Популярні
AGM-114 Hellfire — це американська протитанкова керована ракета, призначена головним чином для застосування з гелікоптерів. Вона широко використовується Сухопутними військами США, ВМФ США, Корпусом морської піхоти США, а також іншими країнами починаючи з 80-х років ХХ століття у численних війнах та конфліктах. Зокрема, своє застосування вона знайшла й у руках українських оборонців під час відбиття російської агресії.
Як зазначають у досліджені «“Тактичне протистояння”: походження, розвиток та еволюція ракети Hellfire», у 1980 році бронетехніка країн Варшавського договору переважала сили НАТО у співвідношенні 3:1. США готувалися протистояти цим переважаючим силам у межах доктрини «Активної оборони», покладаючись на передові угруповання для нейтралізації чисельності та раптовості радянського наступу.
Сухопутні війська, зокрема, готувалася шляхом накопичення значних запасів високоякісних протитанкових боєприпасів, і зброєю вибору проти радянської бронетехніки 1980-х стала Hellfire.
Програма зі створення лазерно-керованої протитанкової ракети типу «вистрілив і забув» започаткували у 1971 році під назвою Helicopter Launched Fire and Forget Missile, що зрешто дало абревіатуру Hellfire.
У період з травня 1971 року до жовтня 1976 року Командування з бойових експериментальних розробок (CDEC) у складі армійського MIRADCOM (Missile Research and Development Command) здійснило пуски понад 60 прототипів ракет Hellfire різних конфігурацій. Початкові пуски виконувалися у конфігурації Hornet THAD і здійснювалися з гелікоптерів UH-1B Huey Cobra, доки в червні 1972 року не стали доступними прототипи AH-1G.
Випробування 1974 року включали стрільбу вночі, залповий пуск, швидкісний пуск, непрямі траєкторії режиму LOAL (режим захоплення цілі ракетою після запуску), а також можливість прямого вогню в режимі LOBL (режим захоплення цілі ракетою до запуску).
Найскладніше випробування передбачало виконання гелікоптером Cobra маневру «підскоку» з укриття з подальшим пуском двох ракет по двох танкових цілях, наведених за різними лазерними кодами: одну — за підсвічуванням із другого гелікоптера, іншу — за підсвічуванням із наземного підсвітлювача. Це випробування одночасно продемонструвало заявлені можливості та переваги концепції Hellfire над наявними видами озброєння.
Розробка та випробування компонентів лазерного підсвічування цілі й головки самонаведення тривали до 1976 року. У жовтні того ж року компанія Rockwell отримала контракт на розробку щойно позначеної ракети AGM-114A Hellfire.
Оскільки Martin Marietta запропонувала дешевшу головку самонаведення для Hellfire, ніж Rockwell, з часом вона стала рівноправним партнером у головному контракті на Hellfire.
25 вересня 1978 року Redstone успішно здійснила перший наземний пуск передсерійної ракети Hellfire безпосередньо на майданчику. У грудні 1978 року відбувся пуск з гелікоптера AH-1G Cobra — перший повітряний пуск передсерійної Hellfire. Перший автономний пуск із використанням системи TADS гелікоптера YAH-64 Apache відбувся у жовтні 1979 року.
Найбільш показовий оперативний випробувальний пуск відбувся у 1978 році по рухомій цілі, що рухалася зі швидкістю 50 км/год, що показало необхідність модифікацій гіроскопів для розширення можливостей корекції курсу та азимуту ракети. Хоча оперативні випробування Hellfire формально завершили у липні 1980 року, у 1980–1981 роках випробування на YAH-64 тривали з метою повторення повного спектра можливостей Hellfire із системою TADS, поліпшення дальності ракети та розбіжності лазерного променя для підвищення точності, а також відпрацювання тактики для складніших сценаріїв загроз.
Нові дані дозволили перевірити мінімальні та максимальні дальності застосування ракети й збільшити кутові відхилення між носом гелікоптера та ціллю. Після встановлення ці параметри залишалися майже незмінними до програми озброєння Predator на початку 2000-х років.
Повномасштабне виробництво схвалили у 1982 році, а початкової оперативної готовності AGM-114A в Сухопутних військах США досягнули у 1985 році.
