. На будівлі школи встановлена меморіальна плита на його честь.

У 2011 році це стало першим прикладом присвоєння імені українського бойового офіцера загальноосвітній школі за роки незалежності України.

Загинув начальник електротехнічного відділення інженерно-саперного взводу прапорщик Олександр Кацарський із міста Болград.

До Іраку Олександр брав участь у миротворчих місіях у Лівані та Югославії.

У 2015 році в школі №2 міста Болград відкрито меморіальну дошку на честь Олександра Кацарського.

Загинув командир інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу старший сержант Андрій Сітников із Харківщини.

На Харківщині, у місті Златопіль, на перехресті вулиць імені В. Кондратьєва і Маршала Гречки встановлена меморіальна дошка, присвячена миротворцю.

Загинула санітарний інструктор 1-ї механізованої роти — старший сержант Віра Петрик.

На Львівщині Віра закінчила Самбірське медичне училище, здобувши диплом із відзнакою. Практично одразу після цього пішла служити медичним працівником у Збройні Сили України. Проходила службу у десантній бригаді, де здійснила кілька десятків стрибків із парашутом.

Незадовго до ротації українського іракського миротворчого контингенту у 95-й аеромобільній бригаді, що дислокується у Житомирі, проводився конкурс на найкращого командира роти. Умова була такою: офіцера, який виграє конкурс, направлять до Іраку разом із його підлеглими. Переможцем став капітан Валерій Бражевський. Разом із ним до Ель-Куту вирушили старший сержант Віра Петрик та старший прапорщик Володимир Сивий.

Віра мала двох дітей та поїздку до Іраку у складі миротворчого контингенту розглядала як можливість заробити на дім для сім’ї.

Загинув старший технік 1-ї механізованої роти прапорщик Володимир Сєдой.

Усі вони посмертно нагороджені орденом «За мужність».

Небойові втрати

2 липня 2004 року Міністерство оборони України повідомило, що покінчив життя самогубством командир відділення підвозу роти матеріального забезпечення 6-ї окремої механізованої бригади, сержант Роман Гензерський.

Трагічний інцидент стався в Ель-Куті близько 7:00 за київським часом під час чергування в наряді.

Смерть настала внаслідок пострілу в голову з автомата АКС-74.

Під час перебування в Іраку він виконував завдання в межах базового табору, але до патрулювання та охорони важливих об’єктів не залучався.

Відомо лише, що Роман хотів залишитися в Іраку на другий строк під час наступної ротації, про що повідомив у відповідному рапорті.

Батьки та родичі загиблого спочатку не погоджувалися з висновками експертів і наполягали на проведенні додаткових судово-медичних експертиз.

За кілька годин до смерті Роман телефонував додому, розповідала мати загиблого. Розмова була звичайною — син запитав, як справи вдома, сказав, що у нього все гаразд, і пообіцяв передати телефон додому, як тільки повернеться з Іраку.

Контракт Романа закінчувався 10 серпня, він говорив про швидке повернення і не згадував про жоден рапорт щодо продовження служби, стверджувала мати.

29 вересня 2004 року в ДТП загинув 38-річний підполковник Олег Тихонов, який встиг прослужити у миротворчому контингенті лише тиждень.

Близько шостої ранку за київським часом під час планового об’їзду блокпостів і наглядових пунктів на дорозі перекинувся легковий автомобіль «Шевроле», у якому перебували офіцери українського миротворчого контингенту.

Олег поїхав разом зі своїм підрозділом до Іраку 21 вересня. Тихонов, об’їжджаючи пости з попереднім командиром батальйону, знайомився з ситуацією у перші тижні своєї служби.

3 лютого 2005 року від серцевого нападу в Іраку загинув український миротворець, полковник Роман Середницький.

Abrams стріляє в готель

8 квітня 2003 року у Багдаді американський танк M1A1 Abrams вистрілив у готель Palestin, у якому перебували журналісти.

Снаряд влучив у балкон на 15-му поверсі готелю, де знаходився український журналіст Тарас Процюк.

Уламками також заділи іспанського оператора Хосе Коусо на 14-му поверсі.

Після влучання кумулятивного снаряда вони ще були живі, але загинули в лікарні від отриманих поранень.

