Національно-визвольний рух ХХ століття є невід’ємною складовою історії України. Розвиток історичної науки на сучасному етапі зумовлює більш грунтовну аналізу подій, які тим чи іншим чином впливали на здобуття Україною державної незалежності. Цьому процесу сприяє відхід від однобічности висвітлення історичного процесу, що було притаманним для совєтської історіографії.

Національно-визвольна боротьба на Наддніпрянщині у передвоєнне десятиліття як наступний після постреволюційного (1920-1929 рр.) етап боротьби за державну незалежність цікава, оскільки виступав періодом розвитку руху Опору в умовах жорсткої совєтської управлінської централізації й посилення впливу репресивно-каральних органів.

Перш ніж перейти до історіографії із вказаної проблеми, необхідно з’ясувати, що розуміють під терміном «національно-визвольна боротьба на Наддніпрянщині у передвоєнне десятиліття (1929-1939 рр)». Це стихійний рух опору українців у підсовєтській Україні, діяльність підпільних гуртків та
організацій і намагання Організації Українських Націоналістів (ОУН) поширити свою оргмережу на вказаний регіон.

Специфіка пропонованого дослідження, метою якого є загальна характеристика національно-визвольного руху на підсоветській Україні, зумовила використання терміна «Наддніпрянщина» на позначення земель, які до 1939 року перебували у складі Української Соціялістичної Совєтської, а згодом – Совєтської Соціялістичної Республіки.

Перші комплексні дослідження з історії національно-визвольної боротьби у передвоєнне десятиліття на вказаній території з’являються наприкінці 40-х років ХХ століття. Спільною рисою цих і подальших праць була зосередженість на проблемі західноукраїнських земель. Що ж до Наддніпрянщини, то національно визвольна боротьба тут висвітлюється, здебільшого, від 1941 року, коли прихід Похідних груп ОУН дав поштовх до створення потужного. і розгалуженого руху Опору. Проблемі, винесеній у назву цієї статті, увага майже не приділялася.

Першим, хто звернув погляд на аналізоване питання, був дослідник з діяспори Ю. Бойко, який, досліджуючи розмах націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині у 1929-1939 рр., подає матеріал, сповнений емоцій і філософських міркувань про місію націоналізму на східноукраїнських землях
(СУЗ) ї величний геній Голови Проводу Українських Націоналістів (ПУН) Євгена Коновальця. У поданні ж фактологічного матеріалу помічається певна некритичність, коли дані совєтських карних органів про викриття підпільних націоналістичних структур сприймаються як незаперечний факт
діяльності ОУНівського підпілля[1].

Інший автор, Д. Соловей, аналізуючи репресивно-каральну систему в УССР у міжвоєнний період, звертає увагу і на проблему національного руху Опору. На відміну від істориків із середовища Організації Українських Націоналістів, він цілком заперечує існування тут згаданого руху[2].

Один з істориків ОУН 3. Книш у своїх роботах часто згадує про існування на території підсоветської України осередків національного руху Опору, при цьому не подає конкретних фактів. Відмітимо його працю, присвячену «Варшавському процесу ОУН» 1936 року, в якій автору висвітлюючи причини
ї перебіг цього суду, вдається до аналізи свідчень польської прокуратури проти членів Крайової Екзекутиви Організації. Зважаючи, що прокуратура використовувала т. зв. «архів Сеника», де була зібрана майже вся організаційна ОУНівська документація, доповнення і уточнення Книша мають дуже цінний інформативний характер[3].

Помилку у розумінні національно-визвольної боротьби на Наддніпрянщині у вказаний період, яка характерна і для згаданого вище Ю. Бойка, помічаємо у ще одного історика ОУН — ПІ. Мірчука. Аналізуючи розвиток антибольшевицького руху Опору, згаданий автор подає інформацію про його.
масовість і розгалуженість. Тут натрапляємо як на дуже важливий для висвітлення згаданої теми фактаж про намагання ОУН поширити свою мережу на СУЗ, так і матеріяли про діяльність власне українських совєтських підпільних організацій. Зауважимо, що дані комуністичних ЗМІ про розкриття націоналістичних організацій в УССР, зокрема Ї Спілки Визволення України – Спілки Української Молоді (СВУ-СУМ), Мірчуком сприймаються «за чисту монету». Власне, на основі цих даних він склав реєстр протибольшевицької боротьби на Наддніпрянщині [4].