На момент виходу Hellfire на повномасштабне серійне виробництво наприкінці 1981 року Сполучені Штати не відчували нестачі протитанкових засобів чи платформ їх доставки: на складах накопичили 250 000 ракет TOW і 55 000 AGM-65 Maverick. Водночас зростання спроможностей радянської Оперативно-маневрової групи (OMG) поставило під сумнів живучість американських платформ доставки.
Оснащений Hellfire Apache мав невдовзі нейтралізувати цю загрозу у ближньому бою, тоді як зародкові спроможності програми Assault Breaker мали вирішувати завдання глибокого ураження — за умови своєчасного та масового розгортання кожної з систем озброєння.
Сухопутні військами США замовила 680 ракет Hellfire у фінансовому році 1982, 3 971 — у 1983, 5 920 — у 1984, 6 340 — у 1985 та 7 880 — у 1986 фінансовому році, на загальну суму 1,1 млрд доларів, формуючи запас для досягнення потреби у 48 686 ракет Hellfire. Після надходження Hellfire на озброєння Корпусу морської піхоти потреба зросла до понад 60 000 ракет.
AGM-114B/C
AGM-114F
AGM-114K
AGM-114L
AGM-114R
Базовий варіант Hellfire, AGM-114A, запустили у виробництво наприкінці 1981 року, попри те, що ракета все ще мала низку відомих недоліків.
Ракета AGM-114A оснащена твердопаливним ракетним двигуном Thiokol і має чотири видовжені крила з рухомими кермами на задній кромці для стабілізації та керування.
Двигун використовував паливо TPH-8225 — малодимний композит на основі алюмінію, розроблений для мінімізації первинного диму з метою зменшення візуальної помітності ракети під час пуску. Хоча видима сигнатура мінімальна, вихлоп створював інтенсивне інфрачервоне випромінювання в діапазоні 1,8–2,7 мкм, яке можна виявити на відстані до 12 морських миль.
Критично важливим для довгострокового успіху Hellfire стало те, що ще на ранньому етапі її планували як модульну ракету зі стандартним корпусом і різними сенсорними пакетами. Пріоритетом стало впровадження лазерної головки самонаведення, водночас паралельно у лабораторіях проводилися роботи з інфрачервоними (IR), комбінованими пасивними радіочастотними/інфрачервоними (RF/IR), радіолокаційними міліметрового діапазону (MMW) та електрооптичними (EO) головками самонаведення.
У 1970-х роках Сухопутні військами США вийшли за межі лабораторних досліджень лише для IR та RF/IR головок. EO-головка не мала сформованої потреби поза інженерним інтересом у лабораторії, тоді як концепція MMW-головки значно перевищувала можливості тодішньої електроніки і не могла призвести до створення придатної системи самонаведення до середини 1990-х років.
Лазерна головка самонаведення Hellfire може захоплювати підсвічену ціль як до, так і після пуску. Для майже одночасної атаки кількох цілей ракети можуть запускатися як залпом (коли всі цілі підсвічуються різними лазерами), так і швидкою послідовністю (коли один підсвітлювач послідовно переводиться з однієї цілі на іншу після ураження).
Система RHE могла передавати до чотирьох окремих лазерних кодів — по одному для кожної ракети на пусковій установці, що обмежувалося інтерфейсом користувача або, на практиці, кількістю різних лазерних підсвітлювачів у межах дальності ракети. Режим швидкого пуску відповідав вимозі ураження кількох цілей, розташованих близько одна до одної, шляхом перенесення лазерної плями між моментами ураження.
AGM-114A, при запуску з вертольота, має максимальну дальність: 7 км у режимі LOBL (Lock-on Before Launch) і 8 км у режимі LOAL (Lock-on After Launch), а мінімальна ефективна дальність, за повідомленнями, становила приблизно 1500 м.
Існували два профілі пуску з захопленням цілі після старту (LOAL): високий і низький. Високий профіль передбачав набір висоти після початкового розгону для обходу дерев і пагорбів, очікуваних у Східній Європі, але водночас міг спрямувати ракету в хмарність. Низький профіль передбачав зниження траєкторії та політ поблизу землі за умови наявності чистого шляху до цілі.
Режим захоплення цілі до пуску (LOBL) забезпечував наведення на лазерну пляму ще до відстрілу та прямолінійну траєкторію польоту до цілі.
