8 травня: не завершена перемога і не зупинене зло. Як світ дозволив нову війну

Історія Другої світової була зручна. В ній був хороший Захід, поганий Гітлер і мовчазний Сталін. Саме тому радянська машина пропаганди збудувала на “великій перемозі” цілу релігію, де не було місця для:

• розстрілів у Биківні,
• депортацій кримських татар,
• катівень в Ужгороді й Львові,
• знищення УПА й польського підпілля.

У 1945-му Німеччина капітулювала. Але СРСР — ні.
І його спадкоємець — Росія — не покаялася, не осмислила, не відступила. Вона зберегла кадри, структури, риторику, геополітичну шизофренію. І використала це як зброю.

Ті ж самі гравці. Та сама тиша. Та сама кров

Після 1945 року світ збудував нову архітектуру безпеки — ООН, НАТО, Женевські конвенції, Хартія прав людини. Але вона з самого початку мала в собі закладену брехню:
СРСР став частиною “світового порядку”, не понісши відповідальності за свої злочини.

Радянські генерали отримали статус “визволителів”,
а країни Балтії, Східна Європа, Західна Україна — позбавлення права на голос.

Той факт, що кат може сидіти поруч із жертвою за одним столом — став основою для майбутніх трагедій. Зокрема й тієї, яку ми переживаємо зараз.

Замість денацифікації — ліцензія на реванш

Нюрнберг тривав з 1945 по 1946 рік. Його ціль — юридично назвати речі своїми іменами:
• агресія — це злочин,
• пропаганда — частина військових дій,
• розправа над цивільними — не побічка, а свідомий вибір системи.

Але тільки одна половина Європи отримала це право — бути вільною від тиранії. Інша — залишилася в зоні впливу “переможця”, який не пройшов через жодну люстрацію, покаяння чи трансформацію.

І якщо Німеччина пройшла “денацифікацію”, то Росія — пройшла реанімацію КДБ.
Замість покарання вона отримала ядерну зброю і право вето в Радбезі ООН.

Війна Росії проти України — це війна за монополію на “перемогу”

Для Росії “перемога у ВВВ” — останнє, що тримає її державність. Не культура. Не економіка. Не ідеї. А культ смерті, який виправдовує все:

• і знищення Грозного,
• і війну в Сирії,
• і Бучу, Ізюм, Маріуполь.

Бо як тільки ця “перемога” стане спільною з іншими — вона втратить магію. А українська армія, що протистоїть тій самій тоталітарній сутності — забирає в Росії її єдиний міф.

Ось чому вони так бояться нас.
Не тільки через HIMARS, а через втрату монополії на “героїзм”.

2022 рік — це не поразка дипломатії. Це помста за те, що її ніколи не було

Росія розпочала війну в Україні не тому, що відчувала загрозу. А тому, що перевірила світ на здатність забувати.

• Грузія (2008) — жодних санкцій, лише “занепокоєння”.
• Крим (2014) — “не визнали”, але не протидіяли.
• Донбас — Мінськ-1, Мінськ-2, імітація миру в обмін на зону впливу.

Росія крок за кроком відвойовувала назад не території — а право бути безкарною.
І в цьому — історична паралель із 1930-ми. Тоді теж були:

• “непорушні кордони” — і аншлюс Австрії,
• “гарантії безпеки” — і пакт Молотова-Ріббентропа,
• Ліга Націй — яка виключила СРСР аж після нападу на Фінляндію, але вже було пізно.

Сьогоднішній світ — це післявоєнна архітектура без антивірусу

ООН не здатна діяти. НАТО — вагається.
Країни, що постачали танки у 1944-му, тепер рахують снаряди поштучно, аби не “ескалаціювати”.
Поки одна країна виборює свою свободу і майбутнє всієї Європи, інші чекають, коли “все якось владнається”.

Як і в 1938-му, світ чекає моменту, щоб не побачити очевидного:
Не Путін загрожує порядку.
Порядок вже не існує.

Історія має шанс не повторитися — якщо її не зрадять ще раз

Україна сьогодні — це умовний 1939 рік, але з однією відмінністю:
ми не вимагаємо, щоб за нас воювали. Ми вимагаємо, щоб нам не заважали перемагати.

І якщо колись у Лондоні знали: “наступні — ми”,
то сьогодні в Берліні, Парижі, Вашингтоні мають зрозуміти:
немає “після України”. Є тільки або спільна перемога, або загальна поразка.

8 травня — це не просто день памʼяті. Це день стратегічного вибору

Ми або продовжуємо жити у світовому наративі, де переможці — це ті, хто мав найбільше танків і мовчав про власні злочини,
або
нарешті ставимо все на свої місця:

• Радянський Союз був не визволителем, а окупантом.
• Україна воює не лише за себе, а за перегляд всієї післявоєнної брехні.
• Путін — це не “нова форма Гітлера”. Це прямий, біологічно і політично обґрунтований спадкоємець Сталіна.

Ми або кажемо це чітко — або знову дамо історії написати нову версію, де нас не буде.