Ще один автор із середовища ОУН, В. Плющ, темі антисоветського руху опору присвятив цілу монографію «Боротьба за Українську Державу під Совєтською владою». Бачення згаданим автором процесів цієї боротьби (на тлі інших робіт української зарубіжної історіографії) не вирізняється
оригінальністю: аналогічно до П. Мірчука та інших авторів подається матеріал про ті ж самі підпільні організації і широкий розмах руху Опору. Ціною вважаємо інформацію про ОУН, що базується на джерелах 1930-1940-х рр., які зараз недоступні для опрацювання [5]. Цей же автор окреме видання присвятив СВУ-СУМ. Головна думка книги – реальність існування згаданих організацій[6].

У роботах дослідника історії голодомору В. Гришка натрапляємо на інформацію про стихійний опір селянства політиці Совєтського уряду. Торкається автор і питань, пов’язаних з організованим рухом Опору, стверджуючи, що ні ОУН, ні СВУ-СУМ насправді на Наддніпрянщині у вказаний
період не існували [7].

Один із керівників націоналістичного руху Я. Стецько, описуючи передвоєнну діяльність ОУН, звертав увагу на умови роботи підпільних осередків на СУЗ після смерті полковника Коновальця і до приєднання Західної України до УССР[8].

На досить цікаве розуміння українського руху Опору на СУЗ у передвоєнний період натрапляємо у Д. Кармазина, який значну увагу присвятив «культурницькому націоналізму» Надлніпрянщини. Власне кажучи, виходячи з його суджень, значна частина українських совєтських письменників
1930-х років належала до націоналістичного підпілля. Причому такі судження робилися автором на основі творів цих письменників[9]. Повністю не заперечуючи даних цього автора, відмітимо, що під впливом українізації справі багато письменників ставали на національні позиції, але цей факт не дає підстав зараховувати їх до ОУН.

Таким чином, бачимо, що серед дослідників з української діаспори щодо визначеної проблеми превалюють кілька поглядів: одні з них відстоюють ідею існування на Наддніпрянщині у 1929-1939 рр. широкорозгалуженого антисовєтського підпілля (зокрема і СВУ-СУМ), інші ж, навпаки, цю інформацію заперечують. Що ж до ОУН, ситуація аналогічна до вищезазначеної.

Варто відмітити, що деяку інформацію з питання, винесеного у назву нашої статті, було подано у 1970-1980-х рр. совєтськими авторами. Загалом, можемо говорити, що для робіт совєтської доби характерні заїдеологізованість суб’єктивність, спричинені умовами, у яких згадані праці були опубліковані. Наявність компартійної цензури та монополії на висвітлення історичних процесів не дозволяла характеризувати український національно визвольний рух як явище закономірне і об’єктивне для умов і реалій розвитку нації та державотворчих прагнень українського народу. Задля отримання необхідного результату – очорнення національно-визвольного руху – використовувався принцип половинчастого подання фактологічного матеріалу, зокрема уривків з протоколів допитів учасників згаданого руху. Також помічено, що у випадку, коли совєтські автори посилалися на опубліковані у діаспорі матеріали, деякі словосполучення виривалися з контексту і таким чином набували негативного забарвлення. Тому інформацію совєтських авторів слід сприймати критично | з великими застереженнями. Зрештою, відмітимо, що питанню діяльності антисовєтського підпілля (чи то пак «контрреволюції») у 30-х роках окремих досліджень присвячено не було. На деякі згадки натрапляємо у загальних працях, присвячених діяльності «українсько-німецьких буржуазних націоналістів». Зокрема, в одній з них К. Дмитрук зазначив, що керівництво ОУН у вказаний період за підтримки лідерів Третього Райху проводило шпигунсько-диверсійну роботу на Наддніпряншині[10] та через територію Маньчжурії поширювало свою організаційну мережу на згаданий регіон [11]. Тезу цього автора про шпигунсько-диверсійну роботу підтримував інший «борець з націоналізмом» В. Масловський [12].

Зрозуміло, що советські автори підтверджували ідею реальності існування СВУ-СУМ як націоналістичних організацій, які готували збройне повстання проти УССР[13].