Остаточна конструкція бойової частини для варіанта AGM-114A використовувала бойову частину масою близько 8 кг, здатну уражати всі відомі та прогнозовані на початку 1980-х років типи бронетехніки. Вона також мала обмежені можливості для боротьби з укріпленнями. Однак бойова частина за задумом не мала осколкової оболонки, оскільки вважалося, що вона може порушити формування кумулятивного струменя та знизити бронепробиття.
Армійська конструкція не відповідала вимогам ВМФ щодо чутливості боєприпасів (Insensitive Munitions) для жодного з елементів — бойової частини, двигуна чи підривача, що згодом призвело до створення спеціального варіанта. Теоретично випадкова куля могла спричинити вибух ракети. Тому ракети у версії A не прийняли на озброєння флоту та морської піхоти.
AGM-114B — це модифікована ракета версії A, яка відповідала вимогам ВМФ і Корпусу морської піхоти (КМП) США для їхніх гелікоптерів AH-1 Cobra.
З 1982 року КМП, у координації з Сухопутними військами, почала активну програму інтеграції Hellfire з гелікоптером AH-1 Sea Cobra, що призвело до появи директиви, яка закріпила одну з найважливіших і найстійкіших вимог програми: «морський Hellfire має виглядати точно так само, як армійський Hellfire». Усі вимоги, специфічні для окремих родів військ, мали зберігати спільний зовнішній дизайн і, принаймні теоретично, взаємну сумісність.
Двома провідними вимогами Сухопутних військ до нового варіанта стали вдосконалення ракетного двигуна та модифікація траєкторії. У квітні 1982 року, менш ніж за рік після початку серійного виробництва, Сухопутні війська уклали з Rockwell контракт на новий малодимний двигун.
За низьких температур і високої вологості, типових для Східної Європи, початковий варіант двигуна Thiokol продукував значну кількість диму. Двигун і без того мав потужну інфрачервону сигнатуру, а димний слід ще більше демаскував позицію Apache. Крім того, вихлопні гази часто закривали огляд екіпажу, погіршуючи наведення навіть однієї ракети. Новий двигун використовував оновлене тверде паливо та металевий запалювач, що істотно зменшувало видиму сигнатуру під час пуску; час горіння становив лише 2–3 секунди залежно від температури повітря, а максимальна швидкість досягала Мах 1,4.
Формування траєкторії та вдосконалення автопілота виявилися складнішими через обмеження, накладені аналоговою схемотехнікою ракети. Відсутність логіки повторного захоплення лазерної плями та висока ймовірність низької хмарності, очікувана для Східної Європи, означали, що ракета могла піти в хмари та втратити там наведення на ціль.
Роботи над режимом «поліпшеної низької видимості» (Improved Low Visibility, ILV) розпочалися в липні 1982 року з метою розроблення більш прямої траєкторії для умов низької хмарності. Інженери були обмежені можливостями аналогових плат, оскільки доступна одноразова цифрова електроніка лише зароджувалася. Сухопутні війська вирішили модифікувати аналогові траєкторії у наступному варіанті, паралельно запустивши експериментальну програму майбутнього цифрового автопілота.
У 1983 році ВМФ США погодилися з вимогами Корпусу морської піхоти щодо Hellfire та з пропозицією Сухопутних військ щодо нового варіанта, додавши лише одну унікальну вимогу. ВМФ потребували розробки запобіжника (SAD), який забезпечував би електричні та механічні блокування в ланцюгу запалювання двигуна для відповідності корабельним вимогам безпеки щодо малочутливих боєприпасів.
Варіант із SAD мав бути повністю сумісним з Apache, але Сухопутні війська не висувала такої вимоги. Результатом стали два нові позначення ракет: AGM-114B для Корпусу морської піхоти з удосконаленою траєкторією, оновленим малодимним двигуном і системами безпеки SAD; та AGM-114C для Сухопутних військ— ідентичний за всіма параметрами, але без системи SAD.
AGM-114F, також відомий як «проміжний» Hellfire, є армійською версією з новою тандемною бойовою частиною для подолання динамічного захисту.
У 1986 році, коли виробництво ракет AGM-114B і AGM-114C набрало обертів, масового поширення на радянських танках почав набувати динамічний захист «Контакт-1», який ефективно захищав танки від моноблочних кумулятивних боєприпасів та поставив під загрозу всю програму. За оцінками, на початку 1988 року ним оснастили близько 80 % радянських танків у Східній Німеччині.
