Від кінця 1950-х років армія США намагалась отримати всепогодний засіб протиповітряної оборони дивізійного рівня. Та після двох підряд гучних провалів (ЗСУ Sperry Vigilante з 37-мм шестиствольною револьверною гарматою і ЗРК Mauler) стало зрозуміло: швидко отримати такий засіб не вдасться. Заміна ж застарілим ЗСУ M42 Duster потрібна була негайно. Тож як тимчасовий захід наприкінці 1960-х років на озброєння армії США взяли ЗСУ М163 VADS і ЗРК M48 Chapparal – прості системи, позбавлені радарів і спроможні працювати тільки за умов доброї видимості.

Нова загроза – гелікоптери

Міністерство оборони США на початку 1970-х років не бачило потреби впровадження удосконалених засобів армійської ППО ближньої дії. Американська воєнна доктрина у той час будувалась на безумовній вимозі встановлення панування в повітрі. Вважалось, що Повітряні сили зможуть надійно прикрити сухопутні війська від ворожої авіації – так, що дивізійні засоби ППО не матимуть надто багато роботи. Та саме в той час з’явилась принципово нова загроза з повітря – гелікоптери, озброєні протитанковими керованими ракетами (ПТКР). Маскуючись на тлі землі, ховаючись за пагорбами і перелісками, ці машини могли ефективно уражати малорозмірні наземні цілі, у тому числі броньовані. Мисливська ж авіація виявилась малопридатною для боротьби проти гелікоптерів.

Ключовою проблемою при відбитті атак ударних гелікоптерів наземними засобами ППО стала швидкість реакції. Гелікоптер з’являвся у полі зору на дуже короткий проміжок часу, і після пуску ПТКР знову ховався за укриттями. ЗСУ М163 мала достатньо малий час реакції, щоб збивати такі цілі. Але її ефективна дальність вогню становила лише 1200 м – у кілька разів менше, ніж дальність пуску совєтської ПТРК «Штурм». ЗРК Chapparal мав достатню дальність дії, але надто великий час реакції. До того ж, модифіковані ракети Sidewinder перших генерацій, які використовувались у цьому комплексі, мали недостатню чутливість інфрачервоних датчиків для ураження повітряних цілей на зустрічних курсах. Все це спронукало армію США ініціювати нову програму створення засобів ППО – Advanced Radar-directed Gun Air Defense System (ARGADS), незабаром перейменовану у Division Air Defense (DIVAD).

Первинна назва програми чітко вказувала на дві ключові вимоги до нової системи ППО: це мала бути артилерійська система (а не ЗРК) з радіолокаційною системою управління вогнем. Нова ЗСУ мала поєднати малий час реакції М163 з дальністю стрільби ЗРК Chapparal. Додатковою вимогою була інтеграція інфрачервоної станції FLIR (Forward Looking Infra-Red) як резервної по відношенню до радару, а також лазерного віддалеміра.

Особливо обумовлювалась висока тактична мобільність: ЗСУ мала діяти у спільних бойових порядках з новими танками M1 Abrams і БМП M2 Bradley. Однак практично одразу ж армія звела цю вимогу нанівець, запропонувавши як базу для ЗСУ шасі застарілих танків М48, тисячі яких знаходились в арсеналах. Через це нова установка могла розвивати швидкість лише 48 км/год – на третину менше, ніж Abrams.

Остаточні вимоги, оголошені потенційним учасникам конкурсу 18 травня 1977 року, передбачали, що час реакції нової системи ППО не має перевищувати п’яти секунд (щоправда, невдовзі цей показник підняли до восьми секунд) з моменту, коли ціль стане видимою або наблизиться на дистанцію 3000 м. Ймовірність ураження цілі чергою з 30 снарядів мала становити щонайменше 50%.

Конкурсанти

Коли керівник програми ARGADS, полковник Рассел Паркер, 18 травня 1977 року оголошував вимоги до нової системи, в залі були присутні представники 49-ти фірм. До стадії подання пропозицій дійшло тільки п’ять проєктів.

Компанія Sperry Rand спробувала реанімувати свій виріб двадцятирічної давності – ЗСУ Vigilante. При цьому гармату переробили на калібр 35 мм – під поширений снаряд 35х228 мм від швейцарської фірми Oerlikon. Гармату встановили в башті з алюмінієвої броні, на якій знаходились антени двох радарів (обидва виробництва Sperry) – пошуку повітряних цілей та їх супроводження. Шестиствольна гармата мала два режими вогню: зі швидкострільністю 3000 постр./хв – по повітряних цілях і 180 постр./хв – по наземних. Боєкомплект ЗСУ становив 1464 набої.

Револьверну гармату передбачила у своєму проєкті ЗСУ і фірма General Electic. У невеликій башті знаходилась 30-мм семистволка GAU-8 Avenger зі штурмовика A-10A Thunderbolt II. Характерною особливістю пропозиції General Electic був багатофункційний радар – він виконував функції і пошуку, і супроводження цілей.