Нові праці з теми національно-визвольної боротьби з’являються протягом 1990-1991 років, що було пов’язане з новою активізацією визвольного з Україні, державотворчими процесами і апелюванням до спадку української визвольної боротьби середини ХХ століття. Низку робіт було опубліковано, зокрема, у часописі Міністерства оборони СССР «Военно-исторический журнал». Оригінальністю і новим баченням (у порівнянні із зазначеними вище роботами) ці матеріали не відрізнялися. Тут також натрапляємо на інформацію про диверсійно-шпигунську роботу [14] та осередки в Маньчжурії [15].

Таким чином, можемо говорити, що совєтська історіографія із зазначеної проблеми слабка (більше уваги подіям 1939-1953 років), а ї інформацію треба сприймати дуже критично.

У сучасній українській історіографії питання існування (чи неіснування) націоналістичного підпілля (ОУН) в УССР в 1929-1939 рр. залишається фактично не дослідженим (до уваги не береться намагання автора висвітлити, що проблему в контексті загального розвитку націоналістичного руху на СУЗ в
п п. ХХ ст. [16]), Певна увага приділяється стихійному й напіворганізованому спротиву політиці Совєтського уряду. Тут відмітимо дослідження М, Безотосного, який у цілому висвітлив спротив громадян УССР встановленню сталінської диктатури. Щодо ОУН цей автор стверджує, що на Налдніпрянщину згадана організація свою мережу не поширила[17]. Ще один автор,  Шульга, звертаючись до історії голодомору 1932-1933 рр. подає певну інформацію про стихійний рух спротиву на селі [18].

Питанню СВУ-СУМ у сучасній історіографії було присвячено значну увагу, тому можемо сказати, що факти існування цих організацій уже стали хрестоматійними. Не зупиняючись детально, зауважимо, що, на думку провідних українських істориків, обидві Спілки були вигадані совєтськими карними органами. Хоч тут же відмічається, що більшість заарештованих у іншій справі були пройняті «антисоветськими почуттями» [19]. Досить цікаво проаналізував молодіжні підпільні організації, які діяли у згаданий період, В. Прилуцький. На основі документів совєтських каральних органів він про-
аналізував основні напрямки і особливості розвитку та діяльності вказаних груп і гуртків [20]. Підсумовуючи коротенький огляд історіографії, відзначимо, що, незважаючи на непоодинокі спроби вивчити антисовєтський рух в УССР у 1929-1939 роках, досі у вітчизняній чи зарубіжній українській історичній науці не було створено комплексної праці, присвяченої цій проблематиці.

Аналізуючи джерельну базу, відмітимо збірку документів ОУН за 1930 рік, видану У Києві 2003 року, де зібране листування Голови ПУН Є. Коновальця та члена ПУН В. Мартинця. Враховуючи те, що всі питання, пов’язані з рухом Опору на Великій Україні Коновалець тримав під особистим контролем,
який через свою загибель у 1938 р. не встиг залишити ніяких спогадів, інформація цього збірника носить дуже цінний уточнювальний характер [21].

Досить цікаву епістолярну спадщину опублікував один з перших членів ще єдиної ОУН Є. Онацький. У збірниках «У вічному місті» (відомо про чотири) він подав своє листування з Є. Коновальцем та іншими членами ПУН у 1930-ті. роки. Причому Коновалець часто пересилав Онацькому копії листів, які надходили йому від різних діячів націоналістичного руху. Завдяки цим збірникам отримано інформацію про націоналістичне підпілля Наддніпрянщини у 1930-ті роки і про те, як розглядалося питання СУЗ у вищих колах ОУН у той час [22].

Дуже цінними вважаємо спогади працівника органів НКВД П. Судоплатова, який особисто ліквідував Є. Коновальця. Відкидаючи певне очорнення українського націоналістичного руху, що зустрічаємо у його книзі «Спецоперации», знаходимо важливий матеріал щодо діяльності ОУН на Наддніпряншині в 1930-ті роки (тим більше, що «наблизитися» до Голови ПУН автору спогадів допомогло керівництво однієї розконспірованої слідчими НКВД наддніпрянської ланки ОУН) [23].

Досить цікавими для аналізи поширення ОУН на СУЗ є матеріали друкованого Органу Проводу Українських Націоналістів «Розбудова Нації» (виходила у 1928-1934 рр.). Тут знаходимо не лише аналізу тогочасної ситуації на підсовєтській Україні, зроблену на основі «орієнтаційного» оргматеріалу та публікацій у совєтських ЗМІ, а Я бачення перспектив розвитку національно-визвольного руху на Наддніпрянщині та прогнозування активізації цього руху у найближчий період (ідеться про 30-ті рр. ХХ ст.).