За відсутності ефективного контрконтрзаходу Сухопутні війська повністю скасували закупівлі ракет Hellfire у 1987 році. Пропозиції щодо простого збільшення потужності бойової частини та більш екзотичні варіанти з посиленням двигуна, аби зривати динамічний захист кінетичним ударом перед спрацюванням бойової частини, не набули підтримки.
Натомість інженери Redstone запропонували використати тандемну бойову частину. У бойових частинах застосували механізм затримки підриву за допомогою примітивного детонувального шнура, що створювало оптимальний інтервал між підривом передньої та основної бойових частин. Передня частина нейтралізувала дію динамічного захисту, дозволяючи основному кумулятивному заряду пробивати броню за початковим задумом. Проєкт отримав назву Improved Hellfire Warhead (IHW) і позначення AGM-114F. 31 травня 1988 року Сухопутні війська надали Rockwell контракт на виробництво IHW.
Версії AGM-114F створювалися на базі AGM-114C, але додавання лідируючого заряду зумовило зміни довжини, маси та аеродинаміки ракети. Попередня бойова частина додала 17,8 см і 3,2 кг, збільшивши довжину до 180,3 см, а масу — до 48,5 кг, що перевищувало цільовий показник у 45,4 кг. Однак це вважалося прийнятною ціною за здатність протидіяти динамічному захисту.
Передня бойова частина використовувала менший кумулятивний заряд з 0,32 кг вибухової речовини LX-14, лише малу частку від основного заряду у 6,2 кг LX-14. За потреби ракету можна сконфігурувати на землі для підриву лише передньої або лише задньої бойових частин.
Але вже у середині 1989 року геополітичні обставини змінилися: радянська загроза почала зменшуватися внаслідок виведення радянських військ зі Східної Європи та падіння режимів колишнього Варшавського договору. Зрештою AGM-114F прийняли на озброєння у 1993 році та виробили у невеликих кількостях для Сухопутних військ та Корпусу морської піхоти як проміжне рішення проти динамічного захисту до завершення випробувань програми AGM-114K Hellfire II.
У другій половині 1980-х років основні зусилля офісу програми Hellfire зосередились на протидії радянському динамічному захисту, але також йшли роботи з переходу з аналогової на цифрову електроніку.
Експериментальні зразки випробовувалися на полігоні Еглін ще до появи AGM-114F. Проєкт цифрового автопілота (DAP) виріс із робіт над аналоговим автопілотом для AGM-114B та AGM-114C. Метою програми стала заміна аналогової системи повністю цифровою. Це мало дозволити використати покращене програмне забезпечення, аби спростити формування траєкторій та зменшити мінімальну дальність застосування. Окрім того, це мало забезпечити покращені можливості «повітря–повітря» проти повільних цілей на малих висотах, на кшталт радянських гелікоптерів Ми-24.
Експериментальні ракети AGM-114C та AGM-114B з DAP отримали позначення відповідно AGM-114D та AGM-114E. AGM-114F на цифровій базі отримав позначення AGM-114H, а «морський варіант» з цифровою електронікою та SAD — AGM-114G.
Однак ці варіанти, хоча й стали важливим технологічним досягненням, яке заклало основу для Hellfire II, так і не вийшли за межі експериментальних зразків та не вироблялися серійно.
У травні 1989 року Сухопутні війська США створила програмний офіс HOMS для розробки повністю цифрової ракети. Продовжуючи роботи, на яких зупинилася попередня програма цифровізації Hellfire, офіс HOMS сформував уточнені вимоги, зумовлені досвідом операції DESERT STORM (Війна в Перській затоці) та подальшим розвитком цифрової електроніки.
Попри перспективність, модернізація Hellfire ледь не зірвалась через спротив Конгресу. У відповідь на скептицизм парламентарів Сухопутні війська у вересні 1992 року провели ребрендинг програми HOMS на Hellfire II. Бюджетні скорочення та зникнення загрози від СРСР означали зміну пріоритетів, і програма Hellfire ризикувала стати «дивідендом миру».
Спочатку планувалося створити два окремі варіанти: AGM-114J для Сухопутних військ та AGM-114K для ВМФ, однак різні види військ змогли узгодити єдині вимоги, яким відповідала AGM-114K.