На момент обстрілу в готелі перебувало близько 100 міжнародних журналістів, які висвітлювали американський штурм іракської столиці.

3 квітня військові США розпочали штурм Багдаду. До операції залучили танки Abrams 3-ї піхотної дивізії та інші підрозділи.

Вважається, що їм протистояло близько 36 тисяч солдатів Республіканської гвардії Іраку. 4 квітня іракські військові намагалися провести контратаку, але зазнали поразки.

7 квітня запеклі бої відбувалися у трьох місцях, усі вздовж шосе 8, контроль над яким для американських військ забезпечував можливість просування вглиб міста.

8 квітня сотні іракців провели запеклу контратаку через міст Аль-Джумхурія. У цей день американські військові зіткнулися із сильним опором іракських сил, але не зупинилися та відбили атаки.

Репортери, які зібралися на балконах готелю «Палестина» на східному березі річки, спостерігали за контратакою іракських сил.

Дії іракських військових коригувалися спостерігачами з висотних будівель, тоді як танки обстрілювали їх із РПГ, снайпери та міномети.

Близько середини ранку два танки M1A1 Abrams із підрозділу «Альфа» виїхали до мосту Аль-Джумхурія, що перетинає річку Тигр.

«Було надзвичайне занепокоєння, бо всі намагалися з’ясувати, де перебуває цей спостерігач», — розповідає ветеран битви за Багдад.

Наприкінці ранку один із танкових офіцерів на мосту Аль-Джумхурія, який шукав коригувальника, передав по радіо, що виявив людину з біноклем у будівлі на східному березі річки.

Скільки саме часу минуло між тим, як офіцер ідентифікував ціль, і фактичним пострілом танка, точно невідомо.

В інтерв’ю командир цієї танкової роти, капітан Філіп Вулфорд, розповідав, що віддав наказ відкрити вогонь негайно.

Однак в іншому інтерв’ю сержант танка Шон Гібсон зазначив, що після того, як помітив людину, яка розмовляла й показувала щось біноклем, доповів про це командирам, але наказу стріляти не отримав приблизно 10 хвилин.

Негайною реакцією американських командирів на обстріл готелю «Палестина» стали гнів і розгубленість.

Підполковник Філіп ДеКемп, безпосередній командир капітана Вулфорда, почав кричати по радіо:

«Хто щойно вистрілив по готелю “Палестина”?». ДеКемп звернувся до Вулфорда: «Ти що, чорт забирай, щойно стріляв по готелю “Палестина”?» — вимагав пояснень.

«[Після кількахвилинної паузи] Вулфорд каже: “Так, так. Там був спостерігач”. А ДеКемп відповідає: “Вам не дозволено стріляти по готелю”. Далі відбулася коротка розмова про те, що саме він бачив і чому відкрив вогонь».

Журналісти негайно попрямували до полковника Перкінса, командира ДеКемпа.

«Я щойно віддав наказ: за жодних обставин ніхто не має права стріляти по готелю “Палестина”, навіть якщо по ньому ведеться вогонь, навіть якщо на даху стоїть артилерійська установка. Нікому більше не дозволено стріляти по готелю “Палестина”», — заявив журналістам Перкінс.

Журналісти не могли зрозуміти, як американський танк міг відкрити вогонь по готелю, місцезнаходження якого було добре відоме вищим офіцерам.

«Тарас лежав на підлозі, непритомний. Його щелепи були зціплені. Ми силоміць розтиснули їх, щоб дати йому повітря, і він знову почав дихати», — розповіли очевидці.

Процюка доправили до лікарні в Багдаді, де він помер одразу після прибуття.

Уламки пошкодили поверх нижче, де іспанський оператор Хосе Кусо вів зйомку. Як і Процюка, Кусо доправили до лікарні в Багдаді з пораненнями ноги та щелепи. Він помер після операції.

Генерал-майор Буфорд Блаунт, командир 3-ї дивізії, заявив, що танк, який відкрив вогонь, «зазнавав обстрілу зі стрілецької зброї та РПГ з боку готелю й відповів одним танковим пострілом».

Полковник Девід Перкінс, командир бригади, який розмовляв із журналістами після удару, також сказав, що його підрозділ зазнав обстрілу з РПГ із району безпосередньо перед готелем.