Таким чином, метою цього дослідження є висвітлення основних моментів національно-визвольного руху в передвоєнне десятиліття на Наддніпрянщині. Крім того, автор намагатиметься класифікувати різні напрямки антисовєтського спротиву і визначити їх особливості. Зважаючи на відсутність системного дослідження з зазначеної проблеми, за доцільне також вважаємо з’ясувати роль й місця українських еміграційних організацій у розвитку згаданого руху. Зокрема значну увагу варто приділити намаганню Організації Українських Націоналістів поширити свою діяльність на вказаний регіон.

Продовження читайте у наступній частині

Джерела:

1. Бойко Ю., “Євген Коновалець і Осередньо-Східні Землі”, 1949 – ст. 45-49
2. Соловей Д. “Галгота України” – Дрогобич Відролженни, 1993. -Ч. І: “Московсько-большевицький окупаційний терор в УРСР між Першою і Другою світовою війною”, – ст. 98-102.
3. Книш З. “Варшавський процес ОУН на підложжі польсько-українських відносин тієї доби” – Торонто Срібна сурма, 1986 – ст. 674 Т.І: С. 136
4. Мірчук П, “Нарис історії Організації Українських Націоналістів” за ред. С. Ленкавського. – Мюнхен — Лондон — Нью Йорк: Українське видавництво, 1958. 642 с. Т.І: 1920 — 1939,
5. Плющ В. “Боротьба за Українську Державу під совєтською владою” підпільні українські організації в Україні у 1920-1941 роках, розгром української еліти й українського селянства”, Лондон: Українська Видавнича Спілка у Великій Британії, 1973. – 125с.
6. Плющ В, “Спілка Визволення України та Спілка Української Молоді: до 50-ліття заснування. СВУ-СУМ”. — Мюнхен: Cicero, 1975. –40 с.
7. “Один із тих, які врятувалися” (від автора) // Гришко В. Москва сльозам не вірить народовбивство по-кремлівськи. — К: ЮНІВЕРС, 2003. — С. 10-21
8. Стецько Я, “30 червня 1341: Проголошення відновлення державности України. — Торонто Гомін України. 1967. – С.46-47
9. Кармазин Д. “Український націоналізм в УССР // Організація Українських Націоналістів 1929-1954” ст. 103-114
10. Дмитрук К. Безбатченки. — Л. Каменяр, 1974. — ст. 21
11. там само – ст. 30
12. Масловський В. “Жовто-блакитна мафія: про злодіяння українських буржуазних націоналістів” – Л. Каменяр, 1975. – ст. 37.
13. Чередниченко В. “Анатомія зради. Український буржуазний націоналізм – знаряддя антисовєтської політики імперіалізму” – К: Політвидав України, 1978. — ст. 43-44.
14. Альнс ОУН — СС // Воєнно-исторический журнал. – 1991. – №4. – ст. 53.
15. Тополь М. “Виза на убийство” // Воєнко-исторический журнал. — 1990. — ХП. — С…
16. Щур Ю. “Нарис історії діяльності Організації Українських Націоналістів на Східноукраїнських землях.” — Запоріжжя: Друкарська дільниця Запорізького наукового товариства. їм Я. Новицького, 2006. – ст. 68.
17. Безотосний М. “Україна в добу сталінщиини: історія опору” 2002. – ст. 18
18. Шульга І . “Людомор на Поділлі” — К. Республіканська асоціяція українознавців, 1993 – ст. 235
19. Грицак Я. “Нарис історії України: формування молдерної української нації ХІХ-ХХ ст” Навчальний посібник. — К. Генеза, 196. – ст. 177.
20. Прилуцький В. “Опір молоді політиці більшовицького режиму та репресивні заходи проти УСРР(1928-1936 рр)”
21. Коновалець Є. “Я б’ю в дзвін, щоб зрушити справу ОУН з мертвої точки”- Невідомі документи Організації Українських Націоналістів  1930 р.: Документально наукове видання. Передм. А. Копія, В. Лозищький, — К. Темпора, М. – ст 272.
22. Онацький С. “У вічному місті записки українського журналіста” – Торонто: Новий шлях. 1985 – ст. 512
23. Судоплатов П. Начало / из книги «Судоплатов П. Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930-1950 гг