Повністю цифрова електроніка з новим програмним забезпеченням розмістилась всього на одній платі, що вивільнило значний простір у корпусі ракети. Це дозволило повернутися до початкових параметрів: довжини 162,6 см та маси 45,4 кг, водночас зберігши тандемну кумулятивну бойову частину. При цьому також перепроєктували і вдосконалили бойову частину для підвищення могутності ракети та лазерну головку самонаведення.
Окрім того, нове програмне забезпечення дозволяло динамічно обирати різні профілі атаки та таймінг підриву лідируючої й основної бойових частин для оптимізації ефективності проти різних типів цілей.
Компанія Boeing також розробила похідний від AGM-114K варіант з осколково-фугасною бойовою частиною для використання як легкої протикорабельної ракети. Ракети цього типу призначалися для експорту.
Завдяки легшим компонентам максимальна дальність AGM-114K зросла на 1000 м порівняно з AGM-114F — з 8000 до 9000 м.
Найпомітнішим технічним розвитком поза межами цифровізації системи наведення стало впровадження нової електронної системи безпечного зведення та пуску (ESAF), інтегрованої завдяки напрацюванням у програмі ракети Javelin.
Утім, бюджетні обмеження затримали розгортання. Великий обсяг нових компонентів спричинив технічні проблеми, які у поєднанні зі зниженням пріоритетності та скороченням бюджетів призвели до відтермінування графіка випробувань і прийняття на озброєння. Повномасштабне постачання у війська розпочалося лише у 1996 році.
У 90-х роках розвиток технологій і поява нових систем нарешті дозволили закінчити розробку радіолокаційної головки самонаведення міліметрового діапазону (MMW).
Розробка велася у межах програми LBHMMS, метою якої стало поєднати нову модульну міліметрову головку самонаведення та блок електроніки з корпусом ракети з програми Hellfire II. Це мало забезпечити всепогодність ракети та можливість використовувати ракету в режимі «вистрілив і забув», потенційно включно з функціями «повітря–повітря» та одночасним ураженням кількох цілей. Нова ракета отримала позначення AGM-114L Longbow Hellfire.
Використання бази AGM-114K дозволяло Longbow застосувати всі вдосконалення Hellfire II, зокрема цифрову електроніку та покращені бойові частини. Як і у випадку AGM-114F, міліметровохвильова головка додала довжини та маси, унаслідок чого корпус ракети став 172,7 см завдовжки при масі 49,9 кг.
Для пусків на великій дальності по нерухомих цілях головка самонаведення отримує початковий вектор наведення на ціль, сформований AN/APG-78 — бортовою РЛС керування вогнем гелікоптера. Після пуску ракета використовує інерційну систему керування для польоту на маршевій ділянці до переходу на наведення за допомогою головки самонаведення на кінцевій ділянці.
Для ураження цілей на малій дальності або рухомих цілей MMW-головка AGM-114L захоплює ціль до пуску, використовуючи дані від AN/APG-78 або прицільно-оглядової системи TADS гелікоптера AH-64D.
У 1997 році Сухопутні війська вирішили переобладнати всі 758 Apache у версію AH-64D Longbow для можливості несення Longbow Hellfire. Однак через бюджетні скорочення та високу ціну замовили лише 227 радарів, здатних видавати цілевказання для ракет. Тому хоча всі вертольоти AH-64D могли використовувати AGM-114L, однак лише частина з них могла робити це в певний конкретний момент часу.
Відсутність загрози від СРСР та обмежена кількість розгорнутих РЛС керування вогнем поставили під сумнів потребу закупівлі ракет Longbow. У грудні 1994 року Сухопутні війська озвучили потребу у 13 311 ракет Longbow Hellfire, очікувана ціна яких становила 234 000 доларів за одиницю. Під тиском Конгресу план був скоригований до 12 722 ракет із темпом виробництва 1900 на рік, що знизило вартість до 169 000 доларів.
AGM-114L Longbow Hellfire завершила операційні випробування та оцінювання у 1995 році, а перші ракети надійшли на озброєння у 1998 році. Досвід застосування під час операції Iraqi Freedom у 2003 році показав, що радіолокаційні головки самонаведення виявились несумісними з вимогами щодо обмеження супутньої шкоди при боях у міській забудові.