Підполковник Філіп ДеКемп, командир 4-го батальйону 64-го бронетанкового полку, вибачився за інцидент і назвав себе «людиною, яка вбила журналістів».

Водночас він стверджував, що іракські бійці в бункерах біля підніжжя готелю відкрили вогонь з АК-47 і РПГ по його танковому підрозділу.

Багато журналістів, які були очевидцями інциденту або перебували в готелі на той момент, категорично заперечують твердження Пентагону та деяких командирів у Багдаді про те, що танк відповідав на вогонь із готелю «Палестина».

Ті, хто спостерігав за подіями зі своїх балконів із повним оглядом навколишньої території, стверджують, що жодної стрілянини чи пусків РПГ із готелю або його безпосередніх околиць не було.

«Я відкриваю вогонь у відповідь. Без вагань — таке правило. Через 20 хвилин я дізнався, що ми влучили в готель, повний журналістів», — заявив Вулфорд.

Вулфорд стверджував, що не мав від командування жодної інформації про те, що в будівлі перебувають журналісти.

Танковий офіцер сержант Шон Гібсон пізніше також заявив, що не знав, що будівля була заповнена журналістами.

Заяви Вулфорда та інших офіцерів суперечили одна одній. В інтерв’ю пресі Вулфорд говорив, що відкрив вогонь негайно, тоді як танковий офіцер зазначав, що між повідомленням про коригувальника та отриманням наказу стріляти минуло приблизно 10 хвилин. Пояснення також виглядали непослідовними: з одного боку, стверджували, що танк «відповідав» на вогонь, а з іншого — що стріляли по людині з біноклем.

Попри інцидент, бойові дії продовжувалися, і 12 квітня 2003 року Багдад став офіційно окупованим силами Коаліції.

Тараса Процюка поховали 14 квітня 2003 року в Києві на Байковому цвинтарі. Посмертно він отримав Орден «За мужність» III ступеня.

У 2015 році в його рідному місті Івано-Франківськ з’явилася вулиця Тараса Процюка.

Вихід з Іраку

Опитування показували, що частина українців була недостатньо поінформована про характер місії, яку Україна здійснювала в Іраку, і багато хто не розрізняв різницю між участю в миротворчих діях і прямою участю у війні.

Цим користувалися різні опозиційні політичні сили, які критикували миротворчу місію в Іраку та вимагали виведення українців, попри те, що всі вони добровільно погодилися брати в ній участь та армія отримувала неоціненний досвід.

Вже за президентства Віктора Ющенка, у березні 2005 року, розпочалося поетапне виведення українського контингенту.

Двома рейсами військово-транспортного літака Ил-76 до Миколаєва прибула перша група з майже 140 осіб, які несли службу в механізованій роті 72-го батальйону поблизу міста Ес-Сувейра. Бойову техніку відправили морем через Кувейт.

Протягом літа-осені 2005 року в іракській провінції Васіт, у зоні відповідальності українського контингенту багатонаціональної дивізії «Центр-Південь», залишалося ще близько 800 українських військових.

9 грудня 2008 року українська армія провела церемонію завершення місії в таборі Echo у Центральному Іраку.

Передбачаючи виведення українських військ, США запропонували Україні зберегти свою присутність в Іраку в інших формах — українські військові могли б продовжити роботу в Іраку як військові радники та спостерігачі, що й було здійснено у 2006 році.

У 2008 році Україна мала 10 військовослужбовців Збройних Сил у складі Тренувальної місії НАТО в Іраку.

Загалом за іракську кампанію загинуло 18 солдатів і офіцерів українського контингенту, понад 40 отримали поранення.

«На благо Іраку та завдяки зусиллям України ви допомогли забезпечити вищу якість життя народу Іраку. Українські війська зробили внесок, який дозволив усім партнерам по коаліції досягти успіху тут, і це не було даремно. Тут загинули 18 дорогоцінних українських солдатів», — сказав у 2008 році генерал-майор Майкл Феррітер, заступник командувача операцій Багатонаціонального корпусу в Іраку.

У 2009 році Міністерство оборони Іраку замовило в України 420 бронетранспортерів БТР-4. Контракт фінансувався США в межах програми витрат на надання військової допомоги іноземним державам.