Три інші пропозиції передбачали застосування класичних спарених зенітних гармат: 35-мм Oerlikon KDA або ж 40-мм Bofors L/70. Компанія Raytheon запропонувала використовувати башту від голландської версії німецької ЗСУ Gepard з мінімальними змінами, пов’язаними з іншим шасі. Установка використовувала радіолокаційні станції Hollandse Signaalapparaten та комп’ютер керування вогнем Oerlikon Contraves.

General Dynamics теж обрала гармати Oerlikon KDA, але спроєктувала нову алюмінієву башту. Дві гармати знаходились не по боках, а у передній частині башти, а праворуч від них встановили РЛС супроводження цілей. Антена пошукового радару знаходилась на даху башти. Радари і система управління вогнем в цілому були створені на основі корабельної системи ППО ближньої дальності Vulcan-Phalanx.

Нарешті, компанія Ford Aerospace зупинилась на 40-мм гарматах Bofors L/70. Подейкували, що такий вибір був зумовлений наявністю маркетингової угоди між Ford і шведською фірмою. Але в принципі гармата Bofors була надійною і потужною зброєю. До того ж, на той час для 40-мм снарядів існували досконаліші дистанційні підривники, ніж для 35-мм. Дві гармати встановили у передній частині великої, квадратної у плані башти. На її даху, на складаних щоглах, знаходились антени радарів. Пошукова РЛС була створена на основі радарів AN/APG-66 i AN/APG-68 (встановлювались на мисливцях F-16).

13 січня 1978 року компанії General Dynamics та Ford, визнані переможцями першого етапу конкурсу, отримали контракти на виготовлення по одному прототипу ЗСУ, XM246 та XM247. Термін був дуже стислий – прототипи слід було доставити на полігон у червні 1980 року. Обидві компанії дотримали термінів, однак випробування довелось відкласти на два місяці. Поспіх дався взнаки – обидва прототипи потребували відлагодження апаратури. Під час випробувальних стрільб ХМ246 і ХМ247 збили 21 дрон-мішень, а крім того – два мисливці F-86 Sabre і п’ять гелікоптерів UH-1 Huey (зрозуміло, у дистанційно керованому варіанті).

7 травня 1981 року проєкт Ford був обраний переможцем конкурсу DIVAD. Фірма отримала контракт на астрономічну на той час (та, зрештою, й зараз теж) суму 6,97 мільярда доларів, який передбачав виготовлення 618 ЗСУ. Система офіційно отримала назву M247 Sergeant York. Рішення виглядало щонайменше сумнівним, бо під час випробувальних стрільб ХМ246 за результативністю удвічі перевершив ХМ247. Попри це, Sergeant York попервах справляв непогане враження. Скажімо, завдяки наявності системи стабілізації ця ЗСУ могла вести вогонь під час руху – чим відрізнялась від усіх інших західних ЗСУ, створених у 1970-х – на початку 1980-х років.

Крах

Попри взяття на озброєння, М247 виявилась виробом дуже «сирим». Радіолокатор супроводження виявився неспроможним відрізняти гелікоптери від дерев. Коли гармати були спрямовані вгору для стрільби по цілях під великим кутом, стволи потрапляли в поле зору радара та ще більше заплутували систему управління вогнем. Потрібних восьми секунд реакції досягти так і не вдалось: проти гелікоптерів у режимі висіння час реакції становив 10-11 секунд, але проти високошвидкісних цілей – від 11 до 19 секунд, що було неприйнятно довго. Башта виявилася занадто повільною для відстеження швидкісних цілей, а її гідравлічні приводи наведення постійно підтікали.

Кульмінацією стала спроба продемонструвати М247 членам Конгресу та іншим VIP-персонам у лютому 1982 року. Коли комп’ютер управління вогнем увімкнули, він почав наводити гармати на трибуни! Глядачі почали стрибати вниз, що спричинило кілька незначних травм. Техніки спробували усунути проблему, і систему було перезапущено. Цього разу М247 почала стріляти в бік цілі, але влучила в землю за 300 метрів перед установкою… Попри кілька спроб налаштувати її належним чином, ЗСУ так і не змогла успішно вразити цілей. Представники фірми-виробника стверджували, що проблеми виникли через …миття ЗСУ перед показом, внаслідок чого волога потрапила у блоки електроніки. Військові були не у захваті, раптом усвідомивши, що їхня найновіша зенітна система може бути виведена з ладу через дощ…

Усунення проблем потребувало часу. Нарешті, у березні 1984 року, на шість місяців пізніше контрактного терміну, армія отримала першу серійну ЗСУ М247. Та добитись надійної роботи установки ніяк не вдавалось. Боєготовність систем оцінювалась на рівні 33% – а треба було 90%… Зрештою, міністр оборони Каспар Вайнбергер 27 серпня 1985 р. ухвалив рішення про закриття програми. До того часу встигли виготовити 50 серійних М247. Офіційною причиною закриття оголосили появу на озброєнні совєтських гелікоптерів ПТКР з дальністю пуску 6000 м. Ефективна ж дальність стрільби М247 становила лише 4000 м.

Після закриття програми кілька М247 передали до музеїв, але більшість закінчили свою кар’єру як мішені на полігонах. Що характерно – їх не намагались передати на озброєння хоча б в Національну гвардію, як це зробили зі жменькою ЗРК Roland. Красномовнішого свідчення реальної бойової вартості М247 годі й шукати…