Зближення Сухопутні військ та ВМФ навколо єдиних вимог та одного типу ракети Hellfire у межах Hellfire II виявилося нетривалим. Поки Сухопутні війська зміщували фокус на розробку Longbow, ВМФ до 1998 року інтегрували Hellfire на платформи SH-60, що спричинило зростання інтересу до протикорабельних завдань. Кумулятивна бойова частина AGM-114K давала небагато користі ВМФ і Корпусу морської піхоти у морському чи міському бою, що підштовхнуло Lockheed реалізувати багатоцільову бойову частину.
У 1997 році Lockheed Martin за власний кошт профінансувала роботи зі створення багатоцільової осколково-фугасної бойової частини. Хоча вона надавала можливість пробивати корпуси кораблів класів фрегат і корвет, її основною роллю стало ураження цілей типу патрульний катер.
Бойова частина мала товсту попередньо насічену оболонку для формування більш рівномірного осколкового поля, ніж у базової кумулятивної бойової частини Hellfire. Lockheed також використала новішу, стабільнішу вибухову речовину — PBXN-109 — із підсиленою фугасною дією та порошком цирконію для додаткового запалювального ефекту.
Остаточна конструкція зменшила діаметр бойової частини, водночас збільшивши масу, що збільшило масу ракети до 47,9 кг. Lockheed профінансувала та продемонструвала 12 прототипів. ВМФ, задоволені результатами, профінансували повну кваліфікацію бойової частини — і вона надійшла на озброєння ВМФ як AGM-114M у 1998 році.
AGM-114M стала успішним протикорабельним варіантом, однак морські піхотинці зіткнулися з проблемами в Афганістані, а згодом в Іраку при її використанні. По-перше, вона не забезпечувала бажаного рівня ураження уламками, а по-друге, виникли проблеми з конструкцією бойової частини, через що вона іноді не спрацьовувала під час удару.
Тому на її основі створили ракету AGM-114N з термобаричною бойовою частиною з високим початковим надлишковим тиском вибуху та подальшим відносно повільним горінням.
Результати перших кількох бойових застосувань Hellfire восени 2001 року швидко показали, що ані базова протитанкова бойова частина AGM-114K, ані осколково-фугасна бойова частина AGM-114M не могли забезпечити бажаний ефект проти типів цілей, з якими США зіткнулося в Афганістані.
Замість танків і бункерів типовими цілями стали мінометні розрахунки, технічки з кулеметами, легкі транспортні засоби та жива сила на відкритій місцевості. Для нагального усунення проблеми у терміновому порядку офіс програми Hellfire та інженери в Redstone розпочали програму Mod-K, яка дозволила знайти рішення лише за шість тижнів.
Програма Mod-K мала на меті оптимізувати уражаючу дію проти широкого спектра неброньованих цілей за допомогою модифікації, яку можна провести на ракетах, що вже перебували у військах. Рішенням стала тонка металева осколкова оболонка з внутрішньою насічкою, обгорнута навколо зовнішньої поверхні ракети в районі бойової частини. Конструкція передбачала, що її можна, у разі потреби, закріпити за допомогою епоксидної смоли безпосередньо у військах.
Ця модифікація виявилася дуже успішною, а конструкцію оболонки надалі доопрацьовували, випробовували та кваліфікували. У виробництво надійшли два варіанти «осколкової оболонки»: варіант K-2A зі сталі та варіант важкої оболонки K-2B з танталу. Хоча другий варіант забезпечував підвищену уражальну дію завдяки щільнішим уламкам, він також був суттєво дорожчим і вироблявся лише у невеликих кількостях. Ту саму конструкцію згодом додали до наявних запасів ракет Interim Hellfire під позначенням AGM-114F-A — і до Longbow як AGM-114L-7A. Це також підвищило ефективність ракет проти малих БПЛА.
Наприкінці 1990-х Сухопутні війська почали опрацьовувати вимоги до нового Hellfire III. Він мав отримати багаторежимну головку самонаведення, оновлену багатоцільову бойову частину та модернізований підривач, що дозволило б знову зблизити вимоги Сухопутних військ, Повітряних сил, ВМФ і Корпусу морської піхоти, як це тимчасово відбулося на початку програми Hellfire II.
Програма отримала назву AGM-169 Joint Common Missile (JCM), а її запуск спричинив чергову реорганізацію програмного офісу. AGMS переформатували в JAMS — офіс Joint Attack Munitions Systems, який об’єднав під одним управлінням Hellfire, Longbow, JCM та інші ракетні системи.
Промисловість запропонувала для JCM два варіанти головок самонаведення: комбіновану міліметрову та лазерну головку виробництва Northrop Grumman, а також трирежимну головку, що поєднувала лазерний, міліметровий та інфрачервоний канали.
Однак AGM-169 тоді так і не реалізували: одразу після укладення контракту з Lockheed Martin тодішній міністр оборони Рамсфельд скасував JCM разом із низкою інших програм під час «скорочень 2003 року». Після цього програма JCM перейшла в затяжну «фазу дозрівання технологій», яку до 2006 року підтримувала мінімальна команда, а згодом її повністю закрили.
Скасування JCM створило підґрунтя для появи варіанта Hellfire Romeo. Ключовими елементами, запозиченими з напрацювань JCM для ракети варіанта AGM-114R, стали бойова частина та електронний підривач безпечного зведення (ESAF). У межах JCM передбачалася кумулятивно-уламкова бойова частина, створена завдяки напрацюванням програми Mod-K.
Вона передбачала поєднання розрізнених вимог: кумулятивної бойової частини для AGM-114K і AGM-114L, протикорабельної можливості AGM-114M, вимоги КМП до AGM-114N та протипіхотної вимоги Повітряних сил — все в одній бойовій частині. Новий ESAF забезпечував можливість вибору затримок підриву, водночас відповідаючи вимогам ВМФ щодо малочутливості боєприпасів.
Окремо був створений спеціалізований варіант Hellfire, відомий під напівофіційним позначенням AGM-114R-9X. У цій ракеті вибухова бойова частина замінена шістьма гострими сталевими лезами, які висуваються безпосередньо перед ураженням цілі. Він призначений для високоточного ураження окремих осіб з мінімальною побічною шкодою. R9X кілька разів застосовувалася для ліквідації високопоставлених ісламістських терористів.
Хоча Hellfire переважно використовується у своєму початковому гелікоптерному варіанті, можливі й інші способи пуску. Сухопутні війська США розробили пускову установку для наземних машин, яку можна використовувати, зокрема, з HMMWV. Окрім того, на базі цієї ракети створений шведський легкий протикорабельний комплекс RBS-17.
На початку 1990-х років ракета Hellfire оцінювалася для застосування проти повільних повітряних цілей, зокрема гелікоптерів, як у варіантах «поверхня–повітря», так і «повітря–повітря».
Хоча ці дослідження тоді не призвели до появи «зенітних» варіантів Hellfire, однак вони стали в нагоді у пізніших розробках. Зокрема, коли на базі AGM-114L Longbow створили мобільні системи ППО ближнього радіусу дії M-SHORAD та Tempest, другий з яких надзвичайно ефективно показав себе у знищенні ударних БпЛА типу Shahed в Україні. Окрім того, AGM-114L планується використовувати у ЗРК IFPC разом з ракетами AIM-9X.
Починаючи з 2014 року ВМФ США оцінювали можливість використання корабельного варіанту AGM-114L з пускових установок на кораблях класу Littoral Combat Ship (LCS). Корабельна система Hellfire для LCS відома як SSMM (Surface-to-Surface Missile Modules) і може вміщувати 24 ракети RGM-114L у вертикальних пускових установках. Після успішних випробувальних пусків система вперше розгорнули на USS Detroit (LCS-7) наприкінці 2019 року. У 2025 році їх адаптували також і для перехоплення дронів.
Згідно з бюджетними документами, станом на 2024 рік закупили 86 330 ракет Hellfire II та Hellfire Longbow як для потреб Збройних сил США, так і на експорт.
Після 2024 року США припинили закупівлю ракет сімейства Hellfire, оскільки починаючи з 2017 року їх поступово замінила ракета AGM-179 JAGM — прямий розвиток програми AGM-169 Joint Common Missile. Однак ракети Hellfire продовжують активно постачатися на експорт.
Підтримати нас можна через:
Приват: 5169 3351 0164 7408 PayPal - [email protected] Стати нашим патроном за лінком ⬇
Підпишіться на розсилку наших новин
або на наш Телеграм-канал
Дякуємо!
ви підписалися на розсилку наших новин
